Борислав Пекич

Людина, яка їла смерть

1793 рік

Є люди, життя яких – слід на воді. Вони невидимі, нечутні, нереальні, без слідів у піщаній пустелі людства. Ми не знаємо, звідки вони прийшли до нас, а коли вони відходять – куди й чому пішли. Поки боги ступали по землі, ми їх по цьому пізнавали. Коли ж вони залишили нас, від їхньої потуги люди успадкували одну лише здатність: жити, але при цьому не існувати.

Їхня сутність – Вода. Вода – їх Елемент. У воді їх природа й доля.

Існують два види ельфів, фазмів, як сказали би елліни, котрі з тінями мертвих жили тісніше, ніж ми зі своїми. Один із цих видів не залишає слідів, а слідів другого ми не бачимо. На життєвих стежках зостаються ланцюжки слідів, але плиткі, невиразні, не з тих, які на плані долі можна помітити неозброєним оком, або ж такі, що ми їх не сприймаємо як людські.

До якого виду належить життя того, кого ми поетично назвемо «людиною, яка їла смерть», адміністративно позначимо як громадянина Жана-Луї Поп’є і з яким познайомимося завдяки моїй ідіосинкразії до офіційної історіографії, ми не скажемо. Почасти тому, що не знаємо, а почасти для того, щоби незвичайну розповідь про нього зробити відповідною зі звичаями старосвітського слідства, яке остаточне рішення щодо оскарженого виносило після арешту, а не отого прогресивного, яке з тим рішенням вже стукає до його дверей.

Не сподівайтеся знайти ім’я громадянина Поп’є бодай хоч в одному компендіумі Французької революції, хай яким би вичерпним він був. Його немає у Карлайля, бо він обожнював героїв, а людей згадував лише тоді, коли вони у ролі жертв мали честь брати участь у їхніх геркулесових Подвигах, але немає його також у книжках шанувальника народних мас Матьєза, для кого навіть боги (що там люди) були лишень маріонетками Великої Матері Необхідности, пов’язані невидимими нитками із Її височайшою волею, які запускалися в рух потребами Часу, а подекуди хибними уявленнями його власної доктрини. Нарешті, його немає у «Historie de la société français pendant la Révolution» братів Ґонкурів, де би він мусив, де він має подвійне право бути: беручи до уваги незвичність його долі та талант письменників, які у карлайлівському героїчному Хаосі та матьєзовому нелюдському Порядку побачили парадокс, що ставив під сумнів і Хаос, і Порядок, і Випадок, і Закон. Немає його також у муніципальних протоколах Парижа, де він жив, ані у метричних архівах Ліона, де він нібито народився (я кажу «нібито», бо, крім його власної заяви, инших доказів цього немає). Немає його під цим іменем у жодних особистих спогадах того часу, у нотатці, листі, рахунку, документі, пов’язаному з ним посередньо чи безпосередньо, який би мені, його першому біографові, подарував заспокійливе відчуття, що я не маю справи з примарою. (Можливо, він є на одному ескізі Давіда, а «можливо» сказано не тому, що існують сумніви щодо авторства Давіда – це безсумнівно – а з тієї причини, що немає доказів, ніби хтось із зображених вуглем людей, які працюють за столом у канцелярії Революційного трибуналу – це справді Поп’є). Він присутній в усних переказах того часу. Правду кажучи, і так, і ні, бо певні відомості однаковою мірою можуть його стосуватися, але не мусять.

Якщо ви мене зараз запитуєте, чому я пишу про Жана-Луї Поп’є так, ніби він існував, а доказів цього у мене немає, а якщо навіть і є, то невизначені, неясні, суперечливі, коротше кажучи, недостатні, я відповім, що роблю це тому, що й докази його неіснування так само невизначені, неясні, суперечливі, коротше кажучи – недостатні.

Якщо для істориків за фахом, кревних родичів псів-шукачів, це причина, щоби ним не займатися, щоби всю увагу приділити славнішим сучасникам – Дантону, Робесп’єру або Жан-Полю Марату, батькам Революції, під якою він жив, то для письменників, осквернителів могил, це ще одна причина, щоби вберегти його від забуття.

Повість починається з того, що я довідався, ніби людина, яку я назвав Жан-Луї Поп’є, існувала. Це сталося у 1982 році, майже через двісті років після падіння Бастилії і Французької революції – в історію якої, проти власної волі, завдяки рідкісному ремеслу, його було втягнуто. Докази не є яскравими – як і його життя, – однак достатніми для того, щоби поставити його існування поза сумнівом. Всі вони у Національному архіві, серед «Documents inédits», у серії Section Judiciare, і якби я хотів бути переконливим на вчений манер, то мав би право також сказати, що цей життєпис написаний avec des documents inédits:

1. Перелік службовців канцелярії Palais Justice (Палацу Правосуддя), що працював в адміністрації Революційного трибуналу, датований 29 жерміналя (березень-квітень) 1793 р., з якого видно, що неповний місяць по заснуванні суду в ньому працював писар на ім’я Жан-Луї Поп’є.

2. Поіменний список службовців, які працювали у ньому станом на 9 термідора (27 липня) 1794 р., з якого можна довідатись, що отой Поп’є, Жан-Луї, народився 1744 р. в Ліоні і що у метричні книги – які, як я тимчасом встановив, передивившись їх, цього не підтверджують – він записаний як третя дитина муніципального писаря Жана-Поля Поп’є та матері Шарлоти, уродженої Моріц.

3. Нагадування про заборгованість перед судовою Інтендатурою сімох писарів Трибуналу – в тому числі Поп’є – суми в 125 ліврів за оренду античних залів Палацу правосуддя, винайнятих між двома термідорами, 1793 та 1794 років.

Малюнок Давіда я викреслив з числа доказів. На ньому, щоправда, можна пізнати канцелярію Революційного трибуналу, у жвавій бесіді зображені члени Комітету громадського порятунку Максиміліян де Робесп’єр та Луї Антуан де Сен-Жюст, а також державний прокурор Фук’є-Тенвіль, але на розмитому другому плані, серед ескізно позначених анонімних писарів ні за якими ознаками не можна пізнати Поп’є, не можна навіть дізнатися, чи він є на картині, бо нікому не відомо, як він виглядав, і ніхто цього навіть не уявляє. Оті нечисленні суперечливі описи, які кружляють навколо нього в легенді, народжені поширеними уявленнями про писарів та святих і можуть бути зведені до двох основних: що він був маленький на зріст, мав сутулу, як то у писарів, спину, водянисте, невиразне тіло і непримітну поведінку, коротше кажучи, виглядав по-чиновницькому незугарно, що й дозволяло йому так довго робити те, що він робив; і що він високий, прекрасний, як святий, показний як за зовнішністю, так і за поведінкою, що йому теж, парадоксально, дозволяло робити те, що він робив. Погодьтеся, що за таких обставин наймудріше вилучити з хроніки і дрібного, і поставного Поп’є, а залишити невизначеного, який найліпше відповідатиме і невизначеному походженню, і невизначеному життю свого оригіналу.

Єдине вторинне джерело – це усний переказ часів Реставрації, де чоловіка, про якого ми стверджуємо, що він – Жан-Луї Поп’є, названо «sainte personne», святою особою. Залежно від походження легенди, він має завжди инше ім’я, а його діяльність – инакші форми, але хай як би змінювалися деталі, ніколи не ставиться під сумнів те, чим він заслужив святість.

Отже, ми віддали належне історії і покінчили із джерелами.

Повертаємося до діяльности Поп’є, надаючи слово істині.

Під істиною ми розуміємо, звичайно, і те, що через брак перевірених даних, змушені були припустити, аби зрушити оповідь з мертвої точки, на якій вона опинилася через їхню відсутність. Якби не було такої свободи припущення, уся історія людства застрягла би, зупинилася ще на сходах Вавілонської вежі, і тому винними ми себе не вважаємо.

Згідно з усним переказом, від якого ми тепер залежатимемо, Жан-Луї Поп’є приїхав з рідного Ліона до Парижа ще в часи ancien régime, за першого правління Неккера, десь близько 1781 року. Про його життя до Революції маємо мало відомостей (або ж мало припущень). Мешкав він на одній із кривих, пліснявих вуличок передмістя Фобур Сент-Антуан.

(Я відкинув твердження, що вікно кімнатки, яку він винаймав, дивилося на прикрашений кам’яною аркою під’їзд для екіпажів будинку №30 на Рю де Кордельє, неподалік від старого будинку L’Ecole de Médicine, де мешкав d’ami du peuple, Друг народу і ворог усього иншого Жан-Поль Марат. З огляду на антагоністичну природу їхньої Діяльности, поселення одного, майже недоведеного Жана по сусідству з Жаном, безсумнівно, історичним і, безсумнівно, ненависним видавалося мені апокрифним втручанням поетичної душі у житіє, яке за своїм виникненням і суперечностями і без того було схожим на «Іліяду», якщо розуміти її як епос багатьох гомеридів, а не одного рапсода. Отак один із співспівців поселив його на Рю де Кордельє, навпроти Ж.-П. Марата. Гуманіст, вочевидь, не вірив, що людської природи досить для добрих справ, як це проповідував Ж.-Ж. Руссо. Він припускав, що поштовх їй може дати лише щось вельми лихе, і це щось мусить жити навпроти).

Відомо також, що він довго працював у якогось адвоката, котрий, будучи депутатом Конвенту, належав до нижніх ешелонів голосувальної машини Жиронди.

А потім, у жерміналі, коли березень переходив у квітень 1793 року, ми бачимо його у Палаці правосуддя, за одним із писарських столів Революційного трибуналу. Як він туди потрапив, переказ не говорить. Припускаю, що чиновник Суду, заснованого 10 жерміналя на пропозицію Дантона, проходив через канцелярію його роботодавця, побачив каліграфічний почерк Поп’є і перевів його у судову канцелярію.

