Рендал Колінз

Передбачення у макросоціології. Випадок совєтського колапсу

Макроісторичні передбачення можливі, якщо вони забезпечені як теорією, так і емпіричною інформацією. У цій статті соціологічне передбачення обговорюється на прикладі успішного передбачення геополітичної теорії розпаду Совєтського Союзу. Инші передбачення та пояснення совєтського розпаду переважно слабують на недостатню теоретичну обґрунтованість. Точність макрополітичних прогнозів обмежується рамками десятиліть, але розпад держави і революція відбуваються за більш короткий період. Зміна влади відбувається при масовій мобілізації, котра продовжується кілька днів, створюючи ілюзію, що макрополітичну зміну викликає спонтанна народна воля, і маскуючи ті структурні зрушення, котрі дійсно роблять можливою таку зміну.

Геополітична теорія і колапс Совєтського Союзу

Особиста історія теоретично обґрунтованого передбачення

У 1978 р. я опублікував теорію [Collins, 1978], яка пояснює зміни у територіальній владі держав. Розсуваючи рамки теорії конфлікту, я вирішив серйозно використати дане Максом Вебером визначення держави як монополізації законної (legitimate) сили на території. Перетворення цього визначення в пояснювальну теорію означало, що кожен елемент у ній належить трактувати як змінну; а результатом стала теорія умов, котрі визначають геополітичні злети і падіння в територіальній владі разом з наслідками, що випливають з цих змін влади. Висновок (corollary) з цієї теорії полягає в тому, що легітимність правителів змінюється разом із зовнішнім престижем могутности (power prestige) їхньої держави; врешті цей висновок потягнув за собою пояснення еволюції як втрати легітимности і контролю над засобами примусу. Таким чином, геополітична теорія стикується у трактуванні революції з теорією розпаду державних ресурсів, водночас опублікованою Скочпол [Skocpol, 1979]; поєднання цих двох теорій здалося мені додатковим свідченням того, що дана модель була на правильному шляху.

У 1980-му – році президентських виборів – головною темою кампанії Рональда Рейгана було так зване «вікно уразливости»: заява, що Сполучені Штати небезпечно відстали від Совєтського Союзу в ядерному озброєнні та потребують масового виробництва озброєння, щоби догнати його. Початок 1980-х років був піком періоду ядерного жаху, коли мобілізувався рух проти ядерного озброєння під гаслом: «П’ять хвилин до півночі». Я вирішив використати свою геополітичну теорію, щоби застосувати її до сучасної ситуації. У мене, слово чести, не було попереднього прогнозу щодо отриманих результатів.

Геополітична теорія включає в себе п’ять засад причинних процесів, зв’язаних динамікою накопичення. На моє здивування, всі п’ять головних засад теорії показали, що Совєтський Союз уже пройшов пік своєї могутности, і передбачали його майбутній занепад. Результат не був симетричним: більшість цих засад віщували, що могутність Сполучених Штатів залишиться відносно стабільною. І тільки одна з п’яти засад допускала можливість того, що Сполучені Штати також занепадуть, оскільки ядерна війна входить до одного з більш загальних розрядів подій, які нищать могутність держави. Моя оптимістична оцінка полягала в тому, що решта чотири засади спрацюють швидше, ніж п’ята, і що Совєтський Союз розпадеться швидше, ніж почнеться ядерна війна. Висновок для політичної стратегії полягав у тому, що гонка ядерних озброєнь може бути безболісно згорнута без підриву відносної могутности Сполучених Штатів.

Навесні 1980 р. я представив цей аналіз у кількох місцях, включно з Єльським і Колумбійським університетами. Реакція була незмінно негативною. Спеціалісти з питань Росії, присутні на деяких обговореннях, переважно були консервативно налаштовані емігрантами, в почуттях яких переважала ненависть до совєтської влади і страх перед нею, а також образ жахаюче могутнього Совєтського Союзу, котрому повинні протистояти такі ж могутні Сполучені Штати. Така позиція не є дивною з точки зору зимеліанської теорії конфлікту, згідно з якою зовнішня загроза приводить до ідеологічної поляризації та циклу ескалації і контрескалації. Реакція лібералів була дещо дивнішою. Деякі члени руху за ядерне роззброєння реагували вороже: на одній з бесід якийсь активіст звинуватив мене в тому, що я говорю, як «Об’єднаний комітет начальників штабів», очевидно маючи на увазі, що роззброєння повинно бути обґрунтоване як моральний хрестовий похід, а не застосування реальної політики (Realpolitik). Можливо, більш слушною була точка зору лібералів, що світ стоїть перед взаємогарантованим руйнуванням, виходячи з посилки, що Сполучені Штати та Совєтський Союз рівною мірою могутні і рівною мірою потребують деескалації.

Врешті, я опублікував статтю під назвою «Майбутній занепад Російської імперії» у збірнику своїх нарисів «Веберіанська соціологічна теорія» [Collins, 1986], і вміщене в ній передбачення залишалося на полиці. У будь-якому випадку, я не був здивований ні коли напруга Афганської війни привела до ганьби військової фракції в Совєтському Союзі і заміні її реформаторським рухом Горбачова, ні коли ці реформи виявилися слизьким схилом до дезінтеграції імперії.

Цей конкретний випадок піднімає ряд загальних питань. Наскільки є можливим соціологічне передбачення? Як ми можемо відрізнити дійсно обґрунтовані передбачення від щасливих здогадок і доказів, які наводяться post factum? Наскільки точним може бути передбачення і чи має воно свої внутрішні межі? Які перешкоди заважають нам робити передбачення на підставі наявних інтелектуальних ресурсів і які майбутні перспективи передбачення як інструмента прикладної соціології? Оскільки ключ до оцінки передбачувальної цінности теорії полягає в її узгодженості з широкою пояснювальною основою досліджень, я розгляну, як геополітична теорія розвивалася і як вона стикується з тенденцією до моделі макрополітичних змін, центрованої на державі та орієнтованої на військові ресурси.

Розвиток геополітичної теорії державної могутности

Зародження геополітичної теорії пов’язане з періодом, коли в Німеччині на рубежі ХХ ст. виник своєрідний напрямок теорій конфлікту. Ратценгофер (Ratzenhofer) і Ґумпловіч (Gumplowicz) підкреслювали воєнні джерела походження держави; в політичній географії Ратцеля (Ratzel) розглядалася схильність великих держав до розширення і перетворення на континентальні імперії. У такому контексті було сформульоване веберівське трактування розвитку держави; для Вебера [Weber, 1922/1968, pp. 901-926] динаміка легітимности, як і формування етнічної самосвідомости і націоналізму, пов’язані з воєнною боротьбою держав і з організаційним способом, котрим змінювані частини населення мобілізуються і споряджаються для ведення боїв. Упродовж десятиліть цей аспект теорії Вебера залишався непотрібним, в той час як акцент був перекинутий на функціоналістські та культурні інтерпретації Вебера. Геополітична думка мала поганий політичний запах, асоціюючись з мілітаристською національною політикою, яку захищали перші представники цього напрямку думки: Маккіндер (Mackinder) в Англії, Механ (Mahan) у Сполучених Штатах і Гаусгофер (Haushofer) у Німеччині.

З відродженням теорії конфлікту в 1960-х роках почалося поширення порівняльно-історичних досліджень і знову з’явився інтерес до автономної динаміки держави. Геополітика була знову відкрита, очищена від партикуляристських¹ формулювань та отримала продовження у більш аналітичному виді (див. огляд літератури в [Enggass, 1986] [Hepple, 1986]). У політичній науці класична геополітична теорія в загальному оцінюється як представниця реалістичної школи міжнародних відносин. Давайте розглянемо різні вклади в сучасну соціологічну політичну теорію, оскільки вони входять у кінцеву модель, котру я збудував у 1978 р. [Collins, 1978]². Засади формулюються термінами умов розширення і скорочення територіальної могутности держав³.

ЗАСАДА 1. Перевага у розмірах і ресурсах сприяє територіальній експансії; при приблизно рівному співвідношенні инших факторів більш великі, більш населені і більш багаті ресурсами держави розширяються військовим шляхом за рахунок менших і бідніших держав.

Ця засада часто формулюється в літературі про перемогу і поразку у війні [Liddell-Hart, 1970; Andreski, 1971; Gilpin, 1981; Modelski and Thompson, 1988; Thompson, 1988]. Сінґер [Singer, 1979] та Сінґер і Діл [Singer and Diehl, 1990] вважають, що це перевага відносно мала, але з часом вона накопичується, оскільки з плином часу держави, які домінують щодо ресурсів, поповняються ресурсами за рахунок своїх жертв, в той час як останні поступово слабшають⁴. Така експансія може відбуватися шляхом безпосереднього набуття та адміністративного підпорядкування території. Держави, які домінують за ресурсами, розширяються також і мирними чи квазімирними засобами: через вимагання від менших держав-клієнтів виконувати поставки чи надавати війська спільним союзам під центральним керівництвом і через розповсюдження юрисдикції на зовнішні, а деколи і внутрішні відносини слабших держав. З допомогою цих механізмів розширення військового контролю над територією de facto і часто de jure має тенденцію до зростання.

ЗАСАДА 2. Геопозиційна чи «окраїнна» (marchland) перевага сприяє територіальній експансії; держави, які мають ворогів на меншій кількості фронтів, розширяються за рахунок держав, які мають ворогів на більшій кількості кордонів.

Тут вплив географії відбувається двома шляхами: природні перепони у вигляді гір, широких морів та незаселених територій дають деяким державам («окраїнам») «тилову стіну», яка дозволяє їм зосередити свої сили на меншій кількості напрямків. З иншого боку, величезні території без природних бар’єрів можуть забезпечувати існування багатьох держав, особливо якщо це родючі сільськогосподарські землі, здатні прогодувати великі популяції. Історики (найбільш широко – [McNeill, 1963]) часто зауважують, що окраїнні завойовники приходять з периферії великих населених областей. Значна частина держав, які вели широкомасштабні завоювання, з’явилися на окраїнній позиції; всі сім об’єднувачів Китаю (після періодів державної роздроблености) вийшли з тих окраїн північних районів, де ресурси населення були відносно більшими у порівнянні з иншими окраїнами. Ці випадки вказують на взаємодію між перевагами в українності та в ресурсах. Якщо є багато потенційних суперників, що знаходяться на окраїнних позиціях, найдалі просунеться той, хто стартує з великою перевагою в місцевих ресурсах та перетворить це поєднання в накопичувальний ріст ресурсів по мірі наступу на ворогів, що знаходяться в центрі.

ЗАСАДА 3. Держави, які перебувають у центрі географічного реґіону, мають тенденцію з плином часу дробитися (fragment) на менші одиниці.

Ця засада є розвитком попередньої. Перша причина розширення «окраїнних» держав полягає в тому, що упродовж довшого часу у внутрішніх державах блокується кумулятивний ріст їх ресурсної основи. Внутрішні держави мають потенційних ворогів і союзників на багатьох фронтах; ці ситуації сприяють дипломатії балансу сил, у котрій формується оборонна коаліція проти домінуючої держави [Morgenthau, 1948; Gilpin, 1981]. Контакти між внутрішніми державами мають тенденцію опинятися в патовій ситуації і таким чином з’їдати воєнні ресурси без продуктивної віддачі. Оскільки такі внутрішні держави часто розміщаються на родючих землях, вони добре забезпечені воєнними ресурсами, але вони блоковані структурно, тому що можливості їх експансії врівноважені через випадкові коливання (randomized), тоді як тільки окраїнні держави можуть здійснювати довготермінову кумулятивну експансію. У минулому історики-компаративісти неправильно пояснювали причини цієї стійкої емпіричної структури (патерна), пояснюючи її великою рішучістю та енергією варварів із периферії на противагу розміщенню розвинутих цивілізацій. Однак, коли геополітичні переваги відсутні, цивілізовані держави з більшими ресурсами незмінно отримують перемогу над найближчими «варварськими» чи племінним областями з меншими ресурсами. Перевага периферії – не культурна, а структурна.

Далі, в історичних атласах проглядається патерн, що не вкладається в рамки простої переваги окраїни над центром. З плином часу при відсутності окраїнного завоювання внутрішні області мають тенденцію дробитися на все зростаючу кількість держав: цей патерн виявляється у Китаї упродовж кількох міждинастичних періодів, у Київській Русі, на Балканах після занепаду Оттоманської та Австрійської імперії і в роздробленні Священної Римської імперії на Kleinstaaterei Німеччини та Італії. Роздроблення (фрагментація) відбувається, тому що внутрішні держави слабнуть у військовому відношенні і не здатні контролювати відділення [провінцій]. Нестійкі та такі, що перекривають одне одного, патерни завоювань і альянсів дроблять адміністративну владу і роблять культуру політичної самосвідомости все більше локалістською.

Засада 4. Кумулятивні процеси приводять до періодичного тривалого спрощення з масивними гонками озброєнь та вирішальними війнами (showdown wars) між небагатьма супротивниками.

Засади 1–3 кумулятивні. Великі держави проковтують менші або примусово втягують їх у союзи, а окраїнні держави розширяються за рахунок роздробленої середини. У результаті тривалих часових періодів (кількох століть) геополітична ситуація переживає радикальне спрощення.

Спрощення може відбуватися різними шляхами. Перший історичний патерн полягає в рості одного окраїнного завойовника, котрий проходить через фазу пришвидшеного завоювання внутрішніх держав. Ця модель характерна для географічно простих реґіонів з єдиною основною населеною зоною, таких як Китай чи Месопотамія в період, коли вони були ізольованими сільськогосподарськими реґіонами. Другий патерн, більш характерний для географічно диференційованої західної Евразії після поширення сільськогосподарських суспільств – це ріст двох окраїнних держав-суперників, що вкорінюються в центральний реґіон, який переживає патову ситуацію. Третій варіант – це поділ на два величезні блоки могутности, один з яких більше периферійний, ніж инший⁵.

Усі ці ситуації створюють період високої геополітичної напруги: як мінімум інтенсивну гонку озброєнь і дипломатичну поляризацію, що часто досягає піку у вирішальній війні (в термінології міжнародних відносин – війні за гегемонію, див.: [Gilpin, 1981, p. 186–200]). У першому підтипі, згаданому вище, одна велика держава шляхом пришвидшеної експансії ефективно завойовує реґіон. Коли відбувається вирішальна війна між двома великими державами чи блоками, то з їхнього конфлікту випливають великі можливості. Одна держава може зруйнувати иншу, прокладаючи собі дорогу до завоювання «світу» в масштабах регіону (протиставлення Риму і Карфагена в Західному Середземномор’ї, яке відкрило переможцеві шлях до легкої експансії). Історична загальна альтернатива – це патова ситуація між двома суперниками, котра веде до дезінтеґрації обох; така дезінтеґрація може статися через великі матеріальні втрати з обох сторін у війні або через напругу з ресурсами у тривалій гонці озброєнь. У такому випадку держава-спостерігач має можливість швидкої експансії у простір утвореного вакууму могутности⁶.

