|
|
|
Оґюстен Кабанес, Леонард НассРеволюційний невроз. Інстинкти натовпуЗаразливість страху «Дух керує матерією». Цим висловом відомий історик Французької Республіки Тьєр резюмував сутність свого філософського світогляду. Однак це суто догматичне положення радше підходить для психологічного трактату, ніж для історії революцій, де його, на жаль, застосовувати не можна. До діяметрально протилежного висновку прийшов би, очевидно, і сам Тьєр, якби поставив собі за мету більш точно визначити психологічні, чи то пак психопатологічні, елементи, які управляли французьким суспільством у 1785-1793 роках. Якщо б він встановив належне розумове спостереження за народною масою того часу, і до того ж поставив собі завдання виявити та викрити справжні мотиви її вчинків, то це привело б його, як і нас, до висновку, що по суті людина владарює над революційними подіями лише фіктивно, насправді ж вона переживає їх без будь-якої реальної можливости впливу на них чи управління ними; що навпаки, людський розум у такі моменти панує над подіями менше, аніж за инших обставин; і що, зрештою, людина ніколи не буває більшим рабом сліпих і нездоланних законів випадковости, ніж у періоди історичних переломів життя народу. Ми спробуємо довести, що в період революцій у суспільстві цієї країни зазвичай спостерігається значне зниження розумових потуг, з одного боку, і переможне пробудження первісних, суто тваринних інстинктів – з иншого боку, і що суспільство в такі періоди повністю перебуває під владою стихійних поривів і чинників. З-поміж інстинктів, що опановують суспільством у ці моменти, перше місце належить панічному страхові. У всіх діях, за які відповідає лише анонімний натовп, страх, безсумнівно, відіграє видатну роль. У часи воєн, як зовнішніх, так і внутрішніх, так само як і в часи революцій, почуття страху нерідко визначає хід подій у найменш передбачуваний спосіб, заганяючи їх у таке річище, з якого немає вороття. Історія всіх воєн та революцій – це історія панічних страхів натовпу. Ці народні рухи змінюються у своїх симптомах і врешті відповідні особливостям кожної епохи, але майже завжди однакові за своїми зовнішніми проявами. Навіть під час франко-пруської війни 1879-1871 рр. ми ще могли спостерігати, як розвивався цей беззмістовний панічний жах, проти якого безсильні навіть величезна енергія та найбільша хоробрість. З цілої низки фактів, що підтверджують це, досить навести приклад хоча би Бомона. Під час облоги Парижа серед його мешканців панував незвичний особливий невроз, що схожий на епідемічну лихоманку. Перед очима населення раптом постала грізна мара зради і, наче важезний нічний жах, душила народ, якому зраджувало воєнне щастя. Щодня виникали найнеймовірніші, найбезглуздіші чутки. Вони поширювалися як блискавка і нагнітали атмосферу глибокої зневіри. У такі хвилини народ, здавалося, був готовий прийняти неможливі рішення, які йому підказував відчай... Однак, згодом, із плином часу, виявилося, що роздмухана до гігантських розмірів новина була лише порожньою вигадкою, яка немає жодної реальної основи, і паніка влягалася до наступного випадку... Зазираючи в історію середніх віків, епоху, коли особливо лютували фізичні і моральні епідемії, на зразок чуми, в епоху забобонів, віри в чаклунство тощо, ми і там спостерігаємо, як багато разів паніка, поширюючись, як епідемія, оволодівала натовпом, навіюючи невимовний жах в душі забобонного населення Европи. Нерідко вибухали найнеймовірніші випадки всезагального безумства; страх перед уявною небезпекою переходить у марення переслідування, а позаяк переслідувані у певних випадках легко перетворюються у переслідувачів, то на цьому ґрунті розігрувалася ціла низка жорстоких дій та жахів, що нічим иншим не пояснюються. Щоби зупинити поширення чуми, наприклад, планували, не більше й не менше, як спалити місто Динь з усіма його мешканцями! У Лотаринґії матері пожирали власних дітей, при цьому ділилися своєю страшною їжею поміж собою і встановлювали фатальну чергу. Прокажені мали печальну властивість викликати особливий страх серед населення. Їх звинувачували в отруєнні джерел і криниць, що начебто робилося, аби помститися суспільству, яке виганяло їх зі свого середовища. Скільки судових злочинів, не кажучи вже про судові помилки, здійснювалося тоді виключно зі страху? Инші парії людства, євреї, також не раз були приводом для людської люті. Обґрунтуванням для спалення їх цілими натовпами було, наприклад, абсолютно безглузде звинувачення їх у тому, що вони, начебто навмисно, отруюють і заражають повітря шкідливими міязмами. Можна сміливо стверджувати, що головною підставою систематичного побиття євреїв була не так релігійна чи економічна ворожнеча, як саме той незрозумілий страх, який вони навіювали забобонному та малодушному населенню своїм особливим і прихованим життям. Панічний страх перед