Крістіане Бассіюні

Виховання народовбивць

Ідеалізація сили як збочення

У процесі розвитку анально-невротичного характеру страждання, які пережила покарана, залякана дитина, витісняються. Дитина втрачає пам’ять про емоції (обурення, протесту, спротиву, а також страху, ненависти, муки, відчаю), які вона мала до того, коли її позбавили самостійности.

Згодом, вже з позиції сильної, вона сама когось гнобить і губить, вона не усвідомлює, що діє як гнобитель, а тлумачить свої дії як необхідні і правильні. Так, у Третьому Райху владні манери, які вселяють страх, жорстка, невблаганна поведінка вважалися показником міцного душевного здоров’я: суворість, жорстокість, демонстративна байдужість до власних страждань і страждань инших вважалися ознаками сили і влади, що гідні захоплення і наслідування. («Хай славиться все те, що робить твердим».)

Ідентифікація з владою означає витіснення почуття слабкости, незначимости і безпорадности, душевних страждань, непевности і страху. В основі ідентифікації з сильним пригноблювачем має бути закладено ідею, що колишньої дитини з її власним сприйняттям справедливости більше не існує. Її здорове реактивне почуття обурення, бунту проти жорстокого нелюдського ставлення, проти смертельного страху «перестало існувати».

Це означає, що при ідентифікації з загрозливими способами поведінки, які вселяють страх, підкоряючись владі своїх вихователів, дитина переносить «смерть пам’яти про свої почуття».

Це означає, що спів-переживання з нерішучими жертвами агресії, які «живуть у злиднях» (такою дитина сама була раніше і такою більше ніколи не буде), переживання, які нагадують про страшне і тяжке – не проявляються більше ніколи, або ж здаються незначними.

Це може привести до того, що людина, яка стала безпорадною і потребує підтримки, буде зазнавати з боку иншого, який тепер виконує функцію сильного, такого ж жорстокого, позбавленого почуттів ставлення, яке той змушений був терпіти в дитинстві. Тому що тоді таке ставлення було визнано обґрунтованим – при відмові від протесту і спротиву і при витісненні власних почуттів. Звідси «... виникає відчуття побиття, духовного приниження і жорстокости, яке кожен раз повторюється, і немає виходу, і ніхто не запропонує допомогти, тому що ніхто не вважає це пекло пеклом; постійне або ж знову і знову повторюване переживання такого стану, при якому наприкінці не може бути вигуку полегшення і яке можна забути лише шляхом витіснення» [A. Miller, 1980, с. 203].

При ідентифікації слабкого з сильним болючі почуття дитини мають бути подавлені. Відповідно, страждання залежної істоти, якою колись була людина, треба визнати незначними: «примус – це зовсім не примус»; «жорстокість – це зовсім не жорстокість»; «невблаганність і безжалісна дисципліна – це чесноти»: «Таке життя!»

Згідно з цими переконаннями діє людина з анальним характером, яка виживає за допомогою «сили і влади».

Однак, страх перед переслідуванням, тобто перед можливою втратою влади, домінує над його вчинками: «Ніхто не хоче знову стати безсильним і цій небезпечній діаді».

Запобігти цьому – ось основна ідея боротьби за існування. Хто стане головним? – Боротьба нескінченна!

У кожній новій ситуації, при кожній новій конфронтації доводиться знову вирішувати постійне питання про перемогу або ж загибель (це і є головна характеристика пруської ери).

В основі виникнення цього типу невротичного характеру є та обставина, що при я-синтонній інтеграції (тобто при інтеграції, яка сприймається як правильна і гідна наслідування), набувається усвідомлене уявлення про життя, у якому примус та гноблення є чимось невіддільним і самозрозумілим.

Той, хто висловлює сумнів у цьому, може накликати на себе незадоволення доброчесних громадян, тому що «веде себе підозріло, розхитуючи світовий порядок». Якщо від нього не відмахуються як від «утопіста чи фантазера з дитячим мисленням», то за деяких умов ця людина як така, «що є загрозою для світового порядку», може відчути підозру та ворожість суспільства, що страждає колективним неврозом. Тепер старий дух покори владі стає помітним у тенденції (тут і проявляється незрілість і нездатність мислити у повноті своєї абсурдности) викривити суть руху за мир, надати йому «образу ворога», і зобразити його «небезпечно близько до тероризму».