Короларій 4а – Вирішальні війни породжують надзвичайно високий рівень жорстокости.

Війни, що велися у той час, коли завоювання реґіонального «світу» висіло на волоску, були найбільш жорстокими, зі знищенням цілих армій, полонених і цивільного населення. Високий рівень спланованого знищення відмічений у випадках [імперії] Цінь (першого об’єднувача Китаю після довготривалого періоду Воюючих Держав), асирійців (перших об’єднувачів Месопотамії), римлян у їхній війні з Карфагеном і монголів (які перші намагалися завоювати всю евразійську територію); аналоги цього є в різкій ескалації втрат цивільного населення у світових війнах ХХ ст. Ґілпін [Gilpin, 1981, p. 200-201] відмічає посилення жорстокости під час воєн за гегемонію в Европі з XVII ст. Навпаки, періоди дипломатії балансу сил в регіонах геополітичної роздроблености переважно характеризувалися кодексами чести, що послаблювали сутичку і обмежували її руйнівні наслідки. Механізмом, який пов’язує геополітичні умови з інтенсивністю насильства, є високий рівень емоційної та ідеологічної поляризації в ситуаціях, коли кардинальні структурні наслідки залежать від результату битви; і навпаки, коли вплив окремих воєнних наслідків на роздроблену структуру невеликий і переговори на основі балансу сил ведуть до частого переукладання союзів, емоційна поляризація низька⁷.

Засада 5. Надмірне розширення приводить до ресурсного напруження і державної дезінтеґрації.

Чим далі певна військова держава виходить за межі своєї «початкової бази», тим вищі витрати. У стосунках, що піддаються вимірюванню, більшість ресурсів тратиться на покриття цих витрат; результатами будуть зростаюча напруженість з ресурсами в тилу та уразливість до військового нападу, які підвищують вірогідність швидкого розповзання військової могутности.

Засада надмірного розширення з точки зору навантаження, пов’язаного з пересуванням та забезпеченням військ (logistical loads), широко представлена в теоретичній та емпіричній літературі. Стінчкомб [Stinchcomb, 1968, рр. 218-230] і Боулдінґ [Boulding, 1962, pp. 227-276] вибудували формальні моделі скорочення військових ресурсів, які поставляються на все більші відстані. Колінз [Collіns, 1978] виявив, що фактично у кожному випадку централізованих китайських династій занепад був викликаний напруженою ситуацією з забезпеченням і відповідними поразками на окремих кордонах. Люттвак [Luttwak, 1976] показав послідовне скорочення військових ресурсів, яке супроводжує воєнні кампанії римлян на окремих кордонах. Кенеді [Kennedy, 1987] документально підтвердив напруження від надмірного розширення при занепаді головних европейських імперій з XV до XX ст. Вивчення цих випадків також показує, що негативні ефекти надмірного розширення діють набагато швидше, ніж процеси кумулятивного приросту ресурсів, котрі живили експансію; імперії, що досягають точки надмірного розширення, мають тенденцію втрачати контроль над військовою організацією і політичним керівництвом упродовж кількох років, що приводить до падіння режиму або роздроблення держави.

Чисельні (але не всі) докази динаміки надмірного розширення були засновані на історичних порівняннях аграрних держав; це ж підтверджується і засадами 1–4. Щоби відкинути заперечення, що засади, які мають за основу аналіз цих історичних періодів, виявляться застарілими в умовах сучасних військової та транспортної технологій, я вивчив геополітичну стабільність сучасних морських імперій та військову ефективність повітряної могутности [Collіns, 1981]. Витрати забезпечення (logistical costs) і вразливість цих технологій зводять нанівець гіпотетичне зростання їхнього радіусу дії⁸ – відповідно основні геополітичні засади залишаються в силі.

Вищенаведене власне є тією теоретичною базою, на котрій ґрунтувалися мої передбачення про майбутнє російської державної влади (схематичний опис цієї геополітичної моделі див. на рис. 1). В емпіричній і теоретичній літературі засади ресурсної переваги, окраїнної переваги та надмірного розширення добре підтверджені документально. Був наявний багатий історичний матеріал про вирішальні війни, але не було жодного теоретичного формулювання. Була зауважена кумулятивна природа деяких із цих процесів. Теоретичний вклад роботи [Collins, 1978] полягав в уточненні формулювання дроблення центру (як зворотної сторони окраїнної переваги) і пов’язуванні цілого набору засад як динаміки взаємопідсилюючих процесів, що періодично приводять до тривалих геополітичних спрощень і поворотних пунктів⁹.

Рис. 1. Геополітична модель

Зв’язок геополітичної теорії з загальною теорією утворення і розпаду держав

Геополітична теорія довгий час була незначним питанням у соціології; її важливість виросла у зв’язку з тим, що більш центральне місце зайняла теорія держави. Один із напрямків макросоціології з 1960-х років сконцентрувався на зовнішніх стосунках між (центральними?) одиницями. Світосистемна (world-system) теорія [Wallerstein, 1974-1989; Chase-Dunn, 1989] зосередилася на динаміці між зонами світової економіки. Оскільки гегемонія у світовій системі (world-system) заснована на взаємно зміцнюваному економічному та військовому пануванні, автономні геополітичні умови повинні бути включені у світосистемну модель, щоби пояснити зрушення гегемонії, підйоми та падіння держав у світовій системі. У рамках другого, орієнтованого назовні, підходу Бендікс [Bendix, 1967] представив модернізацію не як паралельні та спричинені зсередини процеси розвитку, але як ланцюг наслідування між державами-«маклерами» і державами-«послідовниками». У моделі Бендікса відчувається певний веберіанський вплив, бо в основі суперництва лежить престиж могутности (power-prestige) держав на міждержавній арені, а цей престиж могутности може тлумачитися як, головним чином, геополітичне панування. Зовнішня відправна точка Бендікса для внутрішніх державних змін була прийнята і розширена [Skocpol, 1979] в її теорії революцій, ініційованих військовими витратами.

У 1980-х роках мав місце повномасштабний рух за «повернення держави» [Evans, Rueschemeyer and Scocpol, 1985]. На порядку денному було формулювання теорії автономної динаміки держави, котра може, звичайно, взаємодіяти з економічною, культурною та иншими динаміками, але не зводиться до них. Загальна проблема може бути представлена як формулювання динаміки, котра детермінує ріст і занепад держави. Кожен із цих напрямків змін містить у собі підрядні виміри. Держави ростуть інтенсивно (в масштабах своєї внутрішньої організації і здатности до контролю) і екстенсивно (в теорії); вони приходять до стану кризи чи розпадаються різноманітними шляхами (знову організаційний розпад і втрата спроможности отримання ресурсів, з одного боку, як і скорочення території та дезінтеґрація – з иншого). Теорія революції – тема, котра привертає найбільшу увагу. Слід мати на увазі, що революція – це один із сегментів континууму державного розпаду, а розпад, у свою чергу, – це зворотний бік більш загального питання формування держави. В охопленій перспективі те, що ми розглядаємо, – це умови, що рухають державу в різних напрямках цими континуумами.

Тілі [Tilly, 1990] недавно представив огляд висхідних траєкторій формування держави. Ядром держави є військова організація разом з адміністративним апаратом для отримання економічних ресурсів, що підтримують її. Як тільки цей апарат почав існувати, він міг використовуватися також для иншої мети (включно з економічним регулюванням та інфраструктурою, добробутом і поширенням культури); ця частина державної організації стала відносно великою у більшості випадків тільки зовсім недавно, настроюючись на ядро організації, що обслуговує військову силу. Упродовж великої частини історії державні витрати були пов’язані, передовсім, з утриманням наявних збройних сил плюс з боргами, які дісталися від попередньої війни [Mann, 1986, p. 416-446]. «Військова революція» 1500-1800 років [Parker, 1988] збільшила кількість збройних сил одночасно з вартістю їх оснащення, їх постійним характером і централізацією управління. До цього часу саме військова динаміка рухає з плином часу інтенсивний ріст внутрішньої державної організації.

Тілі [Tilly, 1990] показує, що відмінності у формах державної організації пояснюються умовами, що визначають види ресурсів, котрі держави можуть здобувати, щоби підтримати цю військову експансію. Залежно від того, чи сконцентровані джерела капіталу (головним чином, міські торговельні економіки), чи розкидані економічні ресурси (сільськогосподарська земля) були відносно більш доступні на їхній територіях, держави рухалися різними траєкторіями організаційного та військового росту. Однією крайністю було найм правителями тимчасового війська у співпраці з капіталістами, що сприяло розподілові влади в міських олігархіях і федераціях, закладаючи структурну основу для республік. Другою крайністю було екстенсивне завоювання земель – шлях росту держав, що управлялися військовими аристократіями. Тілі вважає, що змішана форма, в котрій поєднуються обидві ресурсні бази, була шляхом до централізованої національної держави (nation-state), котра, в кінцевому рахунку, змушувала альтернативні державні структури наслідувати її через її переважаючу здатність до її військової мобілізації та інтенсивності адміністративного контролю. Важливий різновид державної структури виявлений Доунінґом [Downing, 1993], котрий аналізує вплив військової революції на демократію. Колегіальні структури розподілу влади в середньовічних державах розмивалися внаслідок росту централізованого постачання армій; держави, найбільш уразливі до цієї ерозії, ставали автократіями, в той час як держави, які найбільшою мірою відтермінували впровадження адміністративних структур військової революції, розвинули найбільш сильні парламентсько-представницькі інститути.

Механізми державного розпаду

Схематично структура військових ресурсів стала ключем до внутрішніх форм державної організації. Пов’язування таких ресурсів з геополітичною теорією є петлею зворотного зв’язку між цим двома сферами. Геополітична могутність є частково результатом здобуття внутрішніх ресурсів (через засаду 1); у свою чергу, підйом чи падіння загальної геополітичної позиції (як результат дії всіх п’яти засад) впливає на загальну кількість доступних територіальних ресурсів, а також на швидкість поглинання цих ресурсів у ході військових приготувань і насильницького знищення (див. рис. 2).

Рис. 2. Модель державного зростання: Тілі

Розглянемо тепер негативну сторону процесу створення держави. В останні десятиліття державно-центровані моделі почали переважати в теорії державного розпаду і революції. Ключем є вразливість держав та їхній правителів до криз добування ресурсів, при чому стосовно до державних витрат. Першочергове формулювання Скочпол [Skochpol, 1979] могло би бути назване матеріальною економікою держави; держава сама по собі є економічною цілісністю, котра формує самостійний класовий інтерес. Першим представником таких груп інтересів є державний адміністративний клас, чиї як економічні, так і владні престижні інтереси, сприяють збільшенню здатности здобування [ресурсів].

Основний клас супротивників – майнова еліта (в аграрних суспільства – землевласницька знать), чиї інтереси полягають у відхиленні від здобуття їхніх власних ресурсів. Оскільки ці два класи соціяльно і політично переплітаються, в умовах державної бюджетної кризи конфлікти розпалюються всередині еліти. Ці конфлікти разом з фінансовим аспектом самої кризи, яка паралізує або відчужує військові сили, досягають вищої точки у повномасштабному розпаді вершини держави. Цей розпад розкриває дорогу революційним силам знизу¹⁰.

Чудова перевірка і теоретичне опрацювання моделі державного розпаду подані в роботі Ґольдстоуна [Goldstone, 1991]; у ній вибудувані довгі часові ряди емпіричних значень кількох аспектів напруженого стану держави, які показують, що зведений індекс напружень для кризи відповідає історичним злетам і падінням державної кризи. І у Скочпол, і в Ґольдстоуна розпад держави є результатом поєднання а) державного фіскального напруження, б) внутрішньо елітного напруження, котре паралізує уряд, і в) народного повстання. Скочпол наголошує на військовому напруженні як на першочерговому джерелі державної фіскальної та адміністративної кризи; джерела таких військових напружень далі за причинним ланцюгом специфікуються геополітичною теорією. Ґольдстоун додає причинні ланцюжки до всіх трьох аспектів державної кризи, фокусуючи увагу на шляхах, через котрі демографічний тиск, опосередкований цінами, інфляцією та податками, впливає на умови а–в. Ґольдстоун заперечує проти акцентування Тедою Скочпол на військові джерела державного фіскального напруження, але ці два причинні ланцюги не виключають взаємно один одного; у його власній моделі ключем до державного розпаду є не демографічний тиск сам по собі, а відносний загальний баланс між державними зобов’язаннями та державними ресурсами (див. рис. 3 і 4)¹¹. У випадках, коли військові видатки і минулий військовий борг складають основну частину державного бюджету, геополітичне напруження повинно породжувати сильні імпульси чи тиск (pressures), які ведуть до державного розпаду, є це чи ні головним джерелом такого тиску. У найбільш крайніх випадках державний розпад випливав безпосередньо з дезінтеґрації військового апарату під час війни.

Рис. 3. Модель розпаду держави: Скочпол

Рис. 4. Модель розпаду держави: Ґольдстоун

Суперечки з приводу акцентів на окремі ланки причинного зв’язку не повинні затьмарювати накопичені дослідження цієї серії досліджень. У нас є добре свідоцтво на користь «центральної моделі державного розпаду – фіскальне адміністративне напруження, конфлікт (всередині) еліти, народне повстання плюс набір шляхів до кризових умов у цих факторах. Ріст населення може деколи відігравати дуже велику роль у виникненні кризи; в инших випадках переважно впливають геополітичні умови. У багатьох випадках населення і геополітика взаємодіють» [Collins, 1993, p. 121]. Для користи теорії ми не хотіли би звужувати застосування центральної моделі до історичних періодів, коли ріст населення був головною рушійною силою серед фонових змінних. Прогрес теорії – це саме такий розвиток центральної моделі разом з допоміжними моделями, котрі роблять її можливою до застосування в різноманітних історичних умовах.

Тепер співвідношення між державним розпадом і революційною теорією є зрозумілішим (див. рис. 5). Як показує Ґольдстоун, не за всіма випадками державного розпаду наступають революції у специфічному сенсі повномасштабної трансформації правлячої еліти, що супроводжується політичною та економічною перебудовою. Потрібні більш специфічні теорії революції (та инших шляхів наслідків розпаду), якщо нам треба зрозуміти і передбачити ці види наслідків. Треба зазначити, що мій аналіз совєтського занепаду передбачав [тільки] розпад; він не пропонував теоретичної основи для передбачення того, яким буде наступний режим. Так у 1994 р. (час, коли була написана стаття. – Прим. ред.) залишається невирішеним, чи дійсно колишній Совєтський Союз переживає революцію у повному сенсі цього терміну.

