Анджей Бурса

Змій

До від’їзду автобуса мені залишилось ще кілька пообідніх годин і майже цілий вечір. Готовий в дорогу, з течкою і пальтом, перекинутим через плече, я сів на схилі, порослому буйною травою. Зібраний матеріял для репортажу про складнощі і проблеми виробників стильної упряжі у селі Гризлі я мав солідний, навіть не мало сенсу переглядати чернетку, щоб перевірити нотатки.

Отож мені залишалися шість годин бездіяльного чекання на автобус у Гризлях.

На щастя, було тепло і сонячно, то я міг зручно витягнутися на луці. Звідси було видно майже ціле село. Гризлі було велике село, присілки вибігали на навколишні пагорки і падолинки. На ринку побіч звичайних вкритих соломою халуп стояли дві двоповерхові кам’янички і мурована механічна пекарня. Нижче тягнулися поля, а поміж верболозами текла бистра річка. Все це оточували гори, порослі на чубках ялицевим лісом. Гризлі були типовим гірським селом, мешканці займалися передовсім випасом худоби і вироблянням стильної упряжі. Через своє географічне розташування Гризлі були відтяті від більших осередків, та, попри це, гризлівчани були порівняно досить культурні й охоче горнулися до навчання, навіть, як мене поінформували, один професор найстаршого університету країни, недавно померлий, походив із Гризлів.

Отож лежачи собі отак на животі серед буйної трави, я приглядався до гризлівської забудови і природи. Ліниво палив цигарки і мружив очі під сонцем, що справляло мені сяку-таку розвагу. В якийсь момент я завважив, що недалеко від мене примостився якийсь худий дідок. За хвильку дідок наблизився до мене, тримаючи в пальцях короткий зчорнілий недопалок, і попросив вогню. Я почастував його цигаркою. Він спочатку впирався, але врешті квапливо взяв дві. Запалив і вигідно всівся коло мене. Я сприйняв це з покорою. Врешті, старий не здавався мені нітрохи нуднішим, аніж гризлівські гори і хмари.

Розпочали бесіду. Старий був учителем гризлівської школи на пенсії. Скаржився на болі в суглобах. Я був навіть задоволений з такого повороту розмови. Старий не вимагав, аби я через своє журналістське становище вистарав йому допомогу, і не втаємничував мене у справи мешканців Гризлів. Я був йому за це вдячний і чемно вислуховував його скарги на болі у суглобах. Ми палили вже по другій цигарці, коли я завважив, що на ринку збираються люди. Це юрмисько нагадувало селян, що вийшли з обідні. Наскільки я міг побачити здалеку, хлопи були вдягнені святково й чепурно. Старий поглянув у їхній бік і байдуже завважив:

– Ого, вже готуються...

– До чого?

– Не знаєте, пане редакторе? – здивувався. – Нині дванадцяте травня... Свято змія.

– Якого змія?

– Як то, ви не чули про гризлівського змія? Люди вам не вповідали?

– Ннннє... А може?..

Я пригадав собі, що коли говорив у клубі про свою виправу до Гризлів, хтось із колег згадав про гризлівського змія. Однак у той момент кельнер приніс горілку і після випитого келишка розмова зійшла на инші тори. У сьогоднішній моїй розмові з головою ради села теж, здається, прозвучало слово «змій», чи навіть «свято змія». Проте нічого більше я не довідався, отож попросив мого співбесідника пояснити, у чому полягає свято змія.

– О, то старий звичай, – сказав старий, – певно, ще з поганських часів. А полягає він в тім, що раз на рік, ввечері, дванадцятого травня, змієві, що живе в ямі над рікою, кидається на пожертя найдоріднішого хлопця і найдоріднішу дівку, з тим, що обидвоє не можуть мати більше ніж вісімнадцять літ і менше ніж шістнадцять. Ясна річ, визначення «найдорідніші» не можна розуміти дослівно. Просто вибирається жеребкуванням одного з-поміж багатьох здорових хлопців і одну з багатьох здорових дівчат того віку.

– А що ми називаємо змієм? – спитав я, розвеселившись.

– Змій є якнайбільш справжній. Це старий велетенський ящур неокресленого виду. Живе отам... – старий показав пальцем в керунку вільх на протилежному боці ріки. – Зрештою, може, схочете подивитися врочистість? Долучимося до людей, які будуть тут проходити. Побачите цілий церемоніял пожирання.

Я не знав, чи старий кпить собі з мене, чи блудить. Старий помітив моє вагання й усміхнувся:

– Ви дивуєтеся? Всі приїжджі дивуються, коли про це дізнаються. Але потім освоюються з тим фактом. Ще тридцять років тому Товариство Ширення Знання серед Народу здійснило перший виступ проти змія, але програло. Проблемою цією цікавилися також владні і партійні органи, але й досі не зробили у тій справі жодних засадничих кроків. Знаєте, правду кажучи, влада, рахуючись із консерватизмом і вшануванням традиції серед місцевих горян, потроха закриває очі на справу змія. Я сам близько тридцяти років тому як діяч ТШЗН гостро виступав проти змія й инших забобонів, поширених серед сільського люду. Колись навіть написав був спеціяльну статтю, присвячену справі змія, під назвою «Потвора висмоктує життєдайні соки». Стаття вийшла в часописі «Смолоскип», що був нашим органом. Той часопис перестав виходити ще п’ять років перед війною.

