Гелфорд Джон Маккіндер

Географічна вісь історії

Коли у віддаленому майбутньому який-небудь історик наважиться досліджувати часи, у які ми зараз живемо, і захоче більш коротко їх означити, як це робимо ми сьогодні відносно династій Древнього Єгипту, то цілком можливо, що останні чотириста років він назве «епохою Колумба» і скаже, що завершилася вона відразу після 1900 року. Сьогодні стало тенденцією говорити про географічні дослідження як про щось практично завершене. Вважається також, що географію варто звести винятково до ретельного огляду і філософського синтезу. За чотириста років об’єкти на географічній карті світу набули вірогідних і точних обрисів, і навіть у районах обох полюсів експедиції Нансена і Скота значно зменшили можливості для нових і неймовірних відкриттів. При цьому початок XX сторіччя визначається як кінець великої історичної епохи, причому це стосується не лише її досягнень, якими б великими вони не були. Місіонер, завойовник, фермер, гірник і, нарешті, інженер йшли буквально слідами мандрівників, от чому можна з впевненістю сказати, що світ у своїх найбільш віддалених межах був відкритий уже до того, як ми почали говорити про його фактичне політичне освоєння. У Европі, Північній і Південній Америці, Африці й Австралоазії навряд чи знайдеться місце, де можна привласнити ділянку землі. Таке можливо хіба що в ході війни між цивілізованими і напівцивілізованими державами. Навіть в Азії ми стаємо, очевидно, глядачами останніх актів п’єси, початої вершниками Єрмака, казахами, а також мореплавцями Васко да Гами. Для порівняння ми можемо співставити епоху Колумба з попередніми століттями, навівши таку її характеру рису, як експансія Европи, що не зустрічала практично ніякого опору, тоді як середньовічне християнство було загнане в рамки невеликого регіону, і йому постійно загрожував напад варварів ззовні. Відтепер же, у післяколумбову епоху, нам доведеться мати справу з замкнутою політичною системою, і цілком можливо, що це буде система глобального масштабу. Усякий вибух суспільних сил, замість того, щоб розсіятися в навколишньому незвіданому просторі і хаосі варварства, відгукнеться голосною луною на протилежній стороні земної кулі, так що в підсумку руйнуванню піддадуться усі слабкі елементи в політичному й економічному організмі Землі. Існує велика різниця між попаданням снаряда в яму і його попаданням в закритий простір, між жорсткими конструкціями великої будівлі або корабля. Можливо, хоча б часткове розуміння того факту, відволікаючи, врешті-решт, увагу державних діячів у всіх куточках світу від територіальної експансії, змусить їх до боротьби за узгоджену креативну діяльність.

Ось чому мені здається, що у цьому десятилітті ми вперше перебуваємо у ситуації, коли можна спробувати певною мірою завершено встановити зв’язок між широкими географічними та історичними узагальненнями. Вперше ми зможемо відчути певні реальні пропорції у співвідношеннях подій, що відбуваються на світовій арені, і виявити формулу, яка так чи инакше виявить певні аспекти географічної відданости світовій історії. Якщо нам пощастить, то ця формула набуде і практичної цінности – з її допомогою можна буде вирахувати перспективу розвитку деяких конкуруючих сил сучасного міжнародного політичного життя. Відома фраза про те, що імперія рухається на захід, є лише емпіричною і фрагментарною спробою подібного роду. Так що сьогодні я хотів би описати ті характерні фізичні риси світу, які, я гадаю, дуже тісно пов’язані із людською діяльністю, і уявити деякі основні фази історії, які були органічно пов’язані із цими рисами, при тому навіть тоді, коли останні були ще навіть невідомі географії. Я зовсім не ставлю собі за мету обговорювати вплив того або иншого фактору чи займатися регіональною географією, бо радше хочу показати історію людства як частину життя світового організму. Я свідомий того, що можу дійти лише до певного аспекту істини, і зовсім не схильний впадати в надмірний матеріалізм. Ініціативу проявляє людина, не природа, хоча саме природа великою мірою здійснює регулювання. Моя цікавість лежить радше у сфері вивчення загального фізичного регулювання, ніж у сфері вивчення причин загальної історії. Цілком зрозуміло, що тут можна сподіватися лише на перше наближення до істини, саме тому я зі смиренністю прийму всі зауваження моїх критиків.

