|
|
|
Лєонід Ґозман, Алєксандр ЕткіндКульт владиСтруктура тоталітарної свідомости Жахливе вимагає пояснень. Сталін і Пол Пот. Грім овацій в країні, перетвореній на філію НКВД. Мільйони життів, що втратили сенс та ціну. І смерть, що стала буденним явищем, універсальним засобом розв’язання проблем між людиною і владою. У чому полягає сенс цих кривавих вистав? Чому вони мали такий успіх у сучасників? І де та межа терору, за якою тиран перестає бути привабливим для співгромадян, – а чи геноцид, як і довершеність, не має меж? Про що думали, що відчували ті, хто голосував за диктатора, не знаючи – чи знаючи? – що завтра опиняться в камері тортур? У що вірили десятки мільйонів, які чекали своєї долі, в той час як мільйони вже були знищені на очах у всіх? Чи можна уявити инший кінець диктатури, крім смерти самого диктатора? І нарешті, найважливіше і найважче питання: де шукати гарантії, що все це не повториться знову? Намагаючись зрозуміти, що ж трапилось з країною (яка була тоді і нашою), думка, немов зачарована, завмирає перед подробицями кривавого терору, багатозначними цифрами втрат і зловісними постатями убивць. Гнів і страх паралізують нас, і замість аналізу ми чуємо прокльони. Тут потрібна не наука, тут потрібен Нюрнберґ. Але засудити терор і поставити пам’ятники його противникам і жертвам не досить. Пам’ятники можна знищити, можна забути, кому їх поставлено. Тільки аналіз і розуміння можуть зірвати з тоталітарної влади її містичне покривало і дати якщо не гарантію, то хоча б шанс на те, що минуле не повернеться. Будь-яка стабільна влада тому й стабільна, що психологічно вона влаштовує багатьох. Щоб зрозуміти владу, а не тільки звинувачувати її, необхідно усвідомити, які ж людські потреби задовольнялись у такий патологічний спосіб? Без цього будь-який новий ентузіяст тоталітаризму зможе воскресити його під незвичною оболонкою, і ми надто пізно збагнемо, що заборони на алкоголь чи паління можуть не так уже й сильно відрізнятися від сумнозвісної люльки та любови до добрих грузинських вин. Безумовно, важливо зрозуміти, що «Сталін умер вчора», але ще важливіше розпізнати, чому Сталін «живий» і сьогодні. Офіційну версію совєтської історії було опрацьовано на XX з’їзді КПСС. Культ особи – так охарактеризовано суть політичної системи 30-50-их років. Нікіта Хрущов та його колеги вбачали в обожнюванні керівника не лише ідеологічне обґрунтування терору, але й пряму його причину. Історичні події пояснювались психологічним феноменом. Згодом чимало дослідників намагалися знайти відповідь на питання, чи були у цих процесів якісь об’єктивні соціяльно-економічні причини, а чи механізм загибелі мільйонів і незліченних матеріяльних втрат був суто духовним, свавільним і суб’єктивним, як культ особи, створений на забаганку цієї особи... Так чи инакше, слово було сказано і виявилось вдалою ідеологічною знахідкою. «Культ» – означає міт, містифікація, щось на зразок «опіуму для народу». «Культ» – це щось варварське, поганське, нехристиянське... Події, які не змусили на себе чекати, показали, що ідеологічну проблему, поставлену десятиліттями совєтської історії, не було розв’язано XX з’їздом. Тиран вмер, міт про нього розвінчано, труп його винесено з мавзолею... Крови і страху стало значно менше, але чи менше стало брехні та лукавства, підлости й заздрости, приниження і залежности? Нікіта Хрущов зруйнував імперію смерти, створену ж нею систему влади – і не збирався. Знову приймалися свавільні і бездумні рішення, знову аплодувала їм преса і одноголосно підтримували різноманітні збори; знову незгодні опинялися за ґратами в’язниць і психлікарень; знову ті, хто стояв біля влади, користувалися казковими привілеями; знову – геронтократія, і, здається, лише смерть спроможна позбавити вождя його влади. Особа Сталіна насправді виявилась приватним предметом культу, який має значно ширшу природу. Політична система сталінізму справді створила культ. Будь-яка тоталітарна система створює такий культ. Але справжнім і головним об’єктом його виступає не людина на прізвище Джуґашвілі чи Шікльгрубер, а влада як так. Культ влади – у цьому полягає сутність сталінізму, як, утім, і инших авторських версій тоталітарної системи. В умовах тоталітарного режиму влада є цінністю абсолютного, вищого порядку. Хто має владу – має все: розкішне життя і підлабузництво оточення, найкращих жінок і свободу чинити з ними що завгодно, можливість висловлювати судження з будь-якого приводу, задовольняти кожну свою забаганку, захищатися від ворогів і підозрінь... Хто ж не має влади, не має нічого – ані грошей, ані безпеки, ані поваги, ані права на свою думку, смаки і почуття. Все, що спроможна досягти людина, вона досягає, отримуючи це від влади й у вигляді влади. Талановита людина може робити свою справу лише тоді, коли стане завідувачем лабораторії чи директором інституту. Гарний робітник, лікар, учитель може заробляти трохи більше, ніж поганий, лише з особливого дозволу начальства, а значно більше – тільки якщо сам стане начальником. Працівник апарату добре усвідомлював: щоб ліпше жити, треба посісти місце свого начальника – будь-яке инше переміщення означатиме падіння життєвого рівня і самоповаги... Проте суб’єктам прагнення до цілковитого контролю невтямки, що їхня мета – недосяжна. Витрати на тотальний контроль з дивовижною постійністю перевищують потенційні вигоди від такого контролю. Власне необхідність в ньому породжується тими ж процесами, які він сам і викликає до життя. Чудово сформулював цю непросту думку майже два століття тому декабрист Ніколай Лунін, що вирізнявся глибиною мислення: «Народ мислить, незважаючи на глибоке мовчання. Мільйони витрачаються на те, щоб підслухати думки, які йому заборонено висловлювати». Тотальний контроль, отже, виявляється самовартісною маніфестацією влади. Визначальною ознакою тоталітарного суспільства є контроль над всіма без винятку сферами соціяльного життя. Жодна сфера життя не залишається недосяжною для влади. Все просвічено її променями і схоплено її щупальцями. Блокується будь-яка можливість утечі людини від контролю держави: чи то в родинних, приятельських чи інтимних стосунках, в особистих смаках, думках та звичках. Поза тим, втручання держави у духовне життя громадян обмежується технічними можливостями влади, юридичних чи етичних норм для тоталітарного контролю не існує. Скажімо, прослуховувати телефонні розмови можна, але не всі – для цього не вистачить слухачів. Можна регулярно промивати мізки літераторам, але чинити це на настільки ж високому та всеохопному рівні зі селянами – дещо важче. Один із багатьох парадоксів тоталітаризму полягає в тому, що, маючи все, носій влади не має нічого, принаймні нічого свого. Розкішний будинок, авто, дача, «пайок» належать не йому, а владі, і, збуваючись влади, він позбувається всіх вартісних для нього цінностей. У нього немає друзів, близьких – будь-які міжособистісні зв’язки небезпечні для вищого начальства, тож від них слід відмовитись. Можливо, з цієї ж причини у нього немає й сім’ї – дружини багатьох сталінських сатрапів були ув’язнені в