Левон Хечоян

Дрож землі

У церкву заходити зі зброєю заборонили. Безкоштовно роздали свічки заради спасіння наших душ, і ми, залишивши зброю під дверима, поставили їх усередині.

Потім ми з навальною швидкістю брали їхні села. Наблизились до великого міста – місто також впало. Ми снували туди-сюди, стрибали через повалені телеграфні стовпи, бігали по стендах з олійними портретами вождів, перечіпалися через спіралі дротів, звалища металу, минали їхні села з розмаїтими пахощами, які падали перед нами одне за одним. Успіх нашого нападу залежав від рішучости удару. Штаб і генерали заборонили журналістам іти за нами. Не зважаючи на їхню думку, їх посадили у машини й відправили назад. Усіх полонених та поранених по черзі відправляли у тил.

Спали у спальних мішках, байдуже, мокро чи сухо, тепло чи холодно. Прокидалися на зорі, і – попереду танки, під нашими ногами дрож землі, у вухах скрипіння залізних гусениць – увійшли у степ. Село, що стояло перед нами, взяти було неважко, але ми не хотіли втратити своїх хлопців. Перепочили і, нехтуючи двожальні язики змій, схожі на синьо-червонуваті електричні іскорки, лягли спати у полі серед жовтих гарбузів. На світанку генерали і командири з картами на колінах уточнили розташування села і – через повалені телеграфні стовпи, через стенди з олійними портретами вождів, через звалища металу, заплутуючись у спіралях дротів, несучи розмаїті пахощі у ніздрях, залишаючи наших хлопців, які падали й вибували зі строю, санітарним машинам, що їхали за нами – бавовняне поле, і дрож землі під нашими ногами – ми з чотирьох боків увійшли в село. Хтось кликав, я чув за спиною голос, повернувся – нікого не було. Потім – та їхня дівчина, у військовому камуфляжі, яка сиділа на «Шилці»¹ та знищувала наші танки, розчаровано здалась – вони покинули її. Із внутрішньої кишені дістали її щоденник, де були рядки про сонце, про собак-генералів, про зампотилів, які не постачали хліба, і про кількість наших танків, які вона збила. Розстібнула ґудзики на рукаві камуфляжу із намальованими зеленими листочками, закотила манжетку, простягнула нам руку зі слідами від голки на прозорій синій вені, сказала: «Тільки кольніть, а потім... я не боюся». Ми сиділи навколо неї. Кожен вмостився собі зручно: хтось із хрускотом їв яблуко – яблуня була близько. Я знав, чого хотіла їхня дівчина – на моїй руці під шкірою, як зернятко, у кольоровому сні тихо нив іще не загоєний шрам. Ми всі знали, чого вона хоче, знали також таємницю порожніх скляних очей і, стримуючи пульсуючий біль спини та спухлих ніг, курили навколо неї. Хтось прийшов з иншого загону, сказав: «Добре бавитесь, сидите і чого чекаєте? Ведіть десь туди, і відразу всі три отвори затикайте. Ти ба, погляньте на її вени, ведіть та робіть свою справу, такі як вона дуже люблять ті штуки».

Їхня дівчина простягнула руку; я бачив прозору синю вену, чув хрускіт яблук та тріскання граната під зубами, за спиною знову чув якийсь голос. Повернувся – нікого не було. Я не розумів, за чим я так скучив, та більше не хотів слухати командира з иншого загону. Поранений Камо блював, я пішов до нього, щоб підтримати.

Потім знову дрож землі під нашими ногами, ми розкидані у безмежному жовтому степу, далеко один від одного, теплими хвилями голосів шукаючи один одного і не знаходячи, підбиваючи дрібну пилюку під залізні гусениці – йшли уперед, у долину Араксу² – берег наших мрій – і на наших танках закипала вода. Немилосердне сонце стояло у зеніті і палило наші голови. Тоді я вже втретє почув голос, що лунав за моєю спиною і знав, що треба ховатися у тінь. У жовтому степу не було тіней, вони танули під багатим та теплим сонцем. Маленькі сіруваті спалені горбки закипали, і серед них горбків-бульбашок не могли знайти одного хлопця з иншого загону. Його ніде не було видно на цій просторій розлогій рівнині, що сягала в безмежну далечінь. Всі шукали Сероба. Шукали через рацію по всіх загонах, шукали з біноклями, шукали у шумі й гамі. Повітря гуло. Ми не розмовляли, курили, ніздрі забила пилюка, дихання було гаряче та насичене нікотином.

