Еманюель Тод

Після імперії. Емансипація Европи

Спершу події 11 вересня стали для европейців прекрасною нагодою продемонструвати свою солідарність. Їхні керівники наполягали на формальному вступі НАТО, оборонного альянсу, призначеного для боротьби проти держав, у досить невизначену «боротьбу проти тероризму». Упродовж останнього року ми, проте, спостерігали постійне погіршення відносин між европейцями і американцями, таємниче за своїми глибинними причинами і неухильне. Жорстокість терористичного акту викликала солідарність з потерпілими. Американська війна з тероризмом, груба і неефективна за своїми методами, неясна за своїми справжніми цілями, призвела до проявів справжнього антагонізму між Европою і Америкою. Безперестанне розвінчування «осі зла», постійна підтримка Ізраїлю, презирство до палестинців поступово змінили сприйняття Америки европейцями. Америка, яка була до того фактором миру, стала джерелом побоювань. Европейці, які довший час були законослухняними дітьми поважної патерналістської держави, почали підозрювати верховну владу у небезпечній безвідповідальності. І трапилося немислиме – поступове, певна річ, ще не завершене зближення на міжнародній арені між французами, німцями і британцями.

Підозріливість щодо США, що виходить від французів, не може розглядатися, як щось нове. Вражає еволюція німців. Слухняність керівників головного протекторату на Заході, невід’ємного інструменту американського тиску на континенті, була для Вашинґтону самозрозумілою. Ця очікувана впевненість ґрунтувалася на двох моментах, не висловлюваних вголос: Сполучені Штати розчавили Німеччину своїми бомбардуваннями у 1943-1945 роках, а німці від природи є людьми слухняними, які коряться найсильнішому. До того ж вони вдячні американцям за те, що вони захистили їх від комунізму і уможливили їхній економічний розвиток. Лояльність Німеччини, здавалось, було забезпечено назавжди завдяки цілком зрозумілому співвідношенню сил і правильно потрактованим інтересам.

Нові вагання британського союзника не менш дивовижні. Рівняння Британії на США було для американських стратегічних аналітиків фактом природним, можна сказати вродженим, який випливає із спільности мови, темпераменту і цивілізації. Показовою є безцеремонність Бжезінского, коли він говорить про британську підтримку. Поява нового англійського антиамериканізму на лівому і правому флангах політичного спектру є парадоксальними феноменом, оскільки вона відбулася відразу ж слідом за безпрецедентною підтримкою Сполучених Штатів. Сполученому Королівству раніше все ж вдавалося утриматися осторонь від війни у В’єтнамі. Цей парадокс зближення і віддалення, які йдуть одне за одним з короткими інтервалами, є класичним; він різною мірою зачепив усі европейські нації: надто сильно зближуючись з чимось чи з кимось, можна усвідомити, наскільки непримиренними є розбіжності з ним.

Детальний аналіз преси кожної з країн старого континенту – членів Атлантичного альянсу – показує посилення почуття страху, а згодом і безнадійности. Однак простіше показати емоційний зсув через його результати. Европейці врешті-решт зуміли домовитися про виробництво військово-транспортного «Аеробуса», що викликало величезне обурення американських військових і цивільних керівників. Вони також запустили проєкт «Галілео» із супутникового спостереження, призначений для ліквідації монополії американської системи ПРО. У цьому випадку проявилася конкретна економічна і технологічна сила Европи, оскільки це рішення потребує виводу на орбіту 30-ти супутників. Коли вона того бажає, тобто коли німці, британці і французи домовляться, Европа може діяти. У червні 2002 року Европа зі згоди Великої Британії і Німеччини вважає за можливе навіть погрожувати США конкретними заходами у відповідь на збільшення Сполученими Штатами податків на сталь. Зали, де проходять міжнародні конференції, віднині заповнені засмученими, щоб не сказати озлобленими, американськими вченими, військовиками і журналістами, які відкрито звинувачують европейців у нерозумінні чи відсутності лояльности і принагідно виражають роздратування їхнім багатством, могутністю і зростаючою автономією.