Рис. 5. Розпад держави і революція

Легітимність як змінна, що визначається геополітичним престижем могутности

У моїй особистій версії зв’язку між геополітичними засадами та державним розпадом наголос робиться на механізм легітимности. І це не для того, щоби послабити модель адміністративної кризи за Скочпол – Ґольдстоуном через фіскальне напруження, внутрішньоелітний конфлікт і масове инакомислення (dissidence), але щоби додати до них процесуальну динаміку, котра прямо стосується емоційного рівня політичного маневрування. Треба підкреслити, що легітимність не є чимось, що треба розглядати як абстрактну і постійну приналежність політичної системи. На мікро- і мезорівні соціяльної взаємодії легітимність прямо пов’язана з солідарністю та лояльністю серед політичних груп, а також ентузіазмом чи покірністю мас; навпаки, де легітимація – це емоційна і пізнавальна умова, котра переважає, коли діячі політичної еліти розділені та нерішучі, тоді як маси переходять від відчуженого незадоволення та нелояльности до опозиційних дій. Законність (legacy) за Вебером запровадила нас тут в оману; так багато уваги було приділено типології традиційної, раціонально-правової та харизматичної легітимности як статичного класифікуючого засобу, що процесуальні аспекти легітимації виявилися знехтуваними.

Легітимність є перемінною на двох рівнях. Існує континуум популярности окремих політичних лідерів. Є переконливі дані – із сучасних опитувань громадської думки та з історичних аналізів ранніх періодів, – що на популярність політичних лідерів найбільше впливають періоди військових конфліктів [Ostrum and Simon, 1985; Norpoth, 1987; Bueno de Mesquite, Siverson and Woller, 1992; Опитування Соціс-Геллап, які цитуються в роботі Hanneman, Collins and Mordt, 1995]. На цьому рівні у нас є дані про зв’язок між престижем військової могутности держави та легітимністю її правителів. Успішні у військовому сенсі правителі, котрим сприяють геополітичні обставини, створюють свою власну легітимність, коли нав’язують свою владу у своїй країні, навіть якщо вони, можливо, починали з насильства як незаконні узурпатори. Переможені у війні лідери, якими б законними вони не були, піддаються зростаючому ризикові бути скинутими. Більше того, геополітичні умови детермінують не тільки ступінь особистої легітимности правителів у цій частині континууму; надзвичайні геополітичні кризи є першочерговою причиною делегітимації всього інституціонального порядку. Емпірично континуум простягається від того чи иншого ступеня особистої популярности до легітимації чи делегітимації політичної структури. Це справедливо в будь-якому кінці континууму: надзвичайно популярні індивіди (котрих назвали би харизматичними) можуть розповсюджувати ауру емоційної мобілізації до легітимації абсолютно нового виду держави; на нижньому полюсі континууму після вкрай негативних рівнів особистої популярности правителів настає делегітимація всього суспільства¹².

Цей аргумент не зводиться до популярности окремих правителів як такої (хоча така популярність є зручним джерелом доказу зв’язку між легітимністю та геополітикою). Індивіди виявляються втягнутими у більш складні процеси. Коливання престижу могутности держав швидше, ніж инші фактори, викликає зрушення в легітимності правителів. Більше того, геополітично викликана умова державної адміністративної кризи – разом з внутрішньо елітним конфліктом – має тенденцію приводити до швидкої заміни лідерів, що перебувають при владі; якщо це досягає досить високого рівня внутрішніх чвар і хаотичного перевороту, то не тільки окремі лідери втрачають повагу, але й сам інститут лідерства виявляється неефективним. Саме через ці канали макропроцеси геополітики переходять у специфічні події та динаміку персоналій в ситуаціях державної кризи і розпаду.

Передбачення геополітичною теорією розпаду Російської імперії

Розглянемо тепер специфічні фактори, на підставі яких був передбачений Совєтський колапс і те, як вони реально діяли.

Перевага у розмірах та ресурсах поступово нарощувалася з часів експансії маленької держави Московія 1390-х років; до кінця 1700 років Росія могла виставити найбільші в Европі армії¹³. До середини ХХ ст. ця перевага зникла і навіть зазнала інверсії; Росію та її союзників випередили їхні вороги за загальною кількістю населення у співвідношенні 3,5:1, а за загальними економічними ресурсами – приблизно 4,6:1. За чисельністю військ ці два блоки були набагато ближчі: супротивники Росії переважали у співвідношенні 1,7:1 щодо діючих військ і тільки 1,1:1 із врахуванням підключення резервів. Таким чином, рівень мобілізації військ Совєтського блоку щодо населення був у 3,5 рази вищий, ніж рівень мобілізації його противників. Відповідно Совєтський Союз тратив непропорційно багато на свій військовий бюджет (біля 20% валового національного продукту) на шкоду видаткам на цивільні потреби. Саме до цього напруження звернувся Горбачов на початку свого періоду реформ, з 1985 р. і далі проголошуючи та певною мірою виконуючи плани скорочення збройних сил і конверсії до цивільного виробництва [Becker, 1986, 1987; Bernstein, 1989; Gelman, 1989].

Окраїнна перевага та роздробленість внутрішнього простору працювали на перевагу Росії в період її експансії. Московія з самого початку розширювалася від «тилової стіни» рідкозаселеної північної лісової зони, розповсюджуючись на роздроблені держави центральних російських рівнин та ведучи до дезінтеграції Монгольської імперії. Фрагментація Польщі як внутрішньої держави, що піддавалася атакам з трьох сторін, привела Росію до стійкого переділу Европи, до того часу, поки поразка Німецької центральної держави у Другій світовій війні – иншій війні на декілька фронтів – не посприяла подальшій експансії російського територіального контролю у формі імперської влади над сателітами Східної Европи. Російська експансія у Сибір у 1600-х роках стикалася лише з розрізненими спільнотами; в південній і центральній Азії та на Кавказі до кінця 1800-х років продовжувалася експансія проти дрібних держав, що залишилися після розпаду імперій, заснованих в Анатолії (Туреччині) або Ірані (Персії). Після 1900 р. ці геополітичні умови ставали все більше антагоністичними (контури негативного зворотного зв’язку на рис. 1 тепер почали переважати над позитивними контурами). Експансія на Далекий Схід зіткнула Росію з Японією і привела до поразки у війні 1904-1905 рр. (і внаслідок цього – до невдалої революції всередині країни); із возз’єднанням Китайської держави після 1949 р. відбулося нове зіткнення з Китаєм у 1969 р. (після зіткнень у 1929 і 1945 роках), і на цих кордонах збереглися великі військові сили. На півдні та на заході були поглинуті колишні буферні зони малих держав, і російські війська були розміщені на передових позиціях, у безпосередньому протистоянні силам блоку НАТО. На поч. 50-х років Російська імперія захищала свої сухопутні кордони довжиною 58 000 кілометрів.

Моє передбачення полягало в тому, що співпадіння криз на кількох кордонах відразу привело б до розповзання імперії. Ця логіка подібна на ту, котру Пероу [Perrow, 1984] визначив як «нормальні випадковості» [«normal accidents»] у складних організаційних системах; у таких структурах місцеві поломки, котрі можна виправити локально, переростають у суспільну кризу, якщо стаються одночасно. Такі події відбуваються на імовірнісній основі, наростаючи з кількістю компонентів. Росія зіткнулася з серією повстань у своїх східноевропейських сателітах (у 1953, 1956 і 1968 роках), котрі вона придушила з допомогою відданих військ Варшавського пакту. Але здатність забезпечувати лояльність залежить від усвідомлення спільної примусової здатности і, таким чином, підкоряється «пусковому» (tipping) феномену [Schelling, 1962, p. 51-118], коли атмосфера кризи робить санкції за невиконання малоймовірними. Мій прогноз полягав у тому, що взаємодія сприятливого геополітичного розташування з надмірним розширенням і перевагою противників у місцевих ресурсах приведе до поєднання невдач у великих регіонах (таких, як військові інтервенції для підтримки держав-клієнтів, скажімо, Афганістану) і в кінцевому рахунку досягне спускової точки (tipping point)¹⁴.

Фактично склалася патова ситуація і зростаюче внутрішнє роздратування з приводу інтервенції в Афганістан, яка почалася в 1979 р. і привела до виводу совєтських військ у 1988 р. Військово-експансіоністський режим, котрий переважав аж до смерти Брежнєва у 1982 р. та при його наступниках Андропові та Чєрнєнкові, був замінений у 1985 р. реформаторською фракцією Горбачова (колишнього протеже Андропова). У Совєтському Союзі одразу, з 1986 р. й надалі почалися націоналістичні заворушення. У зовнішніх периферійних районах Кавказьких і Центрально-азійських республік (включно з Узбекистаном, по сусідству з яким точилася афганська партизанська війна) у 1988 і 1989 роках вибухнуло міжетнічне насильство. Тим часом мобілізація дисидентського руху в західній частині [імперії] раптом пройшла не зауваженою. Дисидентство, що базувалося на профспілковій організації, розвинулося в Польщі в 1980 р. і аналогічно з попередньою схемою повстань і поразок у східних сателітах було придушене запровадженням військового стану в кінці того ж року. Однак, у контексті геополітичної кризи, що розгорталася в 1988 р., офіційні особи Балтійських республік Совєтського Союзу підтримали пропозицію про повну автономію. У Польщі страйки спілки «Солідарність» привели до поступок на користь реформ у 1988 р. та до вільних виборів у 1989 р.; кандидати «Солідарности», котрі перемогли, були запрошені в серпні комуністичним режимом для формування коаліційного уряду. Одночасно в Угорщині розкол всередині правлячої Комуністичної партії трансформував об’єднану автократію у спільне правління в липні 1989 р.

Переміщення етнічного населення через кордони було ініційоване при Горбачові політикою дозволу еміграції євреїв до Ізраїлю; почавшись з невеликої кількости у 1986 р., ця еміграція виросла до 20 000 осіб. у 1988 р. і 60 000 у 1989 р. Епоха відкритости послабила стримування етнічних міграцій в цілому Совєтському блоці. У самій Російській Федерації люди, переселені у сталінські роки, тепер прагнули повернутися на етнічну батьківщину. У 1987р. Угорщина почала надавати притулок етнічним угорцям – біженцям з Румунії, в результаті Румунія тимчасово закрила кордон, а потім знову відкрила під тиском у 1989 р. Того ж року Туреччина закрила свій кордон з Болгарією, щоби затримати приплив 300 000 болгар до Туреччини. Ці процеси надихнули подібний рух східних німців на виїзні візи через Угорщину до Західної Европи наприкінці літа та восени 1989 р. Саме цей рух виявився вихідною точкою, коли чехословацькі кордони під тиском масового заворушення знову були відкриті 1 листопада 1989 р., потік біженців перетворився на відкриту опозицію режимові, котра вчинила атаку на символічний кордон – Берлінську стіну.

За два тижні, 9-24 листопада1989 р., протидія силам режиму у Східній Німеччині та Чехословаччині несподівано закінчилася поступками, коли Горбачов відмовився ввести совєтські війська [як основу] Варшавського пакту, щоби утримати під контролем опозицію, по суті відкинувши використання репресивних сил. Взаємна загроза, на котрій трималася дисципліна у східноевропейських збройних силах, тепер зникла: за її зникненням швидко, через два місяці, відбулися повстання та перехід влади у цілому Східноевропейському блоці. Ці події на найбільш віддаленій периферії держав-сателітів пришвидшили дезінтеграцію наступного шару Російської імперії. У березні 1991 р. тлом для планів Горбачова щодо лібералізації Совєтського Союзу у більш вільну федерацію був вихід з СССР шести республік західної периферії (балтійські республіки плюс Молдавія, Вірменія і Грузія). Слідом за розпадом влади у серпні 1991 р. і невдалої спроби перевороту, вчиненої антигорбачовським угрупуванням, увесь Совєтський Союз формально розпався. Патерном цього процесу, як і передбачалося, були співпадіння криз на багатьох фронтах, які взаємодіяли і пришвидшували проходження через спускову точку до загального розпаду територіальної влади.

Відкрите протистояння (showdown) через масову гонку озброєнь і війни та атмосфера воєнної жорстокости були очевидністю, починаючи з середини ХХ століття. Світова геополітична ситуація радикально спрощувалася упродовж цього століття. Нацистська імперія і коаліція, що їй протистояла, зазначили одну форму до всезагальної конфронтації протилежних блоків; совєтсько-натівська конфронтація проковтнула і розділила ресурси переможеної сторони. В цьому сенсі гонка ядерних озброєнь з їхньою здатністю до наймасовішого у світовій історії знищення цивільного населення не здається вже такою аномалією. Вона відповідає патернові найвищого рівня військової жорстокости, котра супроводжує вирішальні війни, коли накопичення геополітичних ресурсів досягає точки максимального спрощення і поляризації. Ця частина геополітичної теорії також підтверджувала передбачення про втрату Російської могутности, хоч вона залишає два шляхи: 1) взаємне виснаження ресурсів у гонці озброєнь або 2) відкриту війну¹⁵.

Історичний кінець полягає у тому, що Горбачов як реформатор, незабаром після приходу до влади, почав в односторонньому порядку скорочувати ядерні озброєння і після зустрічі на найвищому рівні Горбачова з президентом Рейганом у 1987 р. вести перемовини про двосторонні скорочення. З точки зору геополітичного передбачення почалося ресурсне виснаження у вирішальній конфронтації. Ріст видатків на гонку озброєнь різко пришвидшився на початку 1980-х років. Безпосередньою причиною було нарощування озброєнь у Сполучених Штатах при адміністрації Рейгана. З точки зору теорії конфлікту ця ескалація в емоційному тоні конфронтації випливала з серії взаємних погроз між Сполученими Штатами та Совєтським Союзом з кінця 1940-х років. У якийсь момент взаємна ескалація мала привести в результаті до атомної війни або до виснаження і деескалації. Видатки на ядерні озброєння в поєднанні з иншими військовими затратами Росії викликали ресурсну кризу 1980-х років, котра привела до влади фракцію Горбачова. Горбачов набув свою початкову харизму, втримавши ядерну ескалацію; у період 1986-1988 років він мав величезний престиж завдяки цій політиці, особливо у Західній Европі. Ця популярність Горбачова сприяла поширенню його авторитету як ліберального реформатора, а його закордонні поїздки в інтересах деескалації надихнули східноевропейських дисидентів.