таборах. Подейкували, що секретар Сталіна Поскрьобишев власноручно оформив документи на арешт своєї дружини, а у себе вдома, увечері того ж дня, застав незнайому жінку, з якою і прожив решту життя. Все, що тільки може бути дороге для людини, ці люди обміняли на владу. Влада виявилась універсальним еквівалентом, джерелом і носієм усіх життєвих благ. Ті нечисленні цінності, які навіть у тоталітарній системі влада не може дати людині, – здоров’я, талант, щастя – знецінюються, позбавляються сенсу і привабливости. Влада може дати все, а те, що не може дати, – і не потрібне. Влада – це і є життя. Усунення від влади – це смерть, тож воно стає можливим лише через смерть, природну чи иншу. Влада містифікацій Створюючи свій культ, тоталітарна влада містифікує всі владні функції, безмежно перебільшуючи їх значення, засекречуючи ті величезні кошти, якими вони забезпечуються, і заперечуючи роль будь-яких об’єктивних обставин. Ціла країна знала, що Сталін у своїх турботах про неї працює ночами, але ніхто, крім найближчого оточення, не знав, що він спить до обіду. Надлюдина має владу над усім, в тому числі й над своїй тілом, своєю фізіологією. Партійний функціонер приписував власному вмілому керівництву аграрні досягнення регіону, в якому, порівняно з иншими, ліпший клімат чи більше орних земель. Для нього, а точніше для влади, не існує нічого об’єктивного, нічого, що відбувається само по собі, без її керівництва, втручання і контролю. Та сама практика має місце і в инших країнах з тоталітарними режимами, незалежно від їх знаку. Тому тоталітарна влада так вороже налаштована до науки – фізики, географії, біології, не кажучи вже про психологію і соціологію. Адже нормальна наука розповідає про те, якими явища і люди є самі по собі, а владі потрібен опис того, якими вони можуть стати завдяки її втручанню. Так замість науки про суще з’являються «вчення» про те, що «мусить» бути, – суміш народних забобонів, господарських навичок, утопійних мрій і специфічних слів, що були колись термінами нормальної науки... Приблизно такий самий характер мала алхімія – не наука про речовини, якими вони є, а вчення про те, як зробити з них золото. Насилля над людиною плавно переходить у насилля над природою. Будь-які явища розглядаються як успіх лідера чи свідомо завдана йому шкода. Подейкують, що Берія напередодні випробувань ядерної бомби говорив Курчатову, мовляв, «якщо ця штука не вибухне, він сам йому голову відірве». Безумовно, він вірив, що у такий спосіб впливає на хід випробувань, а може, і на процеси в самій «штуці». Нескінченні реорганізації сільського господарства ґрунтувалися на тій самій вірі, що влада може безпосередньо впливати на об’єктивні процеси, що відбуваються між людьми і природою. Безплідність цих реорганізацій мало впливала на владу: будь-який провал можна знову пояснити суб’єктивними факторами – шкідництвом, поганою організацією, браком ентузіязму тощо. Тоталітарна влада поєднує впевненість у безмежність своєї могутности із запереченням усього, що від неї не залежить. Ще маркіз де Кюстен, описуючи Росію часів Ніколая I, звернув увагу на дивне для европейця і дуже знайоме нам явище – цензура не пропускала до друку повідомлення про катастрофи і стихійні лиха на території імперії. Цар, що взяв на себе абсолютну владу, прийняв і абсолютну відповідальність, в тому числі і за повені, землетруси тощо. Підданим слід було знати лише дві причини будь-яких явищ – воля государя і, в деяких випадках, підступи його ворогів. Оскільки ураган не може вважатися результатом змови темних сил, ліпше вважати, що жодного урагану не було. Инакше відповідальність за нього може лягти на самого монарха. Містика влади є невід’ємним елементом тоталітарного режиму. Але навіть тоді, коли режим впав, ті ж шаманські «прийоми» застосовуються для його пояснення. Говорити, що мільйони загинули внаслідок поганої вдачі чи фаз хвороби Сталіна – значить піддаватися такому ж культу його особи, як і проголошувати його генієм всіх часів і народів. Тоталітарний режим – це щось на кшталт природного явища в житті суспільства, природного такою ж мірою, як хвороба організму. Хворобу слід лікувати не вигнанням злих духів, а терплячим дослідженням і точною та акуратною дією на її причини. Причини, а не симптоми. Це не така хвороба, як чума, якою заражаються ззовні, а така, як рак, яка є порушенням внутрішнього розвитку організму. Хірургічне втручання може бути корисним, але недостатнім. Агресивний пошук зовнішніх причин хвороби – чергового вигаданого внутрішнього чи зовнішнього «ворога» – позбавляє суспільство моральної відповідальности. Віра в безмежну здатність верхів чи чужинців нав’язати народу свої порядки виражає старі забобони культу особи. Тоталітарний режим, здатний до нав’язливої пропаганди свого культу і цілковитого контролю над усіма без винятку підданими, неможливий без високого технічного розвитку засобів масової комунікації, армії і транспорту. Як ідеться у відомому анекдоті, народженому в часи «перестройки», якби в Наполеона була наша преса, ніхто б не довідався про Ватерлоо. Тому, хоча ідеологія й естетика тоталітаризму існували з непам’ятних часів, послідовна його реалізація стала можливою лише у XX столітті. Сталін і тут ішов незнаним шляхом. Його попередники могли лише створювати окремі тоталітарні анклави – імператорський двір, військові поселення тощо, але не могли поширити таку систему на цілу країну. Декабрист Ніколай Лунін дорікав цареві в тому, що замість «культу законів», який сповідували його побратими-декабристи, він створив «культ особи» (і це було написано на сибірській каторзі майже два століття тому!). Але зберігання царських шат у храмах як реліквій так само «не дотягує» до рівня всюдисущої пропаганди режимів ХХ століття, як і методи роботи III відділу – до можливостей НКВД чи ґестапо. Культ влади виявився значно життєвішим від культу особи. Ми давно вже навчилися критично ставитись до самовозвеличення влади, усвідомлюючи мізерність чи відносність її реальних успіхів. Але звільнення від тоталітарної мітології полягає в иншому – у розумінні мізерности реального значення влади порівняно з процесами самоорганізації суспільства. У довірі до цих стихійних, але розумних і справді людяних процесів і в прийнятті особистої відповідальности за ці процеси можна вбачати психологічну альтернативу до культу влади. Мітологія тоталітаризму Об’єктивно життя в тоталітарному суспільстві є важким і небезпечним. Людину залякують зовнішніми і внутрішніми ворогами, їй насправді загрожують голод і раптовий арешт. У неї немає дому, майно її зведене до мінімуму, її зв’язки із зовнішнім світом від неї не залежать, і ніщо в її житті не є забезпеченим від втручання держави. Усвідомити світ тоталітарної системи, якою вона є насправді, означає назавжди втратити спокій і впевненість в завтрашньому дні. Звісно, незважаючи на глобальну брехню пропаганди, найцікавіші і внутрішньо незалежні люди зберігають власну точку зору на суспільство і свою долю в ньому. Свідомість людей значно важче зробити одноукладною, аніж їх буття. Незгодні трапляються за