Джон Лукач

Кінець ХХ століття і кінець епохи модерну

Двадцяте століття було століттям Америки. Незадовго до цього хронологічного начала народ Америки та його політики вирішили, що Сполучені Штати мають стати світовою державою. Вони вже не могли задовольнятися тим, що є найвеличнішою з країн Америк. У 1898 році Сполучені штати завоювали Кубу та Пуерто-Рико і скочили через Тихий океан. Це була віддалена прелюдія до Першої світової війни, але тим не менше прелюдія. У 1917 році Сполучені Штати в союзі з Британією та Францією вступили в Першу світову війну і допомогли розгромити Німеччину. Менш ніж через двадцять п’ять років Сполучені Штати в союзі з Британією та Росією вступили у Другу світову війну і надали допомогу у розгромі нацистської Німеччини, водночас майже самотужки подолавши Японію. У 1945-ому році американський прапор, що майорів над американськими військовими кораблями, панував над морями від Токійського заливу до Босфору. Згодом почалася конфронтація з Росією щодо трофеїв Другої світової війни. Лідери Америки та Росії відчували необхідність пом’якшення такої конфронтації, аж поки у 1980-х росіяни вирішили відмовитися від неї зовсім, віддавши свої европейські завоювання.

Двадцяте століття було століттям Америки не тільки через потугу Сполучених Штатів, а також через надмірний вплив та престиж всього американського. Американський долар став універсальним стандартом валюти у цілому світі. Велика кількість найцінніших предметів европейського мистецтва та більшість великих европейських художників переїхали через Атлантику до Сполучених Штатів. Американські університети стали глобальними дослідницькими та навчальними центрами. Американські звичаї, американська практика, американська музика і американська популярна культура стали зразками для наслідування в окремих куточках світу. Ще у 1925-му році мільйони людей в Европі знали імена і лиця американських кінозірок, не знаючи при цьому імени власного прем’єр-міністра. Багато що збереглося і до сьогодні. Хоча більшість з даних впливів – сили, престижу, присутности – припинилися. Здається, що двадцять перше століття не буде століттям Америки. У такій перспективі немає нічого загрозливого, я маю на увазі – для американців. Загрозливим є те, що кінець двадцятого століття, кінець американського століття є невід’ємною складовою кінця епохи модерну загалом.

31 червня 1898 року практично закінчилася американська війна з Іспанією і до Вашинґтону прибули пропозиції про припинення вогню. У той самий день у Фрідріхсруе помер Бісмарк. У Бісмарка було передчуття щодо майбутнього століття. Приблизно за декілька років до своєї смерті він сказав, що важливим фактом майбутнього століття буде те, що американці говорять англійською. Те, що він мав на увазі, є очевидним. Угрупування, можливо навіть союз Сполучених Штатів та Великої Британії, англомовних націй, могло стати найбільшою світовою силою. Инші видатні особистості також зауважували дещо схоже: Редьярд Кіплінг, адмірал Махан, Теодор Рузвельт, У.Т. Стед, Ендрю Карнеґі і кардинал Ґібонс, не говорячи вже про російських журналістів, французьких дипломатів, іспанських інтелектуалів. Кайзер Вільгельм ІІ, підозріливий покровитель Бісмарка, не зумів цього збагнути, не зміг звернути достатньої уваги на инші застереження Бісмарка, в результаті чого зазнав поразки. Хронологічне століття почалося у 1900 році несподіваним розвитком англо-німецького антагонізму, безпрецедентного в історії цих великих націй. Цей антагонізм не був головним фактором у розв’язанні війни 1914-го, але він став принциповим фактором у переростанні її у Світову. Сам термін «Світова війна» був запроваджений американцями, і вперше прозвучав у 1915 році. Приблизно через рік американці та їх керівництво почали переконувати себе в тому, що в разі перемоги Німеччини над Британією, утвориться моментальна і, можливо, смертельна загроза для Сполучених Штатів. Загалом вони так само думали і у 1940 – 1941 роках, до Перл-Харбора, незважаючи на те, що кайзер та Гітлер були надзвичайно різними людьми.