чарами уявних чаклунів инколи теж охоплював неосвічені маси і виступав як помста за переслідування, яких зазнавали нещасні чаклуни. У сфері моральній мали місце ті ж самі явища і з тими самими наслідками. Страх перед 1000-им роком залишається знаменитим в історії, хоча тут він виявився не в насиллі, що притаманне тому часу, а у містичному настрої, що охопило всі народи Европи. У приступах набожности всі схиляли коліна, молилися і смиренно очікували кінця світу, а особливо воскресіння мертвих та страшного суду, що, як і було обіцяно, мав наступити після цього і звільнити людство від усіх земних страждань та печалей. Одне слово, не підлягає ані найменшому сумніву, що панічний страх був характерною рисою умів середньовічного суспільства. З Великою революцією у Франції знову прокинулася громадська паніка, яка з часів Вольтера і Дідро вважалася похованою навіки. На жаль, цей грубий, але безсумнівний факт є очевидним і ще раз свідчить нам про те, що якщо насильницькі революції, з одного боку, дарують свободу рабам і знімають тягар із плечей знедолених та пригнічених, то водночас це також моменти морального регресу натовпу, загального занепаду розумових та економічних сил країни і вибух ницих і грубих інстинктів народних мас. Мимоволі виникає питання: чи не можна було б досягнути таких самих благих результатів швидше і надійніше, без зайвого побоювання якоїсь реакції, шляхом мирних, безкровних революцій? На це ми, зі свого боку, можемо дати лише таку відповідь: якщо подібні мирні перевороти і можливі, то хіба лише у північних країнах, у народів з холодним темпераментом, наприклад, у північних американців або ж норвежців; але їх навряд чи можна уявити у палкої романської раси, яка, щойно ступивши на арену політичної діяльности, відразу ж наповнює її пристрасними, божевільними криками, які так довго лунали, наприклад, в італійських республіках аж до самого їх занепаду. Безсумнівним є те, що під час революції страх відігравав у Франції доволі значну роль. Населення постійно тероризували злодії та розбійники, які нерідко існували виключно у збудженій фантазії народу. У центрі Франції у той час панувала своєрідна епідемія, що відома за назвою «Великий страх», і майже у кожному місті повторювалася одна й та ж історія. Одного чудового вечора містом ширилася чутка про наближення до його стін незчисленних полчищ розбійників, які на своєму шляху залишають лише розвалини після погромів та руйнувань... Як раптом у спекотний день у безхмарній синяві неба несподівано з’являється чорна грозова хмара, так само зростає і поширюється містом така чутка про напад, наповнюючи серця й уми мирних мешканців невимовним жахом. Хтось прибіжить і божиться, що на дорозі, яка веде до міста, буквально за декілька миль від міста, на власні очі бачив стовп пилюки, який вочевидь здійняв не хто инший як загін розбійників. Инший переконаний, що чує звуки набату, які лунають зі сусідніх сіл. Сумнівів нема. Всім зрозуміло, що за годину-другу місто зазнає нападу. Всі негайно озброюються. Рушниці, штики, піки, сокири і навіть робочий інструмент – все збирається, щоб протиставити ворогу гідну оборону. Формується міліція; найбільш хоробрі утворюють передовий загін, який вирушає назустріч супротивнику... Чи повернуться ці сміливці?.. Тим часом, у тривожному очікуванні, жінки, тремтячи від страху за долю своїх дітей, ховають у схованки, закопують в землю найбільш цінне майно. Минає година, друга... Настає ніч, що ще збільшує тривогу і сум’яття. Вулицями ходять патрулі, горять факели, що освітлюють своїм зловісним червоним світлом найтемніші закутки. Тим часом до міста юрбами збігаються селяни з навколишніх сіл, які також охоплені панікою. Несучи із собою свої скромні пожитки, вони поспішають сховатися за стінами міста. Маємо цілісну картину міста, яке готується відбити напад ворога. Та раптом загін, який поїхав вперед, повертається з вісткою, що не бачив ніде жодних ворогів. Страх спадає. За декілька днів він зникне зовсім й у містах та селах знову лунатиме веселий сміх і пісня. Такі поселення як Овернь, Бурбоне, Лімузен і Форе свого часу переживали такі напади незрозумілого «Великого страху». У деяких містах такі епізоди залишали яскравіші враження, аніж инші найбільш значні події революції, і створювали у кожному краї свою еру. Потім ще довго говорили: «він народився в день «Великого страху», подібно як в инших місцинах говорили, що хтось народився «у день взяття Бастилії». Епідемія (без сумніву, таку повсюдну безпричинну паніку можна порівнювати лише з епідемією) зробила рух по колу, з північного заходу на південний схід. Вона не оминула ні Дофіне, ні Ельзас, ні Франшконте, ні Нормандії і Бретані, хоча у цих місцях вона з’являлася з меншою силою і регулярністю. Не уникли її навіть парижани. У ніч на 17 червня 1789 р. містом прокотилася чутка, що якісь озброєні полчища підступають до Парижа з боку Монморансі. Паніка миттєво охопила все населення, яке було наелектризоване бастильськими подіями, що відгриміли лише три дні перед тим. Звуки набату одночасно пролунали у всіх 60 парафіях столиці Франції. Міська міліція вирушила у сміливу вилазку супроти очікуваного ворога. Однак єдиним її супротивником виявився ...