Покійний професор Фрімен казав, що єдина теорія, яку слід брати до уваги, це історія середземноморської та европейської рас. У певному сенсі це, звичайно ж, вірно, адже саме серед цих рас зародились ідеї, які привели до того, що нащадки греків і римлян почали владарювати у цілому світі. Однак, в другому, і не менш важливому сенсі схоже обмеження значно звужує думку. Ідеї, які формують націю як противагу звичайному натовпу людей, зазвичай приймаються під тиском спільного нещастя, або при загальній необхідності дати відсіч зовнішній силі. Ідея Англії була впроваджена в державах Гептархії данськими та норманськими завойовниками, ідея Франції була нав’язана гунами, франками, готами та римлянами в битві при Шалоні, а також вселялась пізніше, в час Столітньої війни із Англією; ідея християнства народжувалась із переслідувань у Римській імперії і була доведена до свого логічного завершення в добу хрестових походів; ідея Сполучених Штатів була сприйнята – за участи місцевого патріотизму колоністів – лише під час війни за незалежність; ідея Німецької імперії була сприйнята у Південній Німеччині, та й то не дуже охоче, після її боротьби проти Франції в союзі із Північною Німеччиною. Та концепція історії, яку я можу охарактеризувати як літературну, можливо, мимоволі упускає з поля зору споконвічні рухи, тиск яких грав роль пробуджуючого імпульсу в атмосфері, в якій виношувались великі ідеї. Як персона, що викликає несприйняття, виконує важливу громадську функцію, об’єднуючи своїх ворогів, точнісінько так, завдяки тиску зовнішніх варварів Европа зуміла створити свою цивілізацію. Ось тому я прошу вас поглянути на Европу і европейську історію як на явища, що залежать від Азіі та її історії, бо европейська цивілізація є значною мірою результатом вікової (багаторічної) боротьби проти азіатських вторгнень.

Найбільш важливий контраст, помітний на політичній мапі сучасної Европи, – це контраст між величезними просторами Росії, які займають половину цього континенту, з одного боку, і групою маленьких територій, що їх займають західноевропейські країни – з другого. З фізичної точки зору тут, звичайно, аналогічний контраст між нерозораними рівнинами сходу і багатствами гір і долин, островів і півостровів, які формують иншу частину цієї ділянки земної кулі. На перший погляд може здатися, що у цих знайомих фактах постає очевидний зв’язок між природнім середовищем і політичною організацією, так що навіть не варто про це говорити, особливо коли ми згадаємо, що на Російській рівнині холодній зимі протистоїть спекотне літо, і умови людського існування привносять в життя людей додаткову одноманітність. І тим не менше, декілька історичних карт, які містяться, наприклад, в Оксфордському атласі, покажуть нам, що приблизне співпадіння европейської частини Росії із Східно-Европейською рівниною не випадкове і виникло не за останніх сто років, а існувало і раніше, коли тут панувала кардинально инша тенденція в політичних об’єднаннях. Дві групи держав зазвичай розділяли цю країну на північну та південну політичні системи. Справа в тому, що орографічні мапи не показують тієї особливої фізичної своєрідности, яка до останнього часу регулювала рух і розселення людини на території Росії. Коли сніговий покрив поступово відступає на північ від цих широких рівнин, його заміняють дощі, на побережжі Чорного моря особливо сильні в травні і червні, однак в районі Балтики і Білого моря частіше проливаються у липні і серпні. На півдні панує довге сухе літо. Наслідком подібного кліматичного режиму є те, що північні та північно-західні райони вкриті лісами, хащі яких инколи перемежовуються озерами та болотами, в той час як південь та південний схід є безкрайніми трав’янистими степами, де дерева можна побачити тільки на берегах річок. Лінія, яка розділяє ці два регіони, іде по діагоналі на північний-схід, і бере свій початок біля північного краю Карпат і закінчується радше біля південних схилів Уралу, ніж у його північній частині. Москва лежить північніше цієї лінії, иншими словами, на лісистій стороні. За межами Росії кордони цих величезних лісів тягнуться на захід, і проходять майже посередині европейського перешийку, ширина якого (тобто відстань між Балтійським і Чорним морями) дорівнює 800 милям. За ним, на иншій европейській території, ліси покривають на півночі долини Німеччини, у той час як на півдні степу формують великий Трансільванський бастіон Карпат і простягаються до Дунаю, там, де тепер румунські ниви, і аж до Залізних воріт. Окремий степовий район, відомий серед місцевих жителів за назвою «пушта», що і нині активно обробляється, зайняв Угорську рівнину: його оточує ланцюг лісистих Карпатських і Альпійських гір. На Заході Росії, за винятком крайньої Півночі, розчищення лісу, осушення боліт і освоєння земель порівняно недавно визначили характер ландшафту, більшою мірою згладжуючи те розходження, яке раніше було таким помітним.