У цьому світовому історичному розвитку присутній елемент, що лежить в основі усіх розрахунків щодо глобальної стратегії та політичної сили. До 1900 року американський критицизм і недовіра до Британії, що зумовили війну за незалежність і війну 1812-го, на загал зникли. До 1900 року більшість народу Америки не складалося з людей англійського, валійського, шотландського та шотландсько-ірландського походження, але політичне, соціальне, фінансове, інтелектуальне та культурне лідерство належить в основному саме цим людям. Однак, упродовж двадцятого століття, а особливо другої його половини, присутність, пропорція і вплив цього лідируючого класу послаблювалися. До того часу як з’явився порожній акронім «WASP» (1), у 1960-х, тон американського суспільства та культури змінився, можливо, назавжди. Сам Уїнстон Черчіль не розумів цього повною мірою. Він був би згідний з Бісмарком, чиє життя обірвалося того ж року, коли почалася публічна кар’єра Черчіля: упродовж цієї довгої кар’єри Черчіль бачив у майбутньому як висновок конфедерацію, якщо не союз англомовних народів світу, який забезпечив би для більшості народів Землі довгий, сонячний, мирний день на зразок Риму в епоху Антонінів (як одного разу сказав про це сам Черчіль). Але цьому не судилося статися.

Не слід думати, що зменшення американської сили виникло внаслідок зменшення її колись домінуючої етнічної компоненти. Можливо, занепад був зумовлений занепадом ери наддержав.

Під час Другої світової війни головним знаряддям, що нанесло нищівний удар Німеччині, була російська армія. Головним знаряддям у перемозі над Японією був американський флот. Наприкінці двадцятого століття росіяни вийшли зі Східної Европи і почався вихід американців з західної частини Тихого океану.

Чи значить це, що Німеччина та Японія знову піднімаються? І так, і ні. Ера добрих почуттів в американсько-японських відносинах пройшла. Це має тривожні наслідки, хоча Японія, будучи економічним велетнем, продовжує залишатися політичним та воєнним пігмеєм, і невідомо, чи виявляться японці здатними (і чи захочуть) перевести свою економічну міць у політичну і воєнну експансію. Проблема Німеччини в Европі аналогічна, хоча й не ідентична. Якщо ймовірний колапс сьогоднішньої влади в Китаї не спричинить деякого ослаблення і хаосу, через які Китай пройшов у першій половині двадцятого століття, на Далекому Сході не буде вакууму сили, який б могла використати Японія для встановлення прояпонської влади на східно-азійському континенті. Однак такий вакуум існує у Східній Европі, де вже є держави, які радше орієнтовані на Німеччину, ніж на Сполучені Штати, Британію чи инші західноевропейські держави. (Не слід забувати, що в часи Третього райху Гітлер був більше зацікавлений у забезпеченні васального підкорення певних держав, ніж у надбанні їх територій. Під «васальним підкоренням» я розумію ситуацію, коли номінально «незалежні» держави не мають власної незалежної політики.)

Однак, сьогоднішня влада Німеччини і німецький народ не є простим продовженням Третього райху. Фактично більше, ніж будь-яка инша держава, яка програла війну, більше, ніж японці, більше, ніж італійці, німецька влада та німецький народ відреклись від своїх лідерів та своїх дій під час Другої світової війни. Їх влада урочисто і офіційно змирилася з втратою великих і густо населених німецьких територій на користь инших держав Центральної та Східної Европи. Вони виплатили значні репарації людям, які постраждали і були обездолені Третім райхом. Їх конституція та інститути є виключно демократичними. Їхня відданість европейським організаціям та їх бажання бути надійним партнером і учасником можливої об’єднаної Европи все ще переважають. Коли йдеться про світову значущість Німеччини, то можна побачити дивну, однак, певну схожість між початком і кінцем двадцятого століття. Приблизно у 1900 році дозріла рішучість Німеччини (чи називайте це схильністю) здобути статус світової держави. Їй була нанесена поразка у світовій війні, але вона знову піднялася. Цей підйом відбувся би, навіть якби не було Гітлера, який фантастично пришвидшив цей процес, поки не настроїв проти себе більшість світу, після чого його Німеччина зазнала краху. Але, всупереч прийнятих норм, Гітлер не хотів завойовувати весь світ. Він хотів домінувати на великій території европейського континенту та в европейській частині Росії. Ніхто в Німеччині тепер так не думає. Буде, однак, певного роду німецьке панування в Европі, особливо у Східній Европі. Питання тільки у його розмаху та якості: яким воно буде?

Услід за поступовим виходом Сполучених Штатів з західної частини Тихого океану відбудеться їх вихід із Західної Европи, включно з Німеччиною (будівництво Діснейлендів у Західній Европі не зможе цього замінити). За виходом росіян зі Східної Европи, в тому числі і з Німеччини, відбудеться їх вихід з Далекого Сходу. Це вже почалося стосовно Монголії (російської та совєтської креатури двадцятого століття), яка фактично унезалежнилась від Москви. Тим не менше російський вплив у Китаї звівся майже до нуля. Якщо росіяни віддадуть Японії чотири окуповані у 1945 році маленькі острови на півночі – це буде значущим не тільки через мізерність території даних островів, але й тому, що це стане перевіркою взаємної волі Росії та Японії.