будь-якої диктатури. Перед ними два шляхи – героїчний шлях боротьби з системою або ж своєрідний автизм, коли людина, цілковито усвідомлюючи, з чим має справу, намагається уникнути будь-яких контактів зі суспільством. Але більшість обирає инший шлях захисту – психологічний. Щоб уникнути страху і болю, досягти внутрішньої рівноваги, людина готова йти на глибокі і радикальні викривлення реальности. Поділяючи з владою її картину світу, людина здобуває не тільки надію на виживання, але, що значно важливіше, можливість щастя. Цей специфічний досвід захопленого злиття з владою є, вочевидь, настільки вартісним і неповторним, що і через десятиліття людям, які відчули його, важко відсторонитися від цього пережиття і поставитись до нього критично. Ззовні радісний ентузіязм тоталітарної особистости видається сліпим і нерозумним. Зсередини ж він є досконалим, сповненим сенсу і не потребує жодного раціонального обґрунтування, ані тим більше критики. Так само, як не потребує їх дитяча гра. Справді, тоталітарна свідомість, яка дозволяє людині не бачити очевидного і вірити в неймовірне, багато чим нагадує свідомість дитини. Фіксація почуттів на батьківських постатях і нестійкість емоційних оцінок решти світу, некритична залежність симпатій та антипатій до людей від ставлення до них батьків – все це цілком природно для маленьких дітей. Песик гарний, допоки не покусав; вкусив – і став поганий. Хлопчик поганий, бо б’ється. Перестав битися, дав цукерку – і став хороший. У дорослих людей такого бути не повинно. Але піддані тоталітарних імперій з легкістю і частково щиро проклинають як заклятого ворога того, хто ще вчора був прибічником, соратником вождя. Вони готові вбачати друга в тому, від кого вчора очікували нападу, і ворога в потенційному союзнику, як це трапилось в СССР та Німеччині 1939 року. Однак зводити тоталітарну свідомість до відсталости та інфантилізму, як це иноді роблять, було б великим спрощенням. На відміну від інфантильної свідомости, яка поступово дорослішає, тоталітарна свідомість з реальністю не пов’язана зовсім, і, отже, не несе всередині можливости до зміни. Дитина, яку лякають собаками, боїться їх не тому, що її колись покусав собака, а тому, що вірить мамі. Але, здобуваючи власний досвід спілкування з тваринами, вона може випрацювати власну оцінку, незалежну від ставлення батьків. У дорослих, що живуть при тоталітарному режимі, такої можливости немає: з об’єктами своєї любови і ненависти – з вождями і ворогами народу – вони практично не стикаються. Серйозний виняток – надзвичайні обставини. Під час війни чи за инших надзвичайних подій (наприклад, під час великих стихійних лих), коли виникає потужний стихійний рух людської солідарности і вимагається концентрована організація виконавчої влади, тоталітарна свідомість мимоволі стає більш реалістичною і тому частково руйнується. Чи не розумінням небезпеки цього процесу для влади була викликана післявоєнна хвиля сталінських репресій? Картина світу тоталітарної свідомости не обмежується відносинами між народом і владою. Вона включає в себе і глибинні уявлення про причину й наслідок, природу явищ, про час, про людину... Прийняття цієї мітології – не тільки наслідок пропагандистських маніпуляцій. Забезпечуючи істотну психологічну вигоду, будучи найкоротшим шляхом до щастя за наявних умов існування, тоталітарна мітологія приймається добровільно і з вдячністю. Більше того, навіть коли від неї відмовляється сама влада, носії мітології, немов наркомани, які вже не можуть жити без наркотика, тримаються за звичні уявлення про світ. Жодна мітологія не має конкретного творця. Картина світу тоталітарної свідомости також не має авторів. Тирани не можуть претендувати на це авторство. Радше навпаки, вони самі є її породженням. Становлячи найпростішу картину світу з усіх можливих, тоталітарна мітологія не потребує для свого створення ані таланту, ані специфічної праці. Її носії відтворюють її кожен для себе. У порівнянні з більш розвинутими ідеологіями – авторитарними, ліберальними, демократичними, – вона немов ембріональна поза, яку ми иноді прибираємо уві сні. І під час зіткнення з невизначеністю чи небезпекою будь-яке суспільство ризикує регресувати до цього рівня на зразок того, як кожен з нас, стикаючись із труднощами життя, не від того, щоб знову стати маленькою дитиною, про яку потурбується мама. Носіями мітології тоталітаризму є як люди, що належать до владної еліти, так і ті, що не належать до неї. Звичайно, на кожному рівні соціяльної єрархії ця система уявлень набуває своїх специфічних відтінків. Однак ми спробуємо описати основні елементи тоталітарної картини світу, не зупиняючись на специфіці уявлень різних соціяльних груп. Віра у простий світ Центральною характеристикою тоталітарної свідомости видається віра у простоту світу, у те, що будь-яке явище може бути зведене до легкого в описанні, наочного поєднання кількох первісних феноменів. У психології є поняття когнітивної комплексности. Це вимірність тієї системи координат, в якій людина описує для себе инших людей і все, що її оточує. Що більше осей у цій системі, то складнішу, суперечливішу (а отже, реалістичнішу) картину світу здатний відобразити суб’єкт. Проста, одно-двовимірна модель призводить до того, що випадкові і багатозначні зв’язки між явищами закріплюються довільно, один варіянт їх проголошується правильним, всі решта – девіяціями. Класичним наслідком віри у простий світ є національні забобони, дуже, до речі, характерні для тоталітарної свідомости. Німець – отже, методичний і акуратний, зате педант. Китаєць – терплячий, працьовитий. Росіянин – «душа нарозхрист», багато п’є. Таких схем – чимало, вони широковідомі. Стереотипи можуть бути позитивними або негативними – це залежить від конкретно-історичної ситуації і від носія стереотипу, – але вони завжди становлять собою фатальне зубожіння реальної розмаїтости світу, в тому числі – будь-якого етносу. Віра у простий світ не дозволяє відчувати ані власної індивідуальности, ані індивідуальність близької людини – спроба категоризації всіх людських властивостей і вчинків згідно з якоюсь нескладною схемою і відносини між людьми зводить до реалізації таких схем. Однак спрощення світу має не лише очевидні моральні, але й – можливо, менш очевидні – політичні наслідки. Віра в те, що світ в основі своїй простий, призводить до поширення характерної для всіх тоталітарних режимів негативної налаштованости стосовно знань узагалі та інтелігенції як її носія зокрема. Якщо світ простий і зрозумілий, то праця науковців є бездумним витрачанням народних грошей, а їхні відкриття і висновки – спробою закрутити людям голову. Найбільше поширення отримує примітивна науково-популярна література і просвітницькі лекції, які, ілюструючи архаїчні стереотипи нікому непотрібними відомостями, сприяють випрацюванню у читача впевнености, що йому все ясно, за винятком того, чому з настільки очевидними питаннями не можуть дати собі раду фахівці. Уявлення про закони суспільного розвитку набувають просто карикатурного характеру. На відміну від раціоналістичної