Росія й Польща виникли на лісових прогалинах. Разом з тим, сюди, починаючи з V по XVІ сторіччя, через степи з віддалених і невідомих куточків Азії через щілину, утворену Уральськими горами й Каспійським морем, сунула безперервна низка номадів-туранців: гуни, авари, болгари, мадяри, хазари, печеніги, кумани, монголи, калмики. Під час правління Атіли гуни утвердилися в центрі пушти, на найбільш віддалених «придунайських» острівцях степу, і відтіля наносили удари на північ, захід і південь по осілому населенню Европи. Більша частина сучасної історії може бути написана як коментарі до змін, які прямо або побічно були наслідками тих набігів. Цілком можливо, що саме тоді англи й сакси змушені були перетнути море й заснувати на Британських островах Англію. Уперше франки, готи й жителі римських провінцій змушені були стати пліч-о-пліч у битві під Шалоном, маючи перед собою спільну мету – боротьбу з азіатами; у такий спосіб вони мимоволі створили сучасну Францію. У результаті руйнування Аквілеї й Падуї була заснована Венеція; і навіть папство зобов’язане своїм величезним престижем успішному посередництву папи Лева на зустрічі з Атілою у Мілані. Такий був результат, спричинений ордою безжалісних і зовсім не мислячих вершників, що заполонили неконтрольовані рівнини, – це був удар, безперешкодно нанесений азіатським молотом по незайнятому простору. За гунами пішли авари. Саме в боротьбі з ними була заснована Австрія, а в результаті походів Карла Великого був укріплений Відень. Потім прийшли мадяри й своїми безперестанними набігами зі степових таборів, розташованих на території Угорщини, ще збільшили значення австрійського аванпосту, переносячи в такий спосіб фокус того, що відбувалося, з Німеччини на схід, до кордонів цього королівства. Болгари стали правлячою кастою на південь від Дунаю, залишивши своє ім’я на мапі світу, хоча мова їх розчинилася в мові їх слов’янських підданих. Ймовірно, найбільш тривалим і ефективним у російських степах було розселення хозар – сучасників великого руху сарацинів: арабські географи знали Каспій, або Хозарське море. Але зрештою з Монголії прибули нові орди, і упродовж двох століть російські землі, розташовані в лісах на північ від зазначених територій, платили данину монгольським ханам, або «Степу», і, таким чином, розвиток Росії був затриманий й деформований саме в той час, коли инша Европа швидко крокувала вперед.

Варто також зазначити, що ріки, які витікають із цих лісів і течуть до Чорного й Каспійського морів, перетинають увесь степовий шлях кочівників і час від часу вздовж плину цих рік відбувалися випадкові, зустрічні відносно переміщень цих вершників, рухи. Так, місіонери грецької церкви піднялися по Дніпру до Києва, як незадовго до того спустилися по тій же ріці на своєму шляху в Константинополь варяги. Ще раніше німецьке плем’я з’явилося на короткий час на берегах Дністра, пройшовши через Европу від берегів Балтики у тому ж південно-східному напрямку. Але все це – прохідні епізоди, які аж ніяк не зводять нанівець ширші узагальнення. Упродовж десяти століть кілька хвиль вершників-кочівників виходило з Азії через широкий прохід між Уралом і Каспійським морем, перетинаючи відкриті простори півдня Росії й, осідаючи в Угорщині, потрапляли в саме серце Европи, вносячи в такий спосіб в історію сусідніх народів елемент неодмінного протистояння: це стосувалося росіян, германців, французів, італійців і візантійських греків. Те, що вони стимулювали здорову й потужну реакцію замість руйнівної протидії в умовах широко розповсюдженого деспотизму, стало можливим завдяки тому, що мобільність їхньої держави була обумовлена самим степом і неминуче зникала в оточенні гір і лісів.

Подібна мобільність держави була властива й вікінгам. Прибуваючи зі Скандинавії й висаджуючись на південному й північному узбережжях Европи, вони просочувалися вглиб території, користуючись для цього річковими шляхами. Однак масштаб їхніх дій був обмежений, оскільки насправді їхня влада поширювалася лише на території, що безпосередньо примикали до води. Таким чином, осіле населення Европи виявилося затиснутим у лещатах між азіатськими кочівниками зі сходу й учасниками набігів з моря, що нападали з трьох боків. За своєю природою жодна із сторін не могла перемогти иншу, так що обидві вони чинили взаємно стимулюючий вплив. Варто зазначити, що формуючий вплив скандинавів стояв на другому місці після аналогічного впливу кочівників, тому що саме завдяки їм Англія й Франція почали довгий шлях до власного об’єднання, тоді як єдина Італія впала під їхніми ударами. Колись давно Рим міг мобілізувати своє населення, використовуючи для цього дороги, однак тепер римські дороги занепали і їх не ремонтували до вісімнадцятого сторіччя.