Приблизно десять років тому я написав такий заключний параграф для книги: «Упродовж понад ста років після утворення Сполучених Штатів більшість американців думало про себе, як про щось відмінне від Старого Світу і його гріхів. Пройшло майже сто років і це уявлення значно трансформувалося: Сполучені Штати стали передовою моделлю Старого Світу …і, можливо, цілого світу. Жодне з цих уявлень більше не має ніякого сенсу. Чи знайдуть американці внутрішню силу для консолідації та стійкости для віри у те, що їх цивілізація відрізняється не від так званого Старого, але від так званого третього світу, а не є просто поліпшеною його моделлю? На початку третього століття американської незалежности це стало, чи скоріше всього, повинно стати проблемою» (2). Наприкінці иншої книги понад тридцять років тому я писав: «Наприкінці минулого століття Бісмарк сказав, що найбільш вагомим фактором буде те, що американці все таки розмовляють англійською. Найбільш важливим фактором у другій половині даного століття може стати те, що росіяни – все таки білі» (3). Можливо і не у другій половині двадцятого століття, а, можливо, у двадцять першому.

Цікавий збіг: останні десять чи дванадцять років кожного із останніх п’яти століть були відзначені вирішальними, і навіть монументальними змінами.

Наприкінці п’ятнадцятого століття Колумб відкрив Америку, а Васко да Гама обігнув Африку для того, щоб відкрити Індію. Почалася експансія Европи. Середземноморська епоха світової історії закінчилася. П’ятсот років італійський півострів був у її центрі. Але у 1494 році французи зайняли Італію, і у 1492 іспанці підкорили останнє королівство маврів на іспанському півострові. Почали підніматися великі атлантичні держави: Іспанія, Франція і потім Англія. Нації, які межують з Атлантикою, стали головними персонажами, а Атлантика – головним театром світової історії.

Коли залишалося дванадцять років до завершення шістнадцятого століття, у 1588 році, англійці знищили іспанську Армаду. Одним із результатів цього став підйом Голландії, ще однієї морської держави на східних берегах Атлантики. У 1590 році Франція при Генріху IV стала першою об’єднаною державою епохи модерну. Почався затяжний занепад колись могутньої величної Іспанської атлантичної та західноевропейської імперії (підйом якої припав на останнє десятиліття попереднього століття).

Упродовж останніх дванадцяти років сімнадцятого століття відбувся наступний збіг великих подій. У 1688 році «Славна Революція» в Англії породила нову форму правління, яку копіювали, щонайменше, упродовж наступних двохсот років у инших країнах світу – конституційну монархію з її договірним визначенням громадянських прав. Водночас починається боротьба Англії та Франції – двох величних світових держав – за панування в Атлантиці, тобто за те, щоб стати спадкоємцем ослабленої (і збанкрутілої) Іспанської імперії. У 1689 році Англія та Франція розпочали серію світових воєн, які врешті завершилися Ватерлоо. Того ж року Пьотр І став царем Росії. У 1690-х Росія почала кріпнути, і Отаманській імперії була нанесена поразка у Східній Европі – инша велика подія зі значущими наслідками.

«Славна революція» (вона була не стільки славною в Ірландії і Шотландії) співпала – і відповідала – славній кульмінації так званої наукової революції. Те, що розпочали Копернік, Кеплер, Галілей і Декарт, завершив у 1687 році публікацією своїх «Principia» Ньютон. Те, що Земля кругла і Всесвіт надзвичайно великий, а Земля рухається навколо Сонця, було відомо декільком вченим, хоча це не мало значення у житті людей. Різниця полягала в тому, що система Ньютона не тільки співпадала, але й певним чином відповідала також новій системі 1688 року: вона перетворила Бога у конституційного монарха Всесвіту, закони якого менше залежали від божественної влади, заснованої більше на вірі, ніж на законах математичних міркувань. Уся система Ньютона здавалась цілісною та непогрішимою, враховуючи технічні досягнення, функції та процеси мислення у світі, які залежать від неї навіть тепер, не дивлячись на те, що у двадцятому столітті ми знаємо (чи повинні знати), що вона не є непогрішимою, не є всеохоплюючою і не може такою бути.

Коли до кінця вісімнадцятого століття залишалося одинадцять років, у 1789 році, відбулася Французька революція. У той самий час (фактично за п’ять днів до Французької Національної асамблеї у Версалі, що, аби розпочати розвал старої монархії) Джордж Вашинґтон у Нью-Йорку був проголошений першим президентом Сполучених Штатів Америки. Упродовж останніх дванадцяти років вісімнадцятого століття ритм світових подій пришвидшився під супровід великих змін у війнах та суспільствах, у будівництві держав та мистецтві, в ідеях та стилях.