Неможливо пояснити цю еволюцію подіями тільки одного року, що було б надто поверхово. Описувати недавні політичні розбіжності – значить вивчати радше механізми усвідомлення антагонізму, аніж його суть. Діють глибинні сили. Одні з них зближують европейців з американцями, инші віддаляють навзаєм. Аналіз ускладнюється через важливий аспект поточного процесу: сили притягання і відштовхування зростають одночасно. В Европі зростаюче бажання єднання із Сполученими Штатами все ефективніше й ефективніше зводиться нанівець необхідністю роз’єднання, що прогресує ще енергійніше. Такого штибу напруженість є типовою при наближенні розриву.

Від часів війни ставлення европейських керівників до США є амбівалентним, як і ставлення вашинґтонських керівників до европейського будівництва. Американці потребували франко-німецького примирення, щоби забезпечити згуртованість Атлантичного альянсу на континенті перед обличчям росіян. Однак вони ніколи раніше не припускали, що примирення приведе до народження конкуруючого стратегічного об’єднання. Їхній поступовий перехід від симпатії і підтримки до підозріливости, згодом – до згіршення і врешті – до опозиції є цілком зрозумілим процесом.

Що стосується европейських керівників, то вони цілком логічно відчували необхідність в американському захисті після празьких подій і совєтизації Східної Европи. Коли важке похмілля від Другої світової війни залишилось позаду і комунізм зазнав краху, вони не могли не вдатися до сумнівів і ностальгії за незалежністю. Врешті решт, з точки зору кожного із правлячих класів старого континенту, кожна з історій европейських націй є більш насиченою, багатшою і цікавішою, ніж історія США, тривалістю всього три століття. Досягнення европейцями американського рівня життя могло лише оживити сумніви в законності лідерства США і надати змісту рухові за свободу. Все це, без жодних модифікацій, властиве і Японії по инший бік Евразії.

Упродовж останніх 20 років з’явилися також і супротивні сили, які підштовхують до тотальної інтеграції в американську систему. Ліберальна революція (або ж ультра ліберальна реакція, за термінологією лівих) породила щось на кшталт нової спокуси для вищих европейських сфер. У розвинутому світі, як ми бачили, посилюються олігархічні тенденції. Нові соціальні сили, які зароджуються, потребують лідера. У той момент, коли їхня воєнна роль перестає видаватися необхідною, США стають захисником загально- планетної революції нерівности, олігархічної трансформації, щодо якої можна припустити, що вона спокушає правлячі класи всіх суспільств у світі. Те, що Америка пропонує віднині, це – більше не захист ліберальної демократії, це – більше грошей і більше влади для тих, хто й так є найбагатшим і найсильнішим.

У 1965-2000 роках европейські керівники вибирали не поміж двома альтернативними рішеннями, не поміж інтеграцією і емансипацією. Вони водночас здійснювали лібералізацію економіки і об’єднання континенту, поставивши, таким чином, американців перед початком 21-го ст. у своєрідну ситуацію, в якій ті не знають, чи є їхні підлеглі зрадниками, а чи вірнопідданими. Европа стала, як вони того й бажали, зоною вільної торгівлі, позбавленої митних бар’єрів, якщо не брати до уваги залишки спільної сільськогосподарської політики. Однак існує евро, і його падіння на 25% відносно долара в період між його запровадженням і лютим 2002 року відновило на деякий час фактично захист европейської економіки стосовно до США, знизивши усі експортні ціни і підвищивши ціни на всі імпортовані зі США товари на еквівалентну кількість відсотків. Крики відповідальних осіб і журналістів Старого континенту при запровадженні урядом Буша у першій половині лютого захисних тарифів на імпорт сталі і субсидій сільському господарству свідчать про те, що европейське керівництво не повністю усвідомлює наслідки своїх дій. Вони не хочуть зрозуміти, що евро вже само по собі діє супроти Сполучених Штатів спершу шляхом зниження, а потім через підвищення свого курсу, тому що ці керівники насправді не робили вибору поміж інтеграцією в американську систему і емансипацією.

Вибір «імперської інтеграції» вимагав би, з точки зору европейських правлячих класів, подвійної ментальної революції: захоронення нації і імперського шлюбу; тобто, з одного боку, відмови від захисту незалежности своїх народів, а з иншого боку, що стосується безпосередньо правлячих класів, їхньої повноправної інтеграції в американський правлячий клас. Таким був порив значної частини европейських і французьких еліт 11 вересня, коли всі відчули себе «американцями». Такою була ілюзія Жана-Марі Месьє.

