Галина Гаврилюк

Страх

Він ступає нечутними кроками. Напівмаревна тінь, але в руках – залізні лещата. Дим страху проступає крізь шпарини, тріщини твого дому й єства. Хтось не боїться, без страху? Ха! Він боїться зізнатись самому собі, що боїться…

Холодний дотик мокрих пальців. Залізні пута, ланцюги. О, як тисне, несила вибратися. Страх!.. Він сковує і зливає ноги та землю. Його коріння вростає тобою у ґрунт. Цей біль, крізь біль ти не можеш вирвати корінь себе із асфальту земної дороги.

Страх любить самотність. Людина – істота колективна. Тьху, неначе гасло із днів пролетарів. Та самотність товаришує із страхом. Вона приходить першою і виключає звук довколишнього шуму. Спочатку так приємно – це ж блаженний спокій! А що далі? Нема: «Привіт, сонечко, як сьогодні день?» або: «Куди це знов поділись всі краватки?», не скажеш: «Скільки ж можна знов сидіти в ванній?». Тоді – самотність, і раптово – страх. Він проступає крізь стіни і двері. Це несподіваний шурхіт, шум води у трубах, тупіт з коридору, звідкись – дивний сміх. О, цей сміх – різкий, їдкий, він палить слух, а тіло знов охоплюють слизькі долоні, пальці страху. Страх – як цвіль, і він торкається, і проникає через одяг.

Страх любить чорні душі. О! Це справжня насолода. Очорнена душа – це як вологість і тепло для вірусів й бактерій. Провина ходить, завжди оглядаючись. Провина «чорних» наступає їм на п’яти, пече і колеться, – лещата ж ставить страх. Він теж сповна виконує тут місію й радіє. Страх бути спійманим, відкритим: здавайтеся, ви право маєте мовчати, все, що ви скажете… ну і так далі, весь набір стандартних слів. Страшних? – хіба для всіх бандитів із бойовиків. Так, проте для «чорних душ» також. Страх приходить у личині «істеричний регіт». Страх скривлює лице, корчить гримаси і підступає, як клубок до горла. Так! Це – відчуття провини, а за нею – страх, його витрішкуваті, дикі очі ходять слідом.

Буває страх маленької дитини. Такої безневинної і чистої, чого ж тоді боятись?.. Цей світ такий великий і страшний… «У коридорі – темно, там живе Бабайко, він діток забирає…» «Ти поглянь, маленький, я вмикаю світло, дивись, нікого тут немає». «Я ось, на ліжку, а під ним живе страшне щось». «Подивись, сонечко, нікого там немає, то тільки килим й капці, спи». «Мамусю, а ти мене любиш?». «Так, серденько, не бійся. Я тут, й люблю тебе понад усе на світі!…» Геть страх…

Боюсь… Що не наступить «завтра». Що в завтрашньому дні раптом не буде місця вже для мене, що не віднайду світло у кінці тунелю, що не знайду себе… Та кожному на те й дано горде ім’я – Людина. Щоб зуби зціпити і розірвати «ті» кайдани (у кожного вони свої). Щоб врешті вирівнятися і скинути буденний бруд, ту сірість, пил, що падає на нас (не з неба). Бо ще є сили і відвага, ще є азарт, завзяття й жага до життя… Нехай собі далеко, десь там й ходить страх…