Тут ми також знаходимо взаємодію декількох процесів. Загроза негайного використання атомної зброї з боку НАТО була політикою, прийнятою, щоби врівноважити загрозу з боку сил Варшавського пакту, які були розташовані близько від центрів Західної Европи; натомість совєтським оправданням збереження цих сил у Східній Европі було стримування ядерного удару. Водночас присутність сил Варшавського пакту служило для укріплення сателітних режимів. Тому початок ядерного роззброєння потягнув за собою очікування на вивід військ, а це очікування, у свою чергу, підірвало взаємно контролюючі примусові коаліції, котрі конституювали владу сателітних режимів.

Надмірне розширення згубно діяло на російське геополітичне становище у Східній Азії від початку ХХ ст. На заході утримання імперської влади над сателітами після 1945 р. доповнило надмірне розширення в иншому напрямку, як і інтервенція до Афганістану на центрально-азійському кордоні. Є два аспекти надмірного розширення: а) витрати забезпечення (logistical costs), коли видатки на транспортування поглинають все більшу долю військових ресурсів, і б) ідеологічний або культурний опір, котрий проявляється в етнічній ворожості. Надмірне розширення перевезень і постачання потягло за собою цілий ряд військових зобов’язань на далеких територіях: [охорона] кордону самого Совєтського Союзу, додаткова спроба перетворення у світову державу, котра досягла вершини у 1980-х роках зі створенням великого флоту авіа- та ракетоносців для портів Тихого океану, Арктики і північної Атлантики, Чорного та Середземного морів, плюс військова допомога, яка транспортувалася союзникам на Кубі, у В’єтнамі, на Близькому Сході та в Африці.

Другий аспект надмірного розширення пов’язаний з тим, що результатом широкомасштабних завоювань є утворення поліетнічних імперій. У цілій низці історичних прикладів [Collins, 1978] етнічна ворожість до иноземного правління мобілізувалася і росла, коли імперія контролювала два чи більше шарів етнічно різних територій за межами етнічного центру своєї країни (heartland – внутрішньої зони відносно етнічної однорідности). У цьому сенсі російське надмірне розширення досягло вкрай небезпечних рівнів після 1945 р. У сателітній зоні Східної Европи совєтські війська підтримували владу на територіях двох чи трьох етнічних шарів, за межами власне російської землі (Russian Homeland). А в Афганістані та на Кавказі, де російські війська були розміщені проти турецьких та іранських сил, [військова] могутність поширювалася за межі ряду російських етнічних територій. Дисидентство, яке в цих регіонах мобілізувалося як у період 1953-1968 рр., так і зі ще більшим ефектом під час розпаду 1988-1991 рр., черпало енергію в першу чергу з росту етнічної самосвідомости та ворожости до розміщеного в цих місцях російського персоналу.

Далі я розгляну, якою мірою етнічна самосвідомість несла відповідальність за розвал Совєтського Союзу. Тут я хочу підкреслити, що етнічна ворожість мобілізується по-різному і проявляється передовсім і найбільш інтенсивно в регіонах, котрі геополітично вразливі з точки зору відокремлення. Зовнішній шар Російської імперії – держави-сателіти – був слабше організаційно інтегрований; там залишалися національні урядові структури разом з пануванням місцевої мови. Рухи, мобілізовані, щоби отримати вигоду з російської геополітичної слабкости, підірвали місцеву комуністичну владу, орієнтовану на союз із Росією; як наслідок, відділення сателітів вело до революцій проти режимів. Всередині самого Совєтського Союзу рухи, котрі вели до формального розпаду, мобілізувалися ще легше, тому що союзні республіки були вже організовані як номінально суверенні етнічні групи [Waller, 1992]. Ця організація була наслідком того, що Російська імперія та її спадкоємець Совєтський Союз в результаті завоювань були поліетнічними державами. Чисельні етнічні групи входили у цю структуру упродовж фаз як її росту, так і занепаду; таким чином, етнічний фактор не може розглядатися як першочергова причина розпаду Совєтського Союзу, радше він є організаційним посередником (medium), через котрий відбувається дія геополітичного надмірного розширення.

Державний розпад та пришвидшена криза легітимности розгорталися відповідно до геополітичної теорії. Накопичення геополітичної напруги привело Совєтський Союз в середині 1980-х років до точки державної фіскальної кризи. Політичний розпад спочатку проявився у внутрішньому конфлікті. Владний престиж військово-експансіоністської фракції впав у зв’язку з розгромом в Афганістані і невдалою спробою триматися на рівні США за озброєнням. Реформаторська фракція Горбачова прийшла до влади і вступила в конфлікт з фракцією, що базувалася на совєтському військово-промисловому комплексі. Цей розрив структурно аналогічний з фракціонуванням еліти, описаним у моделі Скочпол–Ґольдстоуна: фракція, зацікавлена у фіскальному здоров’ї держави (чистий інтерес державного класу) проти фракції «аристократів», чия матеріальна власність захищається державою, і хто перекладає тягар отримання [ресурсів] на инші класи. Горбачов спробував скоротити субсидії для військово-промислового сектора, який до цього часу був найсильнішою частиною совєтської економіки. Результат був рівнозначний аристократичному «податковому повстанню»: військово-промисловий сектор саботував економічні реформи в напрямку конверсії до цивільної економіки. І як наступний результат, період реформ став періодом посилення економічної кризи. Горбачов опинився у важкому становищі на слизькому схилі реформи в умовах початку розпаду, подібному до становища кабінету міністрів Некера у Франції в 1780-х роках. Геополітична, економічна і політична ситуації погіршувалися та поглиблювали одна одну. Реформаторська фракція Горбачова була нездатна зібрати ресурси, щоби підтримати свою власну владу. Врешті внутрішньо елітний конфлікт, який продовжувався і досяг кульмінації у спробі перевороту, здійсненого військово-промисловою фракцією у 1991 р., зруйнував державну владу і відкрив шлях революції у формі, аналогічній до аристократичного заколоту, котрий пришвидшив падіння французької монархії в 1789 р.¹⁶

Третій компонент моделі державного розпаду – це мобілізація опозиційних класових сил знизу (народне повстання). Найбільше варіацій у загальній теорії є на цьому рівні. Замість селянських повстань у випадку, коли модель застосовується до аграрно-капіталістичних суспільств, ми знаходимо групи дисидентів, які від початку концентрувалися в номінально етнічних організаціях у периферійних республіках та об’єдналися у розпал заворушень населення в головних міських центрах [Bessinger, 1990; Sedaitis and Butterfield, 1991; Roeder, 1991]. Тут знову відбулося накопичення та пришвидшення умов розпаду, мобілізація дисидентського руху.

Фракція Горбачова в її спробах забезпечити собі підтримку у внутрішньому елітному конфлікті проти військово-промислової фракції провела ряд актів політичної лібералізації. Її ранні маневри мали за мету підірвати владу чиновників Брежнєвської епохи шляхом нападок на державну бюрократію та на саму Компартію через заклики до самоуправління та пришвидшеного економічного розвитку. Ідея перебудови («перестройки») оприлюднена у квітні 1986 р., може бути інтерпретована як спроба розширити основу підтримки Горбачова для переорієнтації державної діяльности з військової мобілізації на економічний розвиток. У 1986 і 1987 роках політичні дисиденти були звільнені з тюрем або повернуті з внутрішнього заслання; були скликані народні з’їзди, щоби підірвати існуючу організацію Комуністичної партії. Серія виборчих реформ, які почалися у 1988 р., привела до [росту] відкритости в союзних республіках, кульмінацією чого став перший З’їзд справді обраних народних депутатів СССР у 1989 р. Ріст цих альтернативних структур – те, що Троцький у своїй теорії революції називав «подвійним суверенітетом», – забезпечив організаційну основу, яка могла поставити під сумнів легітимність усього інституціонального порядку. Від самого початку масова мобілізація, натхненником якої був Горбачов, служила тому, щоби перетворити його в харизматичну фігуру – оратора серед захоплених натовпів, – зміщуючи легітимність саме на нього. Але особиста легітимність є двостороннім мечем, – особливо в ситуації непостійности ресурсних основ. З поглибленням структурної кризи і поразкою Горбачова у внутрішньо елітному конфлікті він був несподівано делегітимізований; у свою чергу, його особисте падіння делегітимізувало весь режим.

Проблема передбачення в соціології

Що слід розуміти під обґрунтованим передбаченням?

Чи можуть бути зроблені успішні історичні передбачення? Безумовно, можуть. Але існує різниця між соціологічним передбаченням і здогадом або бажанням, прийнятим за дійсність. Обґрунтування передбачення вимагає двох речей. По-перше, потрібна теорія, яка подає умови, при котрих різноманітні речі стаються чи не стаються (тобто модель, вершиною якої є твердження типу «якщо – то»). Це теорія більш строгого взірця, ніж те, що переважно соціологи розуміють під цим терміном. Це не категорійна схема, не метатеорія і навіть не модель процесу, котрій бракує послідовностей типу «якщо – то», які піддаються спостереженню. По-друге, необхідна також емпірична інформація про вихідні точки – початкові умови у твердженні «якщо – то». Моє передбачення совєтського колапсу базується як на засадах геополітичної теорії, так і на емпіричних даних про стан Совєтського Союзу та його противників у 1970-х роках.

Значна частина плутанини в суперечці про те, чи можливе передбачення, відбувається через невміння розрізнити ці два компоненти. При відсутності теорії передбачення є просто емпірична екстраполяція. Це не дає великої можливости до передбачення, якщо екстраполяція короткочасна, коли все, що робиться, – це поширення процесу, який вже йде, без знання того, що змушує його змінити напрям. Довготермінова емпірична екстраполяція може бути відверто помилковою. Значна частина передбачень, які роблять соціологи, – саме такого ґатунку. Наприклад, ми чуємо твердження, що до середини ХХІ ст. більше половини американських дітей будуть дітьми представників меншин. При відсутності теорії про те, що визначає етнічну самосвідомість, передбачення цього ґатунку сумнівні, бо вони припускають, що не буде ні етнічної асиміляції, ні змін в соціяльних категоріях етнічности. Найбільшим провалом у соціологічному передбаченні була помилка демографів, котрі у 1940 р., не маючи жодної теорії, в яку би входив бум дітонародження, екстраполювали тенденції та робили демографічні прогнози, похибка котрих досягла 100 млн. осіб.

Теоретичні засади плюс емпіричні дані необхідні для передбачення, до якого ми можемо мати певну довіру, передбачення, котре є чимось більшим, ніж здогадка. Це передбачає, що теорія також мусить бути обґрунтована. Обґрунтованість макросоціологічної теорії ніколи не належить до типу «все або нічого»; при розгляді складних процесуальних моделей зі зворотними зв’язками між внутрішніми процесами і зовнішніми відносинами серед таких одиниць, як держава, ніколи немає простого та чіткого статистичного прийняття чи неприйняття всієї моделі повністю. Це не означає, що окремі компоненти моделі не можуть бути сфальсифіковані, але опір фальсифікації в покроковому аналізі не є головним способом побудови правдоподібної макродинамічної моделі. Успіх мого передбачення стосовно Російської імперії підвищує нашу оцінку обґрунтованости моделі, але якщо би теорія не мала иншої основи, ніж цей випадок, то наше довір’я до подальшого її застосування залишалося би радше гіпотетичним. Повна узгодженість усіх джерел даних є центральною для наших висновків про обґрунтованість, і ця узгодженість проявляється тією мірою, якою теоретичні положення, що сумують різні випадки, можуть бути приведені до логічної відповідности один з одним. Узгодженість геополітичної теорії, військово-ресурсної теорії створення держави та теорії державного розпаду є джерелом взаємної обґрунтованости для них усіх. У попередньому огляді цих моделей я посилався на ряд досліджень, частина котрих була проведена після того, як я запропонував у 1980 р. геополітичне передбачення совєтського колапсу. Дослідження і розвиток теорії в цьому напрямі продовжується і в даний час. Для обґрунтування всієї моделі та у зв’язку з цим для демонстрації, що передбачення було зроблене швидше на систематичній основі, ніж ad hok, час, коли таке дослідження проводилося, неважливий. У цьому сенсі поступальний розвиток макрополітичної теорії продовжує підвищувати (або, припустімо, може підірвати) обґрунтованість даного геополітичного передбачення.

З цієї точки зору давайте розглянемо деякі з инших передбачень і постфактуальних пояснень колапсу Совєтської імперії¹⁷.

Етнічне повстання. Найістотніше передбачення, відоме мені у 1980 р., було зроблене д’Анкос [d’Encausse, 1979]. Воно базувалося на емпіричній екстраполяції. Д’Анкосс прорахував демографічні тенденції для росіян та инших народів Совєтського Союзу і прийшла до висновку, що імперія розпадеться у ХХІ ст., коли неросійські національності будуть становити більшість. Чи було це вірогідною основою для передбачення? Чи можемо ми вивести певну теоретичну засаду із застосування д’Анкос етнічних демографічних тенденцій? Передбачення д’Анкос передбачає, що сам розмір етнічних груп детермінує їхню відносну політичну силу і, імпліцитно, поліетнічні держави мають тенденцію до заворушень і дезінтеграції. Чого бракує – то це більш широкої теорії умов, при яких етнічні групи асимілюються, залишаються відмінними від инших або дробляться на ще дрібніші підгрупи. Але тенденції змін етнічних кордонів дуже варіантні, і здається, що головна детермінанта – геополітична [Collins and Waller, 1994]. Иншими словами, коли центральна держава (core state) геополітично сильна, престиж її домінантної етнічної групи високий, і це стає стимулом для етнічної асиміляції; коли ж геополітична дезінтеграція вже почалася, мобілізуються етнічні сепаратистські рухи як провідники процесу децентралізації влади. Звідси висновок, що при відсутності комплексу геополітичних умов передбачення відносної чисельности етнічного населення не було б обґрунтованим передбаченням совєтського колапсу¹⁸.

Дуже важливо не піднімати ці проблеми просто для визначення того, кому належить довіряти щодо передбачень. Передбачення – це не окрема спроба вибору вдалих співпадінь із серії промахів; воно корисне тільки тоді, коли ми знаємо, що у нас є надійний інструмент, знаряддя, котре ми можемо використати неодноразово і в різних умовах. Наприклад, це ключове питання для ситуації у Східній Европі та Центральній Азії у 1990-х роках і, без сумніву, у ХХІ ст. – чи приводить тільки сама чисельність етнічного населення до дезінтеграції держави, чи загальні геополітичні умови визначають напрямок етнічної асиміляції або дисиміляції. Тільки на підставі хорошої загальної теорії ми можемо запропонувати передбачення-прозріння (predictive insight)¹⁹.