Поп’є, як видно з Розписки про заборгованність, доданої до Документу №3, мав почерк, якого вимагала Революція: по-пуританському гострий, по-римському ясний, патріотично розбірливий, позбавлений квітчастих дигресій роялістських грамот. Його ортографія нагадувала готичні собори, зведені до загострених стереометричних форм, наближених до санкюлотського списа, на якому ночами Вересневої різанини носили голову принцеси ле Ламбаль або у день падіння Бастилії голову її коменданта пана де Лоне.

Відмовитися було неможливо, навіть при бажанні. Це значило й самому «чхнути в мішок» на площі Республіки. Отак каліграф з провінції опинився на магічному роздоріжжі між ідеєю та дійсністю, Філософією та Історією, Ескізом і Твором і, з реакційної перспективи письменника, неминуче між Революцією та Контрреволюцією, на вододілі, який у той момент знаходився у світлих кам’яних холах Революційного суду, звідки дороги розходяться: одна – щоби піти до «Суспільного договору « та «La Nouvelle Heloíse» Ж.-Ж. Руссо, а потім – на небо; друга – щоби зійти у страшні підвали Консьєржері і вулицею Сент-Оноре дістатися до ґільйотини на Пляс де Революсьон, а звідти – під землю.

На історичному перехресті, яке стає видимим лише значно пізніше, і з якоїсь иншої хіязми, поки що також невидимої, писарський стіл Поп’є був останнім у ряду, ліворуч від дверей і далеко від вікна, у канцелярії Архіву, поруч із залом суду.

Робота його була простою. Він заносив у Протокол вироки, в тому порядку, в якому вони виголошувались, і передавав їх чиновнику, який складав список для страти. Список того ж дня доручався черговому членові Трибуналу. Той відносив його у Консьєржері, наглядав за перекличкою засуджених і підготовкою до страти, зведеною до обрізання довгого волосся та широких комірців, супроводжував у закритій кареті їхні візки до ешафоту, і коли їхні голови падали у солому під ґільйотиною, коли вони, користуючись народним жаргоном, «чхнули у мішок», перетворював тут-таки своїм підписом їхній вирок на свідоцтво про смерть.

За Документом №3, вже у липні 1793 року роботи було стільки, що Поп’є з шістьма писарями переселився на піддашшя Палацу правосуддя. Весь свій час, крім кількох відпущених для сну годин, він присвячував упорядковуванню судового протоколу. Не вдаючись у деталі, вписував особисті дані засудженого, зупиняючись на змісті провини. Підсумовування контрреволюційних злочинів, яких було тим більше, чим успішніше розвивалася революція, вимагало великого духовного напруження. Протоколи були успадковані від старого режиму, і їх ощадливі графи не були передбачені для такої епідемії антидержавних настроїв. (Парадокс, якого я не можу пояснити навіть за щирої допомоги діялектики вченого Матьєза. Пригнічений народ століттями боровся за свої права. Нарешті він їх, з певною допомогою Ж.-Ж. Руссо та енциклопедистів, здобув, зробився нарешті сувереном, а загинуло його за два роки Революції більше, аніж за декілька століть роялістського абсолютизму).

Пізніше процедура, на щастя, спростилася. Инакше могло статися так, що Конвент, дотримуючись своїх гуманістичних принципів, скасує смертну кару для майбутніх винних, а ґільйотина все ще вбиватиме колишніх. Законом від 22 преріяля, 10 червня 1794 року, скасовано право на захист. Захист проголошено виявом контрреволюційної недовіри до Народного суду. Заборонені були також будь-які инші вироки, окрім смертного або виправдувального, як доказ неподільности доброчесности. Революційна практика довела до кінця природній процес лаконізації судової процедури відмовою від виправдувального вироку і зведенням усіх провин – від проституції до змови, від сумнівного походження до кислого обличчя на постійних патріотичних посиденьках – Паризьких секціях – під всеохопне поняття ennemis du peuple, ворогів народу.

Лише тоді Поп’є міг зітхнути з полегшенням. Власне кажучи, міг би, якби не зайшов уже так далеко у діяльності, яка зробила його в очах гомеридів Реставрації святим, а у моїх, холодніших – предметом цієї оповіді.

Про те, яка це людина, відомо мало. Розповіді про нього походять від прихильників його діяльности, яким вдалося надмірним перебільшенням перетворити більш-менш переконливу біографію на апокриф. Якщо відкинути похвали його яскраво вираженій людяності, відвазі та спритності – і не вдатися при цьому до инших крайнощів і не назвати всі ці ознаки необачністю, нерозумністю або й шаленством, – то перед нами постає силует, слідів якого не здатна зберегти навіть найгустіша глина життя.

На зріст він був, виглядає, ані високий ані низький, ні велет ні карлик, який би привертав увагу; товстим він бути не міг, радше худим, але в часи загального недоїдання – не більше від инших; блідим, без сумніву, також, але у часи страху це був звичний колір людського обличчя; мовчазним, ймовірно, але хто тоді, крім наївних або наділених владою, був балакучим?

Не слід шукати у Поп’є особливих якостей. Якби вони у нього були, він сидів би на соломі у Консьєржері, а не у канцелярії Революційного трибуналу.

Усі джерела стверджують, а оскільки цей факт суперечить контрреволюційному духові переказів про нього, їм треба вірити, що Жан-Луї Поп’є ніколи не бачив ґільйотини (її, зрештою, до страти не бачив і Робесп’єр) ані візків із засудженими (Робесп’єр, здається, теж), ніколи не спускався у Консьєржері і не входив до залу засідань Трибуналу (до якого Робесп’єр увійшов лише для того, щоби почути вирок, а Жан-Луї тільки тому, що я його, на власну відповідальність, спираючись лише на логіку оповіді, туди ввів), ніколи не бачив – історії в дії.

Деяких її творців він бачив у канцелярії. Луї Антуана де Сен-Жюста, Егерію Комітету громадського порятунку у часи, коли єдиний порятунок був у втечі; інваліда Кутона та його механічний стілець, який був фабричним напівбратом ґільйотини; Фуше, котрий убивав в ім’я Революції, Контрреволюції, Імперії та Реставрації, а помер у ліжку; Барера, який, судячи короля, виніс вирок собі; Бріссо, якого на ґільйотину привела поміркованість, та Ебера, якого туди завела непоміркованість; барона Клотца, який проголосив себе Громадянином світу в момент, коли в Парижі у кожному иноземці бачили англійського шпигуна; Колло д’Ербуа, автора паризьких водевілів та співавтора ліонської різанини; Демулена, який плакав через ґільйотину, а зрозумів, чому він це робив, тільки тоді, коли опинився під нею; Шомета, який намірявся об’єднати Розум та Ґільйотину, Розум механізувати, Ґільйотину наділити розумом, але від унії туману та заліза залишилася нерозумна сокира; Дантона, який зумів запустити машину Терору, але не зумів його зупинити; Фук’є-Тенвіля, державного прокурора, свого господаря, який безсторонньо звинувачував і друзів, і ворогів народу; а передовсім, звичайно, Максимиліяна Робесп’єра, її Святого та Ката.

Жан-Луї Поп’є історію тільки слухав.

Він не міг не чути бомбард, які сповістили про падіння Бастилії, і гармати, яка во славу народної свободи проводжала миропомазану голову Людовика ХІ, зойків Вересневої різанини та гімнів Розуму зі свята Найвищої істоти. Він не міг не почути різкого звуку дзвінка голови Трибуналу Германа або Дюма, і якщо не завжди міг почути контрреволюційний захист, то у кожному разі наслухався ревіння Великого Дантона. Кожного дня пополудні чути було галас юрми, яка перед залізною балюстрадою Палацу правосуддя зустрічала візок із засудженими. Він слухав рипіння коліс, яке віддалялося, прямуючи вулицею Сент-Оноре до Площі Республіки та смерти. А час від часу, коли деякі з тих німотних імен траплялися у його канцелярії, Історія діставала людський голос, і він міг чути її, не піднімаючи очей від Протоколу, не дивлячись їй в очі.

Одна з таких розмов вирішила його долю і поклала початок цій оповіді.

Було 31 термідора за революційним календарем, а за реакційним – 18 липня, ішов другий день після похорону громадянина Марата і перший після страти дияволиці з Кальвадосу. Хоча стіл Поп’є був вкритий новими, сьогоднішніми вироками, цього дня ім’я Шарлоти Корде все ще було останнім.

Мадемуазель Корде застала Друга народу у ванні, схожій на чобіт, коли він писав на дошці, пахнув оцтом і мріяв про очисну кров. Вона встромила йому в груди великий ніж з держаком зі слонової кости. Вперше за довший час графа, присвячена провині, містила також і злочин. Нарешті вона мала вигляд, який, на його думку, думку вихованця адвокатських канцелярій, мав мати хороший правочинний вирок.

Чи повірив він у те, що з вироком дівчині з Кальвадоса відбувся перелом у змісті його Книги, а з ним і в дусі революційного правосуддя, який дасть йому можливість насолоджуватися не лише писарською каліграфією, але й людською справедливістю? Ми не маємо права задалеко просуватись у твердженні, що у нього було якесь особливо розвинене почуття справедливости. Він мав дуже розвинений каліграфічний почерк, це правда, і цим задовольнімося, не роблячи з нього героя або мученика до того, як він сам, з якихось причин, на це зважиться.