Все правильно, 1790-і були певним fin-de-siecle (4). Хоч тоді ніхто не мислив в категоріях fin-de-siecle – ні в Парижі, ні деінде. У 1890 році, наприкінці дев’ятнадцятого століття, ця фраза прозвучала в Парижі. Як записано в Оксфордському англійському словнику: «1890. [Фр.] Фраза, яка використовується як означення: характеристика кінця [дев’ятнадцятого] століття: передовий, модерністський; а також декадентський». Це майже вірно. У 1890-х почалося дещо запізніле реагування проти вікторіанської епохи: з центром – у Парижі, але й у Лондоні та в инших місцях. «Авангардистський та декадентський»: останнє може виглядати суперечливим, але тільки ретроспективно. Наш fin-de-siecle в 1990-х ширший за обсягом і відрізняється за змістом. Він антидекадентський, але його антидекадентство, можливо, тільки маскує декадентство инших, більш глибоких тенденцій. Fin-de-siecle 1890-х був антибуржуазним, неоаристократичним і богемно-елітарним, хоча б претензійно. Наш fin-de-siecle поверхнево консервативний і популістський. Але в глибшому сенсі наш fin-de-siecle уже завершений: коли не брати до уваги хронологію, двадцяте століття закінчилося подіями 1989 року.

Нам не слід приписувати функціональну важливість чомусь, що є лише хронологічним співпадінням. Як і механічний годинник (винайдені на початку епохи модерну), ідея вимірювати час століттями була модерністичною ідеєю, людським винаходом. Як і в житті чоловіка або жінки, в історичному житті нації, раси, континенту чи цілої цивілізації хронологічні маркери кінця року, десятиліття чи століття – всього лиш віхи. Вирішальні події їхніх життів, їхні пуанти не відповідають арифметичним маркерам. Чому у нас, в історії західного світу, ці збіги припали на період десяти чи дванадцяти років до хронологічного завершення кожного століття, ми не знаємо. Більше ми нічого сказати не можемо. Усе инше – астрологія, якщо їй це під силу.

Так само і міленіум – це просто арифметичний термін, який наділений великою метафоричною сугестивністю. Наприкінці першої тисячі років нашої ери велика кількість людей в Европі була захоплена хвилею містичного жаху. У майбутньому 2000 році нашої ери серед людей нашого світу такої реакції, можливо, не буде.

Історія світу (і особливо західної цивілізації) близько 2000 року вже відмічена умовою, якої у 1000 році не було у свідомості людей. Люди у 1000 році і, звичайно, століття після нього не знали, що вони живуть в середньовіччі. Тепер все инакше. Ми більше знаємо про наш історичний час ніж будь-яке инше покоління в історії людства. Це є наслідком розвитку історичної свідомости, одного із найважливіших і найменш визнаних досягнень епохи модерну.

Та обставина, що ми знаємо – живемо не тільки наприкінці кінці століття, але і в час великих змін, відносно нова та достатньо цікава. Але нам слід знати, що ми живемо в час чогось більш величного і, можливо, більш зловіщого – в час відходу великої історичної епохи, відходу епохи модерну.

Те, що ми живемо майбутнім, а думати можемо тільки минулим, і є одвічною людською умовою. Але знання про цю умову змінювалося упродовж історії людства. У середньовіччі ніхто не знав, що він живе у середньовіччі. Ми вже понад двісті років знаємо, що живемо в епоху модерну. Але визнання та довготривале використання цього терміну підходить до кінця.