заєць, що одразу ж і поліг на міському пагорбі від пострілу одного зі сміливців – захисників вітчизни. Втішені таким вдалим завершенням походу, всі розсипалися полями та городами, перетворившись на мирних мисливців. Однак на звуки їх пострілів з міста маршем прибула кавалерія, а на заставах вишикувалися резерви піхоти. Нам не уникнути нудних повторень, якщо б задумали передати на цих сторінках численні епізоди епохи «Великого страху», тим більше, що за невеликими винятками, всі вони на диво схожі між собою. Хоча у ці дні не відбувалося жодних бунтівницьких чи злочинних маніфестацій, цьому не сприяв всезагальний настрій. Зазвичай справа обмежувалася тим, що організовувався енергійний захист міста, який мобілізував усі сили для жорстокого опору мітичному ворогу. Навпаки, у 1792 р. ми вже бачимо, що населення Парижа, якому загрожувала подвійна небезпека: з одного боку – зовнішня війна з Прусією, а з другого – змова аристократів, – вважало за доцільне спершу позбутися домашніх ворогів, а потім уже всіма силами боротися проти иноземців. У селах і селищах паніка «Великого страху» набувала більш серйозних форм. Селяни окремих селищ, усвідомлюючи свою нечисельність, почувалися зовсім беззахисними перед уявними нападами. У їхній уяві біди, які чинять фантастичні розбійники, поставали такими неминучими, що зі заходом сонця все довкруж набувало найбільш грізних і вигадливих обрисів. Тремтячи від найменшого шуму, вони, як діти, налякані страшною казкою, підозріло вдивлялися у темне узлісся, що освітлювалося місячним сяйвом. Варто було якомусь незвичному звукові порушити нічну тишу, як у ту ж мить жах охоплював всіх, навіть найменших боягузів з-поміж обивателів. «Досить було, – пише Тен, – якійсь дівчині зустріти кілька невідомих облич, як відразу ціла парафія кидалася шукати порятунку у найближчому лісі, залишаючи напризволяще майно. А подекуди приводом для всезагальної втечі служив стовп пилюки, що здіймався від диліжанса, що проїжджав неподалік». Місцеві священики наперед відпускали всі гріхи своїй пастві, ніби наближався кінець світу. Скрізь наприкінці липня й у першій половині серпня 1789 р. страх породжує масу неймовірних непорозумінь, що їх вчиняло безумне селянство. Можна було подумати, що у Францію повернулися похмурі і зловісні дні 1000-ого року. Яке ж істинне походження цього «Великого страху» і де шукати причини його виникнення? Сутність цього явища залежить від багатьох суто психологічних факторів. Передусім, не можна не визнати, що у деяких місцевостях страх почасти викликали поважні причини, такі як насилля та грабунки, які траплялися щораз частіше. Крайні злидні населення, яке було цілком розорене дворічним голодом, зумовленим неврожаєм і бездарним управлінням державою, повна безкарність придорожніх розбійницьких зграй, що грабували господи, немало сприяли тій масі злочинів, якими «прославилась» епоха Великої Французької революції. Поки що ми говоримо лише про липень 1789 року, коли погроми поміщицьких садиб і замків тільки починалися. У селах, де ці руйнування вже звершилися, не можна дивуватися страху, що охопив населення. Воно жорстоким самосудом виливало на мертві камені дворянських замків віковічні кривди, що доводилося терпіти, а потім впадало у сумніви й боялося кари та відповідальности і знемагало від невідомости – чим же закінчаться для нього всі ці подвиги? Ціла Франція була заполонена юрбами жебраків і волоцюг; відомо, як побоюється селянин цього елемента. У своїх супліках селяни, разом із скаргами на сваволю чиновників, поміщиків, вказували і на цю кочівну небезпеку, яка заохочувалася версальським і паризькими подіями, ставала з кожним днем все зухваліша і вимагала більшого. Потолочене зерно, витоптані ниви були прямими наслідками набігів зграй злидарів, і знамениті розбійники та грабіжники, кількість яких поголос вимірював багатьма тисячами, насправді складалися лише з людської потолочі, що об’єднувалася у зграї з 50, а великі – зі 100 осіб. Тим більше важко пояснити, чому ж виникав таких панічний жах перед ними? В инший час на них безсумнівно влаштовували б облави, їх цькували б повсюдно й повсякчасно, як диких звірів, і нікому иншому, а їм самим довелося б шукати порятунку у лісах. Тому, якщо розбійники й подавали якийсь привід для паніки, то в її основі все-таки були инші, глибші причини. Досить серйозні історики пробували пояснити таке повсюдне виникнення цих, здавалося б, безпричинних страхів змовою проти революції, якою керувала якась таємнича