Усе частіші і частіші пограбування заможних европейців Вол-стріт американськими компаніями і банками робить цей вибір все менш і менш привабливим. Тим більше, що поява на правому фланзі американського політичного спектру справжньої еврофобії ставить запитання, чи не готові США самі врегулювати проблему, чи не дають вони зрозуміти своїм союзникам, що не йдеться про те, що в майбутньому вони могли б стати чимось иншим, ніж громадянами другого сорту. Пожвавлення американського диференціалізму зачіпає неґативно не лише негритянське населення, латиноамериканців і арабів. Воно стосується також, хоч і меншою мірою, европейців і японців.

Вибір альтернативного шляху – «емансипації» – став би результатом об’єктивної економічної могутности континенту, визнанням спільних цінностей, відмінних від цінностей Америки. Він передбачає здатність Европи самій забезпечити свій військовий захист. Цей вибір є реалістичним у короткотерміновому плані. Европа має могутнішу промисловість, ніж США. Їй більше нема чого боятися військово дуже ослабленої Росії. Вона б могла, про що ніколи не говориться, досягти справжньої стратегічної автономії, збільшивши свої ударні ядерні сили. До того ж рівновага ядерного застрашування, яке фактично постійно існує між США і Росією, дає Европі достатньо багато часу для того, щоб здійснити це нарощування ядерного потенціалу, якщо вона того забажає. Єдина серйозна проблема, яку має Европа, – це демографічний дефіцит, і звідси у перспективі – тенденція до її ослаблення, не у порівнянні з Росією, а у порівнянні зі США.

Уявити варіанти вибору – значить запропонувати можливість якогось вибору. Це значить припустити, що правлячі класи перетворилися у свідомих, так би мовити, антропоморфних гравців, спроможних приймати рішення про напрямок, у якому слід рухатися, в залежності від своїх інтересів, смаків, системи цінностей. Схожі чудеса, безсумнівно, траплялися в історії: сенат Римської республіки, лідери атенської демократії в епоху Перікла, Конвент Франції у 1793 році, вікторіанські еліти Британської імперії часів Гладстона і Дізраелі, пруська аристократія при Бісмарку. Ми не живемо в одну із цих величних епох. Можна, на крайній випадок, згадати про наявність такого типу свідомости у вищих класів сучасної Америки, але з деякими обмовками, оскільки їхній вибір, як правило, диктувався легкістю рішення, а, відповідно, не можна стверджувати, що він дійсно був справжнім вибором. Що стосується европейських правлячих класів, які зберігають певну здатність приймати важкі, зобов’язуючі рішення, то національна фрагментарність заздалегідь виключає будь-яку ілюзію відносно наявности колективної думки.

Визначати позиції Европи і Америки відносно одне одного будуть складні і ще неусвідомлені фактори. Сила речей, як колись казали, буде роз’єднувати Европу і Америку.

Цивілізаційний конфлікт між Европою і Америкою

Сили роз’єднання є, поміж тим, не лише економічними. Культурні параметри відіграють свою роль, причому нерідко неможливо повністю відділити культуру від економіки. В Европі домінують цінності агностицизму, миру і рівноваги, які на сьогодні є чужими для американського суспільства.

У цьому, видно, полягає найбільша помилка Гантінгтона: він хоче обмежити сферу американського панування тим, що він називає Заходом. У пошуках цивілізаційного прикриття для американської агресивности він націлюється на мусульманський світ, конфуціанський Китай і православну Росію, але виступає за існування «західної сфери», сутність якої невизначена, навіть виходячи із його власних критеріїв. Його різношерстий Захід зв’язує католиків і протестантів в одну єдину культурну і релігійну систему. Таке злиття шокує того, хто вивчав протиріччя теологічних вчень і традиційних ритуалів, або ж, простіше, історію кривавої боротьби між апологетами двох релігій у XVI і XVII століттях.