«Епоха модерну» – не точна назва. Закінчення середньовіччя проходило поступово. Те саме відбувається і в нашому випадку. Жодна подія чи група подій не визначає точного моменту відходу епохи, оскільки історична епоха ніколи повністю не зникає. Кожна епоха починає відходити раніше і триває довше, ніж будь-який одиничний маркер. Поступово відходять її інститути, соціальні структури, звичаї, вирази, уявлення і способи мислення та віри, це відбувається одночасно з розвитком нових інститутів, нових структур, нового способу мислення та віри. У Західній Европі двісті років, починаючи приблизно з 1490 до 1690 року, проходив саме такий перехідний період. Такі переходи наповнені насиллям, тому що для більшости людей виявляється більш складним відкинути чи змінити звичний спосіб мислення, ніж змінити чи розпрощатися з своїми матеріальними надбаннями. Це не новина. Що є відносно новим, так це тонка відмінність між психічними тенденціями теперішніх людей і людей, що жили п’ятсот років тому. Ми, чи принаймні дехто з нас, знаємо і відчуваємо, що відходить ціла епоха. Упродовж п’ятнадцятого століття ніхто не знав, що середньовіччя закінчується. Це не було визнано доти, поки ера минула остаточно, поки не почалася епоха розповсюдження концепції трьох епох (древности, середньовіччя та модерну), одночасно з визнанням того, що середньовіччя (яке тоді невірно тлумачилося як довгий темний тунель, який відділяє світлі ідеали пізньої античности від привабливих висот модерну) остаточно минуло. «Модерн» як латиною, так і иншими мовами означає «нинішній», «сучасний». Таке використання терміну почалося приблизно у 1580 році. Але його адаптація до історії, що викристалізувалася століттям пізніше, була не точною у зв’язку з притаманним йому припущенням, що ця нова, сучасна епоха буде тривати непередбачено довго, можливо, залишиться назавжди.

У цьому проявлялася не тільки короткозорість, навіть незважаючи на історичний оптимізм (він не був настільки переважаючим, як про це часто думають) Просвітництва, чи ери Розуму, який зіграв свою роль. Прикладом є Едвард Ґібон, великий історик вісімнадцятого століття, сама робота якого, її стиль, її бачення є розквітом тоді ще відносно нової історичної свідомости. Ідея написати книгу про занепад та руїну Римської імперії прийшла йому до голови жовтневого дня 1764 року в Римі, коли він сидів на траві поруч із зруйнованими і майже похованими пам’ятниками римського Форуму (археологія, ще один побічний продукт зростаючої історичної свідомости, у той час тільки з’явилася; у неї ще не дійшли руки до Форуму). У той день спалахнуло гібонівське натхнення написати не тільки про велике імперське місто чи державу, але й про велику цивілізацію. Через декілька років, у середині своєї роботи, Ґібон написав розділ «Загальні зауваження щодо падіння Римської імперії на Заході». Нам не личить займатися провидіннями, писав він. «Ми не можемо визначити, до яких висот може дійти людський рід у своєму просуванні до ідеального; але можна з впевненістю сказати, що ніхто з людей, якщо не зміниться обличчя природи, не зможе опуститися до свого початкового варварства … отже, ми можемо мовчазно, з впевненістю зробити наступний приємний висновок, що кожна світова епоха збільшила і продовжує збільшувати реальне благополуччя, щастя, знання і, можливо, доброчинність людства». (Ретельно читаючи цей красномовний уривок, нам слід звернути увагу на визначення, яке міститься у фразах Ґібона: «їх початкове варварство» і «можливо, доброчинність»). Все таки оптимізму такого роду у нас вже немає. Модерністська віра Ґібона у модерністську ідею прогресу звучить для нас наївно. Звісно, він писав у вісімнадцятому столітті, практично у зеніті епохи модерну. У нас менше ілюзій, при умові, що вони у нас ще лишилися. У будь якому випадку, він писав і думав тільки про загрозу варварів ззовні. Це є можливим і тепер – зрозуміло, більшою мірою, ніж навіть п’ятдесят років тому. Але чого не міг уявити Ґібон, так це те, що загрожує сутності залишків нашої цивілізації, включно з нашими життями. Ця зростаюча присутність і наростаюча загроза варварства у межах наших міст та націй, внутрішній виклик нашому господарству, який походить з дикости, натхненної і породженої популярною культурою всередині нашої сучасної цивілізації.

Отож, у 1990-х ми знаємо те, чого не знали люди п’ятсот років тому: ми наближаємося до фіналу цілої історичної епохи. Ця книга написана про кінець двадцятого століття, а не про кінець епохи модерну, який ще не настав. Однак, більшість головних ознак епохи модерну, яка приблизно розпочалася у 1500 році, прийшли чи практично наблизилися до кінця. Експансія Европи. Завоювання білої раси. Колоніальні імперії. Атлантика як центр історії. Панування морської сили. Лібералізм. Гуманізм. Буржуазна культура. Панівне становище урбанізму і урбанічної цивілізації. Постійне місце проживання. Повага до власности. Ньютонівська концепція Всесвіту і фізичної реальности. Ідеал наукової об’єктивности. Ера книги (5). Багато з цих умов та ідеалів тепер ослабли. Деякі втрачені назавжди. Жоден з них не виявився вічним і непогрішимим. Вони були створені і втілені у інститутах, які до цього часу існують та діють, але тепер у більш різноманітних формах і з різними цілями; і багато з них стали застарілими та склеротичними.