рука; припускалося, що таке поширення паніки начебто мало за мету повернення влади поваленому уряду. Ця змова почергово приписувалася то двору, то орлеаністам, то партіям Лафета чи Мірабо. Однак такі припущення необґрунтовані і не витримують найменшої критики. Справді, хто б міг бути тією людиною, яка б належала до відомої партії і володіла такою прозірливістю, такою обізнаністю з різноманітними місцевими умовами, такою безмежною сміливістю і величезним авторитетом і, зрештою, таким багатством і значущістю, щоб у суворій таємниці створити грандіозний комплот та поширити його у всі найглухіші закутки держави і повсюдно досягти таких блискучих результатів? Якщо згадати хоча б тільки засоби зв’язку, які були на той час у Франції, то неймовірним є те, що одна людина могла спричинити такий величезний повсюдний і одночасний рух, що є нелегким завданням навіть у добу електрики і пари. На наш погляд, «Великий страх» був виключно безпосереднім продуктом душевного настрою революційного суспільства. Воно було охоплене панікою саме тому, що насильницьким шляхом звільнилося від мороку, в якому його віками тримало королівське самодержавство, воно було засліплене несподіваним яскравим сонцем свободи. У першу мить воно начебто розгубилося і, не відчуваючи над собою залізної руки, остовпіло. Не дивно, що у такому ступорі на перших порах йому почали ввижатися всілякі неіснуючі і фантастичні страхи й небезпеки. Революційне суспільство першого періоду деякою мірою можна порівнювати з юрбою школярів, які таємно втекли від вихователя у найближче поле. Спершу вони бігають, пустують, бавляться і галасливо радіють хвилинній свободі... Але настає вечір і дітей охоплює невиразне почуття тривоги перед мороком невідомого майбутнього. Ще трохи – і вони боязливо туляться один до одного, налякано переглядаються між собою. Потім раптом зі всіх сил кидаються назад до школи, де їх чекає догана і навіть покарання, але де вони все-таки почувають себе в безпеці. Від цього, звичайно, ще далеко до того, щоб селяни і міщани 1789 р. схилили свої голови назад під деспотизм. Думати так, означало б заперечити те, що революція була неминучим, природним і навіть цілком обдуманим результатом подій, що їй передували, і допустити, що вона була не більше, ніж випадковим продуктом раптового пориву. Тепер є досить багато документальних доказів для спростування такого припущення. Однак, зрозуміло, що тоді ніхто зразу не міг би передбачити, до якої межі дійде її розвиток чи передбачити її кінцевий результат... Ніхто, можливо, тоді ще і не наважувався відкрито глянути в очі небезпеки, що насувалася... Стіни Бастилії впали з таким пекельним гуркотом, що його відгомін гучно прокотився до останньої вбогої хатинки цілої Франції. Найбільш затурканий селянин у цю хвилину зрозумів, що звершилося щось важливе, велике, щось, що надовго порушило одноманітний плин історії. Все минуле впало з усіма своїми столітніми традиціями, і народ, який був захоплений зненацька таким крахом, мимоволі запитував себе: що ж йому принесе найближче завтрашній день? Чи не стане цей день днем цілковитого торжества анархії, днем перемоги юрби обшарпанців і жебраків, цієї виразки суспільства, утримати яку не зможе жодна влада? Ті, хто вважає, що «Великий страх» був саме таким побоюванням забезпечених класів перед пролетаріятом, що народжувався, що він був продуктом побоювань, які охопили забезпечене середовище, яке почало усвідомлювати, що революція з буржуазної волею долі перетворюється в соціяльну, що мала б неминуче здійснити економічний переворот і перемістити накопичене багатство з одних кишень в инші, – навряд чи назвуть подібне тлумачення містичним чи фантастичним. Не підлягає сумніву, що кожен, хто володів хоч найменшим морґом землі чи взагалі якимсь статком, не міг не боятися, що босяки заберуть у нього його останній скарб. Однак ми все-таки переконані, що для виникнення і поширення поміж народу «Великого страху» повинні були бути – і таки були – поміж инших, суто психологічні причини. Всезагальне сум’яття, що охопило країну, дуже яскраво характеризує душевний настрій натовпу у 1789 році і дає точні вказівки на подальший ріст цього настрою у близькому майбутньому. Воно поки що не веде за собою жахів, якими супроводжувалися наступні «страхи», однак вже дає основи для їх очікування і передбачення. Пізніше, наприклад, у 1791 році, коли на святі федерації у натовпі раптом поширювалися якісь зловісні чутки, і під «вівтарем вітчизни» знайшли двох людей, які заховалися, і народ без суду і слідства тут-таки з ними розправився. У травні 1792 року французькі війська в Лілі, коли дізналися про поразку при К’єврені і Турні, відкрито кричать про зраду, і їх, як і чернь, що до них пристала, охопив панічний страх. Вони схопили генерала Теобальда Дільйона, інженерного офіцера Бертоа, які потрапили під гарячу руку, й