Залишимо збоку похибку Гантінгтона стосовно його власної «змінної величини» – релігії. Можна легко виявити латентне протиріччя між Европою і Америкою, виходячи з того ж критерію, який правильно використовується і в наш час. Америка напхана релігійною фразеологією, половина її мешканців говорить, що відвідує недільну релігійну службу, але насправді її відвідує тільки чверть. Европа ж є простором поширення агностицизму, де прояви релігійности наближаються до нуля. Однак, в країнах Европейського Союзу ліпше застосовується на практиці біблійний заповіт «не убий». Смертну кару тут відмінено, і рівень убивств дуже низький – приблизно 1 на 100 тис. мешканців. Страта засуджених є повсякденною рутиною у США, де рівень убивств після незначного спаду складає від 6 до 7 на 100 тис. мешканців щорічно. Америка заворожує европейців своєю різноманітністю не менше, якщо не більше, ніж своєю універсальністю. Її жорстокість видається цікавою у кіно, але виявляється нестерпною, коли Америка експортує її у формі воєнних і дипломатичних дій. Море культурних відмінностей між европейцями і американцями майже безмежне, проте антрополог зобов’язаний особливо відзначити статус американської жінки, авторитарної і загрозливої, який викликає таку ж тривогу у европейських чоловіків, як образ всемогутнього арабського мужчини – у европейських жінок.

Слід особливо пам’ятати те, що є докорінною, найглибшою відмінністю між американською і европейською концепціями: сам процес формування суспільств – рівень аналізу, де вже неможливо відділити звичаї від економіки і якому більше відповідає поняття цивілізації.

Европейські суспільства сформувалися в результаті наполегливої праці багатьох поколінь бідних селян. Вони століттями страждали від войовничих звичаїв своїх правлячих класів. Лише згодом вони відкрили для себе багатство і світ. Можна те ж сказати і про Японію, і про більшу частину країн Старого світу. Усі ці суспільства зберігають у своєрідному генетичному коді інстинктивне розуміння сутности категорії економічної рівноваги. У сенсі практичної моралі до цього додаються ще поняття про працю і винагороду, у сенсі господарському – поняття про виробництво і споживання.

Американське суспільство, навпаки, є продуктом недавньої колонізації, цілком успішним, але не перевіреним часом: воно розвивалося упродовж трьох століть за рахунок імміграції вже освіченого населення на землю, яка володіє колосальними мінеральними ресурсами, дуже плодючу, благодатну для розвитку сільського господарства. І Америка, ймовірно, не зрозуміла, що її успіх є результатом процесу експлуатації і незворотного розтрачання багатств, яких вона не створювала.

Добре розуміння европейцями, японцями чи будь-яким народом Евразії необхідности екологічної рівноваги чи збалансованого торгового обміну є результатом тривалої історії селянства. З часів Середньовіччя европейці, японці, китайці й індуси, наприклад, боролися проти виснаження ґрунту, на фактах свого життя переконуючись в обмеженості природних ресурсів. У Сполучених Штатах населення, позбавлене минулого, відкрило невичерпну на вид природу. Економіка там перестала бути дисципліною, яка вивчає оптимальне використання обмежених ресурсів, стала релігією динамізму, яка не бере до уваги поняття рівноваги. Відмова США приєднатися до Кіотського протоколу, як і доктрина О’Нейла про сприятливий вплив торгового дефіциту, частково є результатом культурної традиції. Америка завжди розвивалася, виснажуючи свої землі, розтрачуючи свою нафту, шукаючи за кордоном людей, яких вона потребувала, аби функціонувати.

Американська модель суспільства загрожує Европі

Европейські суспільства є глибоко укоріненими суспільствами. Географічна мобільність населення тут удвічі менша, ніж у Сполучених Штатах, зокрема в Англії, де частка населення, що змінює своє місце проживання упродовж року, складала у 1981 році 9,6% (у Франції – 9,4%, у Японії – 9,5%), у той час як у США вона досягала 17,5%.Часта зміна місця проживання американського населення нерідко розглядається як показник динамізму, але сучасна низька продуктивність американської промисловости викликає сумнів щодо дійсної економічної ефективности цих нескінченних пересувань. Зрештою, японці роблять удвічі більше, пересуваючись з місця на місце удвічі менше.