Той самий спосіб мислення, що виник на ґрунті примусу і пристосуванства, колись майже не піддавав сумніву «державну владу» Гітлера, а незадовго перед тим – необхідність озброєння могутніх правлячих верхів.

Це відношення, що пробуджує ненависть і прагнення до руйнування, які були витіснені, однак і надалі зберігаються як деструктивний потенціал, з позиції сильного сприймається a priori як «нормальне», і так само a priori беззаперечно воно приймається, якщо людина потрапляє у «позицію слабкого» (до прикладу, при хворобі, у похилому віці).

Я хотіла б ще раз вказати на те, що ми повинні зважати на ідею боротьби за владу з метою виживання, яка є у підсвідомості кожного, кого у дитинстві виховували за принципом насильницького придушення його волі.

Еккехард фон Браунмюль вказує на те, що ставлення до дітей у наш час все ще засновується переважно на «вихованні за старим зразком позбавлення прав і позбавлення сили»: «Небагато батьків усвідомлює, що у результаті застосування цих принципів виховання, які орієнтовані на дисципліну, послух, пристосування і підкорення вони забирають у дітей основне право на розвиток особистости. Цей процес обмеження, постійної регламентації, а, отже, позбавлення прав загрозливо продовжується і в школі через тотальний нагляд педагогів за життям дітей та підлітків». [E.v.Braunmuehl, 1978]

Зменшення здатности до навчання у «вимушеній соціалізації», тобто нездатність засвоювати нове мислення і перелаштовуватись, коли цього потребує нова реальність, Арно Грюн розглядає як наслідок нашого «страху перед свободою», який виникає після того, як ми, підкорившись, змушені були відмовитися від неї. «У нашому пристосуванстві побоювання вселяє не лише те, що всі ми певною мірою живемо, підкорюючись иншим не з власної волі. Небезпека полягає в тому, що в той момент, коли ми живемо, так би мовити, поза нашою тілесністю, матеріальністю, ми починаємо боятися свободи, яка несподівано пробуджується в нас внаслідок пориву почуття власної гідности» [A. Gruen, 1984, с. 36].

Для попередніх поколінь бажаним ідеалом виховання з метою збереження існуючого співвідношення сил був вихователь, який не має емоцій, слухняний виконавець, який через відсутність зв’язку з власним світом почуттів беззастережно допомагає втілювати руйнівні плани власть імущих.

Концепція сліпого підкорення з її обов’язковою для всього народу вимогою придушення волі дуже зручна для виховання співучасників, які без жодних емоцій спостерігатимуть і без сумнівів дозволять використовувати себе для нелюдських діянь.

Цього ідеалу виховання, очевидно, у багатьох випадках було досягнуто. Як инакше можна пояснити умови, які були в концентраційних таборах Третього Райху, або ж ті, які існували в тоталітарних державах.

Не минуло ще й п’ятдесяти років з того часу, коли ці максими виховання були обов’язковими.

Беззаперечне самозречення при абсолютному послуху, при підкоренні невблаганній батьківській інстанції, яка позбавляє сили через загрозу смерти, знаходить свій вираз в характеристиці Адольфа Гітлера, яку дав Герман Герінг: «Той, хто хоч трохи знайомий з нашими умовами... знає, що кожен з нас володіє точно такою кількістю влади, яку йому бажає дати фюрер. І тільки з фюрером, стоячи за ним, можна бути по-справжньому сильним і тримати в руках могутні засоби держави, але проти його волі (і навіть просто без його бажання) можна одразу ж позбутися влади. Одне слово фюрера – і падає кожен, кого він хоче усунути. Його престиж, його авторитет безмежні...» [J. Fest. Das Gesicht des Dritten Reiches. 1963, c. 109.].

У зв’язку з захопленням влади Адольфом Гітлером Альберт Айнштайн у 1933 році сказав про фашизм: «Як і кожен індивідуум, кожен суспільний організм також може виявитися психічно хворим, особливо у важкий для існування час» [з «Мой образ мира», A. Einstein, 1934, с. 81]. І ситуацію у тодішній Німеччині він пояснював як «стан психічного захворювання мас», причини якого він вбачав у «насиллі» і «мілітаризмі».

