Андрій Рєпа

Ідеологія тероризму

Якщо СНІД був невиліковною жахливою «чумою» ХХ століття, то не буде перебільшенням назвати Тероризм політичним СНІДом для століття ХХІ-го. Не треба залишати осторонь цю сентенцію як просто красиву метафору серед безлічі инших масмедійних красунь, якими переповнені сьогодні ЗМІ; можливо, ми ліпше зрозуміємо речі, які з нами відбуваються, якщо буквалізуватимемо деякі метафори. Назад до речей – назад до літери! У вирі постмодерних мовних ігор, коли одні лишень карколомні метафори та конотації іще гарантують нашу ідентичність, відчужене буквальне значення може несподівано прислужитися думці своєю радикалізованою метафоричністю.

Як і СНІД, терор існував вічно й був невиліковний, однак саме постмодерній епосі судилося узяти на себе усю відповідальність за боротьбу з ним та понести покарання за гріхи універсалізму та імперіалізму. Як і СНІД, терор для західної людини (насамперед для неї) демонізується та баналізується, постійно перебуває тут поруч та надто далеко, стосується всіх (а значить нікого конкретно) та особисто мене і моїх близьких. Терор перетворився на упревілейоване місце, у якому концентруються безперервні інвестиції фінансів, знань, емоцій, сил, бажань, відраз, страждань, ненависти, глупства, зубожіння, зрештою, часу – часу, який несе з собою страх та безсилля, віру та біль, нестерпну тривогу за життя жертв та свиняче отупіння часу, проведеного перед екраном телевізору.

Звісно, терор вкрав більшість часу і у глядачів, і у акторів на підмостках суспільства Спектаклю. І ось тут пряма паралель терору зі СНІДом уривається, оскільки тероризм – це «чума» віртуальна, уявна, спекулятивна. І не хочеться – з простого людського відчуття солідарности, що мовчазно об’єднує усіх тих, хто гидує маскарадом Терору-спектаклю – бруднитися та витрачати свій час на це істеричне видовище, що тероризує світ, розподіляє його на чорне та біле, зомбує, залякує та викрадає його у самого себе. Однак варто наголосити ось на чому: терор – це насамперед ідеологія антагоністичних машин Влади, котрі будь-що прагнуть перенести внутрішній конфлікт владних капітало-перерозподілів назовні – буквально на зовнішність політики, культури та суспільства. Трагедії та жертви тероризму віддані на заклання цій зовнішності: теракти є завше публічними, експресивними, символічними. Й про тероризм треба говорити насамперед як про ідеологію спектаклю.

Тероризм – це тавтологічна ідеологія панівних класів постсучасних суспільств, спрямована на поглиблення зубожіння політичної уяви мас. Иншими словами, це – ідіотія машин Влади, машинерії, котра згубила власне виправдання, однак нагадує про себе надмірним перенапруженням та порожньою активністю. На вихідному конвеєрі цієї м’ясорубки надибуємо нагромаджені палімпсестні купи брехні та скривавлені інцестні трупи «випадкових» перехожих. Ідеологія тероризму, що продукується панівними класами, підміняє власну тавтологічність намаганнями піднести до рівня політичної фатумної симетрії злочинне співпокладання, з одного боку, спектакулярної брехні, а з иншого – затероризованих тіл мирних жителів (цікаво, що громадяни, народ, люди в контексті ідеології тероризму розглядаються виключно як тіла – неважливо, чи то як профанний м’ясо-матеріал, чи то як сакральний ангелічний Народ-тіло). Однак такої всеохопної та незалежної симетрії поміж владним дискурсом та трупами не існує й ніколи не існувало, оскільки вона є частиною спланованої тавтологічної брехні з боку влади. Ще Еліас Канетті у розвідці «Маса та влада» показав, що «трупи, нагромаджені перед палацом, є постійною інституцією» Влади.

Чому тероризм є ідеологією тавтологічною? Вочевидь, тому що організується він за структурою бінарних опозицій. Хтось у цій структурі завжди буде «терористом», а хтось «антитерористом». Якщо змінити перспективу, гравці обміняються протилежними значеннями. Існує два терори: терор «терористів» та терор Держави, й обидва матеріальною платформою своїх ігрищ обирають ніяк з ними не пов’язане суспільство. Суспільству ці два тавтологічні терори нав’язані, перепрошую, тавтологічним тероризмом ідеології «тероризму». Ми не будемо тут виявляти – викривати – складові характеристики цієї ідеології (сьогодні цим займаються, здається, усі масмедії, адже її «критика» становить невід’ємну частку гегемонічної самопрезентації ідеології тероризму), радше нас турбує це питання з того боку, де ця ідеологія «працює», тобто залишається невидимою та максимально ефективною, – а саме у площині суспільства.