Нам показали село. Через рацію генерали і командири сказали: «Беріть це село і ставте базу». Земля задрижала під нашими ногами, ми знову йшли – по звалищах металу, по звалених телеграфних та електричних стовпах, по олійних портретах вождів, крізь розмаїті запахи, – та вони нас побачили: в селі нікого не було.

Наш командир сказав: «Перевірте всі хати, щоб не сховався хто». Їхні собаки мало не розривали нас: за кожними зачиненими дверима вони залишили своїх вівчарок, які кидалися на наших хлопців, як тільки ми заходили. І ми ледве встигали розстрілювати їх у повітрі, коли вони стрибали нам до горлянок. Потім увечері наш розсіяний загін вертався – з-за кущів, з-за дерев, з-за хат, крізь тіні та темряву – степова пилюка осіла на віях та бородах. Сходилися з чотирьох сторін села – з віслюками, дехто – верхи, зі здобиччю, із гронами винограду, з інжиром, гранатами, яблуками – з чотирьох сторін безкрайого жовтого степу. Йшли гукаючи один до одного, кличучи, аби не загубились. Коли зібралися врешті, коли взялися витирати зі себе пилюку, що перетворилася на пасту, помітили, що баклажки на воду порожні. Відчули загрозу – у селі ніхто з нас не бачив джерела.

Наша спрага ставала дужчою, ціле село перевернули догори ногами – не було води. Хлопці пішли і з-за гарячих обсмалених горбків принесли несмачні кавуни, які не тамували спраги. Всі були похнюплені.

Ми наводили лад у домі зі зеленими та темно-зеленими балконами для ночівлі, хмари комах із довгими жалами налетіли і поїдали нас, а наші хлопці не могли знайти воду в селі, і багато хто буркотів, виявляв незадоволення. Із сусіднього села з бази хтось прийшов – шукав Сероба. Спитав нашого командира: «Сероба так і не знайшли? Сероба не бачили? Завжди йшов з правого крила». Ми хотіли, щоб він пішов, облишив нас та пішов. Дали йому соковиту грушку. Вкусив раз – а губи потріскані, запилюжені – з грушки виліз хробак. Не помітив, знову вкусив. Ми хотіли, аби він забрався. Він сказав: «Я його привів, перший раз зі мною прийшов. Його дружина через два місяці має народити». Сонні очі закривалися. «Ну добре, я піду, як побачите, дайте знати». Ми хотіли, щоб він забрався. Потім прийшов Ґеґам, сказав: «В цьому селі джерела не буде – де ви бачили джерело у степу? Я знайшов колодязь». Командир не хотів, щоб ми пили ту воду, наполегливо відмовляв, він знав, що найлегше отруїти криниці.

Сказав: «Потерпіть, може, з тилу доставлять воду, по рації з’ясуємо».

Включили переносний радіовузол, там хтось знову шукав Сероба.

На зв’язкового закричали: «Виключи, дурню! Чи ти хоч раз в житті виходив на зв’язок? Коли було треба, завжди мав бігунку. Виключи, кажуть тобі!..». Зв’язковий сказав: «Краще нічним вийду... Нічну лінію завжди лишають вільною – сімдесят дев’ята буде вільна». У перешкодах нічного зв’язку, які то зникали, то з’являлися, хтось монотонним голосом знову шукав Серовбе. Тоді я ще раз за спиною почув голос, повернувся – нікого не було. Хлопці кричали на радиста: «Виключи! Виключи!..» Спрага ставала дужча, ми хотіли води, і командир поступився з однією умовою: що перше горня кип’яченої води вип’є сам. Ми були страшенно йому вдячні. Знову минуло сім днів. Комахи покусали нас до міхурців, у хлопців, що повернулися з ночі з позицій, від мух і мутної кислуватої води почався сильний зубний біль. Вдень через тих мух годі було спати, і в багатьох у запалених очах тріскали капіляри, перед очима з’являлася немовби кривава межа від безсоння, від пилюки і безмежжя степу. Минуло ще кілька днів – і зі всіх кутків села повилазили коти і собаки, яким вдалося врятуватися від бомбардувань. Їх різношерста зграя оточила наш нічліг. Вони скавучали з голоду і заради кістки перегризали один одному горло. Вихоплювали їжу з рук, порпалися серед відходів. Удень вони їли наш хліб, а з настанням ночі йшли геть. Вони сиділи перед відчиненими дверима своїх домівок, зализували рани і люто гавкали на нас, або, втупивши погляд у небо, вили на місяць. Ми злилися, наші нерви не витримували.