Схоже, що навіть навала гунів була аж ніяк не першою у цій «азіатській» серії. Скіфи з розповідей Гомера й Геродота, що харчувалися молоком кобилиць, швидше за все, вели такий же спосіб життя, відносились, ймовірно, до тієї ж раси, що й пізніші мешканці степу. Кельтські елементи в назвах рік Дон, Донець, Дніпро, Дністер і Дунай, можливо, і могли б служити означенням понять у людей зі схожими звичками, хоча й не однієї раси, однак не схоже, щоб кельти прийшли з північних лісів, як готи і варяги пізніших часів. Проте, величезний клин населення, що антропологи називають брахіцефалами, відтиснутий на захід із брахіцефальної Азії через Центральну Европу аж до Франції, ймовірно, впровадився між північною, західною й південною групами доліхоцефального населення і, цілком можливо, походить із Азії.

Тим часом вплив Азії на Европу непомітний до того моменту, коли ми починаємо говорити про монгольське вторгнення XV ст.; однак, перш ніж проаналізувати факти, бажано змінити наш «европейський» кут зору для того, щоб ми могли уявити Старий Світ у всій його цілісності. Оскільки кількість опадів залежить від моря, середина найбільших земних масивів у кліматичному сенсі доволі суха. От чому не варто дивуватися, що дві третини світового населення зосереджені у відносно невеликих районах, розташованих на краях великих континентів – у Европі біля Атлантичного океану, поблизу Індійського й Тихого океанів в Індії й Китаї. Через всю Північну Африку аж до Аравії тягнеться широка смуга майже незаселених через практичну відсутність дощів земель. Центральна й Південна Африка більшу частину своєї історії були точно так само відділені від Европи й Азії, як і Америка з Австралією. У дійсности південним кордоном Европи була і є радше Сахара, ніж Середземномор’я, оскільки саме ця пустеля відокремлює білих людей від чорних. Величезні землі Евро-Азії, що зосереджені, таким чином, між океаном і пустелею, нараховують 21 000 000 кв. миль, тобто половину всіх земель на земній кулі, якщо виключити з підрахунку пустелі Сахари й Аравії. Існує багато віддалених пустельних районів, розкиданих територією Азії, від Сирії й Персії на північний схід у напрямку до Маньчжурії, однак серед них немає таких пустель, які можна було б порівняти із Сахарою. З иншого боку, Евро-Азія характеризується доволі помітним розподілом рік. На більшій частині півночі й центру ці ріки були практично непридатні для людського спілкування із зовнішнім світом. Волга, Оке, Яксарт* течуть у солені озера; Обь, Єнісєй і Лєна – у холодний Північний океан. У світі існує шість великих рік. У цих же районах є багато, хоча й менших, але також значних рік, таких як Тарім і Гельмунд, які знов-таки не впадають в Океан. Таким чином, центр Евро-Азії, поцяткований пустелями, є на загал степовою місцевістю з убогими, але великими пасовищами, де не так вже й мало оазисів, які живляться з річок. Водночас, необхідно ще раз підкреслити, що вся її територія не пронизана водними шляхами, що ведуть від океану. Инакше кажучи, у цьому великому ареалі ми маємо всі умови для підтримки рідкісного, але в сукупності досить значного населення – кочівників, що пересуваються на конях і верблюдах. На півночі область їхнього перебування обмежена широкою смугою субарктичних лісів і боліт, де клімат, за винятком західного й східного країв, занадто суворий для розвитку сільськогосподарських поселень. На сході ліси простягаються на південь до тихоокеанського узбережжя вздовж Амуру – до Маньчжурії. Те ж і на Заході: у доісторичній Европі ліси займали основну територію. Обмежені в такий спосіб на північному сході, півночі й північному заході степи тягнуться, не перериваючись, 4 000 миль від угорської пушти до Малої Гобі й Маньчжурії, і, за винятком західного краю, їх не перетинають ріки, що течуть до океану, так що ми можемо не брати до уваги недавні зусилля розвитку торгівлі в гирлі Обі і Єнісєю. У Европі, Західному Сибіру й Західному Туркестані степ лежить низько, місцями навіть нижче рівня моря. Далі на сході, у Монголії, він тягнеться у вигляді плато; але перехід з одного рівня на иншій, над голими, рівними й низькими районами посушливих центральних земель не надто складний.