Цікавим є те, що через певний час після середини двадцятого століття саме слово «модерн» втратило свій блиск. Ще шістдесят років тому воно було безсумнівно позитивним, особливо в Америці. Але тепер воно втратило свою привабливість у всіх сферах і на всіх рівнях життя, включно з мистецтвом (популярне тепер похідне «постмодерн» – просто ще один неадекватний приклад такого регресу). У архітектурі, меблях, моді, живописі, скульптурі і музиці 1920-і були фактично останнім (і в певному сенсі, можливо, єдиними) десятиліттям «модерну». З того часу постачальники та пропагандисти мистецтва «модерну» продовжували жити за рахунок його в’янучих і загниваючих форм.

За останні декілька десятиліть такий відхід цілої епохи став все більш помітним. Ми ще не у кінці епохи. Але ми вже на півшляху, на переході до нової епохи, якій наші нащадки колись дадуть нове ім’я.

Окрім історичних категорій древности, середньовіччя та модерну існує й инша точка зору на історію, яку ми повинні визнати, оскільки це велике бачення і воно відповідає сфері даної книги. Це бачення, більше того – провідна ідея Алексіса де Токвіля, відомого в основному завдяки його книзі «Про демократію в Америці» і визнаного політичним та соціальним мислителем. Насправді, масштаб, висота і глибина його розуму перевищувала ці рамки.

Токвіль не ставив під сумнів питання триєдиного поділу древність – середньовіччя – модерн. Хоч для нього історія людства була означена незбагненним, провіденціальним і все таки, значною мірою, таким, що не піддається вивченню переходом від аристократичної епохи до демократії. Від епох, коли велика частина світу керувалася і перебувала під владою меншости, невеликих класів привілейованих людей, до нової епохи, коли егалітарні ідеали демократії ставали настільки значущими, що ніщо не могло встояти і не встояло проти їх океанічного припливу.

Наприкінці двадцятого століття, приблизно сто п’ятдесят років після смерті Токвіля, тріюмф демократії пройшов світом. Упродовж п’ятисот років епохи модерну ми бачимо (чи повинні бачити) прогрес у напрямку демократії, монументальні зміни, про які жодна порядна (і релігійна) людина не буде шкодувати. Зараз демократія стала настільки всюдисущою, наскільки і гнітючою унаслідок безумовного узгодження з владою популярности, часто заснованою на найнижчих стандартах, коли сама популярність підпадає маніпулюванню і її можна навіть проводити за допомогою машини пабліситі. Скажімо, у Сполучених Штатах, після смерти останнього з батьків-засновників Республіки (тоді ж Токвіль відвідав Сполучені Штати), виборча практика республіканізму деградувала до рівня змагання у демократичній популярності. Але у двадцятому столітті проходила хитріша деградація. Змагання у популярності стало змаганням у пабліситі. Спрощення смаків та суджень, істинности та розуму були нерозлучними з цим регресом (6) – разом зі зникненням останніх лахміть аристократичних цінностей і стандартів (7).

Досягненнями останніх п’ятисот років були досягнення цивілізації, в якій аристократія та демократія співіснували, хоча не завжди мирно і не завжди зі спільною вигодою. Ця суміш (вона ставала все більше сумішшю, ніж сплавом) аристократії та демократії була умовою цивілізації, що ішла вперед. Мірою того, як котилися до занепаду сила, багатство і впевненість аристократії, все міцнішим ставали її фізичні, соціальні, політичні та інтелектуальні поєднання з нижчими класами, що піднімалися. Це відбувалося у різних країнах по-різному, оскільки різним був склад аристократії. Багато з членів аристократичних общин виявилися не достойними своїх привілеїв. Але у найширшому (і з необхідністю неточному) розумінні цього поняття повага до певних аристократичних стандартів та їх панування приносили користь для підтримки та розвитку цивілізації. Ці стандарти означали не більше, ніж вишукані манери та високий рівень цивілізації життя. Вони були живими свідками висоти намірів та благородства. Вони означали признання примата почуття чести над прагненням слави. Те, що це не обов’язково вимагало їх втілення правлячими чи навіть поміщицьким нобілітетом, є очевидним бодай тому, що вже понад двісті років тому ідеал англійського «джентльмена» (і у слові, і у поведінці) був об’єктом наслідування у цілій Европі. Джентльмен не обов’язково є титулованою особою. В Америці не було аристократії: Джорджа Вашинґтона можна було назвати аристократом тільки безпідставно розширивши цей термін; Адамси та Рузвельти були буржуазними патриціями; Лінкольн та Трумен не були навіть ними; але кожен з них був наділений певними суттєвими якостями американського джентльмена, оскільки існувало таке поняття як американський джентльмен.