одразу ж умертвили, без жодних підстав. Навіть якобінців одного разу охопив панічний жах. Несподівано поширилася необґрунтована чутка, що зал засідань клубу замінований і що з хвилини на хвилину він може злетіти в повітря. Одразу ж було призначено комісію для ретельного огляду колишнього Яковитського монастиря, однак вона незабаром повернулася зі заявою, що нічого підозрілого не виявлено. Можна набрати велику кількість подібних характерних фактів, суто психологічного характеру, що походять із того часу. Одні з них ґрунтуються на забобонах, що властиві тому часу, инші на підозрілості, що зростала з кожним днем і є неминучою між противниками і суперниками, які жадібно виривають один в одного владу-годувальницю, і сьогодні можуть йти побіч однією дорогою, а завтра готові звести наклеп, знищити і розтерзати один одного. Ця підозріливість, що зароджувалася на дуже сприятливому революційному ґрунті, з кожним днем розросталася, наче отруйне дерево, що огортає країну непроникною тінню терору і ненависти, і породжувала «Великий страх» не тільки серед осіб, які байдужі до подій революції, але й подекуди навіть у душах найвизначніших її діячів. Садистичне безумство Причиною вересневих убивств (1792 р.), без сумніву, була народна паніка. Масове побиття у тюрмах «підозрілих» жертв терору повсталою голотою було результатом не якогось хитрого плану, а радше божевільного жаху, що охопив натовп зі звуками набату і вистрілами вістової гармати, – коли народ раптом вирішив, що йому загрожує небезпека з боку аристократів, які можуть звільнитися, і що жирондисти залишили їх напризволяще. Паризька голота кинулася ріками крови заливати раптову пожежу, а жах, що її охопив, поспішив перейти у суто садистичне безумство. Давно відзначено, що озвірілий натовп передусім охоплює безмежна розбещеність та розгнузданість. Цей загальний закон підтверджено численними історичними прикладами, і серед людських емоцій жорстокість і пристрасть завжди ідуть разом. Як виродок, що безчестить поезію кохання тортурами, натовп також нерідка підсилює мерзенність вбивства огидною безсоромністю, а инколи доходить навіть до канібалізму. Чи можливо точно визначити причинний зв’язок між жорстокістю загалом і садизмом зокрема? Чи варто у ньому вбачати залишки минулого, тих печерних століть людства, коли серед людей любов здобувалася лише насиллям, як у тваринному світі? Насолода, що полягає в катуванні коханої істоти, як інстинктивне явище атавістичної властивости, очевидно, може бути наслідком тих часів, вважає Ломброзо («L’homme criminel»). Такий інстинкт може однаково повторюватися як в окремих суб’єктах, так і в масах, бо соціяльна група є не чим иншим як такою ж одиницею, що володіє власним мисленням і своїми специфічними якостями, вадами і характером. Така гіпотеза, однак, може не зовсім задовольняти вчених психологів. Тому ми обмежуємося лише спрямованістю на всезагальність цього закону, не намагаючись проникнути у таємницю його походження. У будь-якому разі безсумнівним залишається те, що хтивість і кров викликають в людині почуття, що схоже на оп’яніння і здатне затуманити останні проблиски розуму; звір, що зірвався з ланцюга, завжди лютий і хтиво очікує моменту, коли зможе насолодитися муками своєї здобичі. «Садизм, – пише авторитетний спеціяліст з цього питання доктор Моль, – характеризує статеву схильність, яка виражається у намаганні бити, катувати й ображати коханого суб’єкта» («Des perversions de l’instinct genita», Paris, 1891). Однак це визначення дещо однобоке, бо найчастіше саме кохання не відіграє при цьому жодної ролі. Порок може виявлятися на будь-якому суб’єкті: на жінці чи дитині, на живому чи мертвому, і навіть на тварині. Тому ми надаємо перевагу наступному визначенню доктора Лясера: «Садизм – це збочене сексуальне почуття, яке характеризується схильністю вбивати, мучити, катувати, ображати, оскверняти істоту, яка виступає об’єктом генетичного бажання, причому реалізації цієї схильности зазвичай буває досить для виникнення почуття сексуального задоволення у розпусника» («La perversion sadique». Th. Bordeaux, 1898). «У такому збоченні чуттєвости обов’язково поєднуються хтивість і жорстокість, саме це і є характерною ознакою садизму». Хіба не тому садистичне безумство й захоплює народні маси у революційні періоди? Справді, не можна не звертати уваги, що кожен раз, коли народ стає об’єктом кривавих переворотів, війн чи бунтів, у його історії можна завжди відзначити типові приклади явної сексуальної психопатії. Коли натовп уперше проливає кров, то у цей момент відчуває відразу, однак якщо він вчасно не зупиниться, а впорається з цим першим неприємним відчуттям, то відразу з’являється пристрасна насолода; натовп стає жорстоким, як алкоголік, що мучить свою жертву, і весь, як одна людина, тремтить від солодкого захоплення. Під час різанини прокажених