Вночі ті, що охороняли позиції, як і ті, що стояли на посту навколо бази –завжди помічали таємні пересування їхніх розвідників. Коли ми з ракетницею кинулися до наших товаришів на допомогу – у темряві під ногами було чутно нявкання та скавуління м’яких маленьких та великих тіл. Шум від наших раптових переміщень з одного кінця села на инший та звуки ворожих кроків змішувались, і ми не могли їх розрізнити. Вночі від вітру, що дув то з півдня, то з півночі, стукали, рипіли, поскрипували відчинені й зачинені вікна і двері сотень хат. Хоча ми знали, що зараз за нашими спинами заскриплять двері і вікна, однак схоплювалися з місця, голос зривався. І ніч, наче розбите скло, сипалася у наші думки, і ми мали йти по ньому босоніж, добре розуміючи, що в темряві навколо нас обертаються гострі леза кинджалів. Дерево також нас дратувало – у нічній тиші раптом тріскав гранат, зриваючи густий плин темряви. Ми знали, що собак та котів не можна вбивати. Ми вже таке зробили, коли вперше зайшли в село: під час обшуку хат розстрілювали вівчарок, що кидалися до наших горлянок. Потім, щоб знищити нестерпний сморід, обливали їхні трупи соляркою з наших машин.

На двадцятий день, коли нас обсіли воші і ми зі сходом сонця всідалися уздовж стінки, нігтями великих пальців чавили їх на своїй білизні, – він знову прийшов, той із бази, зі сусіднього села – його губи були потріскані – і далі шукав Серовбе. Сказав: «Так і не знайшли Сероба. Чи не бачили Сероба? Його дружина через два місяці має народити. Перший раз зі мною прийшов». Ми хотіли, щоб він забрався. Просто облишив нас і забрався. Налили йому апуру³, він їв його, вмакаючи хліб. Сонні очі закривалися йому: «Ну, я піду, як побачите його, дайте знати». Ми хотіли, щоб він забрався. У той день зі своїх схованок – зі садів та степу – цокаючи розбитими копитами по порожніх вулицях села, приволоклися мули, облисілі віслюки, шкапи, покинуті під час відступу. Вони збожеволіли від спраги, вони рили копитами землю біля наших мисок з-під води, стогнали, в затінку жували будь-яку вологу річ, яку знайшли. Їх переслідували хмари синіх мух, що впивалися у їхні вологі очі. Вони дивилися на нас та іржали. Ми стрибали на них і, зручно вмостившись на їхніх тремтячих спинах, фотографувалися, випнувши вперед груди.

Шаген і ще дехто з хлопців прийшли з чергування і сказали: «Треба спалити дім навпроти нас». Командир сказав: «Ні, не можна цього робити. Не можна і край!». Шаген не відступав: «Не можна? Але ж так годі стояти на варті. Дах із черепиці, коли птахи по ньому стрибають, або махають крильми – здається, наче там хтось ходить. Цілу ніч одне й те саме, та ще й навпроти нашої бази. Та хата не може залишатися, це безглуздя, бо якогось дня ворог таки підніметься на дах».