науки, яка заперечує непізнаваність, тоталітарна свідомість непізнаваности не приймає. Будь-що незрозуміле є зловмисним заплутуванням стрункого, позбавленого будь-яких істотних таємниць світу. Це не тільки прагнення до тотального контролю, але й своєрідна естетика. Вчений, та й будь-яка письменна людина, вже своїм існуванням заперечує цю примітивну «перемогу розуму». Навіть якщо вона не є політичним противником режиму, до неї однаково ставляться як до ворога, до чужого – це противник у речах значно серйозніших, аніж політичні суперечки сьогодення. З нею, хоч і доводиться співпрацювати, слід завжди бути напоготові, їй ніколи не можна цілком довіряти. Для всіх тоталітарних режимів характерною є апологетика «простої» людини, яка «університетів не закінчувала», проте саме тому є носієм справжньої моральности і добра. Віра у простий світ відповідальна за прийняття катастрофічних за своїми наслідками управлінських рішень. Носії цієї віри не здатні розглянути явище в єдності його позитивних (наприклад, корисних для людини) і негативних рис і тяжіють до однозначних оцінок, які далеко не завжди доречні. Якщо вже щось погане, то воно погане у всьому, якщо ж гарне – то також у всьому. А отже, будь-яка соціяльна подія чи природний феномен повинні бути об’єктами всеохопної підтримки або ж безкомпромісної боротьби. Якщо світ простий, то дії, спрямовані на його поліпшення, повинні бути такими ж простими, якщо й не з технічної точки зору, то хоча б з точки зору ідеї. Брак води розв’язується поворотом рік, брак грошей – друкуванням нових, демографічні проблеми – забороною абортів, поширення дисидентства – переповненням психлікарень. Ілюзія простоти створює й ілюзію всемогутности – будь-яка проблема може бути розв’язана, досить лише віддати правильні накази. Результат, щоправда, зазвичай протилежний до того, якого прагнули, та й ціна заходів, що проводяться, у багато разів перевищує можливі вигоди, але й тут є пояснення – підступи ворогів. Проста картина світу стосується не лише природи, але й суспільства. Вона диктує особливий спосіб розв’язання соціяльних проблем, послідовно розділяючи соціум на наших і ненаших, гарних і поганих. До нескінченної боротьби між ними зводиться фактично весь історичний розвиток. А якщо у світі немає нічого, крім персоніфікованого добра і зла, що не допускає півтонів, то неминучими є і ті соціяльні експерименти, якими жахнуло нас XX століття: цілі народи проголошувались «непотрібними» чи шкідливими, одна група населення знищувалась для того, щоб иншій групі чи її віддаленим нащадкам жилося ліпше, «неабстрактний» гуманізм зводив вартість людського життя до нуля. Віра у простий світ проявляється і в ставленні людей до політичної системи, у віддаванні переваги тому чи иншому способу організації суспільства. Якщо світ простий, то немає потреби в неминуче складних і навіть неповоротких демократичних процедурах. Характерно, що утопісти пропонували не лише вкрай просту систему управління суспільством, але й архітектура їхніх вигаданих міст також тяжіла до простих форм: в центрі – будинок правителя, решта будинків розташовані на концентричних колах, що перетинаються радикальними дорогами і под. Естетика тут явно підпорядкована політиці – таким містом простіше управляти, воно доступне для тотального контролю, милує око, якщо дивитись згори... Простота влади означає і її єдність. Пропагандистські кліше, що декларують єдність народу і влади, є настільки ж обов’язковими в тоталітарній системі, як і портрети диктатора. Принцип поділу влади та инші складнощі – чужі для носія тоталітарної свідомости; так, як для дитини в дитсадку добра вихователька є гарантією від усіх неприємностей. Об’єднання всього і всіх видається універсальним рецептом для лікування будь-якої хвороби. Демократія – вибори, голосування, обговорення – потрібна тоді, коли світ є складним, а отже – як мінімум неоднозначним. Якщо ж воно зрозуміле і безальтернативне, потрібен лише вождь, мудрість якого дозволить уникнути помилки, а сила – забезпечить перетворення рішення в життя. Віра у незмінність світу І влада, і народ тоталітарної системи змінюються, як і решта світу. Соціяльний, культурний, технічний розвиток можна загальмувати або прискорити, але загалом воно просувається вперед, що б там з ним не чинили. Офіційна ідеологія всіх, здається, тоталітарних суспільств орієнтується на бурхливий розвиток економіки, науки і техніки, вона під’юджує цей розвиток будь-якими доступними їй пропагандистськими засобами. А однак, на щодень тоталітарне суспільство вражає своїм консерватизмом. Це добре відомо з прикладу совєтського суспільства минулих років. Усі елементи громадського життя – лідери, інститути, структури, норми, стилі – застигли нерухомо. Новації побуту і культури ігноруються доти, допоки не починають імпортуватися у таких кількостях, що сприймаються як давно відомі. Винаходи не використовуються, відкриття засекречуються. Паспортна система прив’язує людей до місця мешкання, а трудове законодавство прихильно налаштоване до тих, хто ціле життя провів ще й на одному й тому ж робочому місці. Стабільність цін і прибутків всупереч здоровому глузду видається за досягнення влади. Нелегко збагнути, як все це поєднувалось з економікою насильницького ривка і теорією соціяльної революції, яка начебто «змінює світ». Явна суперечність між невпинною боротьбою за гальмування прогресу і проголошеною метою всебічного розвитку переконує нас у тому, що боротьбою цією рухає глибоко підсвідома, ірраціональна система вірувань, надій і переваг. Віра і незмінність світу, як і віра в його простоту, не обмежується викривленням соціяльної реальности, а активно нав’язує себе, формує реальність згідно із засвоєними раз і назавжди еталонами. Віра в те, що влада і суспільство – незмінні, що вони були створені раз і назавжди у якійсь нульовій точці (наприклад, у точці Октябрьської революції 1917 р.), провадять, ясна річ, до систематичного підчищування історії. Реальні зміни, яких зазнало суспільство, заперечуються або ж пояснюються тимчасовим відступом від генеральної лінії, яка завжди була однією й тією самою. У романі Орвела «1984» Міністерство правди працює лише над тим, щоб змінювати всі примірники урядової газети «Таймс» за всі роки випуску – відповідно до кожної нової зміни політичного курсу. Так, коли Істазія з противника стала союзником, а Евразія, навпаки, противником, то газети минулих років почали розповідати, що все завжди було так, як зараз. Минуле в тоталітарній свідомості має точний початок, відзначений приходом до влади чинного режиму. Майбутнє, навпаки, є невизначеним і відкладається у нескінченність. Завдяки відтермінуванню далекі цілі і нездійснені плани поєднують у собі ідеали суспільного прогресу із закостенілою моральністю. Сьогоденне життя проголошується неістотним у порівнянні зі щастям майбутніх поколінь. У 1983 р. лєнінградського соціолога Алєксєєва було виключено з партії за те, що він проводив серед робітників опитування на тему: «Чи очікуєте ви змін?» Питання про очікування змін було неприпустимим порушенням мовчазної