З огляду на те, давайте розглянемо заяви, зроблені post factum, після революцій 1989-1990 років і особливо після літа 1991 р. Більшість цих теорій належать до двох категорій:

а) репресивні режими, такі як совєтський, були приречені на повалення своїми народами, і

б) централізована (і a fortiori головним чином соціялістична) організація економіки неминуче програвала у змаганні з більш високою продуктивністю вільного ринкового капіталізму.

Залишимо осторонь той факт, що фактично до кінця 1980-х років більшість соціяльних дослідників розглядали совєтські соціялістичні режими як стійкі (permanent). Чи задовільні ці дві популярні ретроспективи в якості теорій?

Повалення репресивних режимів. Теорія (а) явно неправильна. Це – бойовий клич радости в момент, коли скидають монументи. Але репресивний характер держави був слабкою підставою для передбачення її вразливости до народної революції при відсутності ознак державної кризи у верхах та умов для ресурсної мобілізації знизу (див. докази, на котрі посилається Тілі [Tilli, 1978] та Скочпол [Skocpol, 1979]).

Капіталізм проти соціялізму. Теорія (б) повинна змусити нас насторожитися, оскільки вона, очевидно, є формою ідеологічної зловтіхи, Однак, у певною мірою вона лише правдоподібна, навіть для геополітичної теорії, оскільки, якби вона була б правильна, то мала б сильний вплив на відносні рівні ресурсів, які живлять військову могутність різних держав (тобто було би ненакопичувальним аспектом засади 1). Щоби уникнути застосування теорії post hoc до обраного випадку, ми повинні розглянути, які загальні засади прийнятні. Одна з них полягає в тому, що економічна продуктивність у сфері споживчих товарів є першочерговою детермінантою політичних революцій. Як порівняльно-історичне узагальнення це твердження просто неправильне.

Друга слабкість полягає у тому, що теорія переваги капіталістичного виробництва над соціялістичним не ясна стосовно до часу. Її застосування ad hoc до періоду совєтського спаду 1980-х років дуже вузьке; у більш ранній період (упродовж 1950-х і 1960-х рр., приблизно до 1975 р.) совєтські соціялістичні економіки переживали більший ріст, ніж більшість їх капіталістичних суперників [Kennedy, 1987, p. 429-431; 490-496]. У праці [Szelenyi і Szelenyi, 1994] на цій підставі стверджується, що соціялістичні економіки, можливо, були тільки в середній частині циклічної фази спаду в 1980-х рр. і що політичний занепад був викликаний факторами, котрі є випадковими з точки зору економічно обґрунтованої теорії. Навряд чи з цього аргументу можна зробити будь-який висновок, оскільки нема добре розвинутої підстави теорії довготермінових патернів зміни соціялістичної економіки. На жаль, це ж треба сказати також про довготермінові патерни капіталістичних економік. Існує достатньо даних про наявність циклічних процесів і криз, але нема загальних засад визначення того, коли і чому капіталістичні економіки можуть опинятися в циклічній кризі під час росту соціялістичних економік (як в 1930-х роках) або коли та чому може існувати зворотна ситуація (наприклад, випадок у 1980-х роках). У майбутньому соціяльна наука може поглибити своє розуміння предмету і свою здатність до передбачення, розглядаючи такі макроекономічні патерни. Але баланс даних та узгодженість теоретичного розвитку припускають, що, навіть коли ми будемо ліпше розуміти економічні цикли, це не доведе, що вони є незалежними детермінантами державної експансії або державного розпаду; у ліпшому випадку вони наведуть додаткові причинні контури, що входять у центральну модель отримання державою ресурсів та існуючих у ній напруження.

У нашому розпорядженні є також критичне емпіричне порівняння, яке дозволяє нам співставити відносні чесноти геополітичної теорії та теорії переваги капіталістичної продуктивности: тимчасові патерни державної могутности Совєтського Союзу і Китаю. Ці дані свідчать проти моделі державного колапсу, заснованої на капіталістичній перевазі. Лі [Li, 1993] показує, що всі труднощі китайських комуністичних сил у ХХ ст. випливають із геополітичної теорії, і передбачає на основі відносних геополітичних переваг Китаю на межі ХХІ ст., що не варто очікувати тут внутрішньої революції. Иншими словами, соціялізм сам по собі не пояснює зміни державної слабкости або сили, тоді як вони пояснюються геополітичними умовами²⁰.

Сказане не випливає із заперечення економічної слабкости соціялізму, але чи можливо термінами загальної теорії вивести з цього факту адекватне пояснення совєтського розпаду? Існує добре розвинута основа аналізу неефективности централізованої планової економіки державних підприємств [Kornai, 1992]. Більше того, як показує Вальдер [Walder, 1994], Ні та Лайн [Nee and Lian, 1994], спроба реформувати таку систему через запровадження ринкових структур послаблює і розщеплює правлячу еліту, підриваючи структуру спонукальних мотивів у чиновників, знижуючи їх залежність від центрального ієрархічного контролю та заохочуючи опортуністичне прагнення до особистої економічної вигоди. Однак, ці процеси не можуть служити основним поясненням колапсу комуністичного режиму; ринкові реформи, не ефективні у Совєтському Союзі, були допоміжними для комуністичного правління у Східній Европі, і найбільш активними у Китаї 1980-х років, де держава була найсильнішою. Випадки Угорщини і Польщі, де були проведені досить глибокі ринкові реформи, ілюструють змішання цих двох видів процесів. Ринкова реформа породила внутрішню потребу політичних змін, однак це привело до повномасштабної революції тільки в контексті геополітичної кризи Совєтського Союзу, котрий втратив контроль над владою.

Вальдер, Ні та Лайн вважають цілком справедливим міркування, що ринкова реформа врешті підірве соціялізм у Китаї. Не йдеться ні про державний розпад, ні про демократичну революцію. Оскільки економічний ріст за рахунок ринкової економіки буде й надалі підсилювати геополітичні позиції Китаю, слід очікувати, що держава стане сильною, навіть якщо б вона еволюціонувала до якоїсь иншої форми політичної економіки, що відрізняється від чистого соціялізму²¹.

Особистість. Инший фактор, ретроспективно використаний для пояснення занепаду совєтської системи, – це вплив окремих особистостей. Основний аргумент при цьому є антитеоретичним: такі унікальні фігури, як Горбачов, поява яких не передбачувана, можуть створити ключові, поворотні моменти у світовій історії. Однак, це легко спростувати. Такі всесвітньо-історичні особистості не з’являються випадково, вони стають значимими, якщо структурно перебувають у такій позиції, де їх дії мають виключно важливі наслідки. Такі позиції існують тільки при наявності високо централізованих структур влади та при умові, що владні коаліції до цього моменту роздроблені та постійно змінюються. Тобто, умови для появи соціяльно значимих особистостей сформовані в теорії державного розпаду та споріднених з нею теоріях формування держави і мобілізації соціяльних рухів. З соціологічної точки зору йдеться про ріст і падіння індивідуальної харизми.

Реформаторський рух Горбачова дає особливо яскравий приклад того, як харизма залежить від навколишньої соціяльної динаміки. Горбачов був невідомою фігурою, зв’язаною через Андропова з совєтськими органами безпеки, поки у 1980 р. він не очолив Комуністичну партію. Саме тоді, коли він, у відповідь на структурну кризу, взяв курс на реформи, Горбачов став харизматичною фігурою; ми можемо прослідкувати за цим новим громадським діячем на масових зборах і в поїздках, де він був оточений емоціями і зробився емблемою ліберальних і миролюбний надій²². Цей ореол харизми почав руйнуватися, коли натовпи, котрі він мобілізував, пішли далі за нього, і примусова влада його режиму була підірвана, залишивши його представником ослабленого державного керівництва. Великі особистості піднімаються і падають. Більш загальний соціологічний урок – приділяти увагу умовам, при яких можна очікувати на з’яву таких особистостей.

Ідеологія. На совєтський колапс деколи посилаються як на приклад домінуючої ролі ідеології. Падіння в різних випадках приписують неприборканим ідеям етнічного націоналізму, свободи або капіталістичного ринку (особливо його споживацькій етиці). Нема причини сумніватися в існуванні цих систем вірувань. Але питання полягає в наступному: «Чи визначали вони совєтські переміни?» і «Чи забезпечує ідеологія основу для передбачень взагалі, або ж для висновку про те, що передбачення неможливе?»

У випадку з етнічними ідеологіями структурні умови для такого типу мобілізації були розглянуті вище. Етнічний націоналізм потенційно існує завжди, він поперемінно схиляться у напрямку асиміляції до більших національних одиниць (пануюча тенденція в останні століття; див. [Tilly, 1993, p. 246-247]) або до місцевого сепаратизму. Висновок, що автономна сила етнічної ідеології сама визначає, яким шляхом піде, буде тавтологією. Те ж можна сказати про ідеологічні гасла капіталізму. Прокапіталістична ідеологія не мала єдиного гасла навіть при зміні десятиліть ХХ ст., коли було кілька різких перепадів популярности про- та антикомуністичних ідеологій. Коли і де відбуваються ці зміни, не було систематично проаналізовано. Якщо ми зводимо тезу капіталістичної ідеології до поширення західних споживацьких установок, то вражає, що сучасна ідеологія західних інтелектуалів та масової культури – це зовсім не розхвалювання споживацтва, але постмодерністична атака на нього. Таким чином, антисоціялістична ідеологія дисидентів не співпадала з поглядами тих, котрі вважалися провідниками такої ідеології на Заході.

Більш теоретичний підхід до ролі ідеології в державних розпадах і революціях виявляється в накопиченій масі досліджень, котрі послужили джерелом даної праці. Ідеології, що асоціюються з напрямками революції, досить різноманітні, і теоретичне пояснення в них розвинуте недостатньо. Ґольдстоун [Goldstone, 1992, pp. 416-448], подібно до Скочпол, стверджує, що ідеологія не є суттєвою частиною пояснення державних розпадів. (Иншими словами, ідеологія – це найближча, але не основна ланка причинного ланцюга; вона починає діяти тільки тоді, коли внутрішньоелітний конфлікт і державна фіскальна криза вже досягли значного рівня. Порівняйте формулювання Моедл [Moaddel, 1992]). Для Ґольдстоуна ідеологія більш точно передбачає те, що настане після розпаду. Тим не менше, нам бракує систематичної теорії про те, яка ідеологія з’явиться в різних випадках. Є достатні свідоцтв, що ідеологічні рухи «крокують назад у майбутнє». Наприклад, головний спалах класового конфлікту на початку промислової революції в Англії відбувся під впливом реакційної ідеології робітників, що намагалися повернути час назад, до ремісничого виробництва, але змогли тільки закласти основи для регулювання фабричного виробництва [Calhoun, 1982].

Моє передбачення про [колапс] совєтської системи включало теоретичний доказ того, що ідеологія слідує за геополітикою. Стосовно тих частин Совєтського Союзу, котрі потрапили в геополітичну орбіту найближчих ісламських держав, я передбачив, що поширення ісламу буде рушієм (vehicle) повстання. Престиж ідеології піднімається і падає з державною могутністю її найбільш явних прибічників; таким чином, успіх Іранської революції під гаслами ісламського фундаменталізму привів до швидкого підйому ісламського фундаменталізму на сусідніх територіях, включно з Афганістаном. Я вважав, що для основної частини Совєтського Союзу державний розпад і зміна режиму повністю могли би відбутися під впливом ідеології якогось дисидентського руху в комунізмі. Так воно і здавалося спочатку (горбачовський реформаторський комунізм), але я не передбачав, що процес розпаду швидко поверне в капіталістичному напрямку. Тут мені належало би використати загальний принцип, згідно з яким ідеології, як і правителі, делегітимізуються з падінням владного престижу режимів, які є їх носіями. Так само, як поразка у І Світовій війні підірвала ідеологічний престиж капіталістичних реформаторів, що очолили російський уряд, і підготувала ґрунт для відходу до антикапіталістичної ідеології, геополітично обґрунтована поразка Совєтського Союзу (і наступне падіння владного престижу комуністів – прибічників реформ Горбачова) викликала відхід до антикомуністичної та прокапіталістичної ідеології²³.

Таким чином, при розпаді держави нібито існує тенденція зміщення від однієї суперницької ідеології до иншої. Оскільки ідеології зазвичай не зводяться до пари альтернатив, ця засада є далеко не всезагальною. Слід глибше проаналізувати умови, котрі породжують різні ідеології та висувають ту чи иншу з них на перший план²⁴. Без сумніву, ідеологія може бути інкорпорована в загальну теорію передбачень державних розпадів, але замість того, щоби представляти її як якусь самостійну, невблаганну рушійну силу, нам треба встановити умови для появи її різновидів та їх місце у причинному ланцюгу.

У результаті, розглянуті тут конкуруючі пояснення совєтського розпаду, виявилися поясненнями ad hoc. Вони не спираються на загальні засади, сумісні з поясненням широкого кола явищ. Натомість, геополітична теорія базується на порівняльних даних, отриманих з більш широкої сфери. Геополітична теорія державної зміни ще далека від досконалости та ще не пройшла емпіричної перевірки. Тим не менше, вона дає більш або менш точні передбачення і пояснення. Вона добре стикується з головними напрямками теорії та досліджень розвитку держави, державних занепадів і революцій. Деталі того, як дійсно відбувся совєтський розпад, узгоджуються з процесами, очікуваними на підставі цих моделей. Доречно зробити висновок, що геополітична теорія – це наріжний камінь, на котрому може будуватися подальша робота з вивчення передбачень (див. Додаток).

Наскільки точні передбачення. Сучасна геополітична теорія не є точною. Історичні атласи показують, що умови, які детермінували геополітичні вигідні та несприятливі характеристики, змінюються досить повільно, протягом століть [Collins, 1978]. Оскільки держава контролює військову силу на своїй території, відносний розподіл такого роду ресурсів виявляється в суттєво коротші періоди воєн та пов’язаних з ними гострих ресурсних напружень; головні війни в основному продовжуються від двох до п’яти років, рідко – понад десять. Це дає нам два різні часові порядки: довготривале, повільне, латентне нарощування чи скорочення ресурсів, яке переривається періодами воєн, коли такі зрушення проявляються у відкритих змінах територіальної могутности. Умови, котрі визначають, коли війни розгораються або, відповідно, коли війни завершуються, містять велику кількість инших факторів²⁵. Ці фактори, очевидно, випадково врівноважують один одного на довгому відрізку часу, однак, тривалі зміни у розподілі ресурсів врешті приводять або до експансії, або до [територіального] зменшення держави. Коли ми використовуємо геополітичну теорію для актуальних передбачень, залишається певна властива їй неточність. З допомогою історичних атласів я підрахував, що геополітичні ресурси дають передбачувальну точність до 30–50 років; у рамках таких періодів неможливо довідатися (лише із геополітичних даних), коли відбудуться найбільш гострі та значні військово-обґрунтовані кризи. У 1980 р. я передбачив, що Совєтський Союз розпадеться упродовж наступних 30–50 років. Чесно кажучи, я був здивований, що це сталося так швидко, але, без сумніву, у часових рамках мого передбачення²⁶.