на Сіцілійській Вечірні, у Варфоломіївську ніч, під час тюремних побиттів чи під час недавньої вірменської різанини і єврейських погромів цей тваринний інстинкт пробуджується завжди з однаковою жорстокістю і кровожерливістю. Осквернення і спотворення трупів, насильство над жертвами і їх тортурування, а подекуди і випадки людоїдства, – ось неминучі наслідки таких вибухів тваринного дикунства. Варфоломіївська ніч рясніла такого роду інцидентами. На першому місці стоїть спотворення трупа адмірала Коліньї, якому натовп шалених фанатиків обрубує руки і ноги, вириває статеві органи і проходить процесією до Монт-Фокона, нанизавши на піки ці жахливі трофеї. Далі йдуть осквернення тіла протестанта Квеленек, якого задушили у дворі Лувру: з нього летючий загін убивць Катерини Медичі зірвав увесь одяг, щоб переконатися у його статі, що підлягала сумніву. На кожному перехресті відбувається пістолетна стрілянина, чутно брязкіт шпаг і кинджалів, удари дрючків. Убивці, сп’янілі від потоків крови, відчувають невимовну насолоду, здійснюючи свою роботу. Три століття по тому вересневі нелюди революції також насолоджуються своїми подвигами над беззахисними жертвами терору. Протестанти у виявах жорстокости не відставали від католиків. У 1568 році, при взятті Ніори, вони захопили католицького священика, розпороли йому живіт, відрізали статеві органи і били ними по обличчю инших полонених священиків. Потім, підійшовши до однієї з жінок, яка оплакувала свого чоловіка, набили її піхву порохом, підпалили, «порвали їй у цей спосіб живіт і витягли назовні кишки», – як описує сумлінний сучасник. Таких самих тортур зазнала маркіза де Кйовр, мати прекрасної Ґабрієли д’Есте. У ці тривожні часи досить було однієї іскри, щоб розпалити садистичний вогонь, який постійно тліє у душі натовпу. Одразу після вбивства Генріха ІV народ роздер тіло Равальяка на куски і з’їв його м’ясо. Коли придворна інтрига позбавила влади маршала д’Анкр і повалила його мертвим біля сходів Лувра, то наступного дня після його похорону натовп кинувся на свіжу могилу, викопав труп, волік його болотом, повісив, а тоді зірвав зі шибениці і приволік рештки тіла для показу юному королю Людовику ХІІІ. П’яний від почуття помсти, вбивця Кончіні наказав засмажити його серце на вугіллі і з’їв його, у той самий час инший публічно продає на вуличній торговиці його вуха. Подрібнені рештки цього нещасного викинули в Сену. Війни також мають здатність будити садизм у людині-звірі, переможці й дотепер поводяться з підкореними народами найжорстокішим способом. Пограбування міст, які було взято штурмом, тільки зовсім недавно було заборонено міжнародними договорами. Вся воєнна історія надає незліченну кількість прикладів найближчого родинного зв’язку між жорстокістю і хтивістю. Коли Великий Конде чи Цезар Борджія вели свої війська переможеною країною, то неважко було встановити їх шлях. Всюди, де вони пройшли, потім зустрічалися скалічені люди, відірвані і розкидані органи людських тіл, зґвалтовані й замучені жінки; чоловіки, які помирали під розвалинами згорілих домів або ж знемагали від ран. Якщо жителі рятувалися в печерах або підземеллях, то солдати спалювали солому біля входу і викурювали нещасних, як борсуків, пише Е. Пельтан («Decadance de la monarchie francaise»). Чи треба згадувати погром Палатината, коли французькі війська виявили таку саму мерзенну розпущеність? Набіги козаків у 1815 р., які рубали чоловіків шаблями і ґвалтували жінок, донині є легендарними у Франції. Всі ці приклади свідчать, наскільки впасти може людський натовп, коли переступає межі свого нормального мирного існування. Золя майстерно окреслив цей збуджений стан духу народної маси на сторінках роману «Жерміналь», сповнених грубого реалізму, глибокої спостережливости і правдивости, що розриває серце. Сцени такої жорстокости доведеться спостерігати і нам, коли ми подумки перенесемося у революційні дні. Всі ці дні, навіть найбільш славні, наприклад, взяття Бастилії 14 липня, були осквернені такими ж дикими витівками, що пояснюється тільки садизмом натовпу. Взяття Бастилії послужило першим сигналом для спалаху такого істерично-сексуального збочення. Збуджений несподіваною перемогою народ накинувся на тих, кого вважав винуватцем своїх бід. Губернатора Бастилії де Лоне, було виведено на вулицю, йому відразу завдали удару шпагою в плече. На вулиці св. Антуана йому стали виривати волосся; захищаючись, він ударив одного з нападників ногою. У ту ж мить його пронизали шпагами, кинули у грязюку, а чоловікові, якого він вдарив, надали право відрубати йому голову, що той відразу ж і сповнив. Голову, відокремлену від тулуба, настромили на вила і процесія рушила через Пале-Рояль на Новий міст, де натовп підніс свої жертви до монументу Генріха IV. Це був перший випадок під час Великої Французької революції, коли народ насолоджувався виглядом крови і віддавався знущанням над трупами ворогів. Подолавши природну відразу, він став п’яніти від невідомої досі пристрасти вбивства. 