Орди, які зрештою навалились на Европу в середині XІ ст., збирали свої сили за 3 000 миль звідси, у степах Верхньої Монголії. Спустошення, що відбулися упродовж декількох років у Польщі, Сілезії, Моравії, Угорщині, Хорватії й Сербії, були, проте, лише найбільш віддаленими й одночасно швидкоплинними результатами великого руху кочівників зі сходу, що пов’язане з ім’ям Чингізхана. У той час, як Золота Орда зайняла Кіпчакський степ від Аральського моря через прохід між Уральським хребтом і Каспієм до підніжжя Карпат, инша орда, що спустилася на південний захід між Каспійським морем і Гіндукушем у Персію, Месопотамію й навіть Сирію, заснувала державу Ільхана. Пізніше третя орда вдарила на Північний Китай, опанувавши Китаєм. Індія й Мангі, або Південний Китай, були до часу прикриті чудовим бар’єром Тібетських гір, із ефективністю яких ніщо у світі, мабуть, зрівнятися не може, якщо, звичайно, не враховувати Сахару й полярні льоди. Але згодом, в епоху Марко Поло – якщо говорити про Мангі, і у часи Тамерлана – якщо мати на увазі Індію, ця перешкода була подолана. Сталося так, що в цьому останньому відомому й добре описаному випадку, усі заселені території Старого Світу раніше чи пізніше відчули на собі експансивну міць мобільної держави, що зародилася на степових просторах. Росія, Персія, Індія й Китай або платили данину, або приймали монгольські династії. Навіть держава турків, що зароджувалася в Малій Азії, терпіла це ярмо понад півстоліття.

Як і в Европі, записи про більш ранні вторгнення збереглися й на инших прикордонних землях Евро-Азії. Неодноразово підкорялися завойовникам з півночі Китай, а завойовникам із заходу – Індія. Щонайменше одне вторгнення на територію Персії зіграло особливу роль в історії всієї західної цивілізації. За триста або чотириста років до приходу монголів, турки-сельджуки, що з’явилися з району Малої Азії, розтеклися тут по величезних просторах, які умовно можна назвати регіоном, розташованим між п’ятьма морями – Каспійським, Чорним, Середземним, Червоною й Перською затокою. Вони утвердилися в Кермані, Хамадані, Малій Азії, скинули панування сарацинів у Багдаді й Дамаску. Виявилося необхідним покарати їх за їхнє обходження із прочанами, які йшли до Єрусалиму, – ось чому християнський світ і почав цілу серію військових походів, відомих під загальною назвою хрестових. І хоча европейцям не вдалося досягти поставлених цілей, ці події так схвилювали й об’єднали Европу, що ми цілком можемо вважати їх початком сучасної історії – це був приклад поступу Европи, стимульованого необхідністю відповідної реакції на тиск, який походив із самого центру Азії.

Поняття Евро-Азії, що ми, таким чином, одержуємо, обіймає розлогі землі, оточені льодами на півночі, пронизані всюди ріками, з площею 21 000 000 кв. миль, що удвічі більша за Північну Америку, центральні й північні райони якої налічують 9 000 000 кв. миль, і більш, ніж удвічі за територію Европи. Однак у неї немає достатніх водних шляхів, що ведуть в океан, хоча з иншого боку, за винятком субарктичних лісів, вона в цілому придатна для пересування всякого роду кочівників. На захід, південь і схід від цієї зони лежать прикордонні регіони, що творять широкий півмісяць, і доступні для мореплавства. Відповідно до фізичної будови цих районів є чотири, причому важливим є те, що в принципі вони збігаються з поширенням чотирьох великих релігій – буддизму, брахманізму, ісламу й християнства. Перші дві лежать у зоні мусонів, причому одна з них звернена до Тихого океану, инша – до Індійського.

Четверта – Европа, зрошується дощами, що йдуть із заходу, з Атлантики. Ці три регіони, що сукупно нараховують менше семи мільйонів кв. миль, населяє понад мільярд жителів, инакше кажучи, дві третини населення земної кулі. Третя сфера, що збігається із зоною п’яти морів або, як її частіше називають, район Близького Сходу, ще більше страждає від браку вологи через свою близькість до Африки й, за винятком оаз, заселена, відповідно, не дуже щільно. Якоюсь мірою вона поєднує риси як прикордонної зони, так і центрального району Евро-Азії. Ця зона позбавлена лісів, поверхня її вкрита пустелями, так що вона цілком підходить для кочівників. Цій території притаманні риси прикордонного району, оскільки морські затоки й ріки, що впадають в океан, роблять її доступною для морських держав, дозволяючи, при цьому і їм самим панувати на морі. От чому тут періодично виникали імперії, які відносились до розряду «прикордонних», і основою яких було сільськогосподарське населення великих оаз Єгипту й Вавилону. Крім того, вони були пов’язані водними шляхами із цивілізованим світом Середземномор’я й Індії. Але, як і варто було б очікувати, ці імперії потрапляли в зону небачених досі міграцій скіфів, турок й монгол, які йшли із Центральної Азії, а також народів Середземномор’я, що хотіли захопити суходіл від західного до східного океану. Це місце – найбільш слабка ланка для ранніх цивілізацій, оскільки Суецький перешийок, що розділив морські держави на західні й східні, і посушливі пустелі Персії, що простягаються із Центральної Азії аж до Перської затоки, давав змогу ордам кочівників добиратися до берега океану, що відділяв, з одного боку, Індію і Китай, а з иншого боку – їх самих від Середземноморського світу. Щоразу, коли оази Єгипту, Сирії й Вавилону занепадали, жителі степів могли використати плоскі нагір’я Ірану й Малої Азії як форпости, звідки вони могли скеровувати свої удари через Пенджаб прямо на Індію, через Сирію на Єгипет, а через розгромлений міст Босфору й Дарданелл – на Угорщину. На магістральному шляху до внутрішньої Европи стояв Відень, що протистояв набігам кочівників – як тих, що приходили прямою дорогою з російських степів, так і тих, що проникали звивистими шляхами від Чорного й Каспійського морів.