Отже, задоволення від праці, породжене добре обґрунтованою карою для вбивці Марата, не було справжньою, принаймні вагомою причиною, що він, коли йому вручили сьогоднішні вироки, всупереч звичаю та правилам, не вписав їх одразу, навіть не глянув на них, а замість цього витягнув з кишені кусень ячмінного хліба і твердого нормандського сиру і взявся до свого обіду. Месьє Жоакен Вілете, черговий член Трибуналу, який наглядатиме по обіді за виконанням вироку, прийде по список засуджених, яким відає писар Шоде, не раніше третьої.

У нього був час, але письменник, хоча герой хроніки не дає для цього приводу, волів би, щоби причиною зволікання була надія на повернення справедливости у роботу, якою він займався. Тому повернемося до такої можливости.

Чи є в його житті підстави для такого сміливого припущення?

І є, і немає. (Ця двозначна формула стосується більшости наших відомостей про Жана-Луї Поп’є.)

Легітимістські перекази сповіщають, що він був таємним ворогом Республіки – хто смів бути відвертим? – і що його до адміністрації Palais du Justice втягнув колишній працедавець, адвокат, також удаваний член Жиронди, а насправді співучасник роялістської змови. Ситуація, яка допускає, що найнебезпечніших контрреволюціонерів виявляють серед тих, які розпочали Революцію, взагалі відповідає химерним смакам часу. Однак, відбираючи у нього політичну невинність, гомериди Реставрації позбавляють життя Поп’є спонтанности, його найбільшої цінности. Бажаючи зробити його героєм, вони затінюють картину вигаданими мотивами. Так постав палімпсест, під нашаруваннями якого образ справжнього Поп’є зник повністю.

Очищений від тих нашарувань, він постає людиною поза історією. Можна сказати, що він був поміркованим прихильником Зміни, аніж її противником. Для опору Революції у нього не було жодних причин. Ancien régime не зробив для нього нічого, щоби він почував себе зобов’язаним повернути борг. Навіть співчуттям – а що й говорити про вчинок. Якби йому не було вже за п’ятдесят, себто якби він не був у віці, коли людина крім легкої смерти ні на що більше не сподівається, у нього були би всі підстави вітати скасування старих привілеїв і створення вільного простору для здобуття нових. Революція нічого не могла йому принести і нічого не могла у нього відібрати. У перші дні вона зробила його, напевно, рівноправнішим у стосунку до инших громадян, аніж він був перед тим, а можливо, хоча я й сумніваюся, і вільнішим. Кілька прогулянок, якщо він на них зважувався, по вечірніх кафе Пале-Рояля, де говорили зі столів, а змови влаштовували між ними, мали його переконати, що більшість відвойованих Рівностей і Свобод його не стосуються, і, хай якими би передовими вони були, він особисто матиме від них мало пожитку.

Платня 12 ліврів, яка йому, навіть за відсутности бажань – відсутніх, можливо, саме через ці 12 ліврів, – не дозволяла купити собі за 5-6 ліврів та бокал пуншу дівчину в «La Paysanne» (Palais Royal, № 132); (про відвідини Мадам Дюперон (Palais Royal, № 33) за 20 ліврів годі й говорити), ця платня в кишені стане з часом більшою, але ніколи не виросте настільки, щоби наздогнати галоп цін, а тому на ринку постійно буде все меншою.

Він міг говорити все, що хотів, це правда. Ну не зовсім все, звичайно. Після передчасної королівської втечі до Варена небажано було вигукувати «Хай живе король!», а після вандем’єра 1793 року та його страти це було вже неможливо. Але він і до Революції не відчував особливої потреби у королі. Отже, він міг скільки завгодно висловлювати свої думки. Справа була в тім, що він їх або не мав, або зі скромности не вважав гідними висловлення. Ця громадянська свобода, виведена зі славетної серпневої Декларації прав людини, не мала для нього тієї цінности, яку мала для Робесп’єра, Дантона, Верньо або Ебера, ораторів революції.

Нарешті, Братерства, третьої переваги нової ситуації, він теж не міг відчути, бо суттєва його ознака виявлялася у діленні, а він – тут всі джерела одностайні – для такого ділення нікого не мав. Ні родини, ні родичів, ні друзів, навіть однодумців.

Це дає мені право, відкинувши упередженість усних переказів та їхні реакційні мотиви, головною рисою Жана-Луї Поп’є вважати байдужість. Байдужість до всього, що навколо нього діється. Стан, який не має нічого спільного з однойменним християнським гріхом і стосується не так неуваги до людей, як того, що вони спільними зусиллями роблять і що потім називають історією народу.

Отак, відмежований, як пустельник, від історичного часу, жив Поп’є, аж поки не опинився у Палаці правосуддя, у магічному трикутнику між Революційним трибуналом, в’язницею Консьєржері та ґільйотиною на Пляс де Революсьон.

І лише за письмовим столом, над судовим Протоколом, його байдужість почала танути. Лише тут, у кабінеті, де чогось подібного найменше слід чекати, де инші ховаються від життя, воно його допало. Хоча він ніколи не був присутнім на страті і ґільйотини теж не бачив, він повинен був знати, що кожна графа його Книги означає викреслення однієї людини з Книги життя.

Я взяв це не з голови. У мене є підтвердження, побічність якого не применшує його ваги, хоча цинік і його витлумачив би як доказ найстрашнішої з усіх можливих байдужостей: тої, яка не супроводжує дію, а робить її неможливою.

У Парижі в ті дні панувала мода на колекціонування сувенірів зі страт. Життя опиралося смерті, повставало проти ешафоту, перетворюючи його на безпечну забаву. У канцеляріях Трибуналу, серед писарів, які мали привілей бути у контакті з катом Сансоном і прислужниками ґільйотини, з великим розмахом ішов обмін колекційними раритетами. Його сусід, архіваріус Шоде, володів пасмом з перуки Людовика ХУІ, і якраз у момент, коли Поп’є методично жував свій обід, вів переговори з писарем Верне про обмін кількох волосин з королівської голови на пасмо із золотого кучеря дівиці Корде. Згодом в обіг увійшов клаптик останньої сорочки Дантона, кривава пов’язка з покаліченої щелепи Робесп’єра, а також окремі майстерно зроблені фальсифікати, бо поки не вибухнув скандал, лише у його кімнаті було три кулі, якими стріляли у Непідкупного, хоча справжньою могла бути тільки одна. Поп’є ніколи не брав участи у торгівлі. Він не вклав також жодного су, закладаючись, скільки людей буде страчено цього дня. Така стримана поведінка в часи, коли щоденний раціон Розуму складало до шістдесяти життів, що робило парижан індиферентними до смерти, може означати лише те, що людина про неї думала і співчувала вмирущим.

Тільки пам’ятаючи про це, ми можемо перервати обід Поп’є, щоб він ліпше прислухався до галасу, який доходить з коридору.

Хтось перелякано прошепотів, що коридором наближається Непідкупний. У Поп’є не було часу тверезо подумати про незначну ймовірність такого візиту, він схопив зі столу клапоть паперу, загорнув у нього залишки обіду, запхав до кишені і, взявши зі стосу перший сьогоднішній вирок, схилився над Протоколом. Він чув глухе рипіння інвалідного візка Кутона, шум, з яким відчинялися та зачинялися двері, а потім голоси, один з яких належав члену Комітету громадського порятунку, а другий – державному прокуророві Фук’є-Тенвілю. Останній, замотаний у чорну пелерину, у чорному капелюсі з широкими крисами, на якому виділялося біле перо та триколірна кокарда Республіки, ішов, захекавшись, за коляскою і скаржився Кутонові, що Комітети відправляють щодня до Трибуналу надто багато людей, щоби процес їхнього усунення, який включає виготовлення обвинувального висновку, суд, підготовку засудженого до страти, доставку на місце виконання вироку і саму страту, можна було закінчити за дня.

– Революція не обирає ні ворогів, ні їх кількости, – відповів член Комітету громадського порятунку.

– Але може вибрати, скількох із них страчуватиме протягом дня.

Державний прокурор пояснював, що, за словами Сансона, а той напевно знає свою справу, робота із засудженим під ешафотом вимагає щонайменше від двох до трьох хвилин, і якщо їх кількість, як це дедалі частіше буває, наближається до шістдесяти, треба витратити на них більше трьох годин. Оскільки на Пляс де Революсьон вони рідко коли потрапляють перед п’ятою вечора, взимку доведеться працювати при свічках, контрреволюційний ефект котрих очевидний, а реакційний смисл, без сумніву, відомий громадянинові Кутону.

– Ґільйотина повільна.

– Швидшої не буває, громадянине Кутон.

– Тоді нехай буде швидшим суд, громадянине Фук’є-Тенвіль.

– Дайте мені закон, який це дозволить.

– Революційному суду потрібний не закон, а революційна воля, громадянине Державний прокурор.

– Вона не зробить день довшим, – сказав Державний прокурор. – Що ми робитимемо з ворогами взимку?

– Нічого, – проказав Кутон, поки перед ним відчиняли наступні двері.

– Нічого?

– Нічого. До зими їх не буде.

Двері зачинилися. Поп’є підняв голову. У кімнаті вже не було історії. Залишилися лише її секретарі, заглиблені у товсті Протоколи.

Розмова, яку він почув, мала доленосні наслідки не лише для громадян, ворогів Республіки, яких стосувалася, але й для громадянина Жана-Луї Поп’є, її лояльного службовця, з яким, принаймні наразі, не мала жодного зв’язку. Хай яким би неймовірним це видавалося, лише через неї він забув про обід і тільки тому увійшов в історію і в нашу розповідь. Він-бо припустив, що черговий член Трибуналу Вілете прийде сьогодні по вироки раніше, ніж звичайно, і якщо він далі їстиме, може статися, що вони не будуть зареєстровані вчасно.