згоди між владою та суспільством, що звикли одне до одного. Все суще розумне; як було, так все і буде; найліпша новина – відсутність новин... Саме таке ставлення до змін, часу, історії було й у багатьох з-поміж нас. Навіть природне розуміння того, що вожді-довгожителі також смертні, не пов’язувалось із можливістю змін. Та й чи було воно, те розуміння? Вожді, очевидно, старіли, але їхні портрети не змінювались. Фантастична історія Доріяна Ґрея сотні разів відбувалася в нашій дійсності у перевернутому вигляді. Там портрет, старіючи, розплачується за гріхи людини; тут – символ виявляється настільки важливішим за реальність, що здійснюється нове диво і людина сприймається як вічний нестаріючий символ. Із Брежнєвим це не вдалося – телебачення завадило, – а Сталіна люди десятиліттями сприймали як людину того самого 50-річного віку зрілости і мудрости. Все, що ми знали про вождів, було спрямовано і на те, щоб навіяти нам якщо не впевненість у їхньому безсмерті, то максимально відтермінувати у нашій свідомості це прикре джерело нестабільности, – здається, єдине, що його не змогла подолати система. Євґєнія Ґінзбург у книзі «Крутий маршрут» пригадує дивне почуття, що охопило її, коли вона почула по радіо бюлетень про стан здоров’я Сталіна: у нього, виявляється, є сеча... Шок, що охопив тоді країну (згодом демографи цілком серйозно говорили про те, що спад народжуваности у 1954 р., можливо, пояснювався реакцією на смерть батька народів), пов’язаний був із цілковитою неочікуваністю цієї смерти після десятиліть правління, яке здавалося вічним. У тоталітарній свідомості незмінність світу може забезпечити тільки безсмертя вождя. Ця абсурдна віра лише продовжує культ влади, доводячи до логічної межі ідеї виключности і всемогутности першого керівника. Не виключено, що й самі лідери розділяють ці ідеї, хоча ніхто не дізнається про те, наскільки вони усвідомлюють їх. Не випадково, мабуть, мало хто з керівників тоталітарного зразка потурбувався про наступника. Віра у незмінність світу тягне за собою недовір’я до змін. Зараз ми спостерігаємо цей феномен і зліва, і справа. Для одних реформи – це ілюзія, позір, косметика, а насправді все залишається по-старому. Для инших зміни – викривлення все тієї ж лінії, і рано чи пізно все знову піде як раніше. Психологи знають, що буденна свідомість загалом схильна переоцінювати інваріянтність і передбачуваність людських вчинків, недооцінюючи водночас вплив ситуації і внутрішню здатність до розвитку. Схожі засади діють і в політиці... Віра у справедливий світ Всесвіт тоталітарної особистости схожий на яйце і складається з двох дуже різних частин, що вкладені одна в одну. У зовнішній частині панує первісний хаос: дикість, агресія, експлуатація, безробіття, стихія конкуренції і мідяка, злидні гарних людей і пороки грошових тузів. Внутрішня частина, навпаки, впорядкована і мудро організована. У ній був би цілком ідеальний порядок, якби зовнішнє оточення не порушувало його постійним, але завжди несподіваним втручанням. Імен у порядку чимало: мудрість вождів, совєтська планова економіка, соціяльна захищеність тощо. Інтегральним поняттям для позначення цього соціяльного порядку є справедливість. Царство справедливости, яке було предметом тисячолітніх утопічних мрій, здійснюється в кожному тоталітарному режимі. Комунізму ще немає, побудувати його заважає оточення, але соціяльної справедливости вже досягнуто. Щоправда, одразу ж знаходяться люди, які, з якихось особливих причин, не гідні скористатися плодами загальної справедливости. Їх виокремлюють у вакуолю, в якій діють особливі закони і надзвичайні комісії. Вакуоля розростається, дедалі більше підпираючи межі жовтка... Але нас цікавлять ті, що живуть у просторі тотальної справедливости, поміж зовнішнім оточенням, де панує хаос, і ядерною вакуолею, у якій правлять закон концтабору. Заклопотаність людей пошуком справедливости за силою і всеохопністю важко порівняти з будь-яким иншим людським мотивом. Навіть щодо самозбереження чи про продовження роду чимало людей, цілі суспільства та історичні епохи виявляли значно менше турботи. В ім’я справедливости здійснювались найчудовіші і найстрахітливіші справи. Як правило, масова свідомість, і не тільки в тоталітарних системах, розмірковує так: якщо людину спіткало нещастя, значить, вона сама винна в цьому. Для обґрунтування цього переконання може заперечуватись навіть очевидна реальність. Віра у справедливий світ – так назвав цей феномен канадський психолог М. Лернер. Під час одного з його дослідів піддослідні спостерігали за маніпуляціями, які проводилися з иншими людьми. Для підсилення враження застосовувались удари струмом, які завдавали цим людям очевидного болю (насправді, звичайно, ці реакції імітувалися). Одна група піддослідних могла, на свій розсуд, змінити процедуру, скасувати покарання струмом, і справді, всі вони скористалися такою можливістю. Иншій групі піддослідних такої можливости не було дано, і жертва страждала у них на очах. Після завершення процедури піддослідні висловлювали свою думку щодо вдачі, поглядів і здібностей тих, яких піддавали покаранню у них на очах. Ті піддослідні, які мали змогу полегшити долю жертви, ставились до неї прихильніше, аніж ті, що були безсилі їй допомогти. Останні у своїх оцінках продемонстрували доволі різку антипатію до жертв експерименту, так, немов вони справді заслуговували на таку долю. Подібна віра провадить до визнання справедливости будь-якого покарання, фактично до виправдання будь-якого прояву сили і влади. Образ справедливого світу неминуче централізований, він передбачає наявність вищої інстанції, яка здійснює справедливість незалежно від особистої волі та зусиль конкретних осіб. Ідея «справедливости для всіх», за логікою речей, передбачає розділення суспільства на мудрих і всесильних суб’єктів цієї справедливости, яким дано її здійснити, захищаючи своїх підданих від первісної несправедливости навколишнього світу, і рядових громадян, яким залишаються віра та ідеї. Так «справедливість для всіх» обертається несправедливістю для більшости. Мистецтво дає чимало прикладів того, як задля бажання досягти нереальної загальної справедливости здійснювалися акти конкретної особистої несправедливости. Такі самі, тільки в сотні і мільйони разів масштабніші дії здійснювали диктатури всіх часів і народів. Хай як би уявляли собі майбутнє суспільство тотальної справедливости Робесп’єр і Гітлер, Сталін і Пол Пот, однак усі вони вважали для себе слушним, задля її досягнення, здійснювати «окремі» її порушення. Сьогодні навіть масова свідомість починає критично ставитись до такого права влади. Справді бо, віра у справедливість – воістину трагічна для людської історії особливість масової свідомости. Чи не цією вірою пояснюється незбагненна відсутність співчуття до жертв політичних процесів і масових репресій 30-50-их років, яка досі не знаходить в істориків розумнішого пояснення, аніж «сталінський гіпноз»? Віра в доброго царя – політичний різновид віри у справедливий світ – загострюється тоді, коли влада стає особливо жорстокою, політика – незрозумілою, а життя небезпечним. Для того й закручуються гайки, щоб гвинтики не розхитувалися, а твердо сиділи на своїх місцях. Твердо і – добровільно. Якщо мого батька чи мою дружину, друга і сусіда, улюбленця партії чи такого ж простого хлопа, трударя, студента, як я, – якщо їх всіх забрано з життя несправедливо, якщо вони ні в чому не винні, адже те саме будь-якої миті може статися й зі мною! Ні, цього не може бути; значить, вони у чомусь винні, їх покарали справедливо, а отже, мене не покарають, бо ж я знаю, що ні в чому не винен. Віра в доброго царя є тим більшою, що більшим є страх перед його каральною десницею. Справа тут не лише в страху, але і в справжній неможливості чи винятковій важкості будь-якої адекватної дії. Адже несправедливість, що відбувається на моїх очах, закликає втрутитися, допомогти стражденному, боротися за справедливість. Сприйняття несправедливости – один з найважливіших стимулів соціяльної активности. І навпаки, віра в те, що все відбувається правильно, законно, відповідно до вищих і моїх власних інтересів, звільняє людину від особистої відповідальности – почуття, за яке в умовах тоталітарної влади карають важче, аніж за будь-яке инше. На жаль, непередбачувана жорстокість може бути надійним способом викликати віру в справедливість влади. Утворюється страхітливе коло, в якому жорстокість влади викликає довір’я народу, а загальна віра в справедливість репресій призводить до дедалі більшої жорстокости. Щоб вирватися звідти, потрапивши одного разу, потрібні незвичайна мудрість і мужність. Пригадаймо хоча б біблійного Йова... Сподіватися на справедливість влади значно простіше, аніж усвідомлювати особисту відповідальність за власну позицію, за те, що відбувається в безпосередньому оточенні кожного з нас, за те значне чи незначне, на що ми реально можемо вплинути. При цьому додаткові «затрати» на те, щоб бачити життя таким, яким воно є, зовсім не повинні винагороджуватись. Вважати, що важкість життя людини, яка не поділяє ілюзій більшости (наприклад, віру в справедливість), врешті-решт буде «винагороджена сторицею», означає потрапити в ту саму пастку, від якої вона хотіла б звільнитися. Мужність і реалізм мають самостійну цінність, вони не винагороджуються і, що найголовніше, не потребують винагороди. Віра в чудесний світ Найбільшою мірою відірваність тоталітарної свідомости від реальности проявляється у вірі в чудесні властивості світу. У вичерпний образ світу, в якому дива здійснюються насправді, щось з’являється з нічого, а причинно-наслідкові зв’язки порушуються, підпорядковуючись волі ентузіястів. Пастухи в пустелі, не маючи навіть цвяхів, зводять вітряну електростанцію, яка негайно розв’яже всі їхні проблеми. Вітряк будується за допомогою дива і повинен творити дива. Тільки у такий спосіб можна виконати план заготівлі м’яса і молока, який настільки не пов’язаний з реальністю, що сам фактично є планом чудес. Планування чудес було пересічною практикою сталінських п’ятирічок. Завищені плани коректувалися в бік зростання, а після провалу констатувався успіх. Здійснюючи індустріялізацію, влада була кровно зацікавлена у створенні культу техніки. Чудесам прогресу приписувано магічні властивості, які повинні негайно виправдати вкладені в них більш, ніж реальні витрати, що перевищують будь-які розумні межі. Пересічні для XX століття технічні явища ставали певними сакральними предметами, напряму пов’язаними з найбільшими «святощами» культу влади. Лампочка Ілліча, Біломорканал ім. Сталіна, найбільший у світі літак «Максім Горькій», який, до речі, недовго літав... Потрібні і непотрібні завоювання технічного прогресу несли в кожен дім віру у всемогутність влади і повинні були сприйматися саме в цій магічній якості. Звісно, індустріялізація, впровадження небаченої техніки за будь-якої системи породжують психологічні проблеми. Бували в історії і страх, і недовіра, й агресія. Десь руйнували машини, десь відмовлялися від них, вбачаючи в техніці втілення сил зла. Однак американський фермер перебував у цілком инших, ніж совєтський колгоспник, відносинах з машиною, навіть якщо обидва однаковою мірою не тямили в тому, як вона облаштована. Фермер сам купував і розпоряджався нею, сам був споживачем усього, що вироблялося за її допомогою. Він був господарем, у нього були свої цілі, а машина була всього лише засобом. За таких умов обожнювання техніки, а отже, і покладання на неї невиправданих надій було малоймовірним дивацтвом. Совєтському селянинові пропонувалося бачити в тракторі відшкодування всіх його безмірних втрат, а сам він виявлявся живою деталлю цього трактора. У цій ситуації йому нічого не лишалося, як або протестувати проти нав’язаного йому божка, або ж повірити в нього. Виживали ті, хто повірив. Однак кредит цієї віри – не безмежний. Ось уже трактори є в кожному колгоспі, а достатку не видно. Владі доводиться обіцяти нові чудеса. Електрифікація, хемізація, меліорація... Иноді раціональні, виправдані за певних умов справи неминуче перетворювались на свою протилежність, коли використовувались як засоби легітимізації влади, а не підвищення ефективности землеробства. Влада стимулює й експлуатує віру в чудесний світ, але віра ця існує і попри культ влади, і попри культ техніки. Ми застали вже пізній етап переродження віри, коли і влада, і техніка, і офіційна культура не тільки втратили свою чудотворну силу, але взагалі перестали приваблювати до себе увагу і сподівання. Розпад тоталітарної свідомости, що відбувався в брежнєвську епоху, відзначався незвичайним розквітом ірраціональних вірувань – йоги, кришнаїзму, спіритизму тощо. Подейкували про екстрасенсів, які виконували функції Распутіна біля старіючих диктаторів останнього покоління, і всі вірили цим чуткам. Закономірним наслідком руйнування монотеїстичного культу влади, поряд із збереженням інфантильної потреби в чудесах, стала поява розмаїтих хитромудрих вірувань та забобонів. Слід зауважити, що в карикатурно-містичному вигляді описувано і роль партії у житті суспільства. Постійне протиставлення помилок і злочинів керівників якійсь іманентній рації, що начебто властива партійній лінії, перетворює цю партію з політичної організації на магічну силу. Її втручання повинно автоматично розв’язувати всі проблеми. «Совєтські люди знають: там, де партія, там успіх, там перемога!» Але у віри в чудесний світ є дещо тонші прояви, аж ніяк не подолані досі. У багатьох стародавніх культурах величезне значення надавалося йменню божества. Деякі народи вірили, що вимовити вголос ім’я нечистої сили означало отримати владу над нею. Инші, навпаки, вважали, що гарантією безпеки є замовчування певних імен та слів. За всім цим стоїть уява про те, що слово само по собі може змінити реальність. Як це не дивно, з чимось схожим ми часто-густо зустрічаємось в щоденному житті. Замовчування одних сюжетів і нав’язливе повторювання инших відображало примітивну віру тих, хто керував пропагандою, що частота вживання певних слів впливає на громадян більше, аніж все те, що вони бачать на власні очі. Та не слід забувати, що розповісти про