Через фактори цієї проміжної ланки або мезорівня причинности – скажімо, завжди можуть бути створені дипломатичні союзи, котрі нейтралізують будь-яку окрему силу чи слабкість, – деколи стверджувалося у набагато ширшому сенсі, що геополітчні ресурси за своєю сутністю не здатні передбачати змін державної могутности. Ман [Mann, 1989] заперечував формулювання геополітичної теорії, що належала Кенеді [Kennedy, 1978], говорячи, що будь-яка модель є необґрунтованою, оскільки дипломатичні союзи не передбачувані. Але хіба насправді дипломатія є царством вільних виборів? Наразі ще не було систематичного протистояння між літературою з дипломатії та літературою з геополітичної теорії, але слід гадати, що дипломатія йде слідом за геополітикою. Я пропоную дві гіпотези:

Гіпотеза 1. Геополітично сильні держави нав’язують союзи слабшим державам, що безпосередньо межують із зоною їхньої військової експансії; навпаки, слабкі держави шукають захисту з боку сусідніх сильних держав або поступаються нав’язаним з ними союзам.

Гіпотеза 2. Там, де досягається баланс сил (тобто в зонах, де багато держав посягають на кордони одна одної), держави створюють альянси за принципом «ворог мого ворога – мій друг». Ці альянси ведуть до геополітичного патерну шахової дошки і роздроблености внутрішнього реґіону, яка передбачена геополічною засадою 3. Ці центральні чи внутрішні реґіони існують доти, доки окраїнні держави є слабкими; коли ресурси могутности комулятивно нарощуються у протилежних кінцях центрального реґіону, альянси мають тенденцію перетворюватися на біполярні блоки, де умови диктують більші держави. Історичні приклади, починаючи від римської експансії до совєтського та американського альянсів ХХ ст., вселяють думку, що (зовсім не всупереч геополітичним засадам) дипломатія – це геополітика, що провадиться иншими засобами.

Існує і третій порядок часу – набагато коротший з поміж наведених вище. Це час громадського руху. Його серцевиною є два або три дні, упродовж яких влада в державі ніби підвішена і балансує, мобілізуються натовпи на вулицях і хвилі ентузіазму чи страху створюють масивні соціяльні мережі, зокрема військові, які примикають то до одного, то до другого центру влади. Навколо цього мікрофокуса часу, коли дійсно здійснюється перехід державної влади, – революційних днів народної слави – існує напівтемрява напівінтенсивної мобілізації, яка продовжується кілька тижнів. Цей період може розтягнутися на місяці, якщо ентузіазм руху пошириться на ряд центрів державної влади, таких як столиці Східної Европи восени чи взимку 1980-1990 рр. або республіки Совєтського Союзу, починаючи з 1990 р. і далі²⁷.

Цей мікрофокус часу мобілізації настільки емоційно інтенсивний і настільки здатний створювати символи, що він має тенденцію затьмарювати два инші порядки тимчасових процесів (десятилітні чи столітні зрушення стосовно державних ресурсів та кілька років військового напруження), котрі роблять його можливим. Влітку 1991 р. типовим журналістським кліше було дивуватися тому, що совєтський режим зміг так швидко змінитися. Однак, з точки зору соціології було б дивно, якби зміни в державному управлінні не відбулися швидко. Ядром держави (монополії організованої військової сили) є коаліція сил примусу, учасники котрої дисциплінують один одного з допомогою погроз. Коли така коаліція розколюється і замінюється иншою, вона повинна швидко пройти через певний спусковий момент, бо для кожного її учасника надзвичайно небезпечно залишитися за межами переможної коаліції. Ці спускові точки породжують крайні, дуже заразливі емоції і створюють відчуття, що все коливається на терезах, що це момент свободи і вибору. Саме це породжує поширене уявлення, що революції безпричинні і непередбачувані.

Тим не менше, проходження через такі спускові моменти структуроване двома першими порядками часових процесів, про котрі я говорив. Коли саме ця спускова точка буде пройдена – важко передбачити, в будь-якому випадку з більш «макро» точки зору, але [цілком] можна передбачити, що такі спускові точки будуть всередині більшого проміжку часу, коли макропорядки причинности перейдуть певний поріг.

Вкладені рівні передбачення від макро- до мікрорівня. Те, що я тут розглядав, є проблемою макро/мікро. Питання про різні порядки причинної та передбачувальної точности добре підкреслює характер стосунків між макро- і мікрорівнем. Нас цікавить континуум, а не дихотомія. Крайня область макрорівня містить ті патерни причинного зв’язку, котрі є відносно найбільшими в часі і просторі, натомість крайня область мікрорівня містить патерни соціяльної організації, котрі можуть розпізнаватися у відповідно менших зрізах часу і простору. Таким чином, співвідношення між більш «макро» і більш «мікро» – це один із вкладених рівнів (див. рис. 6). Геополітичний макрорівень – це причинні патерни, котрі охоплюють періоди від десятиліть до століть, а також різні ступені зв’язаности соціяльних організацій у різних реґіонах. Його передбачувальні узагальнення можуть у ліпшому випадку вилитися у твердження про напрямок змін в геополітичних перевагах і недоліках, а також вказувати на зрушення, котрі відбуваються десь у межах 30-50 років.

Рис. 6. Вкладені макро- і мікрорівні передбачуваности розпаду держави

Вкладеними в такі часові періоди є помірно великомасштабні процеси, такі як війни і державні розпади. (Враховуючи неточність нашого словника для инших випадків, ми могли б розглядати їх як нижнє «макро» або верхнє «мезо»; в ланцюгах відносин, котрі можуть розвертатися упродовж кількох років, вони зв’язують тисячі або мільйони діючих осіб, які не бачать один одного). Проблема неточности передбачення на цьому верхньому мезорівні стосується насамперед ініціювання конфлікту або розпаду, котре може бути за своєю суттю випадковим настільки, наскільки воно залежить від поєднання великої кількости дрібніших криз, як у «нормальних випадковостях» за Пероу [Perrow, 1984]. Однак, як тільки процес розпаду починає реалізовуватися, він демонструє значну частку теоретичного порядку в тому сенсі, що універсально проявляються абстрактні риси розповзання примусових коаліцій та їх заміни иншими. Згадаймо, однак, що успішне передбачення вимагає поєднання обґрунтованої теорії плюс емпіричного знання релевантних стартових точок; передбачення часто неможливо зробити в розпал розгортання подій ще й тому, що інформація про ці емпіричні умови недоступна.

Звужуючи фокус ще більше, ми досягаємо нижнього мезорівня часу мобілізації руху та вкладених у нього бурхливих часів апогею колективної поведінки²⁸. Імпліцитно ці події нижнього мезорівня вибрані з більш широкого кола подібних часових періодів, у котрих переважає заведений порядок і явно не стається нічого такого, що заслуговувало би на аналіз. І знову основна неточність передбачення пов’язана, головним чином, з визначенням часу, коли активність одного чи иншого виду виникає в даному реґіоні. У співдоповіді Курана [Kuran, 1995] на згадуваному уже симпозіумі подається досить вагома причина, чому точне визначення часу цих спускових точок не може бути передбачене самими учасниками подій. Цією причиною є теорія непередбачуваности на третьому рівні вкладеного макро-мікро-контінууму точки виникнення опозиційних соціяльних рухів. Омана стосовно надання переваг, котрі є нормальною умовою для суб’єктів всередині навзаєм примусової коаліції, може сама розвіятися тільки в особливих випадках (котрі врешті виводяться із вкладеного макрорівня процесів на рівень державного розпаду). Однак, як тільки спускова точка пройдена, динаміка соціяльного руху та пікові періоди колективної поведінки дотримуються сильно структурованих патернів. Натовпи, навіть в апогеї емоційного ентузіязму, не поводяться хаотично, а демонструють значну соціяльну координацію аж до рівня справжніх мікропатернів [поведінки] [McPhail, 1991, p. 158-184]. Такі спускові точки можуть бути також охарактеризовані як перехід через умови критичної маси; цей перехід відбувається при певних мережевих умовах, визначених Марвелом і Олівером [Marwell and Oliver, 1993].

Коротко кажучи, проблема передбачення неточности виникає саме в тих точках, де ми переходимо з одного рівня макроаналізу на инший, вкладений у нього рівень соціяльної взаємодії; ця вкладеність веде нас просто до зрушення в часових порядках, до якого й належить неточність. У такий спосіб, на підставі розгляду факторів, котрі діють упродовж даного проміжку часу (наприклад, півстоліття), неможливо передбачити з певною точністю процеси, що стануться упродовж 3-10 років; те ж стосується вкладень, які послідовно звужуються у часі.

Перешкоди для успішного соціологічного передбачення. Існує багато причин, чому соціологи не роблять більш якісних передбачень. Зокрема, це нездатність відрізнити емпіричну екстраполяцію від теоретично обґрунтованого передбачення та нездатність теоретиків зібрати адекватні дані про емпіричні стартові точки, котрі можуть бути відправними для передбачень. Крім того, існує значна кількість конкуруючих теорій у багатьох сферах і відносно слабка концентрація уваги на тому, які напрямки теорії мають найвищий рівень обґрунтованости (за критеріями, про які я говорив вище). Більше того, значна частина метатеоретичних дискусій у соціології стосується не якогось конкретного змістовного пояснення, а абстрактних причин, чому таке пояснення (і тим більше передбачення) людських дій неможливе і, можливо, аморальне. Не вступаючи в довгі дебати з приводу історицизму, інтерпретивізму та гуманізму, слід зауважити, що неможливість передбачення відкидається у розгляді випадку колапсу Варшавського пакту і СССР та що в соціології є багато инших галузей, де відповідне зосередження уваги на в найкращий спосіб обґрунтованій пояснювальній теорії разом достатньою інформацією про емпіричні стартові точки може дати инші успішні передбачення²⁹.

Питання негуманности чи аморальности передбачень повинно розглядатися окремо. У даному випадку я відчуваю, що не було нічого аморального в 1980 р. у спробі сприяти тому, щоби перемогти гонку ядерних озброєнь.

Певні внутрішні перешкоди для передбачення існують у самій спільноті соціяльних дослідників. Є також зовнішні умови, котрі, вірогідно, є перешкодами для макросоціологічного передбачення політично значних подій. Одна з них – це поява політичних ідеологій суспільства, членами котрого ми є також. Я вже зазначив, що упродовж більшої половини 1980-х років і ліберали, і консерватори були сковані стереотипним образом совєтської могутности. До кінця 1980-х років ліберальні реформи Горбачова вже йшли повним ходом, а газети Сполучених Штатів писали про них тільки на внутрішніх сторінках. Під час президентської кампанії 1988 р. претендент Майкл Дукакіс ігнорував у зовнішній політиці ініціативи військової деескалації, навіть не дивлячись на опитування, які показали, що Горбачов був більше популярний у Сполучених Штатах, ніж будь-який американський політик. На початку літа 1989 р., всього за кілька місяців до того, як у Східній Европі почався відкритий розпад, президент Буш та його адміністрація дотримувалися думки, що реформи були тільки хитрощами і необхідно продовжувати нарощування військової могутности [Facts on File World Political Almanac, 1986-1989].

Чи можемо ми отримати соціологічний урок з поведінки американських політиків наприкінці 1980-х років стосовно динаміки ідеології? Виявляється, ідеології, що проявилися під час попередніх конфліктів, змінюються повільно, навіть коли змінюються структурні умови, які лежать в їх основі. І тільки коли відбувається драматична, відкрита зміна у поверхневих стосунках, на перший план висувається новий набір ідеологічних символів. До 1989 р. пануючі у світі погляди полягали в тому, що комуністичні держави міцні та могутні; всього через кілька років такою ж загальною думкою стала віра, що вони були приречені на поразку. Жоден з цих поглядів не базувався (або не базується) на добре обґрунтованому теоретичному розумінні основ державної влади. Соціологи спроможні внести вклад у таке розуміння тією мірою, якою вони можуть відділити себе, бодай в якійсь частині свого життя, від популярних політичних ідеологій.

Випадок Пола Кенеді свідчить, що це зробити непросто. Кенеді в 1987р. опублікував загальне дослідження підйомів і падінь державної могутности, застосовуючи його до всіх головних держав сучасного світу. Кенеді самостійно сформулював деякі з головних засад геополітичної теорії (котрі я перечислив вище), базуючи свій аналіз на засадах ресурсної переваги (1) і надмірного розширення (4). Тим не менше, він не застосував ці засади до майбутнього занепаду совєтської системи, оскільки його головною турботою була небезпека занепаду Сполучених Штатів як результат надмірного розширення військової могутности. Тут очевидний вплив ідеологічних переконань. Кенеді виражав точку зору американських лібералів, стурбованих тим, як уникнути повторення помилки В’єтнамської війни; в його теорії ця стурбованість була присутня у виді засади надмірного поширення військової могутности на окремі реґіони, результатом чого було вичерпання ресурсів. Теоретичні засади Кенеді та історичні порівняння, які стоять за ними, правильні настільки, наскільки далеко вони заходять; його передбачення зазнало поразки через ідеологічні переконання, які сфокусували його увагу на державі, яку він найбільше хотів застерегти, – його власній, – і водночас, примусили його упустити дослідження держави, в якій геополітичні напруження були найбільшими.

Існують також більш рутинні причини, через котрі ми не розвиваємо або не використовуємо передбачувальну силу пояснюючої соціології. Звичайний дискурс і ритуали соціяльної взаємодії мають тенденцію утверджувати вже існуючі соціяльні інститути, так що вони здаються міцними і незмінними. Етнометодологічні дослідження щоденної аргументації показують, що соціяльні суб’єкти (actors) воліють сприймати постійне тло нормальности як щось само собою зрозуміле; коли якийсь випадок викликає пролом у нормальних очікуваннях, ми намагаємося якнайшвидше залатати цю діру, знову надаючи їй нормальної форми. Це одна з причин, чому рядові соціяльні суб’єкти сприймають макроструктуру світу через лінзи ідеологій, хоч ці ідеології всього лише нав’язують світові певне довільне відчуття порядку. Тим не менше, рутинна поведінка дослідників і теоретиків соціології, це не те ж, що рутинна поведінка звичайних суб’єктів; ми накопичили інтелектуальні ресурси, котрі дозволяють нам збирати докупи узгоджені та емпірично обґрунтовані моделі соціяльних процесів, категорії котрих не повинні бути такими ж, як і категорії повсякденного життя, які сприймаються як само собою зрозумілі. Можна сказати, що соціологічна теорія може використовуватися для більш надійних передбачень, ніж доступні для «неозброєного ока». Використання теорії дає соціології можливість внести свій особливий і суттєвий вклад.