Тремтячи, він узявся до роботи. Він передавав вироки Шоде у тому порядку, в якому реєстрував їх після заповнення «закруток», як на жаргоні писарів Канцелярії називалися «графи з провинами», а не всі разом, як він це зазвичай робив, а той вправними розчерками гусячого пера перетворював їх у список для екзекуції.

Коли з’явився громадянин Вілете – раніше, ніж звичайно, і нетерплячіший, ніж звичайно, – Шоде вписував до списку останнє ім’я. Суддя мовчки схопив його і вибіг з канцелярії. Поп’є і Шоде з полегшенням перезирнулися. Шоде навіть витер піт з чола. Поп’є цього не зробив. У нього було дрібне, худорляве тіло, яке не виділяло води. Не виділяло, хоча инколи йому здавалося, що він саме з неї складається. Що в ньому, окрім води, нічого иншого й немає.

Увечері, на піддашші Палацу Правосуддя, звідки можна було дивитися на Париж і не бачити при цьому Революції, звідки все мало темні, застиглі, заспокійливі обриси байдужости, до того, як прийшли на нічліг його сусіди по квартирі, він сів на матрац, покладений поверх дошок, і витягнув з кишені залишки обіду, щоби ними повечеряти. Вони були загорнуті у папір. Який видався йому знайомим. Він розгладив його долонею, бо папір був пожмаканий і вимащений сиром. Нахилився над свічкою і прочитав:

«Іменем французького народу...»

Ішлося про бідну прялю на ім’я Жермен Шутьє, яка у присутності свідків-патріотів заявила, що їй у житті найбільше бракує le roi, короля. Захищаючись на суді, вона стверджувала, що сказала le rouet, веретена. Суд вирішив, що прялі король потрібніший від веретена, і засудив її на смерть. Сьогодні вона мала заплатити за свою вірність королю. Але замість того, щоби лежати під ґільйотиною, вона лежала на соломі Консьєржері, глибоко під своїм мимовільним рятівником, громадянином Поп’є, і спала, бачачи уві сні веретено, з яким би її життя було щасливішим, ніж із королем.

Він вчасно почув гомін у коридорі і запхав папір під ковдру. До кімнати увійшли писарі Шоде та Верне. Вони поверталися з Пале-Рояля. Їх переповнювали пунш, запахи дівчат і розповіді. Робесп’єр виголосив промову в Конвенті. Імен не називав. Говорив про принципи. Можливо, канцелярія кілька днів зможе трохи перепочити. Так вважав Шоде.

– Не віриться, – сказав Верне. – Верньо теж виступав.

– Гарно говорив.

– Занадто гарно.

– А ти що думаєш, Поп’є?

Поп’є не відповів. Вони думали, що він спить.

А спала пряля Жермен Шутьє, у Консьєржері, глибоко під ними. Поп’є не спав. Цілу ніч він не стулив повік, щоби, сховавшись під ковдрою, подерти вирок і з’їсти його, клаптик за клаптиком.

Так громадянин Жан-Луї Поп’є, писар Революційного трибуналу, з’їв першу смерть.

Удосвіта він заснув і побачив уві сні ґільйотину. Оскільки він ніколи її не бачив, вона мала вигляд величезного залізного веретена. Біля чорного колеса стояв кат з накинутим на голову каптуром. Піднявшись дерев’яними східцями на ешафот, він побачив, що це не Сансон, а якась жінка. Вона скинула відлогу і він пізнав Жермен Шутьє, прялю, яка віддавала перевагу королю перед веретеном, хоча він ніколи її не бачив. На обличчі жінки він не помітив ні вдячности, ні співчуття. Вона простягнула до нього худі, криваві, посмуговані пряжею руки.

Замість барабанів, які своїм приглушеним стукотом супроводжували усі страти, звідкись долинув тоненький, мелодійний звук сопілки. Пісня була веселою, навіть зухвалою і мало відповідала події.

Прокинувся він у поті й сечі, випустивши чималу кількість тої води, яка роками тримала його вкупі.

1 фрюктидора, 18 серпня 1793 року він сидів за столом і чорним чорнилом креслив у Протоколі графи, які заповнить наступного місяця. Він не думав про те, що вчинив учора. Це був єдиний спосіб пережити страх і затримати у собі трохи води. Але коли йому близько полудня принесли сьогоднішні вироки, вже перше ім’я, напевно тому, що це теж була жінка, викликало в його уяві образ Жермен Шутьє .

Пряля сиділа на застеленій соломою кам’яній підлозі Консьєржері і вже вкотре пояснювала купці останніх дворян свій випадок. Вона не говорила le roi! Вона сказала le rouet! Їй потрібне було веретено! Король їй був не потрібен! Навіщо, на якого чорта їй король! З нього вона не могла жити. А з веретена може. Тому й чекала його від Революції. Веретена, а не короля! Й ось що дістала! Чи для цього дерла вона горлянку на галереях Конвента, вимагаючи смерти для Луї Капета, якого хотіли врятувати вороги народу, оті, що і їй не давали її веретена?

Він відчув радість, сильнішу за страх, що вина за цю картину лягає на його неуважність. Якими шляхами йшла того літнього дня думка Поп’є, щоби від неуважности, яка сповнювала його жахом, але водночас і задоволенням, супроводжувана рясним потовиділенням і періодичним сечовиділенням, дійти до акту милосердя, у якому трепет, страх, задоволення, фізичне відчуття щастя разом з усіма його випорожненнями перемішаються у лихоманку – цього не знає ніхто. Він не вів щоденника, і ніхто з його усних біографів не робив спроб цього встановити. Їм, зрештою, не були потрібні такі химерні конструкції. Для них Жан-Луї Поп’є був ворогом Революції від самого її початку.

В останніх версіях життя писарчука, коли фантазія гомеридів перекрутила або повністю усунула з них і найменшу дещицю достовірних фактів, детально описано, як він у 1792 році, під час Вересневої різанини, рятував людей, спочатку з Ля Форс, а потім, із розгортанням оповіді, і з инших в’язниць – Шателе, Сальпетрієр та Консьєржері. У тих апокрифах не було жодного розвитку, а тим більше – несподіванок, які супроводжують вчинки на межі шаленства.

Отже, всі припущення дозволені, хай яке б із них дало поштовх оповіді.

Можемо сказати, що привид Жермен Шутьє, наклавшись на ім’я жінки без обличчя, яка сьогодні помре, сподвигнув його на чудесну справу. У ньому могло прокинутися почуття милосердя, заколисане другорядністю, а відтак невинністю його участи у механізмі Терору. Можливо, була тут і запеклість, затятість анонімного та безневинного у стосунку до долі, яка робить його співучасником ґільйотини, співвиконавцем актів, рішення про які приймали инші.

Ми не знаємо, якими були релігійні почуття Поп’є і чи були вони у нього взагалі, і тому цим шляхом, який міг би полегшити нам розуміння його вчинку, ми не маємо права йти. А ще менше – припускати, що він читав Жана-Жака Руссо і від нього довідався, що люди за природою добрі, нездатні вигадати ґільйотину, а робить їх злими і вигадує ґільйотини паскудне життя, яким вони змушені жити.

Усі припущення дозволені, і жодного з них не досить, щоби пояснити, як непоказний писарчук, у чорному поношеному жакеті, сидячи у передпокої Страшного Суду Революції, оточений підозрою, недовірою, сумнівом, страхом – нерозлучними супутниками загальної революційної пильности – і сам паралізований острахом, наважився жерти його вироки, самовладно скасовуючи і саму суверенну волю народу, і природний перебіг революційного правосуддя, і рішення сильніших і мудріших від себе.

А ось та картина, яку я намагаюся створити в уяві читача.

Серпневе сонце робить канцелярію світлою до прозорости. Усі в сорочках, крім громадянина Поп’є. Він у чорному жакеті. Жакет сховає вкрадений вирок. Він обливається потом (гай-гай!) навіть більше, ніж цього вимагає одягнений у спеку жакет. Постійно бігає до вбиральні. Він і раніше відчував у собі воду, але ніколи не думав, що її аж стільки. На щастя, навіть найспритніші нишпорки Комітету громадської безпеки не можуть відрізнити піт спеки від поту, викликаного страхом. (Прогресивні наукові теорії спонтанних рефлексів ще не увійшли в моду серед поліцаїв.)

Усі дуже зайняті. З вулиці чути гомін народу, який збирається перед залізною балюстрадою Палацу правосуддя, щоби зустріти візок із засудженими. Хоча засідання закінчилося, із зали суду доходять глухі голоси. Якраз вибіг суддя Палете, який хоче щось перевірити у вироці на столі Поп’є – той, на щастя, ще тут! – увійшов ненадовго і Фук’є-Тенвіль, йому теж було щось потрібно, Поп’є не може зрозуміти, чого хоче Державний прокурор, кілька спітнілих Національних гвардійців пройшли, шваркочучи, через кімнату, а ще він бачив бліде, напружене обличчя Барера з Комітету громадського порятунку, й усе це відбувалося одночасно, у трахітливому напівсні, незрозумілому переплетінні неясних картин, хаосі суперечливих почуттів, що він і сам не знає, як вирок жінки, що витяг із глибин темниці, немов із трясовини пам’яти, образ прялі Жермен, опинився, вже зжужмлений, у його руці, а рука – під сюртуком.

Назад дороги не було. Він нікому не зміг би пояснити жалюгідний стан вироку. А запхати його до кишені він не наважувався. Влаштовувалися несподівані обшуки. Видимих причин не було. Жодного разу не виявили нічого, чого би тут не мало бути, і ніколи не бракувало того, що бути повинно. Причина полягала у революційній пильності, а її шляхи непізнавані.