Отож: суспільство не пов’язане з тероризмом. Влада ідеології тероризму полягає у тотальному розчиненні своїх форм в суспільному тілі. Так би мовити, Влада нав’язує свої проблеми суспільству, точніше, репрезентує їх як завжди-вже інтеріоризовано «ваші» проблеми й на основі такої суб’єктивації перерозподіляє загальні права та обов’язки. Фундаментальне питання «що він/вона хоче від мене?», питання, яке структурує комунікативне напруження суб’єкта й Иншого, перехоплюється владним дискурсом «боротьби з тероризмом» для нав’язування образів безкінечного Ворога як «твого особистого радикального Иншого». Ворог («терорист») – це той, хто є найвіддаленішим від тебе, однак він водночас є й найближчим твоїм: ним може виявитись будь-хто, його порожнє місце завжди вакантне для несподіваної з’яви; можливо, врешті-решт, це ти і є ним (два приклади: «Je est l’autre» Артюра Рембо (я-об’єкт у третій особі – і поет, і крамар, однак ці «я» не перетинаються), а також «Fight Club» Чака Поланіка – історія про дружбу та фантазматичну лімінальність терору: тероризм як простір для мрій самотніх параноїків). Дія ідеології тероризму, цього політичного вірусу сьогодення, полягає в розщепленні свідомости громадян, прищепленні, інтеріоризації образу Ворога як радикально непізнаваного Иншого в осередді персональної уяви. Життя зовсім не змінюється, все тягнеться як завше, однак щось таки змінилось – фундаментальне політичне та інтимне питання «чого вони хочуть від нас?» віднині адресується не будь-кому, наділеному раціональною індивідуальністю, а «бестіальному» Ворогові a priori.

Цьому психічному станові відповідає юридична категорія надзвичайного стану, й особливо це посилилося у той момент, коли Джорж Буш-Молодший оголосив надзвичайний стан для усього світу як арени «війни зі світовим тероризмом». Війна розпочалася де-инде (конкретні добре відомі країни), викликавши цілком природний рух опору та партизанську активність населення, проте ситуація надзвичайного стану охопила увесь – без винятку – «мирний» світ. Поза історією, поза часовими рамками, війна стає повсякденністю, рутиною. Антоніо Негрі та Майкл Гардт у книзі «Імперія» пишуть про моторошне повернення у «постсучасну» політику категорії bellum justum, «справедливої війни»: «Традиційне уявлення про справедливу війну стверджує її буденність й водночас підносить в якості інструменту етики. Однак політична думка сучасності та міжнародна спільнота національних держав рішуче відкинули і те, й инше. Обидві ці характеристики знов виникають в нашому постсучасному світі: з одного боку, війна зводиться до статусу звичайної поліційної акції, з иншого боку, відбувається сакралізація нової влади, котра може за допомогою війни легітимно виконувати етично обґрунтовані функції... Сьогодні ворог, як і сама війна, – трохи нижче висновують автори, – одночасно баналізується (зводиться до рівня об’єкта звичайних поліційних репресивних заходів) і абсолютизується (як Ворог, абсолютна загроза моральному порядку)». Проблема полягає в тому, що багатоманітна, як саме життя, плюралістична Політика (буття-разом суспільства) навмисне перетворюється у тавтологічну Поліцію, у однорідну машинерію легко замінних і обернених елементів (владний світ контролю та репресій супроти «бойовиків» та «фанатиків»).

Тероризму не існує. Його не шукають, – якщо перефразувати слова Пікассо, – його знаходять. Бойовики, визволителі, жертви, – цей бездарний театр жорстокости Влади нічого иншого запропонувати нам не здатен. Окрім хіба що нових жертв, які у цей театр якраз не грають. Тероризм існує лише для тих, кому він вигідний – для своєрідних «спеціалістів» Тероризму. Вони й витворюють, нав’язують і прищеплюють цю істеричну ідеологію суспільству заради виправдання та вибачення своїх вчинків. Щоби протистояти цьому, суспільство має повернутися назад до самого себе. Назад до суспільства – назад до політики.

Мало-помалу, як ми бачимо, суспільство відшукує засоби боротьби зі СНІДом, й звісно, в цьому людям допоможуть висококваліфіковані спеціалісти; однак у питаннях політичних суспільство може вилікуватись від «чуми» тероризму, лише звільнившись від моторошних «спеціалістів» (від політиків-поліцейських до політиків-бойовиків), що головно кваліфікуються на ураженні цією ідеологічною хворобою усього суспільства.