У двадцятому столітті кілька яскравих прикладів державних діячів були великими захисниками західної цивілізації: такі аристократичні демократи як Черчіль – в Англії, Манергайм (німецький дворянин, який намагався усунути Гітлера) – у Фінляндії. «Демократичний» тут не означає, що вони пішли на компроміс зі своїм спадком і переконаннями, підкорившись неминучості популярних стандартів та популярної влади. Тут було щось набагато більше. Захищаючи свої нації, ці великі патріоти захищали те, що спонукало їх із найбільших глибин, – традиції західної цивілізації епохи модерну. У червні 1940 року у своїй промові «Finest Hour» Черчіль означив не перспективу повернення до середньовіччя, а крен у бік нових темних віків. У той час як Гітлер був пророком нового, героїчного, поганського і наукового світу, Черчіль був захисником традиційних і все швидше старіючих, але все ще живих стандартів епохи модерну. Він був радше захисником західної цивілізації, ніж захисником прогресу.

Нам слід усвідомлювати, що у середньовіччі самих термінів «цивільний», «цивілізований» і «цивілізація» не було. Ці слова та їх зміст визначилися тільки у сімнадцятому та вісімнадцятому століттях. В англійській мові слово «цивілізувати» («зробити цивільним, вивести зі стану варварства; навчити мистецтву життя; просвітити та очистити») вперше з’явився у 1601 році. Через століття (1704 року) з’являється слово «цивілізація».

«Вивести зі стану варварства» – це було доречним на початку епохи модерну. Наприкінці епохи модерну наші завдання і наші проблеми инші: скажімо, як уникнути падіння до нового варварства. Ми знаємо дещо таке, що люди на початку двадцятого століття не могли собі навіть уявити: що просування технології і варварство більше не є несумісними. Гебельс зрозумів це ще у 1939 році: «Націонал-соціалізм зрозумів, як взяти бездушний каркас технології і заповнити його ритмом і гарячими імпульсами (8) нашого часу». Не націонал-соціалізм, а, радше, нове варварство, щодо якого нацисти були всього лиш попередниками.

Двісті років тому видатний антиреволюціонер Ріварол (9) писав: «Les peuples les plus civilises sont aussi voisins de la barbarie que le fer plus poli l’est de la rouille» («Найбільш цивілізовані люди настільки ж недалекі від варварства, як і найбільш полірований метал не далекий від корозії»). Але ця максима універсальної історії не є доцільною у наш час, коли існує цілком достатня причина для занепокоєння, що з відходом епохи модерну саме слово «цивілізований» може незабаром втратити свій зміст. Вже повсюди є орди молодих людей, яким це слово невідоме і зміст його незрозумілий. Але тут час зупиниться, у зв’язку з багатьма причинами, одна з яких полягає в тому, що автор – історик, а не пророк.

У будь-якому випадку три роки тому я, як історик, писав: «Недалеко до кінця двадцятого століття – і, звісно, до кінця так званої епохи модерну – світу загрожують дві небезпечні обставини. Одна з них – це інституціалізований тиск на користь матеріального та економічного «росту», що протидіє стабільності і є загрозою самій природі. Инша – це існування падаючих до варварства популістських тенденцій націоналізму замість прагнення до більшого та ліпшого взаєморозуміння людей. Одне – це прорив до примноження багатства, инше – в бік племінної влади. Одне базується на припущенні, що головним мотивом людства є жадоба, инше – що влада. Думати, що перше є більш моральним, ніж друге, – як мінімум є сумнівним; але думати, що прогрес історії полягає у тріюмфі грошей над силою, є надзвичайною тупістю».

У будь-якому випадку тут є одна велика відмінність. П’ятсот років тому (і упродовж наступних століть, тому що переосмислення деяких досягнень середньовіччя почалось тільки двісті років тому) розумні люди оглядалися на середньовіччя з презирством. Їх погляди були спрямовані ще далі в минуле. Вони захоплювалися Римом і Грецією, цими моделями Відродження, їхні стандарти були для них недосяжними (вони змогли досягнути більшого). Вони наділяли епоху класицизму атрибутами досконалости, золотого віку. Це було одночасно як історично, так і не історично. Наша ностальгія і наша повага до досягнень минулого инші. Ми не відкидаємо мистецтва, думки і досягнень вісімнадцятого та дев’ятнадцятого століть. Навпаки, наша ностальгія викликана творчим духом, надійністю інститутів, музикою, мистецтвом та літературою, мовою і культурою епохи, яка є ще наявною, відчутною, досяжною і не до кінця забута нами. Однією з причин цього є розвиток нашої історичної свідомости, чим наші предки п’ятсот років тому не володіли. Инша причина в тому, що останні п’ятсот років втілювали, можливо, величезний, але радше найбільш широкий прогрес в історії людства. Ось чому відхід епохи модерну може затягнутися ще надовго; і одночасно з її завершенням повага до її культури та цивілізації серед розумних людей буде продовжувати рости (10).