Заносячи правою рукою вироки до Протоколу, Поп’є лівою відривав від украденого клаптик за клаптиком, шматочки обачно запихав до рота, розмочивши їх під язиком, ковтав, і рука поверталася під куртку по нову порцію.

Так громадянин Жан-Луї Поп’є, писар Революційного трибуналу Великої Французької Революції, з’їв і другу смерть.

І першу з власної волі.

Папір не був несмачним, як вчорашній, чорнило не викликало у нього нудоти. Обидві матерії мали тепер солодкий смак його волі.

На третій вирок він чекав цілий серпень.

Від прялі Шутьє він не ждав неприємностей. Її «закрутка», її провина – нікчемні. Нікого не хвилює, жива вона чи мертва. Але на вирок другої жінки він навіть не глянув. Натхнення потягло його за собою швидше, ніж захистило розумом, і швидше, ніж він ознайомився з її злочином. Вона могла бути особою, виживання якої ні для кого не залишиться непоміченим.

Отже, він не мав права дозволити випадку вибирати людей, вироки яких він з’їсть. Кожен з них, особливо анкетні дані засуджених та їхню «закрутку», він мусив вивчити. (Пізніше він зрозумів, що цілком достатньо імени. Йому приділялася відповідна «закрутка». Ім’я її і визначало. «Закрутка» ховалася у кожному імені. Як анаграма. Суд лише робив її видимою.) Засуджених треба було вибирати з анонімної більшости, якої ніхто не знав, яка нікого не цікавила, про яку ніхто не дбав.

Тим більше задоволення приносило йому те, що дбає він.

Третій, серпневий вирок, стосувався Мулена, продавця овочів з Фобурґ Сент-Антуана, у чийого приятеля Монара, також продавця овочів, на зборах Секції бурчало в животі. Паскаль цей феномен назвав «Голосом революції», але коли цю думку повторив Мулен, його, оскільки він не був філософом і виголошення дурниць не було його роботою, заарештували і засудили на смерть. З вироку було видно, що доніс на нього патріот Монар. Поп’є розгнівався й обрав цей вирок собі на обід. Чи живий ворог народу Мулен, могло цікавити лише патріота Монара. Але патріота Монара, заарештованого за иншу провину, ґільйотинували три дні тому.

Закон про Підозрілих, проголошений перед самими санкюлотидами, п’ятьма безштанними днями напередодні революційного вересня, названого вандем’єром, приніс Поп’є ще більше офіційної роботи, але разом з цим полегшення у неофіційній. Колесо Терору карколомно набирало швидкости. Кількість процесів росла, створюючи у канцелярії Трибуналу базарну метушню, у якій він безпечніше займався своїми особистими корективами революційного правосуддя. Навіть найзавзятіші патріоти серед його колег, відвідувачі Якобинського клубу, втративши вночі голос від горлання, не встигали вдень сумлінно виконувати, окрім службових, ще й перший громадський обов’язок. Реєстрація вже викритих ворогів народу не залишала часу стежити за ще прихованими. Так Поп’є вдалося, завдяки збільшенню кількости вироків, збільшити кількість людей, яких він врятував: парадокс, якого він навряд чи був свідомий.

Але ніколи більше однієї голови на день. І ніколи з процесів, на яких Революція судила себе. На лавах підсудних сиділи тоді її творці й співучасники, імена яких були надто відомі й славні, щоби їх міг вберегти незвичний апетит Поп’є.

Причиною, ясна річ, був страх бути викритим при такій спробі, але ми дозволимо собі, залишаючи її на наступний розділ, припустити також иншу, без якої оповідь не матиме справжньої теми.

16 жовтня 1793 року, у вандем’єрі, він вписав до своєї Книги ім’я колишньої французької королеви, Марії-Антуанетти, яка викликала обурення народу, порадивши йому за відсутности хліба їсти тістечка. (Лише значно пізніше було встановлено, що вона не хотіла сказати нічого поганого. В часи ancien régime паризькі пекарі, коли не було хліба, мусили по тій самій ціні продавати тістечка.)

31 жовтня 1793 року, у брюмері, він вніс до Протоколу двадцять одне ім’я цвіту Жиронди, яких у той час звали бріссотинцями і які були Революційним урядом до того, як зробилися Контрреволюційною змовою; у тому числі Бріссо, Верньо, Валезе та Жансоне.

8 листопада 1793 року, у брюмері, він заніс до Протоколу також пані Ролан, яка попередньої ночі напише: «Природо, відкрий обійми! Боже праведний, прийми мене! У тридцять дев’ять років!»

24 березня 1794 року, у жерміналі, він додасть до Книги Ебера з дев’ятнадцятьма товаришами. Поп’є ніколи не підходив до вікна, щоби подивитися, як засуджених саджають на віз. Не підійшов він і цього разу, але спокуса така була. Відтоді як федералісти, яких одні громадяни називали «стовпами свободи та батьківщини», а инші – «покидьками, яких виблювали каторжні тюрми Генуї та Сицілії», співаючи La Marseillaise, увійшли у Париж, він не чув такого галасу. Народ проводжав на смерть найкращих друзів з більшим захватом, ніж свого найбільшого мучителя, Людовика ХУІ, коли вулиці мовчали, і чути було лише глухий звук барабанів Національної гвардії.

5 квітня 1794 року, у жерміналі, через одинадцять днів, він вписав і найбільшого з них, творця Трибуналу, який виніс йому вирок, Жоржа Жака Дантона. Свою блискучу захисну промову Дантон кричав у вуха Правосуддя. Але революційне Правосуддя не було сліпим. Воно бачило ворогів. Воно тільки було глухим для них.

Але між 24 березня та 5 квітня року 1794, за цих одинадцять днів, у житті громадянина Жана-Луї Поп’є стався переворот з непередбачуваними наслідками для його долі та цієї оповіді. Власне, правильніше було би сказати, що наслідок перевороту виявився між стратами Ебера та Дантона, а сам переворот відбувався поступово, після того, як було з’їдено і перетравлено вирок продавця овочів Мулена.

Вибір вироку, який він проковтне, не завжди був простим. Чим затятіше і жорстокіше знищували ворогів, тим більше їх було. Коли аристократи були винищені або емігрували, вороги оселилися серед міщан, а потім пішли й у народ. Під ґільйотину ступили селяни, ремісники, торговки, слуги, повії, навіть жебраки. Їхні «закрутки» не давали можливости спонтанного вибору. Усі провини виглядали однаково мізерними, однаково безглуздими, однаково несправедливими. Більшість імен дозволяла сподіватися, що факту пережиття вироку ніхто не помітить.

Чий вирок обрати для ковтання?

Вирок, винесений каліці, котрий скаржився, що за короля краще заробляв жебракуванням, чи отой, який відправляв на смерть стару жінку, бо вона говорила, як їй за молодости було добре, за молодости, яка, на біду, збіглася з правлінням Людовика ХV, коли усім порядним людям мусило бути погано?

Кого врятувати, кого віддати лезу ґільйотини?

Поп’є проводив безсонні ночі, роздумуючи про неможливий вибір. Чи не помилився він? Чи треба було з’їсти вирок каліки, а стару послати на ґільйотину? У слові послати і містився корінь його мук. Якось так виходило, що людей на ґільйотину посилає він. У кожному разі, отого з двох засуджених, вирок якого він міг з’їсти, але не з’їв.

Він врятував стару.

Сон засвідчив, що неспокій був небезпідставним. Уві сні каліка стояв під ґільйотиною, яка знову мала вигляд металевого веретена, на голові мав каптур ката, і коли Поп’є піднявся до нього, кривавими цурпалками допоміг йому ступити на ешафот. І знову лунала сопілка невидимого музики.

Збивало його з пантелику лише те, що у першому сні під фантомом ґільйотини стояла Жермен Шутьє, жінка, яку він врятував, а тепер – каліка П’єре, чоловік, якого він не врятував. Сон, принаймні у його баченні, немов ставив знак рівности між обома вчинками. Відмінність, можливо, була у тому, що Шутьє вбивала його несамохіть, простою можливістю, що через неї він буде викритий, а каліка П’єре – з чистої мстивости.

Відтоді він у сумнівних випадках покладався на випадок. Вибирав навмання число, до якого рахуватиме, заплющував очі і, водячи вказівним пальцем по вироках (звичайно, по тих, які були прийнятними), на останній цифрі відкривав очі. Він їв вирок, на якому зупинявся палець.

Він почувався краще, міцніше спав, менше випускав воду.

Полегшення, на жаль, не було тривалим. З-поміж старця, який буркотів, невдоволений дороговизною, і хлопця, який скаржився на безробіття, випадок вибрав для життя старого. Поп’є збунтувався і проковтнув вирок хлопця. Уві сні він чекав старця. Вже бачив, як той, стоячи під веретеном ґільйотини, простягає до нього криваві руки. Прийшов хлопець, і він допоміг йому лягти під сокиру.

Він зрозумів. У нього немає права віддавати сліпому випадкові потугу, якою його наділив Бог. За свій вибір, хай яким би він був, він мусить відповідати сам.

Так, як Робесп’єр, Дантон, Марат відповідали за свій.

Він присвячуватиме виборові серйознішу увагу, ніж дотепер. Цей вибір не має права бути механічним. Ані випадковим. А тим більше залежати від страху і бажання якомога швидше все закінчити, якомога швидше зжувати один із двох обраних вироків. Той, хто приймає рішення щодо життя ближніх, мусить знати, чому він одне захищає, а инше віддає смерті. Він мусить знати про засуджених більше, аніж повідомляє сухий вирок, який цікавить лише «закрутка», їхня контрреволюційна провина, й аж ніяк – їхнє життя та людські якости. Коли вже йому дається шанс зробити добро, то чи не бажано, щоби воно було ще й розумним? Щоби він залишав жити те, що варте життя, те, що присвятить його чесноті, а не злу?