Я та Каро разом стояли на позиції і розмовляли про тугу за жінками. Я сказав: «У мене всередині хтось є. Я, правда, її не бачив, але одного дня разом із нею піду до напів зруйнованого храму, біля капища». Він сказав: «Вона стане твоєю жертвою». «Ні», – сказав я. «Вона, вона не витримає жодного випробування і видасть мене». У темряві стрімко пролітали кажани. Він сказав: «Це слабкість, аби наповнити вени... Звідки ти знаєш, що має статися, коли ще не сталося?..».

Десь неподалік було чути якийсь шум, ми пішли і, затамувавши дихання, з різних боків зайшли в город двоповерхового будинку – голодна зла псюра загризала теля. Коли верталися назад, відчули насичений запах лохини. Я сказав: «За спиною чотири рази мені почувся голос». Йшли мовчки, потім він порушив мовчання: «Це від напруження... Кожному, хто зайшов би у таке велике село, як оце, будь-що почулося б. Це неможливо, це твій мозок вигадав... Під час тривоги мозок любить вигадувати різні речі...» Раптом темрява почервоніла – підпалили-таки будинок навпроти нашого нічлігу, і сотні голубів з черепиці шугнули у повітря. У червоній заграві обривався змах їх крил. Ми побігли туди. Я знову почув голос за спиною і зупинився, не хотів іти.

Потім із центру прийшов наказ: командири та генерали застерігали, щоб не осквернити цвинтаря. Але разом з їхніми голосами на нашій хвилі хтось монотонним голосом знову шукав Серовбе. Наступного дня вони, узявши з собою з центру журналістку-француженку, приїхали до нас. Ми всі зайшли досередини. Депутати в окулярах, у білих сорочках – і вона. Ми не чули її слів – ми захоплено дивилися на білий ряд її зубів, на вологі губи, на теплі пальчики, на тонесеньке волосся, розсипане по плечах, на гнучку спину, на груди, що піднімалися й опускалися під червоним, майже прозорим платтям. Її дзвінкий сміх у густій спеці лився на наші голови. Вона сказала: «Хочу інжиру!» – хлопці принесли інжир. Сказала: «Дайте гранат!» – дістали гранат. Сказала: «Хочу яблука!» – захоплені хлопці принесли яблук.

Сказала: «Хочу винограду!» – хлопці жодного грона на лозі не залишили. Шірак руки простягнув до неба, потім хапав голову і сказав: «Вай, мама джан, Господи Боже, листочок інжиру проси, листочок інжиру забажай..». І, ще заки засміялись, заки зайшлись реготом, відчули, якими тривалими, якими страшними та жорстокими були бої. Хвиля сміху прокотилася, пройшла по наших безсонних обличчях, обвітрених, забруднених димом спалених автошин, обсмалених сонцем. І в ту мить всі відчули, як серед нас промайнула тінь Андре, хлопця з нашого загону, який минулого року впав від ворожої кулі далеко в горах.

Командир був зажурений. Коли зосталися одні, вийшли пройтися; у глибокій, бездонній степовій ночі ми чули наші кроки та відлуння наших слів. Далеке беззоряне небо було схоже на віко, на дверцята над цямринням, ми почувалися скуто, наша розмова стала якоюсь плутаною. Ніч ясніла. У селі десь заспівав півень, щоб сили світла й темряви знайшли своє місце. Ми прийшли та включили радіостанцію, щоб вимагати харчів зі штабу. І знову хтось монотонним голосом шукав Серовбе крізь хвилі. Не попросивши хліба та сигарет, хутко виключили станцію і сіли за стіл. Всі спали. Перед нами – зелені двері, а за дверима, всередині – темрява. Ми пили вино. Командир зі сумними безсонними очима, глибока ніч – як темний колодязь. Ось він сказав: «Ми дійшли до долини мрій. Що, ти думаєш, вже дійшли?» Розмова знову не вдалася, і ми ще наливали вина. Я знову чув за спиною голос. У селі десь закричав невидимий півень. Світало. Минав уже четвертий день, як ми спалили дім із черепицею, а голуби – знай висіли у небі, не сідали – крутилися над ним.

¹ Зенітна установка. (Тут і далі – прим. перекладача)

² Річка Аракс тече вздовж південного кордону між Вірменією і Туреччиною.

³ Вірменська страва, яку готують з кислого молока.

Переклав Анушаван Месропян