23 липня над інтендантом Фулоном звершуються ще більш жорстокі тортури. Однак, варто зазначити, що цей натовп складався не лише виключно з покидьків та голоти; навпаки – більшу його частину становили заможні і пристойні буржуа, торговці і рантьє. Однак і в цій раптовій люті, поряд з варварськими традиціями режиму, що руйнувався, нерідко проглядалися рештки якогось страху. Розсудливі люди, звичайно, шкодували за таким шаленством. Наступного ранку після вбивства Фулона і Бертьє Бабеф писав своїй дружині: «Я бачив голови тестя і зятя, які ніс тисячний натовп озброєних людей; ця процесія займала всю вулицю Сан-Мартинського передмістя, вона проходила повз 200000-ний натовп глядачів, які весело сміялися й обмінювалися жартами з військом під звуки барабанів. Яке страждання спричинив мені цей веселий настрій народу? Я почувався одночасно задоволеним і невдоволеним: я розумію, що народ вчинив акт правосуддя, але як я можу схвалювати таке правосуддя, якщо йому досить простого покарання винних. Вважатимемо, що важко у такі хвилини не бути жорстоким. Страти, четвертування, катування, вогнища, шибениці по всій країні – все це не могло сприяти пом’якшенню цієї натури. Вчителі, замість того, що навчити нас, зробили нас дикунами, тому що вони самі дикі люди. Тепер вони споживають плоди своєї праці, тому все, що відбувається, повір, моя бідна дружинонько, закінчиться жахливо; ми ще тільки починаємо». Як справдилися ці пророцтва чесної людини, яка тверезо, без захоплення, дивилася на майбутнє? Під час вересневих убивств тваринні інстинкти натовпу не знали стриму, вони не чують голосу розуму й цілком охоплюють масу. Щоби чіткіше усвідомити психологію цих сумних днів, необхідно простежити зміну вражень, яка відбувалася у революційних умах, починаючи з 10 серпня цього ж року. Після народної перемоги, що закінчилася падінням королівської чести, незвичайна паніка охопила уми, налякані швидкими успіхами пруської навали на Францію. Лонві було зрадливо здано ворогу, Верден не міг більше тримати облогу, дорога на Париж була відкрита, роялісти були однодумцями ворога – справа революції мала б безславно згинути. Варто було тільки такій паніці поширитись, як усі уми перелякалися. Чи могла буржуазія і робочий клас вийти назустріч зовнішньому ворогу, залишивши на ласку аристократії своїх беззахисних дружин і дітей? Першим заходом безпеки були масові арешти всіх підозрілих осіб. Однак цього було замало, тому що люди в тюрмах дотримувалися попереднього способу мислення, тобто співчували иноземцям. Чи був розрахунок утримувати їх під замком в очікуванні близького звільнення, яке було обіцяне йому герцогом Бравншвейзьким, що переможно наближався на чолі пруського війська. Стає очевидним, як у головах, охоплених панічним страхом, непомітно стихійно зароджується думка про всезагальне побиття небезпечного елементу. Подібний настрій нерідко був вихідним пунктом найбільших побоїщ, що ганьблять історію людства. Садизм є у другій черзі: вигляд пролитої крови, п’янить навіть найбільш поміркованих, пробуджує в натовпі пристрасно-жорстоку хтивість. Вересневі злодії (найбільш жорстокі належали до зграї Майяра) виявляють при цьому жахливу непослідовність і суперечність. Вони наче не зовсім позбавлені почуття жалю, співчуття і навіть справедливости. Шалений Майяр прагне надати побиттю аристократів начебто законної форми і встановлює подобу хоч якогось судилища, вироки якого ухвалюються одразу ж на місці верховною владою народу-самодержавця. Відомо, у чому полягає це прискорене судочинство: всі-бо пам’ятають неймовірні сцени жаху, увічнені пензлем Рафе, які розігрувалися в імпровізованих тюремних судилищах. Аби не бути свідком надривних криків засуджених, Майяр, наприклад, замість того, щоб виголошувати «смерть», промовляв: «звільнити», «в абатство», а инколи «в Кобленц». Його люди добре знали значення цих слів. Після виходу зі зали суду арештантів або просто душили, або ж заколювали кинджалами, або, зрештою, рубали на шматки шаблями. Хоча инколи оголошувалися і виправдальні вироки, і треба було бачити, з яким захопленням вітали самі кати такі акти милосердя. Аристократ Журньяк де С. Меар надав суду свідчення про свої громадянські чесноти і заявив, що своєю бездоганною поведінкою він здобував любов своїх солдатів. Майяр його помилував, й у відповідь на цей вирок з натовпу миттєво пролунали шалені вигуки захвату: «Хай живе нація!». Всі по черзі обнімали і вітали підсудного. Иншого виправданого натовп урочисто супроводив додому. Люті душогуби перетворюються на покірних теляток і виявляють бажання бути свідками їх сімейної радости. А кілька хвилин по тому знову віддаються найжахливішій різні. Серед щасливчиків, яким поталанило