Чи не корисніше з’їсти вирок шевця Ріґу, який обматюкав голову своєї Секції, і це було потрактовано як образу батьківщини, аніж вирок його однофамільника, злодія Ріґу, який у того голови вкрав гаман ліврів, і це теж було проголошено нападом на батьківщину?

Зрештою, хіба ж він вже так не чинить? Він ніколи не знищив вироку якогось революціонера. Байдуже вніс до Протоколу всіх Несамовитих та ебертистів. Це, звичайно, були відомі особи, він боявся, що їхнє виживання видасть його, але і серед них міг опинитися випадковий бідолаха, про долю якого ніхто не розпитуватиме. А він його теж не врятував.

Отже, він робив вибір, хоча цього не усвідомлював. Йому здавалося, що цей вибір диктується страхом. Але його вимагало і сумління. Це були люди, які посилали на ґільйотину инших, посилали їх аж до останньої хвилини, поки самі не лягли під сокиру. Вони не заслуговували на співчуття. Їхня «закрутка» була надто великою. І ґрунтувалася вона не на безглуздому обвинуваченні Фук’є-Тенвіля, а на їхньому житті.

На жаль, про засуджених на смерть він майже нічого не знав. Найчастіше не знав навіть, як вони виглядають. Хоча судові процеси проводилися у сусідньому залі, він не був на них присутній. Окрім несамовитого Дантона, він нікого з них не чув. Декого, звичайно, зустрічав у канцелярії, до того, як вони зробилися контрреволюціонерами, коли вони ще були революціонерами, але оскільки вони були революціонерами, то не могли бути кандидатами на порятунок і тому його не цікавили.

Страждаючи від необізнаности, яка йому ускладнювала вибір, а инколи робила його сумнівним, ба навіть помилковим, він дійшов до авантюрної думки, яка не пасувала потайній людині. Канцелярія Обвинувачення готувала процес групи змовників проти Республіки, які були такими спритними та обережними, що навіть не знали одне одного. Зі списку він вибрав двох найнезначніших, шевця Ріґу та крадія Ріґу, хоча міг взяти будь-кого, усі були однаково невідомі, і хоча видавалося, що вибір напрошується сам собою, що справедливіше врятувати шевця, аніж злодія. Але Поп’є хотів дістати підтвердження свого принципу саме на такому прикладі, коли свій особистий вибір він уже зробив на користь шевця Ріґу.

Думка була простою і бентежною. По суті, більш бентежною, аніж простою. Треба було піти у район, де вони жили, і розпитати сусідів про заарештованих. У випадку шевця Ріґу це було відносно просто. У звинуваченні, яке невдовзі, якщо він не втрутиться, стане вироком, а одразу після цього і свідоцтвом про смерть, було вказано, де він мешкає. Але про злодія Ріґу не було написано нічого.

Одного вечора, завершивши роботу, він, замість того, щоби піти спати на піддашшя, попрямував до передмістя Сент-Антуан.

Був теплий, зволожений зливою осінній присмерк, пронизаний жовтизною перших ліхтарів. Повітря густе, важке для дихання. Перука обвисає. До високих підборів чіпляється листя, нога, затерпла від сидіння, ковзає вбік. Але на похилій, вимощеній камінням вуличці, де живе сім’я Ріґу, ще повно людей. Ці люди розмовляють, і він чує – про що. Перегукуються, сміються і він чує – з чого.

А він востаннє чув сміх, коли суддя Белевіль з великим талантом спостерігача описував, як у якогось Несамовитого на ешафоті впали штани. Він сидів у Палаці Правосуддя, як у трупарні, у мертвій канцелярії, над Протоколом мерців і гадав, що Париж також помер, що він такий же мертвий, як і він сам, що на його вулицях не чути нічого, крім рипіння возів засуджених, стукотіння барабанів Національної гвардії і свисту залізної теслярської сокири.

А Париж жив! Париж насолоджувався! Париж сміявся!

Він відчув гіркоту, навіть помірну нетерпимість до всіх тих людей, які йому, Жану-Луї Поп’є, залишали думки про ґільйотину, а самі, виглядає, жили так, ніби її немає, ніби вони житимуть вічно.

До сім’ї він не звертатиметься. Вона буде упередженою. Скаже йому, що немає людини ліпшої від їхнього Ріґу, що його арешт – страшна, безглузда помилка. Він розпитає сусідів, инших ремісників з вулиці. Вони дадуть йому про шевця Ріґу вірогіднішу інформацію.

Він був приголомшений, довідавшись, наскільки він помилявся, і переляканий, коли зрозумів, якої б помилки припустився, обравши шевця без розпитувань, на підставі своїх громадянських упереджень. На думку загалу, Ріґу був найбільшим негідником у кварталі. Ніхто не міг сказати про нього жодного доброго слова. Ніхто не співчував йому у біді. Всі були щасливі, що його позбулися.

Збентежений ворожістю навіть найкращих друзів шевця, Поп’є, хоча і не збирався цього робити, відвідав також родину обвинуваченого. Вона була про Ріґу ще гіршої думки, аніж сусіди. Настільки поганої, що висловила готовність, якщо її викличуть, свідчити проти нього у Трибуналі.

Розгублений Поп’є пішов геть і вирушив шукати під мостами Сени знайомців иншого Ріґу, не сподіваючись почути про крадія щось схвальне, очікуючи, по суті, що залишиться без обох обранців, без жодного вироку на завтрашній обід.

І ще раз помилився. Злодії під мостами Сени говорили про свого Ріґу лише якнайліпше.

Повернувшись на піддашшя Палацу Правосуддя, він очистив черевики від листя, висушив перуку, з’їв шматок сиру, роздягнувся, накрився з головою ковдрою і провів ніч без сну.

Тяжкою вона була, найтяжчою після тої, коли він зжував перший вирок. Але це йому виплатилося. На світанку у нього була готова відповідь. Він знав, як зробить вибір між шевцем та злодієм Ріґу.

Звертатися за допомогою до людей не мало сенсу. Дійсність завжди служитиме тому, хто її описує, і завжди буде инакшою. В одній швець Ріґу буде злим, у иншій же, якби він мав для блукання передмістям і розслідування більше часу, той би, можливо, зробився добрим. В одній злодія Ріґу хвалитимуть, в иншій – ганьбитимуть. Як тоді вибрати з-поміж них?

Очевидно, за допомогою ненадійних і мінливих фактів справедливого рішення винести не можна. Воно могло бути лише у ньому самому, у його натхненні, його інстинкті. (Філософ говорив би про свободу волі, але Поп’є не був філософом і вже тоді думав про щось на кшталт примхи, тільки не знав, як це назвати). Хто володіє потугою, той мусить довіряти передусім собі, своїй власній думці. Фук’є-Тенвіль теж звинувачував, керуючись не фактами, а своїми революційними інстинктами. Щоправда, майже всі звинувачення були помилковими, м’яко кажучи, перебільшеними, не відповідали «закрутці», але потуга Державного прокурора Революційного трибуналу була чимось цілком иншим, ніж його власна. Потуга прокурора вбивала, а його – оживляла.

Коли близько полудня йому принесли вироки шевця та злодія Ріґу, він, не відчуваючи у собі натхнення, яке б допомогло йому визначитись, вписав обох у Протокол і, вперше за довший час, з’їв обід без гіркої приправи чорнила.

Його огорнув сум, що він порушив дане собі слово і цього дня нікого не врятував, але почуття провини присоромлено відступило перед усвідомленням того, що потуга накладає також відповідальність, яка вимагає особистих жертв.

Оповідь залишила Жана-Луї Поп’є 24 березня, у жерміналі, в момент, коли він вписував до Протоколу засуджених на смерть ебертистів, як переляканого чоловіка, свідомого небезпеки, на яку себе наражає; залишила його змарнілим, виснаженим, синім від безсонних ночей, присвячених роздумам про вчорашній обід та страхові від вагань завтрашнього; залишила його неголеним, запущеним, абсолютно байдужим до зовнішнього вигляду і зосередженим на своїй діяльності; залишила його, нарешті, стривоженим, переляканим, на грані нервового зриву.

Зустрічає його, через місяць після 5 квітня, також у жерміналі, після занесення до Протоколу і Дантона з товаришами, як иншу істоту. Він ще обачний, знає, що навіть за найменшу необережність заплатить головою, але не переляканий. У кожному разі, він боїться менше, аніж на початку. Ніби вірить, що його не заарештують, навіть якщо він зробить помилку. І що він взагалі не може помилитися.

Це позитивно впливає на його зовнішній вигляд і манеру триматися. Він вже не блідий, виснажений, нужденний. Як на тогочасні умови, справляє навіть добре враження, хоча харчується так, як і инші, не враховуючи просяклого чорнилом паперу, який він щодня ковтає. Наскільки йому це дозволяє платня, помітну увагу приділяє зовнішності. Відмовляє собі в їжі, щоби придбати предмет туалету, який дозволить йому виділитися у нехлюйному натовпі писарів, що його оточує. Приталений синій жакет, що замінив поношений чорний сюртук, з рукавів якого визирають манжети сорочки, дірчасте біле жабо, білі панчохи та світла перука, яка належала якомусь страченому аристократові, завершують процес зміни зовнішнього вигляду, який вірно супроводжує внутрішню переміну.

Бо найбільше змінилася його манера триматися. Зникає згорблена, верблюжа спина, за якою у судових коридорах пізнавали писарів. Короткозорі очі, зіпсуті сальними свічками, дістають окуляри з круглими скельцями в металевій оправі і холодну гостроту внутрішнього погляду, здатного проникати й туди, де справжній залишається безпорадним. І раніше він був замкнутим, стриманим. Такий він і тепер. Тільки в инший спосіб. Якщо до метаморфози він був застібнутий на всі ґудзики, як людина, яка, окрім безсилля, не має чого приховувати, то тепер це була людина, яка не хоче показувати свою потугу.