Ставлення громадян до держави в Европі було і залишається на інфраідеологічному рівні менталітету ставленням довіри. Різні інститути, що представляють державу, ніколи не розглядаються як ворожі, на противагу тому, що можна спостерігати у США, де ліберальна ідеологія є лише частиною, «яка виступає над поверхнею» і чисто представницькою, а ставлення до держави на цифро-ідеологічному рівні менталітету може бути абсолютно параноїдальним. Навіть у Великій Британії, де ліберальна революція була набагато глибшою, ніж у Франції, Німеччині чи в Італії, немає, як у США, озброєної міліції для того, щоб чинити опір передбачуваним діям центральної, чи, за американською термінологією, федеральної держави. Громадська безпека стоїть в центрі рівноваги кожного з европейських суспільств. Тому експорт Сполученими Штатами своєї специфічної моделі розрегульованого капіталізму є загрозою для европейських суспільств, так само як і для японського суспільства, такого близького за всіма параметрами до своїх далеких европейських кузенів.

Упродовж 1990-2000 років багато міркували про розмаїтість видів капіталізму, про існування в Німеччині рейнської промислової моделі, що віддає пріоритет згуртованості, стабільності суспільства, підготовці робочої сили, довготерміновим інвестиціям у технологію, на противагу англосаксонській ліберальній моделі, що заохочує прибутковість, мобільність праці і капіталу на короткий термін. Японія, звичайно з деякими нюансами, близька до Німеччини як за своєю економічною моделлю, так і за антропологічним типом, у рамках якого родина є основою, що так цінить Фредерик Ле Пле. Багато міркували також про переваги і недоліки кожної з моделей, причому більшість коментаторів у 1980-1990 роках підкреслювали значну ефективність японської чи німецької моделі, а в 1990-2000 роках – очевидний ріст престижу, радше ідеологічного, ніж індустріального, – моделі англосаксонського типу.

Питання про економічні переваги і недоліки стає у певному сенсі другорядним. Американська система більше не здатна забезпечити постачання свого власного населення. Найважливішим, з европейської точки зору, є те, що нескінченні спроби підкорити цій ліберальній моделі глибоко укорінені, зі значною роллю держави, суспільства Старого континенту викликають у цих суспільствах вибух – феномен, про який можна судити за неухильним ростом впливу правих екстремістських сил на кожних наступних виборах. Це явище стосується нині Данії, Нідерландів, Бельгії, Франції, Швейцарії, Італії й Австрії. Чорне коло, схоже, оточує Німеччину, яка несподіваним чином, якщо згадати про 30-х роки, стала полюсом опору «фашизму». Англія уникла цього феномена, що можна пояснити, на перший погляд, її більшою здатністю адаптуватися до ультраліберальної моделі. Однак, вона стурбована і знову виявляє зацікавлення активізацією втручання держави в економічне і соціальне життя, чи то коли йдеться про систему освіти, охорону здоров’я чи про управління залізницями. Еспанія і Португалія усвідомлюють, що їхній тимчасовий імунітет щодо правоекстремістських сил обумовлений відносним економічним відставанням.

Отже, до цього моменту Німеччина і Японія встояли. І не тому, що ці дві країни більше здатні до гнучкости і пристосовані до соціальної нестабільности, а тому, що правила їхньої надпотужної економіки аж до недавнього часу значною мірою враховували становище трудящих і народних мас. Ми можемо бути упевненими в тім, що в цих країнах з їхнім високим рівнем згуртованости суспільства розрегульованість економіки по-американськи призвела б до підйому правоекстремістських сил.

Саме тут ідеологічна і стратегічна рівновага порушується: тип капіталізму, що ототожнюється з американською моделлю, стає загрозою для суспільств, які раніше йому найбільше опиралися. Отримавши в якийсь момент вигоду від свободи обміну, такі індустріальні країни, як Японія і Німеччина нині задихаються від браку попиту на світовому ринку. Рівень безробіття росте навіть у Японії. Робітничий клас цих країн не може більше бути захищеним від тиску глобалізації. Панування ідеології ультралібералізму породжує усередині самих цих суспільств протест, який віртуально руйнує ментальна і політична рівновага.