Отож, ми проілюстрували очевидну різницю між сарацинським і турецьким контролем на Близькому Сході. Сарацини були відгалуженням семітської раси, людьми, які населяли долини Нілу і Євфрату й невеликі оази на півдні Азії. Скориставшись двома можливостями, наданими їм цією землею, – кіньми й верблюдами, з одного боку, і кораблями – з иншого боку – вони створили велику імперію. У різні історичні періоди їхній флот контролював Середземне море аж до Іспанії, а також Індійський океан до Малайських островів. Із цієї стратегічно центральної позиції між західним і східним океанами, вони намагалися завоювати всі прикордонні землі Старого Світу, повторюючи в чомусь Александра Македонського й передбачаючи Наполеона. Вони загрожували навіть степу. Однак, сарацинську цивілізацію зруйнували турки, повністю відділені від Аравії, Европи, Індії й Китаю, язичники-туранці, що жили в самому серці Азії.

Пересування поверхнею океану стало природним конкурентом континентальному пересуванню на верблюдах і конях. Саме на етапі освоєння океанічних рік була започаткована річкова стадія цивілізації: китайська на Янцзи, індійська на Гангу, вавилонська на Євфраті, єгипетська на Нілі. На освоєнні Середземного моря ґрунтувалося те, що називають «морським» етапом цивілізації, – ґрунтувалися цивілізації греків і римлян. Сарацини й вікінги могли контролювати узбережжя океанів саме завдяки своїй можливості плавати.

Найбільш важливим результатом відкриття шляхів до Індії навколо мису Доброї Надії було те, що він повинен був зв’язати західне й східне каботажні судноплавства Евро-Азії, нехай навіть таким обхідним шляхом, і в такий спосіб певною мірою нейтралізувати стратегічну перевагу центрального положення степовиків, натиснувши на них із тилу. Революція, почата великими мореплавцями покоління Колумба, наділила християнський світ надзвичайною мобільністю, яка, однак, не досягла заповітного рівня. Єдиний і протяжний океан, що оточує розділені й острівні землі, є, безумовно, тією географічною умовою, що привела до вищого рівня концентрації командування на морі і цілої теорії сучасної військово-морської стратегії й політики, про що докладно писали капітан Мехен і м-р Спенсер Вілкінсон. Політичний результат цього полягав у зміні відносин між Европою й Азією. Не треба забувати, що в середні століття Европа була затиснута між непрохідними пісками на півдні, незвіданим океаном на заході, льодами або безкрайніми лісами на півночі й північному сході, а зі сходу й південно-сходу їй загрожувала надзвичайна рухливість кочівників. І от тепер вона піднялася над світом, сягнувши тридцяти восьми морів або инших територій і поширивши свій вплив навколо евроазійських континентальних держав, які досі загрожували її існуванню. На вільних землях, відкритих серед водних просторів, створювалися нові Европи, і тим, чим раніше для европейців були Британія й Скандинавія, тепер стають Америка й Австралія, і навіть транссахарска Африка, яка долучається тепер до Евро-Азії. Британія, Канада, Сполучені Штати, Південна Африка, Австралія і Японія є своєрідним кільцем, що складається з острівних баз, призначених для торгівлі й морських сил, недосяжних для сухопутних держав Евро-Азії.