Не хоче показувати, але володіє нею. Володіє і відчуває її. Усім своїм єством.

Переміна не могла залишитися непоміченою. У будь-який инший час оточення шукало би пояснення і, не знайшовши його у суспільному статусі, який залишився тим самим (якщо би й усі инші більш-менш розумні пояснення не могли її витлумачити), проголосило би його несповна розуму і сміялося би з нього. Але для Революції все можливо. Якби це було не так, вона сама не була би можливою. Чи не став смішний провінціял з Арасу Робесп’єром? І ким був Дантон до Перевороту?

Чи отой Поп’є з його синім жакетом, світлою перукою, круглими окулярами та жорсткою, відчуженою манерою триматися не нагадує усе більше Непідкупного?

Так, чорт забирай, справді нагадує!

Я вже давно це помітив і запитував себе, як він наважується.

Якби не міг собі цього дозволити – не наважився би.

Так, не наважився би.

А оскільки він може собі дозволити...

Оскільки він міг собі дозволити, його почали боятися. Спочатку, крім манери триматися, яка не відповідала ані його родові занять, ані рангу, ані тому Поп’є, котрого вони знали, справжньої причини для страху не було. Невдовзі вона стала необхідною. І була знайдена у загальному переконанні, що Поп’є – таємна довірена особа Комітету громадської безпеки. І в цьому революційні звичаї відрізнялися від манер ancien régime. Колись поліцейських нишпорок зневажали й уникали. Тепер змагалися за право бути у його товаристві. Уникання було небезпечним, бо підозрілим. Доброчесність не має чого боятися, проголошував Робесп’єр, невинність захищена. І тому ті, котрі найбільше боялися Поп’є, найбільше прагнули його близького товариства.

Сам Поп’є не відчув майже нічого з тої зміни у почуттях Канцелярії. У часи, коли він був нікчемним протоколістом смерти, безсилим будь-що змінити у її плині, він не потребував товариства, від самотности теж не страждав. Тепер, коли він володів потугою, коли знайшов для неї мету, коли мав місію, він зробився неприступним. Це підсилило їхній страх, і вони ставали усе нав’язливішими.

Чи знав він, що нагадує Робесп’єра? Чи ця схожість – випадковий наслідок внутрішнього перетворення, чи прагнення потуги апелювати до ще потужнішого взірця? Прагнення – якщо дозволимо собі пофантазувати – пародіювати його, з таємного сховку своєї діяльности познущатися з діяльности отого другого?

Не вдаваймося до безплідних припущень, які оповідь про Жана-Луї Поп’є заводять на хибні шляхи мімезису. Ми взяли б на себе обов’язок довести схожість до наслідків. Нам би обов’язково здалося, що найбільшу драматичну вірулентність має зустріч оригінала та копії, Максиміліяна Робесп’єра та громадянина Ж.-Л. Поп’є (що є відходом від історичної істини, бо до судового процесу Робесп’єр ніколи не відвідував Революційного трибуналу, від сліпої ефективности якого настільки залежала влада Чесноти). Чи Вождь жахається гротескної версії, яка сидить за столом, де ведеться найточніший протокол його утопії? Чи її невірний протоколіст, громадянин Поп’є, долає спокусу довести свою історію до гомеридівського фіналу – бо він вже десь глибоко в иншому Поп’є, свідомому своїх сил, – і як він це робить? На нас чекали б величезні ускладнення, які ми мали би розв’язати, відправивши нашого Робесп’єра, громадянина Поп’є, на ґільйотину, яка йому в кожному разі належиться як контрреволюціонеру, але не раніше, ніж це визначила правда про нього.

Нас більше турбує, що відбувається у ньому, аніж те, що відбувається з ним.

Отже, що у ньому відбувається?

Ми бачили, як він хотів позбутися відповідальности і покластися на випадок. Коли той розчарував його несправедливими рішеннями, бере вибір на себе. Пробує заснувати його на видимих відмінностях у цінності двох життів. Лаконічні біографії у вироках не можуть допомогти. Він іде до тих, хто найліпше знає кандидатів. Вони теж не допомагають. Викликають у нього ще більше збентеження. Звернення до так званих реальностей життя переконує його, що їх не існує, що їхні факти непевні і що спираючись на них неможливо зробити розумний висновок. Він знову сам, але свідомий, що инакше й не може бути. Потуга завжди самотня. Порадником вона має тільки себе та необмежену віру у своє знання. Відтоді він спирається виключно на власну думку. Спочатку ця думка керується Розумом, його почуттям Справедливости, певною мірою всім життєвим досвідом Поп’є. Але пам’ять про випадок з Ріґу не вмирає. Тоді його мало не обманула довіра до чужої думки. Тепер він боїться, чи не обманює його власна. Вона теж не вільна від помилок. Він судить на підставі кількох скупих відомостей у вироках, вибраних Фук’є-Тенвілем. Хто гарантує, що вони правдиві? Жермен Шутьє напевне палко прагнула мати добре веретено, а не доброго короля, і якби він не втрутився, її би стратили як переконану роялістку.

Отже, куди йому звернутися за допомогою? Він усе спробував. Нічого не допомогло. Нічого не було.

Він був сам.

І лише тоді, коли він зрозумів, що мусить звільнитися від упереджень розуму – якому в Нотр-Дам влаштовували богослужіння – і покластися на натхнення, бо тільки воно їх позбавлене, тільки воно не залежить від причин і не підлягає розрахункам, що він мусить забути все, що довідався про обвинуваченого з актів Трибуналу, хай як би мало цього було, і судити його власною волею, так як це робить Божий суд, тільки тоді він зможе спати зі спокійним сумлінням, знаючи, що завтра, хай який вибір на нього чекатиме, потуга сама навчить його, як треба вчинити, і що його вибір, хай як би він вчинив, завжди буде справедливим.

Відтоді Жан-Луї Поп’є щодня відбирав у ґільйотини по одній людській голові. Він думав лише до моменту викреслення засуджених, які в жодному разі не могли бути обраними, тому що були відомими або тому, що їхні провини були особливими, а тоді припиняв роздуми, покладався на ясновидіння натхнення і спокійно їв вирок, який воно йому обирало.

Бо натхнення ніколи не помилялося.

8 червня, у месидорі 1794 року, на Марсовому полі відбулося свято Найвищої істоти.

У Поп’є це був єдиний вільний день, єдиний, коли не працювали ні він, ні Революційний суд, ні ґільйотина. Чиновники та службовці Палацу Правосуддя на чолі з Фук’є-Тенвілем подалися на святкування. Був серед них і громадянин Поп’є. У синьому жакеті, з білим жабо, у білих панчохах, світлій перуці та металевих окулярах з круглими скельцями, які були ніби навіть трішки затемнені, він з гідністю ступав у ар’єргарді судової адміністрації.

До Марсового поля він не дійшов. Він не бачив, як первосвященик нової віри Максиміліян Робесп’єр представляв Богу Революцію, її Конвент та її народ. Вибравши момент, він вибрався з урочистої процесії і попрямував до Пляс де Революсьон. Він хотів побачити машину смерти, у якої вже місяцями відбирав їжу. Тепер він смів зробити це. Він доріс до неї. У снах вона мала вигляд веретена прялі Жермен Шутьє. Він знав, що виглядає вона не так, але як саме вона виглядає насправді, не міг собі уявити, попри вичерпні описи, які чув у Канцелярії суду.

Пляс де ля Революсьон порожній, залитий сонцем. Париж – на Марсовому полі або у в’язницях. Посеред площі височить скелет ешафота, в тіні якого дрімає, спершись на мушкет, підстаркуватий національний гвардієць. Ґільйотини він не бачить. Вона покрита чорним драпуванням, немов пам’ятник, який тільки мають відкрити. Він відчуває, що вона має гостру, готичну форму, і що ззаду закінчується дошкою, до якої прив’язують тіло. Вона мало чим відрізнялася від веретена. Він не відчув розчарування, що не побачив її.

Якийсь якобинець, учень енциклопедистів, описав ґільйотину як горизонтальну поверхню з вертикальним продовженням, з якого на людину опускається трикутний додаток, щоби відділити прямокутну частину її тіла від кулястої. А так можна було описати будь-яке веретено.

Він повернувся до Палацу Правосуддя і пішов до Залу свободи, у якому засідав Революційний суд. Той теж не справив на нього враження. Його освітлювали видовжені вікна, вирізьблені у камені. Тут стояли три б’юсти: Брута, захисника римської Республіки, та громадян Марата і Ле Пелетьє, захисників французької Республіки. Крім цього були столи, стільці, лави. У центрі – для суду та обвинувачення, з одного боку – для присяжних, навпроти – для захисника. За ним на шести сходинках ішли лави для обвинувачених, які закінчувалися стільцем для першого з них. З другого боку були лавки для свідків, а за ними – балюстрада, що відділяла публіку від суду.

Він вийшов, не відчувши нічого.

Хотів спуститися також у Консьєржері. Передумав. Серед ув’язнених було п’ятдесят два, страту яких відклали через свято Найвищої істоти. Він знав їх імена, хоча ще не зареєстрував вироків. Він міг зустріти когось із них і створити собі проблеми, як у випадку з однофамільниками Ріґу. Він мусив залишатися безстороннім. Бути поза ілюзією дійсности. Бути вищим від її впливів.

Крім того, невідомо, чи пропустила би його варта.