Перспективи передбачувальної соціології. Здатність соціології робити надійні передбачення є ознакою зрілости цієї дисципліни. Надійне передбачення – це не одноразовий захід; воно базується на кумулятивному розвитку теорії та досліджень. Вивчення перспективних шляхів і тупиків, накопичення даних і виявлення відмінностей і взаємозв’язків, усвідомлення складности та стратегічне спрощення центральних моделей – для того потрібні покоління. Було би дивним, якби такий прогрес не відбувся через 100 років інституціонального існування соціології, приблизно від заснування «American Journal of Sociology», одночасно з академічною та професійною організацією соціології і в Сполучених Штатах, і у Франції. Макродинаміка політичних змін є одним з найбільш давніх і постійних об’єктів дослідницького інтересу в соціології; захопленість та енергія, з якими вона вивчалася упродовж років, зробили її центром теорії, здатної приносити все більше користи, мірою того, як більш відточені варіанти теорії будуть опрацьовані в майбутньому.

Додаток

Подальше застосування теорії геополітики і державного розпаду. Щоби проілюструвати загальне застосування теорії геополітики та державного розпаду, розглянемо коротко оцінку майбутньої політичної стабільности у двох неспокійних регіонах середини 1990-х років.

Південна Африка має великі геополітичні переваги порівняно зі своїми сусідами на Африканському континенті (і стосовно кількох більш північних держав): вона має переваги розмірах і ресурсах, бо володіє найбільш чисельним населенням і величезною економікою, вона займає окраїнну позицію на противагу багатофронтовим державам; у безпосередній близькості від неї немає инших сильних і здатних до експансії держав; в її нинішньому становищі немає небезпеки надмірного військового розширення, хоч у майбутньому через багато десятиліть воно могло би стати проблемою, якби Південна Африка скористалася своїми геополітичними перевагами, щоби заснувати імперію з держав-клієнтів. Головною умовою, яка до 1994 р. стримувала Південну Африку від експансії, була внутрішня війна між чорним і білим населенням; у більш ранній публікації [Collins, 1978, p. 32] я припустив, що в наступні десятиліття після того, як чорна більшість візьме політичний контроль, Південна Африка увійде у фазу експансії. Оскільки зовнішній конфлікт приносить солідарність, а легітимність випливає з престижу міжнародної могутности, експансія військової могутности Південної Африки буде сприяти успішній інституціоналізації її режиму. (Зауважимо, що експансія не обов’язково базується на відкритому завоюванні; вона могла би набути форми, схожої на могутність Сполучених Штатів у період після 1945 р.: очолити коаліції союзників і виконувати миротворчі місії).

Протилежним випадком є геополітичне передбачення колишньої Югославської Федерації та її безпосередніх сусідів. Тут змішаність населення та економічних ресурсів перешкоджає набуттю явної переваги будь-якою з цих держав та державних фрагментів; все перебуває тою чи иншою мірою в «багатофронтовій ситуації». (Значить, історично вони були об’єднані тільки великими імперіями, заснованими в зонах з більш концентрованими ресурсами на північний захід або південний схід). Це формула політики переміщеного балансу сил; етнічна шахова дошка є результатом багатьох століть таких геополітичних змін. До того часу, коли Европейська спільнота стане інтегрованою та експансіоністською військовою силою, що бере під своє крило держави-клієнтів, можна очікувати, що цей Балканський реґіон буде вибухонебезпечним і з низькою режимною леґітимністю^*.

---

1. «Particularistic» в термінології Р. Колінза означає прив’язаність суджень до окремих просторово-часових реалій історії.

2. Статті [Collins, 1978] є джерелом наведених далі матеріалів, якщо нема инших зносок. Загальна модель, сформульована в цій статті, базована на узагальненні попередньої літератури з геополітичної теорії, а також на дослідженні, у якому використані історичні атласи Близького Сходу та Европи, що охоплюють період 3 000 років, плюс незалежну серію, що охоплює Китай. Це ширша база, ніж та, котра використовується в більшості літератури з міжнародних відносин і геополітики, де використовувалися дані, які стосуються в першу чергу Европи після 1500 р., а в другу чергу – класичного періоду греко-римської Античности.

3. Навпаки, обмеженість більшої частини літератури з міжнародних стосунків полягає в тому, що вона займається поясненням виникнення війни та умов стабільности чи перехідних періодів у міждержавній системі. Однак, більш широка проблема полягає у визначенні умов, які детермінують зміни у рівні могутности держави і, особливо, могутности як результату війни.

4. К. Боулдінґ [Boulding, 1962, p. 237-239] подав формальний висновок кумулятивної переваги у випадку гри з двома учасниками.

5. Останній варіант є типом спрощення, котрий з’явився внаслідок державної роздроблености середньовічної Европи. Три великі імперії чи коаліції, що йшли одна за одною, боролися за гегемонію: Еспанська Габсбурзька імперія проти коаліції, яка центрувалася навколо Франції; французька військова та дипломатична експансія, що досягла найвищої точки в Наполеонівській імперії; вісь з центром у Німеччині проти об’єднаної периферії в І та ІІ Світових війнах. Повторення цього патерну з иншими учасниками в цих ролях передбачає структурні умови, такі як висунуті в кумулятивній динаміці засад 1–3, плюс фактори, що врівноважують через випадковість (randomizing), котрі визначають, хто виконує такі ролі. У кожному випадку сама експансіоністська коаліція зазнала поразки через воєнне виснаження.

6. Війни між Римською та Перською імперіями, що досягли кульмінації на поч. VII ст. виснажили одну і другу, залишивши вакуум могутности, в котрий несподівано вторглася арабська коаліція з її новою ідеологією ісламу. Инші випадки з китайської історії наведені у роботі [Collins, 1978]. У результаті виснаження Німеччини, Британії та Франції у ІІ Світовій війні світ потрапив під панування двох окраїнних держав – Сполучених Штатів і Росії. Головна дискусія в літературі з міжнародних відносин [Waltz, 1979; Gilpin, 1981] стосуються того, чи ведуть до більшої стабільности, чи до вірогідности великої війни ситуації багатостороннього балансу могутности чи двостороння поляризація. Емпіричні матеріали, що наводяться при цьому, непереконливі, між иншим ще й тому, що досліджені тільки короткі часові інтервали. За період 250 років чи більше, котрі я дослідив в історичних атласах, геополітична ситуація зазвичай врешті спрощувалася і досягала кульмінації у вирішальній війні.

7. Друга частина цього емпіричного патерну відповідає принципові Зімеля – Коузера: перехресні зв’язки знижують інтенсивність конфлікту [Coser, 1956, p. 78-89].

8. Иншими словами, сучасні технології дають можливість набагато збільшувати відстань, на котру військові сила може бути скерована на короткі проміжки часу. Однак, у випадку довготривалого опору (навіть на значно нижчому рівні військових ресурсів) видатки забезпечення на далекій відстані є визначальними, що і виявили Сполучені Штати у В’єтнамі в 1963-1975 рр. Упродовж минулих 2 000 років відбулося тільки незначне збільшення максимального розміру імперій і не було тенденції до частіших спроб створення світових імперій. Цей факт підсилює висновок, що співвідношення між відстанню транспортування і витратами забезпечення суттєво не змінилося. Логістичні (що стосуються постачання і пересування) обмеження на пересування ефективної військової сили в різних історичних умовах були вивчені Ван Кревельдом [Van Creveld, 1977, 1991].

9. Формально ці п’ять засад можуть бути об’єднані в один складний вираз. Окраїнна перевага підсилюється за рахунок переваги в ресурсах відносно сусідніх держав; надмірне розширення є фундаментальною засадою для встановлення відносної вразливости окремих географічних точок стосовно держав з даними ресурсами і вантажем забезпечення (logistical loads); вирішальні війни є результатом тривалого накопичення ресурсів і геополітичних переваг і невигод. Технічна трудність в дослідженні цього формалізму полягає в тому, що математичні методи і методи комп’ютерного моделювання направлені тільки на розрахунок геополітичної сили однієї держави з довільними оцінками його зовнішнього оточення. Не існує простого способу моделювання загального патерну систем множинних держав в топологічному просторі (тобто різноманітності можливих просторових конфіґурацій, що впливають на окраїнну перевагу). До того часу комп’ютерне моделювання проводилося тільки для спрощених версій геополітичних засад, див. [Hanneman, Collins and Mordt, 1955].

10. Я не розглядаю тут різні види революційних коаліцій та контркоаліцій, оскільки значною мірою вони перебувають поза сферою держави. У цій частині своєї моделі Скочпол базується на положеннях Мура [Moore, 1966]. Проведений Муром аналіз різноманітних структурних наслідків різних типів класових стосунків у капіталістичному сільському господарстві перевірений Пейджем [Paige, 1975]; він близький також до раннього формулювання Стінчкомба [Stinchcombe, 1961]. Мур відроджує марксистський класовий аналіз революцій, зміщуючи фокус із промислових на аграрні стосунки; Скочпол відкриває инші напрямки, роблячи наголос на автономній динаміці держави. Ці лінії [розвитку] теорії не обов’язково є альтернативами. Модель державного розпаду є ключовою для вирішення питання про ініціювання революції; на учасників конфліктів і на напрямки, котрі воно обирає, особливо після революції, впливають економічні стосунки. Відносна вагу цих факторів vis-а-vis з иншими факторами повинні прояснити подальші розслідування.

11. Ключове порівняння – реставрація Мейджі в Японії [Goldstone, 1991, p. 404-414], під час якої період швидше демографічної стабільности, ніж росту, відіграв роль у виникненні державної фіскальної кризи та инших аспектів напруження; це сталося тому, що натуральні доходи були зафіксовані з кожного виду [продуктів], в той час як ціни при оплаті готівкою зростали разом з економічною експансією. Більш детальне порівняння моделей Скочпол і Ґольдстоуна див. у праці [Collins, 1993].

12. Хоча це твердження не піддавалося систематичній перевірці, історичні дані, здається, свідчать на його користь. Важко послатися на будь-який приклад, в котрому весь політичний (або релігійний) порядок виявився би делегітимованим чи скинутим, тоді як правитель зберіг би особисту популярність; і, навпаки, здається не існує прикладів, коли новий інституціональний порядок був би встановлений дуже непопулярним лідером. Різниця між особистою та інституціональною легітимністю, виявляється, емпірично діє тільки на небагатьох рівнях континууму. Це не означає, що сильна особиста непопулярність правителя є єдиним шляхом до інституціональної легітимности (як аспекту того, що ми зазвичай називаємо революцією). У деяких випадках це правильно: особиста неприязнь до релігійної та сексуальної моралі короля Карла І була прелюдією Англійської революції 1640 р. Коливання особистої популярности Горбачова були частиною динаміки де легітимації совєтського режиму. З иншого боку, жертв революції, таких як Людовік XVI у Франції та Ніколай ІІ в Росії, якось особливо не ненавиділи, хоч вони і не були популярними фігурами [Stone, 1979, p. 335]. У всіх випадках ореол режимної кризи пришвидшував особисту непопулярність.

13. Дані, що тут наводяться, взяті з робіт [Collins, 1986; Fakts on File, 1984-1991; Keesing‘s Record of World Events, 1984-1991] у тих випадках, коли нема инших посилань.

14. «Таким чином, дуже схоже на те, що як тільки перший раунд серйозних криз привів би до втрати Східної Европи чи иншої окремої території, був би приведений в дію кумулятивний процес внутрішнього послаблення з кульмінацією в кінцевій страті наступного ряду етнічно відмінних завойованих територій: Балтійських держав, України, Кавказу і центрально-азійських мусульманських територій» [Collins, 1986, p. 203].

15. Третій шлях – перемога однієї держави, що провадить до світового панування, – був виключений, тому що атомна війна спричинила надзвичайне знищення ресурсів [Office of Technology Assessment, 1979]. Крім того, засади 1–3 і 5 показували, що Росія не вийшла би переможцем у війні з ворожою коаліцією.

16. Це не означає, що в період геополітичної кризи 1980- років не було инших джерел внутрішньо елітного конфлікту, які відходили у минуле. Як зазначено нижче (в розділі «Капіталізм проти соціалізму»), проблеми економічної неефективности та орієнтованих на ринок реформ також розкололи комуністичну еліту; але порівняння Китаю, Совєтського Союзу і Східної Европи показують, що ці економічні проблеми не могли бути ключем до розпаду Совєтської імперії.

17. Більш детальний огляд теорій, котрі виявилися помилковими у передбаченні совєтського колапсу, див. у працях [Collins and Waller, 1992; Gaddis, 1992].

18. Застосована до США модель д’Анкос припускала би, що Сполучені Штати з їхнім наростаючим диспаритетом в коефіцієнтах народжуваности в різних етнічних групах ідуть до дезінтеграції за етнічними лініями. Геополітична теорія, застосована до поточних умов, котрі дозволяють очікувати високого рівня могутности для Сполучених Штатів у середньо віддаленій перспективі, передбачає, що такого типу дезінтеграції не відбудеться.

19. З причин такого типу передбачення занепаду, зроблене совєтським дисидентом Андрієм Амальриком [Amalrik, 1970], повинно розглядатися як явище ad hoc, оскільки воно не базувалося на засадах широко обґрунтованої застосовуваности.

20. Слід зауважити, що Ґольдстоун [Goldstone, 1992] застосовуючи свою модель державного розпаду з підкресленням причинного ланцюга, породженого ростом населення, робить висновок, що Китай наприкінці ХХ ст. перебуває у передреволюційній фазі. Таким чином, ми маємо пряме протиріччя між передбаченням геополітичної теорії та передбаченням демографічно центрованого варіанту теорії державного розпаду. Майбутні події дозволять оцінити правдивість цих теорій.

21. Варіантом моделі капіталістичної переваги є стадіальна теорія розвитку, за якою всі инші види економік в кінцевому рахунку поступаються дорогою капіталізмові. Таке теоретизування повністю може бути викликане ідеологічною ейфорією періоду антикомуністичного повстання. Емпірично наразі немає явних ознак того, що відбувається перехід від соціалізму до капіталізму. У середині 1990-х років ще не ясно, чи багато держав колишнього Совєтського блоку стають повністю сформованими ринковими капіталістичними економіками; можливо, що упродовж довгого часу гібридні чи якісь инші форми будуть переважати. Схоже, що пануючою формою, успадкованою від розпаду соціалізму, буде промисловий феодалізм (industrial enterprise feudalism) [Burawoy and Krotov, 1992]. Теорії економічних переходів [від стадії до стадії] ще належиться пройти довгий шлях розвитку, поки вона не отримає обґрунтування; без такої теорії у нас мало підстав, на котрі можна покластися для систематичних передбачень.