А тепер дійсно час зупинитися у зв’язку з причиною, що сформульована в одній із максим Ларошфуко: речі ніколи не є настільки поганими – чи настільки добрими, – якими вони нам здаються. Не говорячи про ту обставину, що відчай – не тільки гріх; він також безглуздий – і не істинний. Відчай – це відмова від віри в Бога, в його Провидіння. Але це також є відмовою від віри в самих себе – недооцінка суті власного буття. Демократія, мабуть, почалась з переоцінки людської природи; але у цьому величезна перевага перед справжньою небезпекою, що виходить з абсолютно протилежного – її недооцінки (очевидною в багатьох речах, включно з нашою освітянською практикою). Якщо історія чогось нас вчить, то це тому, що спадкоємність настільки ж могутня, як і зміна, оскільки людська природа незмінна. Це вказує не тільки на еволюцію та історію, але й на усвідомлення реальности і відповідальности, які несе кожна людська істота і яких ніколи не позбудеться, і, що найбільш важливо, не зможе відкинути.

1989 –1992

---

1. Білий протестант-англосакс (White Anglo-Saxon Protestant) (гра слів: wasp – оса).

2. У кн.: «Outgrowing Democracy : A History of the United States in the Twentieth Century». Р. 404.

3. «A History of the Cold War». Р. 268.

4. Кінець століття (фр.)

5. Я змушений додати сюди поступово зростаючу повагу – приблизно з 1500 року – до жінок. Мені здається, що вона (повага) так само підійшла до близького кінця чи, можливо, опинилася у безвиході, оскільки розширення законних і сексуальних прав жінки мало стосується більш глибоких і більш важливих якостей поваги і захисту, які необхідно надати жінці.

6. Такий регрес звичайно відповідає багатьом явищам поза межами політики: наприклад, руху від відносно нового на той час і благородного (ще один продукт ранньої епохи модерну) ідеалу всезагальної освіти – до практики обов’язкової освіти дев’ятнадцятого століття, який в результаті виродився (знову ж таки особливо у Сполучених Штатах) в те, що школи для юнацтва перетворилися в опікунські заклади, де від більшості юнаків та дівчат на третьому десятку їх життя, з яких 20 років вони провели у школах, які слідують одна за одною, не можна очікувати більшого, ніж вміння відносно добре читати і писати.

7. На початку двадцятого століття Едіт Уортон (Edith Wharton) могла написати про патриціанське суспільство старого Нью-Йорку як про пляшку, яка тепер зовсім порожня, але в ній залишився певний аромат осадку. У кінці століття не лишилось навіть того.

8. Не можу не згадати у зв’язку з цим один тривожний симптом, який стосується «ритму і гарячих імпульсів»: Нові варвари, разом з неонацистами та «скін-хедами», є гарячими прихильниками рок-музики, натомість у часи Другої світової війни в Німеччині і в инших країнах любов до американської музики була проявом антинацистської тенденції серед тих, хто ненавидів нацистів.

9. Ріварол, граф де Антонін Ріваролі (1753-1801), французький публіцист, журналіст і сатирик, начебто аристократ, у своїх творах підтримував монархію і традиціоналізм в епоху Великої Французької революції.

10. І ось чому два невіруючих Томи – Томас Гобс у сімнадцятому столітті і Карлейль в дев’ятнадцятому – були праві тільки напів; і ось чому деякі з великих мислителів (Гамсун чи Ніцше) останнього fin-de-siecle у своїх реакціях на філістерства та лібералізм буржуазного дев’ятнадцятого століття – тепер не більше, як історичні персонажі: радикальні пророки, бунтівні голоси яких звучали сильно і чисто у певний час, але які не багато можуть сказати нам зараз. Для тих з нас, хто усвідомив, що ми живемо у світі, який стоїть на межі зникнення епохи модерну, тепер, коли усі справжні буржуазні цінності та їхня внутрішня суть та непідкупність залишаються непохитними, реальними, достойними любови та захоплення, як предмет фамільного інтер’єру, що стає все кращим та міцнішим, ніж нам здається, і навіть все більше коштовним спадком, мірою того, як ми віддаляємося від тих часів. Фактично це залишається нашим єдиним досяжним спадком.

Переклала Марта Возняк