Він повернувся до канцелярії і провів решту святкового дня, креслячи графи у Протоколі. Коли він повернувся до реальности, морок, як сірий мох, почав вкривати голі стіни, і з вулиці долинав збуджений гул голосів громадян, які поверталися з вінчання Бога та Революції. Тепер він може не займатися Книгою аж до плювіоза, четвертого тижня січня 1795 року.

Вже через кілька днів він побачив, що поквапився зі своїми прогнозами. У кулуарах Палацу правосуддя почали пошепки говорити про хистке становище уряду і змову поміркованих членів Конвенту проти Комітету громадського порятунку. Робесп’єр відійшов від суспільного життя, не ходив до Парламенту ані до Комітету, навіть до Якобинського клубу не заглядав. Подейкували, що його взагалі немає у Парижі. Що він, напевно, в Ерменонвілі, відвідує могилу Жана-Жака Руссо. У Пале-Роялі паломництво вважалося природним. Оскільки Революція так спиралася на смерть, допомогти їй тепер могли лише могили. Розмови про кінець Терору були все наполегливішими. Навіть найбільш кровожерні газети вихваляли Площу Республіки тихішим голосом. «Фурії ґільйотини», несамовиті якобинки, які цілими днями сиділи на галереї Конвента і, вив’язуючи дітям та гвардійцям шкарпетки на зиму, вимагали голів ворогів народу, замовкли. У Пале-Роялі, завжди добре поінформованому, вбивцям Дантона давали менше місяця. Народ на стратах порідшав, дозволяючи собі инколи навіть гребувати ними. З вух заможніших громадянок позникали сережки у вигляді карликових, покритих бронзою ґільйотин. На вулиці вже не чути було веселої пісні, присвяченої винахідникові ґільйотини:

En rěvant á la sourdine
J’ai fait une machine.
Tralala, lala, lalala,
Lala, lalala.
Qui met les tětes á bas!

(Міркуючи потихеньку,
Я зробив одну машинку,
Траляля, ляля, ляляля,
Ляля, ляляля,
Яка голови рубає!)

У Поп’є було надто багато роботи, щоби серйозніше подумати про нові віяння. Останнім часом він почувався не найліпше. Мав серйозні проблеми зі шлунком. У калі все частіше були помітні жовтаво-білуваті сліди нестравлених вироків. Навіть коли Поп’є, спонуканий свіжою звісткою про близький переворот, думав про нього, він і сам дивувався, наскільки мало той його тішив. Він не впав у малодушність. У перевороти він не вірив. Париж лиховісно нагадував дні, коли з нього пішов Дантон, коли всі вимагали покласти край Терору. А кінець прийшов Дантону. Терор пережив його і зробився ще жорстокішим. Поп’є більше турбувало, що зал судових засідань Революційного трибуналу знову заповнять відомі люди, вироків яких він не смів їсти.

Злякавшись, що він зовсім залишиться без них, коли Робесп’єр вийде зі стану летаргії, Поп’є у липні, месидорі, почав їсти по два вироки в день. Смертників було достатньо, щоби він міг їх ковтати по кілька штук, ніхто би й не помітив. На заваді стояла не його сила, бажання, тим більше не ревність, а слабкий шлунок.

Инколи його навіть вивертало. Цього він боявся найбільше. Змушений швидко проковтнути вирок візника Мароле, він не подрібнив його, не пережував як слід, і мало не виблював на коліна чергового судді.

8 термідора, або 26 липня, Робесп’єр з’явився у Конвенті і виголосив промову, яка не схвилювала навіть його послідовників. Ніхто його не зрозумів. Tricoteuses, в’язальниці з галереї, не почувши імен людей, смерти яких вимагають, не зрозуміли, що Революція знову в небезпеці. Вони мовчки в’язали свої панчохи, і нічого не відбулося. У Канцелярії суду цю подію потрактували як несприятливу для Непідкупного. Вже назавтра, 9 термідора, писар Шоде наважився дати волю стримуваним заздрощам. Він запропонував Поп’є, щоправда, пошепки, вже зараз внести ім’я Робесп’єра до свого Протоколу.

– І можеш перестати бути схожим на нього, – додав він злостиво.

Поп’є його не почув. Не зрозумів він, через кілька годин, і того, що Конвент проголосував за арешт Робесп’єра. Перед ним купкою лежали вироки сорока п’яти людей, сьогоднішній раціон ґільйотини. Серед них був і його харч, вирок, який він з’їсть сьогодні на обід. Цього разу лише один. Лише один чоловік був настільки анонімним, що його можна було залишити жити, не ризикуючи. Вагання, через яке він не чув Шоде, досить довго не давало йому взятися до обіду. Чоловіка звали Жозеф Гарініо. Він був домовласником з передмістя. Мешканці звинуватили його у тому, що він дарує контрреволюціонерам гроші, здерті з них високою платою за помешкання. Поп’є у це не вірив. Гарініо був відданим Республіці. Але він був свинею. 1789 року, посеред зими, він викинув Поп’є з винайнятої кімнатини.

Він не заслуговав на життя.

І Поп’є вписав його у Протокол гострими каліграфічними літерами.

Тоді у ньому відбувся другий переворот, ще потужніший від першого.

Він не хотів, щоби через Гарініо ніхто сьогодні не скористав з його милости. Це було би несправедливо. Решта сорок чотири були впливовими особами, яких він раніше не смів рухати. Тепер він не відчував жодного страху. Дивувався, як він взагалі міг колись його відчувати.

Що там сказав отой Шоде? Щось неприємне, звичайно. Шкода, що не можна вписати його ім’я замість того, яке він обере з-поміж сорока чотирьох сьогоднішніх засуджених.

Можливо, він колись і це зможе зробити.

Не вибираючи, неуважливо, поклавшись на примху руки, він взяв з купки паперів на столі вирок Арнусе, дивака, який стверджував, що кожний, кого вб’є ґільйотина, потрапить просто до раю, і з’їв його із насолодою, якої давно не відчував.        

Того ж вечора, коли в Отель де Вілі, де він перебував під захистом Комуни, заарештовували Максиміліяна Робесп’єра, на піддашші Палацу правосуддя заарештували і його. Він не опирався, навіть не розпитував, у чому його звинувачують.

Про свою «закрутку» він довідався випадково.

Громадянин Арнусе хотів будь-якою ціною потрапити до раю. Коли прочитали список тих, кого мали стратити, він обурився, чому його там немає. Вперто доводив, що його теж засудили до смерти. Чергові судді мали проблеми з тими, які це заперечували. Тільки тому, що вимога була незвичною, Вілете погодився її перевірити. Протокол судового процесу підтвердив слова Арнусе. Як же сталося, що його немає у списку тих, кого мали стратити? Він переглянув Протокол Поп’є. Тут його теж не було. Поп’є заарештували, але для певности ув’язнили у Консьєржері й укладача списків Шоде. До них додали ще кількох підхожих людей, серед них Арнусе, який залишився від учорашніх жнив, «закрутку» їм розширили до езотеричного угруповання, яке чарами хотіло зашкодити загальній справі, і так народилася ще одна диявольська змова проти Республіки.

Судили їх того ж дня, що й Робесп’єра, на окремому, ранковому засіданні.

Стратили їх разом: 10 термідора або 28 липня.

Від моменту арешту до миті, коли він «чхнув у мішок», Поп’є не промовив жодного слова.

Він був далеко.

Історичні джерела стверджують, що того дня, 10 термідора (28 липня) року 1794, разом з Робесп’єром ґільйотиновано 104 засуджених. Наша оповідь твердить, що їх було 107. Число доповнили громадяни: Жан-Луї Поп’є, який їв смерть, Арнусе, який любив рай, і Шоде, який помер невинним.

Чому їх немає у списку на страту, а вони, однак, страчені, пояснити годі. Певно, з тих самих причин, з яких нам було потрібно стільки часу, щоби пояснити, чому инші люди були приречені на смерть, а однак не померли.

Вулиці були переповнені, як у дні народних святкувань. Хоча їх за Революційним календарем було чимало, їх ніколи не було достатньо для народу, закоханого у свободу. Найвища істота немов знову з’явилася у столиці Революції. Париж проводжав Робесп’єра дорогою, яку відшліфували немилосердні колеса Чесноти. Довга процесія возів тягнулася через Пон-Неф, вулицею Сент-Оноре, до Площі Революції.

Усі дивилися на Непідкупного, багато хто хотів його торкнутися, дехто хотів взяти собі на згадку про цей день і якийсь сувенір, здерти з нього. У подертій, брудній сорочці, із закривавленою пов’язкою на щелепі, знесилено спираючись на руки друзів, він не виглядав страшним. Можливо, замисленим, здивованим, презирливим, але не страшним.

Натовп ревів: «Á bas le maximum!». Знову лунала пісенька:

Monsieur Guillotin
Ce grand médecin,
Que l’аmour du prochain
Occupe sans fin...

(Пан Ґільотен,
Цей великий лікар,
Який кожен день
Любить своїх ближніх...)

На останній візок у процесії ніхто не звертав уваги, поки жінка, Жермен Шутьє, пряля, яку щойно випустили з в’язниці, не помітила схожости між засудженим, якого на ній везли, і Робесп’єром – таким, яким він був колись. Громадянка кинула в нього камінь з криком: «Á bas le Maximilien!» Натовп підхопив жарт, поливаючи двійника лайкою та кпинами.

Жан-Луї нічого не помічав. У синьому жакеті, під акуратною світлою перукою, він прислухався до гри далекої сопілки і короткозорими очима, крізь круглі окуляри, дивився, як з боку Пляс де ля Революсьон наближається до нього ґільйотина.

Він мав рацію.

Вона була схожою на веретено.

Переклад з сербської Алли Татаренко

ч
и
с
л
о

37

2005