погане, хоча це й необхідно, так само недостатньо для того, щоб змінити його, як недостатньо мовчати про нього для того, щоб його не стало. Віра, надія, любов Віра визначає характер сприйняття світу. Якщо все ж таки світ виявляється иншим і викривити його відповідно до віри неможливо, до справи залучаються инші механізми. Віра тоталітарної свідомости доповнюється надією й любов’ю. Якщо у певній емпіричній ситуації світ лякає людину своєю складністю, незбагненною змінністю, несправедливістю, відсутністю потрібних чудес, залишається надія на те, що все це лише тимчасовий і випадковий відступ від справжньої сутности буття. З иншого боку, супутницею віри і надії завжди є любов – висока і упереджена оцінка саме тих варіянтів буття (тобто форм людської поведінки, суспільних інститутів, художніх творів і всього иншого аж до явищ природи), які відповідають первісним віруванням. Простому віддається перевага перед складним, старому – перед новим, чудесному – перед буденним. У результаті дії цих соціяльно-психологічних механізмів вірування тоталітарної свідомости, підсилюючи один одного, не просто викривлюють реальність, вони перетворюють її. Вважаючи, що світ повинен бути саме таким, яким він видається, – простим, справедливим, незмінним, чудесним і жодним иншим, – носії тоталітарної свідомости таким чином підводять реальність під свої уявлення. Система має для цього масу можливостей. Найлегше реалізується любов до простоти. Світ – тепер вже реальний світ, а не уявлення про нього – катастрофічно спрощується, стає повсюдно однаковим. Міста, що будуються за єдиним планом, схожі одне на инше. Національна своєрідність проголошується вигадкою реакціонерів і придушується. Сільське господарство регіонів стає монокультурним, у всіх озерах безмежної країни розводиться один і той самий сорт риби. Здійснити тотальну справедливість розумним управлінням зазвичай не вдається. Тут, щоб підігнати реальність під нормативні уявлення про неї, влада іде на пряме насилля. Несправедливими є каліцтва і злидні тих, хто став інвалідом, захищаючи Батьківщину, – Сталін піддає їх забуттю. Несправедливими є привілеї начальства у виснаженій війною країні – дачі обгороджуються парканами, зате згадки про пайки і розподільники стають державною зрадою. У результаті таких хірургічних операцій факти несправедливости до свідомости не потрапляють і емпірична реальність справді видається справедливішою. Раніше йшлося про те, що вся практика тоталітаризму спрямована на перетворення динамічного і мінливого світу в незмінний та застиглий. Слід визнати, що в певних межах це вдається – життя не змінюється, кошмар здається вічним. Однак жодна влада не спроможна скасувати закони природи, зробити світ чудесним. Уявлення про чарівний світ і головного чарівника – владу – руйнується під час зіткнення з дійсністю. Сталін обіцяв виграти війну «малою кров’ю, жорстоким ударом», тобто дивом. Насправді ж за перемогу довелося заплатити ціну, яку можна зіставити лише з масштабністю злочинів самого Сталіна. Диво, – коли з нічого утворюється щось, – є порушення законів збереження. На якийсь час диво можна замінити фокусом. Однак обман не може бути довготривалим – цифри втрат, незважаючи на їх засекречування і применшення, врешті-решт стають відомі. Дива не було, була некомпетентність, трагедія, був і є світ, закони якого сильніші за волю будь-якої надлюдини. Прагнення спростити світ, створити зручну для огляду зверху економічну систему, в якій усе заплановане і контрольоване, призводить насправді до неймовірного хаосу, з яким не здатні дати раду не лише вожді, але й найкомпетентніші фахівці. Звісно, – що замкнутішим є світ тоталітарного режиму, то довше можна закручувати людям голову. Головне – позбавити їх можливости перевірити те, що їм говорить вождь, зіставити це з реальністю. Тому, головні вороги тоталітарної влади – не агресори, змовники і дисиденти, а власне природа. Природа речей і природа людини. Тоталітарна особистість І все ж влада змінює і природу, і людей. Вибіркові репресії, підбір і розстановка кадрів, виховання народу призводять до того, що нова політична система створює новий психологічний тип, який стає домінуючим у суспільстві. Ключові посади в партії, в управлінні країною, в армії, в органах інформації, в школах обіймають люди, які найбільшою мірою відповідають практиці тоталітаризму, підтримують її і готові її здійснювати. Кадрова політика диктатури спроможна в історично короткий період часу змінити людей, що стоять на численних щаблях влади, і привести їх типаж у відповідність до ідеології, і ще більшою мірою – до практики керівництва в нових умовах. Одночасно спостерігається і зворотний вплив – люди, сформовані владою, вимагають від владної еліти відповідности тоталітарному канону. За умови стабільности цей вплив навряд чи є суттєвим, але в період соціяльних змін, особливо реформ зверху, цей консервативний тиск може виявитись потужним гальмівним фактором. Любов до влади, така характерна для тоталітарної свідомости, не є владолюбством. Якби кадри режиму прагнули влади, вони б понищили один одного у конкурентній боротьбі. Це характерно для «смутних часів» початку і кінця режиму, але не для його розквіту. Тут лідер – поза конкуренцією. Тоталітарна особистість, попри всю привабливість, якою наділена в її уяві влада, не прагне до неї. Режим підбирає і виховує такі кадри, які суміщають пристрасну любов до влади з цілковитою відсутністю власного прагнення до неї. Культ влади включає в себе глибоке переконання підлеглих, що влада – це настільки складна, відповідальна і прегарна річ, що дати раду з нею може тільки людина, наділена надзвичайними, надлюдськими здібностями. Якщо влада є надцінністю, то володіти нею гідна лише надлюдина. Прості ж люди, тобто всі члени суспільства, окрім вождів, зобов’язані відмовитися від будь-яких прагнень і мрій про владу. Будь-які прояви такого роду розглядаються як кар’єризм і амбіції. Вони підлягають покаранню і є безумовним протипоказанням до того, щоб людина, що проявила їх, отримала підвищення по службі. На початку XX ст. один з перших реформаторів психоаналізу А. Адлер визнав потяг до влади основною рушійною силою людської поведінки. У тоталітарної особистости прагнення до влади витісняється у підсвідомість. Тим сильнішим є її захоплення і віра в надлюдські властивості можновладців. У цьому полягає корінна психологічна відмінність тоталітарного режиму від инших типів влади. Будь-яка політична система, стурбована своєю ефективністю, дозволяє людині відверто висловити своє прагнення до влади і заохочує конкуренцію за неї, що ґрунтується на порівнянні ділових якостей претендентів. На противагу до цього, для кадрової політики тоталітарного режиму головною позитивною рисою людини називається «скромність». «Скромність» була найпомітнішим штрихом у парадних портретах Сталіна і Брежнєва, вона майже незмінно фігурувала у вихваляннях і некрологах великих і малих вождів, спосіб життя яких, звичайно, був далеким власне від скромности. Культ влади виявляється і культом псевдоскромности. Скромністю в даному