– Як то? – заволав я, обурений. – То ви щороку прирікаєте на смерть двох невинних людей, практично дітей?

– Та так... Село особливо від того не страждає, бо гризлянки широкі в клубах і родять досить легко, майже без болю. Існує навіть приказка: «А гризлянка і внуків дочекається, болю не пізнавши». Священик навіть трохи нарікав на ту приказку, казав, що вона суперечить словам Святого Письма.

– А що змій робить решту року?

– Лежить у своїй ямі і спить, перетравлюючи двох людей. Нічого більше не вимагає.

– А якби так... якби так... не приносити йому жертв... Що би сталося?

– Не знаю. Ще ніхто цього не пробував.

– А якщо вбити ту потвору... – вигукнув я.

– Це не так просто. Мені здається, що така рідкісна тварина перебуває під охороною. Зрештою, він зовсім не такий страшний, як ви собі уявляєте, пане редакторе... Побачите.

Тим часом гостинцем вже наближався похід. Попереду йшов голова ради села у товаристві двох хлопів, в одному з яких я впізнав секретаря партійного осередку, а в другому народного мистця, різьб’яра Лелька. На відстані кількох метрів за ними дві старших жінки, вбрані у накрохмалені спідниці і коралі, вели хлопця. Хлопець, попри те, що мав не більше як вісімнадцять років, був гінкий і плечистий, як зрілий чоловік. Його чоло перетинала глибока поперечна зморшка. Це був досить тілистий блондин. На шиї хлопця висів короткий шнур, поза тим був вільний, баби тільки легко підтримували його за рамена. Обличчя хлопця було ціле мокре від поту, підборіддя злегка тремтіло. Далі два старших хлопи в чорних сурдутах провадили дівчину. Та, вбрана в єдвабну суконку і пантофельки на високих підборах, безперервно хлипала. Раз-по-раз сягала до білої торбинки, щоб витягнути з неї хустинку, голосно витирала носа, ховала хустинку і знову витягала її назад. Далі сунула товпа баб, хлопів і дітей.

Ми з моїм старим спустилися зі схилу і приєдналися до походу. Хлопи розступилися і дали нам місце попереду юрми, одразу за дівчиною. Процесія сунула по куряві розігрітого шляху, люди витирали спітнілі чола і сапали. Після півгодинного маршу ми дійшли до кладки через річку. Перед кладкою дівчина стала істерично кидатися. Падала на землю, хапалася за черевики хлопів і билася у конвульсіях. Процесія затрималася, аби перечекати напад. Дехто запалив цигарку. За хвилю дівчина встала, обтріпала сукенку і слухняно перейшла через кладку. Кладка була така вузька, що перейти по ній можна було тільки поодинці, отож переправа тривала доволі довго. Дехто знімав взуття і переходив річку вбрід.

Місце, в якому процесія затрималася, нічим не відрізнялося від цілого простору, що тягнувся вздовж ріки. Може, тільки зарості вільхи та верболозів були тут густіші. Народ вишикувався півколом. Провідник підняв руку і проказав:

О змію зелений
Сіркою годований
Із того села
Громада взиває
Прийми офіру
Прийми офіру.

У верболозах щось зашурхотіло і вийшов змій.

Це була чотириметрова гадина, сліпа і вицвіла. Вона з трудом переставляла м’які слабкі лапи.

Стань си пащею до зорі
А хвостом до заходу –

проказав знову голова, а побачивши, що змій топчеться незґрабно, вдарив його палицею по спині:

– Ну ж бо, поступися! – крикнув різко.

Змій пирхнув і став слухняно так, як йому наказали. Хлопець, який досі тримався спокійно, позеленів і заточився.

– Мамцю, – пробелькотів до одної з бабів, що його тримали, – мене трохи знудило.

Баби відвели його кілька кроків вбік і турботливо притримали йому голову. Хлопець виблював і квапливо обтер вуста рукавом. Баби завели його під саму пащу змія і відступили. Хлопець вкляк на землі, перехрестився і пробелькотів, наслідуючи тон голови:

Прощай люба родино
І ти мила дівчино
І сонечко ясне
І поле зелене.

– Амінь! – відповів натовп.

Тоді змій наблизився, обнюхав хлопця, згорнув лапами під себе і розірвав. Розірвані останки лиґнув трьома довгими куснями. Тепер настала черга дівчини. Вона вже не плакала. Стала на коліна, витерла носа і проказала формулу. Змій розправився з нею, двічі клацнувши пащею.

Провідник промовив:

Змію жертва тобі дана
Вертайся до свої ями.

Змій із зусиллям піднявся і зник у верболозах. Провідник завів пісню. Люди оспало співали. Останніх слів вже не співав ніхто. Товпа розходилася. І мені вже була пора. Автобус від’їжджав за двадцять хвилин.

Переклала Наталка Римська