врятуватися, був молочний брат Марії-Антуанетти, який потім розповідав, що довелося пережити у ці жахливі дні. «Як тільки гвардійці, – пише він, – підняли свої капелюхи на вістрях шабель і вигукнули: «Хай живе нація!» – пролунали шалені оплески; жінки, які помітили, що я був у білих шовкових панчохах, грубо зупинили двох солдатів, які вели мене попід руки, і сказали їм: «Обережно, ви ведете пана стічною канавою». Вони мали слушність, канава була переповнена кров’ю. Таке розуміння з боку цих мегер мене дивувало ще більше, тому що кілька хвилин перед тим вони з шалом аплодували, коли били моїх товаришів по ув’язненню. Помилуваних народним судилищем, як правило, відводили до церкви св. Катерини Культурної, яку народ дотепно назвав «Складом невинних». Однак помилуваних було не так уже багато, їх налічують не більше п’ятдесяти осіб. Навпаки, незліченні і справді огидні сцени вбивств доводять, що самозванцями-суддями керували пристрасть і жорстокість. Наведемо хоча б один із численних прикладів. У ніч з 2-го на 3-тє число одна жінка зазнала страшенних тортур. Це була відома у Пале-Рояль квітникарка, яку арештували за те, що вона покалічила свого коханця, національного гвардійця, зробивши йому операцію в дусі Абеляра. Більша частина пале-рояльських торговок залишалися роялістками, на згадку про минуле, коли знать була до них дуже щедра. Її звинуватили в тому, що вона вчинила злочин не з ревнощів, а з роялістичних міркувань, виступивши в особі революційного солдата проти самої революції. Квітникарці, як ляльці, запхали у піхву сніп соломи, а потім, голу, зморену пекельним болем, прив’язали до стовпа, прибили за ноги цвяхами, нарешті відрізали груди, а тоді підпалили солому. Наступного дня той самий натовп розгромив браму жіночої лікарні Сальпетрієр. Почали з того, що вбили п’ятьох чи шістьох старих жінок, не маючи для цього жодної причини, окрім їхньої старости, тоді кинулися на молодих арештанток і публічних жінок і перебили їх осіб тридцять, одночасно ґвалтуючи як живих, так і мертвих. І цим справа не закінчилася; вони проникли до спалень сиротинського відділу, вчинили наругу над силою-силенною маленьких дівчат, а деяких навіть забрали зі собою для подальшої забави. Вересневі злочинці (і судді, і кати), які немов дикі звірі кидалися на беззахисних жертв, є втіленням жорстокого цинізму. У хвилини відпочинку вони пиячили, байдуже дивилися на трупи своїх жертв, що купами валялися на подвір’ях і вулицях. Деякі наче «вгамовували спрагу кров’ю». Тут варто зазначити: чи не звідси бере початок легенда про те, що дівиця Сомбрейль випила заради спасіння батька склянку людської крови. Ймовірніше, що її просто змусили випити склянку вина, яку подали закривавленими руками, «за здоров’я нації». Однак хіба уже сам факт, що першій версії могли повірити, не є свідченням, до яких меж доходив садизм під час вересневої бійні? Та й хіба могло бути по-иншому у такий винятковий час, коли всі людські пристрасті змішалися і переплуталися, коли людина стала наче звір – то покірна, то люта, то готова плакати від чуттєвости, то вбивати без жалю? Гарячий мозок відмовляється служити розуму, втрачає будь-яку здатність до роздумів, його охоплює настирливе фантастичне марення, у приступі якого людина здійснює найдикіші вчинки. Отож революційний невроз, навіть за сприятливих обставин, неминуче призводить до найжахливіших криз. Ніхто із найбільш пристрасних прихильників Законодавчих Зборів і Конвенту не виправдовує вересневих вбивств. Сам Жорес погоджується, що «побиття беззбройних в’язнів може свідчити лише про затуманення розуму та притуплення всіляких людських почуттів». Розглядаючи цю криваву справу як характерний вияв ницих інстинктів людини-звіра, ми, не виправдовуючи і не засуджуючи їх, можемо вважати це продуктом масового божевілля. Ми охоче б повірили, що під блиском цивілізації сучасний громадянин уже цілком скинув зі себе всі рештки варварства, за які він так суворо засуджує своїх предків. Однак насправді варто лише йому потрапити у бурхливий натовп – і ці варварські інстинкти відразу пробуджуються, особливо якщо цей натовп охоплений релігійним чи політичним екстазом. Масові злочини, коли вони стають набутком історії, можуть для нас бути дорогоцінним повчанням: ми повинні користуватися цими жорстокими історичними уроками. Але якщо ми засуджуємо безапеляційно, то як же нас повинні обурювати вчинки людей, які холоднокровно і виважено, ховаючись за жалюгідною пародією на правосуддя, стали під час революції невблаганними постачальниками ґільйотин, прагнучи прикрасити свою жорстокість жалюгідною личиною законности? Хіба з цієї точки зору Фук’є-Тенвіль і Дюма не повинні нести незрівнянно більшу відповідальність, ніж люті безумці Мальярівської зграї? Останні, принаймні, керувалися виключно тваринними інстинктами. Переклала Оксана Дащаківська |
 ч
|
 |
|