Арно Грюн наводить показовий приклад того, наскільки далеко і в наш час може зайти зрада собі при послуху владі відповідно до заповіді «Все, що робить начальство – на благо»: «...Однак, коли ідеологія влади приймається громадянами за вихідну реальність, то автономія гине і панує абстракція. Цей процес наглядно ілюструє газетне повідомлення в «Нью-Йорк Таймс» від 3 липня 1970 р. У зв’язку з процесом, для якого ще треба було обрати присяжних, суддя запитав одного з кандидатів, чи не вважає він підсудного винним. Відповідь була така: «Якщо б він нічого не зробив, його б тут не було». (Судити мали члена організації «Чорні пантери», тодішнього руху негрів.) Коли суддя сказав: «Уявімо, що візьму під арешт Вас», – тоді кандидат відповів: «Це означало б, що, очевидно, щось накоїв». [A. Gruen, 1984, c. 62]

Воля до влади

Жага влади і параноїдальний страх позбутися її обумовлюють один одного і перебувають у нерозривному зв’язку.

Я хотіла б звернути увагу на те, що цей страх, як і страх переслідування малої дитини, що несвідомо діє у дорослого, – не плід фантазії, а реальне переживання, що виникає за умов садистичного виховання примусом і за допомогою фізичного покарання, анальної муштри тощо. Яскравим прикладом є поведінка одного вчителя минулого століття, який наводить Ллойд де Моз: «Він відчував... радість, коли бачив муки маленької жертви, яка тремтіла і тріпотіла на лаві. Він завдавав ударів холоднокровно, повільно, обдумано... він вимагав у хлопчика зняти одяг і лягти на лаву... і почав бити шкіряним ременем...» При цьому він виправдовував таке покарання, адже воно на користь дитині: «У кожній людині є добрий і злий дух». Добрий дух має своє певне місце – це голова; злий дух також має своє місце – те, по якому я тебе б’ю» [L. de Mause, 1977, c. 25].

Після того, як відбулася ідентифікація з агресором, з сильним в образі батька, природно очікувати переслідувача, який хоче відібрати владу. Будь-яка слабка людина тоді є небезпечною, оскільки від неї очікується, що вона має таку саму потребу вийти зі свого безправного становища, у якому ще недавно перебував сильний до свого самозречення. Після ідентифікації з владою, кожен є потенційним ворогом, зокрема (і особливо) той, хто перебуває у більш слабкому становищі.

У моєму дитинстві, в часи Гітлера, зусилля були спрямовані на пошуки меншини, яка, відповідно до викладеної ідеї, обов’язково повинна бути десь поряд і протидіяти дисбалансу влади і безсилля.

Меншину було знайдено в особі «євреїв як потенціальних узурпаторів влади». Відповідно до головного принципу анальности («хто має владу – той має життя, а влада – це власність і володіння»), їх звинувачували у бажанні «захопити владу» за допомогою грошових інвестицій у німецькі фірми. У дитинстві я часто чула подібні висловлювання.

А у Третьому Райху пригноблення (слабкого) ворога перетворювалося в його законне знищення.

Для ілюстрації наведемо образ ідеальної молоді, що його створив Гітлер і хотів втілити його в життя: «Моя педагогіка сувора. Слабкість треба вибити з душі. У моїх орденських замках виростає молодь, перед якою здригнеться світ. Мені потрібна жорстка, владна, безстрашна молодь, яка вселяє страх. Молодь повинна втілювати в собі все це. Вона повинна зносити біль. У ній немає бути нічого слабкого і ніжного...» (цит. за A. Miller, 1980, с. 169).

Однак страх перед новою втратою влади залишається.

Його можна відчути у нападах марення у Гітлера, де проривається його витіснений панічний страх перед жорстоким батьком: «Дехто з близького Гітлерівського оточення розповідав мені, що він (Гітлер) прокидається вночі з істеричним криком. Він кличе на допомогу... Страх так ним кидає, що тремтить все ліжко. Ця людина розповіла мені таку сцену, в яку я б ніколи не повірив, якби вона виходила не з такого надійного джерела. Хитаючись, він стояв в кімнаті, безтямно озираючись довкола. «Він! Він! Він! Він був тут», – задихався він. Його губи посиніли. Піт стікав з нього... Потім він нестямно закричав: «Там, там! В кутку! Хто там стоїть?» [H. Rauschning. 1973, c. 273].

Смертельний жах перед поразкою в архаїчному балансі сили і безсилля накопичується у підсвідомості особи, що наділена атрибутами влади (згадаймо пруський мілітаризм), особи, яка прагне війни, щоб остаточно вирішити це питання.

Переклала Оксана Дащаківська

ч
и
с
л
о

37

2005