Проте, останні продовжують існувати, і відомі події ще раз підкреслили їхню значимість. Поки «морські» народи Західної Европи заповнювали поверхню океану своїми кораблями, що направлялися у віддалені землі, і тим або иншим способом обкладали даниною жителів океанічного узбережжя Азії, Росія організувала козаків і, вийшовши зі своїх північних лісів, взяла під контроль степ, виставивши власних кочівників проти кочівників-татар. Епоха Тюдорів, яка побачила експансію Західної Европи на морських просторах, була свідком і того, як Російська держава просувалася від Москви у бік Сибіру. Кидок вершників через всю Азію на схід був подією, який тою ж мірою загрожував політичними наслідками, як і подолання мису Доброї Надії, хоча обидві ці події довший час не співвідносили одну з одною.

Можливо, найбільш вражаючий збіг в історії полягав у тому, що як морська, так і сухопутна експансія Европи виявилася у певному сенсі продовженням древнього протистояння греків і римлян. Кілька невдач у цій сфері мали триваліші наслідки, ніж невдала спроба Рима латинізувати греків. Тевтонці цивілізувалися й прийняли християнство від римлян, слов’яни ж – від греків. Саме романо-тевтонці згодом плавали морями; і саме греко-слов’яни скакали степами, підкоряючи туранскі народи. Отож, сучасна сухопутна держава відрізняється від морської уже в джерелах своїх ідеалів, а не в матеріальних умовах і мобільності**.

Слідом за козаками на сцені з’явилася Росія, яка спокійно попрощалася зі своєю самотністю у лісах Півночі. Иншою ж надзвичайно важливою внутрішньою зміною в Европі минулого сторіччя була міграція російських селян на південь, оскільки якщо раніше сільськогосподарські поселення закінчувалися на кордонах з лісами, то тепер центр населення всієї европейської Росії лежить на південь від цього кордону, посередині пшеничних полів, що замінили степи. Саме так виникло надзвичайно важливе місто Одеса, що розвивалася із суто американською швидкістю.

Ще покоління тому здавалося, що пара й Суецький канал збільшили мобільність морських держав у порівнянні із сухопутними. Залізниці грали, головним чином, роль придатку океанської торгівлі. Але тепер трансконтинентальні залізниці змінюють становище сухопутних держав, і ніде вони не працюють із більшою ефективністю, ніж у закритих центральних районах Евро-Азії, де на великих просторах не зустрінеш жодної колоди або каменю для їхньої будівлі. Залізниці роблять у степу небачені чудеса, тому що вони безпосередньо замінили коня й верблюда, так що необхідна стадія розвитку – дорожня – тут була пропущена.

Щодо торгівлі, то не слід забувати, що, при відносно дешевій океанській торгівлі, товар звичайно проходить через чотири етапи: фабрика-виробник, порт завантаження, порт вивантаження й товарний склад у пункті продажу. Натомість континентальна залізниця веде прямо від фабрики-виробника на склад імпортера. Таким чином, посередницька океанська торгівля веде, за инших рівних умов, до формування навколо континентів зони проникнення, чий внутрішній кордон грубо позначений лінією, уздовж якого ціна чотирьох операцій, океанського перевезення й залізничного перевезення із сусіднього узбережжя дорівнює ціні двох операцій і перевезенню континентальною залізницею.

Російські залізниці простягнулися на 6 000 миль від Вербалена на заході до Владивостока на сході. Російська армія в Маньчжурії є чудовою мобільною сухопутною силою, подібно тому, як Британія у Південній Африці є прикладом морської держави. Звичайно, Транссибірська магістраль залишається єдиною й далеко не безпечною лінією зв’язку, однак ще у цьому сторіччі ціла Азія покриється мережею залізниць. Простори на території Російської імперії й Монголії настільки великі, а їхній потенціал відносно населення, зерна, бавовни, палива й металів настільки високий, що тут безсумнівно розів’ється свій, нехай трохи віддалений, величезний економічний світ, недосяжний для океанської торгівлі.

Переглядаючи настільки швидким поглядом основні тенденції історії, чи не бачимо ми щось постійне в географічному плані? Хіба не є стержневим регіоном у світовій політиці цей великий район Евро-Азії, недоступний кораблям, але доступний у давні часи кочівникам, що нині має бути покритий мережею залізниць? Тут існували й продовжують існувати умови, багатообіцяючі й одночасно обмежені, для мобільности військових і промислових держав. Росія заступає Монгольську імперію. Її тиск на Фінляндію, Скандинавію, Польщу, Туреччину, Персію, Індію й Китай замінив собою централізовані набіги степовиків. У цьому світі вона займає таке центральне стратегічне положення, як Німеччина у Европі. Вона може в усіх напрямках, за винятком півночі, наносити і, одночасно, й діставати удари. Остаточний розвиток її мобільности, пов’язаний із залізницями, є лише питанням часу. Та й жодна соціальна революція не змінить її ставлення до великих географічних кордонів її існування. Тверезо розуміючи межі своєї могутности, правителі Росії віддали Аляску, тому що для російської політики діючим правилом є не володіти жодними заморськими територіями, як для Британії натомість – правити на океанських просторах.