22. Так, візит Горбачова до Китаю у травні 1989 р., метою якого була спроба зменшити геополітичну конфронтацію, став каталізатором масової демонстрації на площі Тянанминь. Поразка цього повстання показала, що однієї тільки індивідуальної харизми замало, щоби провести структурну зміну при відсутності факторів, перерахованих у теорії державного розпаду (див. [Li, 1993]).

23. Ідеологічний престиж капіталізму за час його існування, можливо, таким чином зв’язаний з його політичними союзами такою ж мірою, як і з економічною продуктивністю. Адже ідеологія капіталізму поширилася світом разом з британським, а потім американськими геополітичними впливами і була піддана нападкам саме в ті часи і в тих місцях, де геополітичний контроль слабшав. Це питання потребує більш систематичного дослідження.

24. Зроблені Вутноу [Wuthnow, 1989] систематичні порівняння того, які европейські держави прийняли чи відкинули протестантизм, Просвітництво і соціалістичні рухи ХІХ ст., служать тут, можливо, основою для нашої більш розвинутої моделі. Центрована на державі теорія Вутноу споріднена з моделлю державного отримання ресурсів Скочпол – Ґольдстоун – Тілі. Центральний процес, що лежить в основі головних нових ідеологічних рухів, – це поява нових економічних і організаційних ресурсів, котрі підсилюють державний сектор. Коли це стається разом з патовою ситуацією між державними діячами та консерваторами, які управляють власністю (варіант моделі Скочпол), відкривається можливість для третьої фракції культурних діячів (cultural entrepreneurs); їхній успіх залежить від рівня патової ситуації між двома гілками внутрішньо елітного конфлікту, а також від ступеня експансії нових матеріальних і організаційних засобів культурного виробництва.

25. Є деякі успіхи у передбаченні виникнення війн, яке визначило існування конкретних стартових точок, в котрих відбуваються міжнародні суперечки; емпірично успішна модель будується на свіввідношенні ресурсів і на моделях альянсів держав, що протистоять між собою [Bueno de Mesquite and Lalman, 1992].

26. Не всі аспекти совєтського розпаду були включені в моє геополітичне передбачення. Було відмічено, що перехід був відносно безкровним, з тривалою революцією тільки в одному випадку (Румунія). Очевидно, даний патерн відкидав теорію революційної зміни, в будь-якому разі теорію, втілену у вислові Маркса: «Насильство є повивальною бабкою всякого старого суспільства, коли воно вагітне новим». Однак, геополітична теорія і теорія державного розпаду не має н думці, що кожен період є насильницьким, але тільки стверджує, що накопичення ресурсних напружень на підставі організованих засобів насильства приводить у рух процеси, котрі закінчуються зміною режиму.

27. Ці недавні випадки здаються частиною більш загального процесу «революційної епідемії» в тісно пов’язаних державах; хорошим прикладом є хвиля революцій навесні та восени 1848 р., що поширилася зі Швейцарії, Італії та Франції через німецькі держави, Австрію, Угорщину, а потім уляглася протягом наступного року. Друга хвиля повстань пройшла містами всієї Німеччини та Центральної Европи наприкінці І Світової війни [Kinder and Hilgemann, 1968, p. 328, 406]. Теорія «революційного зараження» повинна бути сформульована.

28. Я позначаю це як «нижнє мезо», залишаючи «мікро» для дійсно малих засобів взаємодії між небагатьма суб’єктами «обличчя в обличчя» у напрямку вниз, до ультра-мікрорівня розмовно-емоційних або вербальних ритмів.

*Це передбачення Р. Колінза, зроблене у 1994 р. і опубліковане у 1995 р., повністю підтверджується трагічними подіями в албанському Косові. – Прим. ред.

Переклала Любов Козак

---

Література

Amalrik, Andrei. Will the Soviet Union Survive until 1984? N. Y.: Harper and Row, 1970.

Andreski, Stanislav. Military Organization and Society. Berkeley: Univ. of California Press, 1971.

Becker, Abraham S. Silting on Bayonets: The Soviet Defense Budget and the Slowdown of Soviet Defense Spending. Santa Monica, Calif.: RAND/UCLA Center for the Study of Soviet International Behavior, 1986.

Idem. Ogarkov’s Complaint and Gorbachev’s Dilemma: The Soviet Defense Budget and Party-Military Conflict. Santa Monica, Calif.: RAND, 1987.

Bendix, Reinhard. Tradition and Modernity Reconsidered // Comparative Studies in Society and History, 1967. 9. P. 292-346.

Bernstein, Alvin H. Soviet Defense Spending. Santa Monica, Calif.; RAND, 1989.

Bessinger, Mark R. Nonviolent Public Protest in the USSR, December 1, 1986 - December 31, 1989. Washington, D.C.: National Council for Soviet and East European Research, 1990.

Boulding, Kenneth. Conflict and Defense. N. Y.: Harper and Row, 1962.

Bueno de Mesquite, Bruce and Lalman, David. War and Reason. New Haven, Conn.: Yale Univ. Press, 1992.

Bueno de Mesquite, Bruce, Siverson, Randolph M. and Woller, Gary. War and the Fate of Regimes: A Comparative Analysis // American Political Science Review, 1992. 86. P. 638-646.

Burawoy, Michael and Krotov, Pavel. The Soviet Transition from Socialism to Capitalism // American Sociological Review, 1992. 57. P. 16-38.

Calhoun, Craig. The Question of Class Struggle. Chicago: Univ. of Chicago Press, 1982.

Chase-Dunn, Christopher. Global Formation: Structures of the World Economy. Oxford: Blackwell, 1989.

Collins, Randall. Long-Term Social Change and the Territorial Power of States // Research in Social Movements, Conflicts and Change, 1978. P. 1-34.

Idem. Does Modern Technology Change the Rules of Geopolitics? // Journal of Political and Military Sociology, 1981. 9. P. 163-177.

Idem. Weberian Sociological Theory. N. Y.: Cambridge Univ. Press, 1986.

Idem. Maturation of the State-Centered Theory of Revolution and Ideology // Sociological Theory, 11 (March), 1993. P. 117-128.

Collins, Randall and Waller, David V. What Theories Predicted the State Breakdowns and Revolutions of the Soviet Bloc? // Research in Social Movements, Conflicts, and Change, 1992. 14. P. 31-47.

Idem. The Geopolitics of Ethnic Mobilization: Some Theoretical Projections for the Old Soviet Bloc // Legacies of the Collapse of Marxism. Ed. by John H. Moore. Arlington, Va.: George Mason Univ. Press, 1994. P. 79-104.

Coser, Lewis A. The Functions of Social Conflict. Glencoe, III.: Free Press, 1956.

Downing, Brian M. The Military Revolution and Political Change: Origins of Democracy and Autocracy in Early Modern Europe. Princeton, N. J.: Princeton Univ. Press, 1993.

d’Encausse, Helene C. Decline of an Empire: The Soviet Socialist Republics in Revolt. N. Y.: Harper and Row, 1979.

Enggass, P. M. Geopolitics: A Bibliography of Applied Political Geography. Monticello, Ill.: Vance Bibliographies, 1986.

Evans, Peter B., Rueschemeyer, Dietrich and Skocpol, Theda (eds.) Bringing the Stale Back. N. Y.: Cambridge Univ. Press, 1985.

Facts on File: World Political Almanac. N. Y.: Facts on File, 1984-1991.

Gaddis, John Lewis. International Relations Theory and the End of the Cold War // International Security, 1992. 17 (3). P. 5-58.

Gelman, Harry. The Soviet Turn toward Conventional Force Reduction: The Internal Struggle and the Variables at Play. Santa Monica, Calif.: RAND, 1989.

Gilpin, Robert. War and Change in World Politics. N. Y.: Cambridge Univ. Press, 1981.

Goldstone, Jack A. Revolution and Rebellion in the Modern World. Berkeley and Los Angeles: Univ. of California Press, 1991.

Idem. Immanent Political Conflicts Arising from China’s Environmental Crisis // Occasional Papers Series of the Project on Environmental Change and Acute Conflict. American Academy of Arts and Sciences, Cambridge, Mass, 1992.

Hunneman, Robert A., Collins, Randall and Gabriele, Mordt. Discovering the Long-Term Dynamics in Abstract Theory: Simulation Experiments with State Legitimacy and Imperialist Capitalism // Sociological Methodology, 1995. Vol. 25.

Hepple, Leslie W. The Revival of Geopolitics // Political Geography Quarterly. 1986. 4(4). P. 21-36.

Keesing’s Record of World Events. London: Longman, 1984-91.

Kennedy, Paul. The Rise and Fall of the Great Powers: Economic Change and Military Conflict from 1500 to 2000. N. Y.: Random House, 1987.

Kinder, Hermann and Werner Hilgemann. Atlas Historique. Paris: Stock, 1968.

Kornai, Janos. The Socialist System: The Political Economy of Communism. Princeton, N. J.: Princeton Univ. Press, 1992.

Kuran, Timur. The Inevitability of Future Revolutionary Surprises // American Journal of Sociology. Vol. 100. 1995.

Li, Jie-li. Geopolitics of the Chinese Communist Party in the Twentieth Century // Sociological Perspectives. 1993. 36. P. 315-333.

Liddell-Hart, B. H. History of the Second World War. N. Y.: Putnam, 1970.

Luttwak, Edward. The Grand Strategy of the Roman Empire: From the First Century A. D. to the Third. Baltimore: Johns Hopkins Univ. Press, 1976.

Mann, Michael. The Sources of Social Power, vol. 1. N. Y.: Cambridge Univ. Press, 1986.

Idem. Comments on Paul Kennedy’s The Rise and Fall of the Great Powers // British Journal of Sociology. 1989. 40. P. 331-335.

Marwell, Gerald and Pamela Oliver. The Critical Mass in Collective Action: A Micro-Social Theory. N. Y.: Cambridge Univ. Press, 1993.

McNeill, William H. The Rise of the West: A History of the Human Community. Chicago: Univ. of Chicago Press, 1963.

McPhail, Clark. The Myth of the Madding Crowd. N. Y.: Aldine, 1991.

Moaddel, Mansoor. Ideology as Episodic Discourse: The Case of the Iranian Revolution // American Sociological Review. 1992. 57. P. 357-379.

Modelski, George and W. R. Thompson. Sea Power and Global Politics since 1494. Seattle: Univ. of Washington Press, 1988.

Morgenthau, Hans J. Politics among Nations. N. Y.: Knopf, 1948.

Moore, Barrington Jr. Social Origins of Dictatorship and Democracy. Boston: Beacon, 1966.

Nee, Victor and Peng Lian. Sleeping with the Enemy: A Dynamic Model of Declining Political Commitment in State Socialism // Theory and Society. 1994. 23. P. 253-296.

Norpoth, Helmut. Guns and Butter and Government Popularity in Britain // American Political Science Review, 1987. 81. P. 949-970.

Office of Technology Assessment, U. S. Congress. // The Effects of Nuclear War. Washington, D. C.: Government Printing Office, 1979.

Oslrum, Charles W., Jr. and Dennis M. Simon. Promise and Performance: A Dynamic Model of Presidential Popularity // American Political Science Review. 1985. 79. P. 334-358.

Paige; Jeffrey M. Agrarian Revolution. Berkeley: Univ. of California Press. 1975.

Parker, Geoffrey. The Military Revolutions: Military Innovation and the Risc of the West? N. Y.: Cambridge Univ. Press, 1988.

Perrow; Charles. Normal Accidents. N. Y.: Basic. 1984.

Roeder, Philip G. Soviet Federalism and Ethnic Mobilization // World Politics, 1991. 43. P. 196-232.

Schellng, Thomas C. The Strategy of Conflict. Cambridge, Mass.: Harvard Univ. Press, 1962.

Sedaitis, Judith B. and Jim Butterfield (eds.) Perestroika from Below: Social Movements in the Soviet Union. Boulder, Colo.: Westview, 1991.

Skocpol, Theda. States and Social Revolutions. N. Y.: Cambridge Univ. Press, 1979.

Singer, J. David. Explaining War. Beverly Hills, Calif.: Sage, 1979.

Singer, J. David and Paul F. Diehl. Measuring the Correlates of War. Ann Arbor: Univ. of Michigan Press, 1990.

Stinchcombe, Arthur L. Agricultural Enterprise and Rural Class Relations // American Journal of Sociology. 1961. 67. P. 165-176.

Idem. Constructing Social Theories. N. Y.: Harcourt Brace, 1968.

Stone, Lawrence. The Family, Sex and Marriage in England, 1500-1800. London: Weidenfeld and Nicolson, 1979.

Szelenyi, Ivan and Balazs Szelenyi. Why Socialism Failed: Toward a Theory of System Breakdown-Causes of Disintegration of East European State Socialism // Theory and Society. 1994. 23. P. 211-231.

Tilly, Charles. From Mobilization to Revolution. Reading, Mass.: Addison-Wesley, 1978.

Idem. Coercion, Capital, and European States, A. D. 990-1990. Oxford: Blackwell, 1990.

Idem. European Revolutions, 1492-1992. Oxford: Blackwell, 1993.

Thompson, William R. On Global War: Historical-Structural Approaches to World Politics. Columbia: Univ. of South Carolina Press, 1988.

Van Creveld, Martin. Supplying War: Logistics from Wallenstein to Patton. N. Y.: Cambridge Univ. Press, 1977.

Idem. Technology and War: From 2000 B. C. to the Present. N. Y.: Free Press, 1991.

Walder, Andrew G. The Decline of Communist Power: Elements of a Theory of Institutional Change // Theory and Society. 1994. 23. P. 297-324.

Waller, David V. Ethnic Mobilization and Geopolitics in the Soviet Union: Toward a Theoretical Understanding // Journal of Political and Military Sociology. 1992. 20. P. 37-62.

Wallerstein, Immanuel. The Modern World System, vols. 1-3. San Diego, Calif.: Academic Press, 1974-1989.

Waltz, Kenneth N. Theory of International Politics. N. Y.: Columbia Univ. Press, 1979.

Weber Max. Economy and Society. N. Y.: Bedminster Press, [1922] 1968.

Wuthnow Robert. Communities of Discourse: Ideology and Social Structure in the Reformation, the Enlightenment and European Socialism. Cambridge, Mass.: Harvard Univ. Press; 1989.