випадку називається поведінка, яка створює у начальства впевненість в тому, що підлеглий не бажає посісти його місце. Не просто прикидається, а щиро не хоче, вважає себе негідним. Людині важко прикидатися, тим більше що начальник не дурніший за підлеглого, сам був на його місці і має багату інформацію щодо його поведінки. Тому за инших рівних можливостей перевагу отримує той, хто справді чи принаймні на рівні своєї свідомости не прагне підвищення по службі. Здібну людину, яка прагне просунутись, засуджують иноді суворіше, аніж нездару, що посідає чуже місце. Людина, яку розглядають як претендента на підвищення на посаді, робить все, щоб ніхто не подумав, що вона щось для цього зробила, що вона цього бажає і навіть те, що вона про це знає: рішення начальства повинно впасти як грім з небес. Від магії до реалізму Об’єктивно тоталітарна влада є однією й тією ж для всіх. Підлеглі рівні у безсиллі і безправ’ї. Але сприйняття влади, психологічний сенс держави для індивіда може бути різним: більш реалістичним, або ж навпаки більш культовим і магічним. У суб’єктивному образі влади, що формується у кожної людини, якій довелося жити в тоталітарному суспільстві, співіснують три способи пояснення своїх взаємовідносин з владою: любов, згода і насилля. Цілковитого успіху в маніпулюванні свідомістю, а отже, і загальної любові до диктатора влада досягає далеко не одразу. Люди живуть не в інкубаторах, цілком перекрити контакти людини зі світом не вдається, а отже, і віра тоталітарної свідомости у значній частині випадків не є абсолютною. Характерно, що люди фізичної праці, які безпосередньо стикаються з неминучими законами природи, в цілому є стійкішими щодо тоталітарної демагогії, аніж чимало інтелігентів, що примудряються прожити життя у світі текстів. Селянин повірить у таємничих шкідників на заводах чи в уряді, в хаос, що панує за межами священних рубежів, але він ніколи не погодиться з тим, що врожай може подвоїтись завдяки мудрим вказівкам згори. Але на самій лише силі режим встояти не може, у всякому разі встояти довго. Недарма Наполеон говорив, що на багнетах можна прийти до влади, але на них не можна сидіти вічно. Навіть окупаційні режими прагнуть створити такі структури влади, які включають часткове самоуправління, – щоб трохи звузити зону застосування прямого насилля. Апарат насилля може бути залучено у будь-який момент. Але влада завжди зацікавлена в тому, щоб люди не чинили опору. Якщо мета влади не зводиться до знищення, для неї необхідним є будувати й инші механізми, окрім насилля. В основі державної влади, як мріяв ще Руссо, повинна лежати згода громадян на те, щоб ними управляли певним чином. Але для такої згоди потрібні аргументи, а аргументи – справа ризикована. Їх можна піддати сумніву, оспорити, навіть відкинути. Тоталітарна влада ніколи не вдається до обговорення своїх дій. І все ж один доказ на свою користь, «на всякий випадок», вона має завжди – небезпечна ситуація, що загрожує власне існуванню народу і суспільства: зовнішня загроза, реальна, вигадана чи спровокована; або ж важкість економічних та соціяльних проблем, що стоять перед країною, які приписуються внутрішнім ворогам чи надзвичайним обставинам; або, нарешті, відсталість, нерозвинутість населення. Все це, з точки зору прихильника диктатури, вимагає пильности, єдности, різких ривків у розвитку і безумовної довіри до влади. Порушення прав людини розглядаються як неминуча, адекватна і мало не справедлива плата за безпеку і прогрес. Зона згоди поширюється не стільки на методи, скільки на цілі, що проголошуються владою. Для багатьох жертв тоталітарних режимів означені цілі стояли так високо, що вони готові були пробачити владі використання будь-яких засобів для їх досягнення, в тому числі й насилля над собою. Таке вирізнення чогось одного як надцінности і проголошення всього иншого неістотним є однією з форм спрощення світу, характерних для тоталітарної свідомости. Режим недарма стурбований тим, щоб піддані щиро вірили в базові ідеологічні постулати, ніколи не піддавали їх сумніву, – вибудовується ієрархія вартостей, в якій усе, навіть власне життя, вартує мізерно мало порівняно з чимось на зразок родового тотему, яким розпоряджається влада. Ідеологи тоталітарних режимів затратили масу сил на те, щоб у кожному конкретному випадку довести, що ситуація є надзвичайною. Щоправда, їх противники вважали, що власне ці надзвичайні обставини створюються владою у її власних інтересах. Але й ті, й инші погоджуються, що надзвичайні ситуації, якщо вже виникли, вимагають надзвичайних заходів. А надзвичайні заходи – це і є тотальна влада над людиною. Отже, є обставини, за яких тоталітарний режим – ефективніший за демократичний. Таке уявлення є одним з тих мітів, які щедро створює тоталітарна система у пошуках самовиправдання і залякування. Якщо авторитарний спосіб управління, тобто прийняття рішень без обговорення з підлеглими, за певних обставин є ефективним і тому виправданим, то тоталітарна влада, яка прагне до цілковитого контролю над усіма сферами людського життя, прагматичних обґрунтувань не має. Доказом цього є доля тоталітарних режимів у всіх частинах світу. Надзвичайні ситуації приходили і відходили, а результатом у всіх випадках був занепад культури, розвал економіки і розчарування народу. Щоправда, трапляється, що ті, хто захопив владу, утримують її зброєю і залякуванням і є носіями чужої населенню ідеології та культури, не соромляться визнавати, що їхня влада нав’язана народові і тримається на силі. Досить пригадати міркування Сталіна про партію як про орден мечоносців. Положення вульгарного марксизму, згідно з яким будь-яка держава є апаратом насилля (а не координації, впливу, узгодження інтересів тощо), також добре попрацювало на виправдання тоталітарних режимів. Усвідомлення насилля стосовно себе – це єдина вірна картина соціяльної реальности. Тоталітарна влада день за днем і година за годиною творить насилля над людиною. Навіть якщо тебе не піддали арешту чи тортурам, твоя поведінка визначається постійною їх загрозою. Ти ніколи не був за кордоном не тому, що не бажав, а тому, що не пускали. Ти не читав заборонених книг тому, що вони були недоступні, ти не змінював фах тому, що це було неможливо, і, можливо, не розлучився тому, що це далося б взнаки на кар’єрі. Ти майже нічого не робив у житті за власним вибором. Визнати те, що ти підпорядковуєшся владі виключно через фізичну необхідність, – означає зробити перший і дуже важкий крок на шляху до збереження моральних вартостей, громадянської гідности, а можливо, й активної боротьби проти тоталітарного режиму. Але це означає також втрату спокою і щасливого почуття розчинення серед инших, таких самих, як ти. Розплата за реалізм, за відмову від тоталітарних вірувань – важка: це самотність, страх, і, дуже ймовірно, пряма зустріч з насиллям. Реалістичне сприйняття влади як джерела насилля – найважчий вибір для підданого. Щоб перерости і зламати внутрішній панцир тоталітарної особистости, потрібні мужність та інтелект, доступні небагатьом. Переклала Зоряна Курдина |
 ч
|
 |
|