За межами цього стержневого району існує великий внутрішній півмісяць, утворений Німеччиною, Австрією, Туреччиною, Індією й Китаєм, і зовнішній – Британія, Південна Африка, Австралія, Сполучені Штати, Канада і Японія. При сучасному співвідношенні сил осьова держава – Росія – не рівносильна периферійним державам, і тут противагою може виступити Франція. Щойно східною державою стали Сполучені Штати. На баланс сил у Европі вони впливають не безпосередньо, а через Росію, і немає жодних сумнівів у тому, що вони побудують Панамський канал для того, щоб зробити ресурси Міссісіпі й Атлантики доступними для перекачування в Тихий океан. Із цього погляду лінію реального поділу між сходом і заходом варто шукати саме в Атлантиці. Порушення балансу сил на користь осьової держави, що виявляється в його експансії на прикордонні території Евро-Азії, дозволяє використати неосяжні континентальні ресурси для будівництва флоту. Завдяки цьому незабаром на наших очах з’явиться світова імперія. Це може трапитися, якщо Німеччина захоче приєднатися до Росії як союзник. От чому загроза подібного союзу повинна штовхнути Францію в обійми морських держав, і тоді Франція, Італія, Єгипет, Індія й Корея створять таке сильне об’єднання, у якому флот буде підтримувати армію, що в остаточному підсумку змусить союзників осі розгортати свої сухопутні сили, утримуючи їх від концентрації сили на морях. Якщо навести більш скромне порівняння, то це нагадує те, що робив під час бойових дій Веллінгтон з бази Торес Ведрас. І чи не зможе Індія зрештою зіграти таку ж роль у системі Британської імперії? І чи не ця ідея лежить в основі концепції містера Емері, який говорив, що фронт бойових дій для Британії простягається від мису Доброї Надії через Індію аж до Японії?

На цю систему може вплинути розвиток величезних можливостей Південної Америки. З одного боку, вони зможуть підсилити позиції Сполучених Штатів, а з иншого, якщо, звичайно, Німеччина зможе кинути діючий виклик доктрині Монро, вона спроможна відокремити Берлін від того, що я охарактеризував як політику осі. Місцеві комбінації держав, приведених у рівновагу, тут значення не мають. Я стверджую, що з географічної точки зору вони роблять щось схоже на колообіг навколо осьової держави, завжди великою, але мало мобільною у порівнянні з навколишніми прикордонними й острівними державами.

Я говорив про це все як географ. Дійсний же баланс політичної могутности в кожний конкретний момент є, безумовно, з одного боку, результатом географічних, а також економічних і стратегічних умов, а з иншого боку – відносної чисельности, мужности, оснащености й організації конкуруючих народів. Якщо точно підрахувати все це, то ми зможемо з’ясувати різницю, не застосовуючи сили зброї. Географічні показники у підрахунках більше вживані й більш постійні, ніж людські. От чому ми сподіваємося знайти формулу, яку рівною мірою можна застосувати і до історії, і до сьогоднішньої політики. Соціальні рухи завжди мали приблизно ті самі фізичні риси, і я сумніваюся, що поступово зростаюча сухість клімату, якщо це ще буде доведено, міняла навколишнє середовище в Азії й Африці. Рух імперії на захід видається мені короткочасним обертанням прикордонних держав навколо південно-західного й західного кутів осьового району. Проблеми, пов’язані із Ближнім, Середнім і Далеким Сходом, залежать від хиткої рівноваги між внутрішніми й зовнішніми державами в тих частинах прикордонного півмісяця, де місцеві держави майже не враховуються.

На закінчення слід зазначити, що зміна внутрішнього контролю Росії якимось новим його видом не приведе до зниження значимости цієї осьової позиції. Якби, наприклад, китайці за допомогою Японії розгромили Російську імперію й завоювали її територію, вони б створили жовту небезпеку для світової свободи тим, що додали до ресурсів великого континенту океанічні простори, завоювавши в такий спосіб перевагу, дотепер не отриману російським господарем цього осьового регіону.

---

* Оке, Яксарт – древні назви Амудар’ї й Сирдар’ї.

** Ця заява зазнала критики в ході дискусії після доповіді. Переглядаючи цей параграф, я все-таки думаю, що в своїй основі воно справедливе. Навіть візантійський грек був би иншим, якби Рим підкорив собі древню Грецію. Без сумніву, ідеали, про які йде мова, були скоріше візантійськими, ніж еллінськими, але римськими вони не були, це вже точно.

Переклав Євген Троян