Американська економічна преса без угаву вимагає реформи цих «несучасних», «закритих» систем, недолік яких насправді полягає у тому, що вони занадто продуктивні. У фазі світової економічної депресії найбільш могутні промислові економіки завжди страждають більше, ніж відсталі і низькопродуктивні. Криза 1929 року зачепила глибше всю американську економіку через її промислову міць у ту епоху. Сполучені Штати, будучи низькопродуктивними у 2000 році, більшою мірою готові до того, щоб зустріти дефіцит попиту на світовому ринку. Статті в американській економічній пресі, які вимагають модернізації японської і німецької систем, мимоволі мають гумористичний наліт: дійсно постає питання: а як функціонувала б світова економіка, якби в Німеччині і Японії теж виник дефіцит торгового балансу американського типу? Проте, американський ідеологічний тиск і панування ліберальних концепцій у СОТ стають основною проблемою для двох найбільш важливих союзників США, для двох найбільших індустріальних країн – провідних світових експортерів. Стабільність американської системи ґрунтувалася спершу на пануванні Вашингтона над цими двома основними стовпами – Німеччиною та Японією, переможеними під час Другої світової війни, а згодом прирученими. Америка, загрузнувши у своїх дефіцитах, у своїх труднощах, у своїх побоюваннях, пов’язаних з новою атмосферою нетерпимости у світі, усе більше відштовхує їх від себе.

У Европі важливим феноменом є нова поведінка Німеччини, яка панує в економічних відносинах. Американська ліберальна революція набагато більше загрожує згуртованості німецького суспільства, ніж французькій республіканській моделі, ліберальнішої у своїх звичних поняттях, що поєднують індивідуалізм і забезпечення безпеки державою. Якщо міркувати стосовно «суспільних цінностей», то конфлікт між Францією і США є конфліктом лише наполовину. Навпаки, американська і німецька концепції є абсолютно протилежними. Поїздка Джорджа У. Буша до Европи у травні 2002 року відобразила цю франко-німецьку розбіжність. Демонстрації проти його приїзду були набагато потужнішими за Рейном, ніж у Франції. Французи, пов’язані спогадами про де Голя, аж до недавнього часу вірили, що тільки вони здатні відстоювати незалежність. Їм важко уявити Німеччину яка бунтує в ім’я своїх власних цінностей. Але Европа, якщо відбудеться її емансипація, буде зобов’язана цим настільки ж Німеччини, наскільки і Франції.

Европейці добре усвідомлюють проблеми, які ставить перед ними Америка, масштаби котрої захищають і, в той же час, обтяжують їх упродовж уже довгих років. Вони дуже слабко уявляють собі проблеми, які вони самі ставлять перед Сполученими Штатами. Над Европою часто насміхаються як над економічним гігантом без політичної самосвідомости і політичної лінії. Ця критика, найчастіше виправдана, якщо не брати до уваги, що економічна міць існує сама по собі, що властиві їй процеси інтеграції і концентрації стихійно спричиняють середньотермінові і тривалі стратегічні наслідки. Саме тому Америка ще до запровадження евро відчула, яку загрозу несе із собою ріст економічної могутности Европи.

Европейська економічна міць

Свобода обміну на практиці не робить світ об’єднаним, навіть якщо вона і стимулює обміни між континентами. Глобалізація в планетарних масштабах є тільки вторинним виміром процесу. Підтверджена статистикою реальність – це переважно інтенсифікація обмінів між близькими одна до одної країнами й утворення економічних регіонів континентальних масштабів: Европа, Північна і Центральна Америка, Південна Америка, Далекий Схід. Ліберальні правила гри, встановлені при американському лідерстві, таким чином, руйнують, у плані тенденції, гегемонію Сполучених Штатів, оскільки заохочують утворення регіональних блоків, відокремлених від Північної Америки.

Европа стає автономною державою майже всупереч своїй волі. З американської точки зору, є щось ще більш небезпечне: гра економічних сил веде до того, що Европа також приречена приєднувати до себе нові простори, прилеглі до її кордонів, за принципом суміжности і дифузії. Вона виявляє свою силу майже всупереч своїй волі. Її економічна вага континентального масштабу призводить до того, що вона поступово усуватиме політичну і військову владу США, поглинаючи своєю реальною фізичною масою, скажімо, існуючі американські військові бази.

Зі стратегічної точки зору світ можна розглядати з двох позицій: з військової точки зору, Сполучені Штати присутні в Старому світі, з економічної – очевидний всезростаючий маргінальний характер їхньої присутности не тільки в Европі, але й в Евразії назагал.

Дивлячись на проблему під військовим кутом зору, нам знову доведеться перераховувати американські військові об’єкти на планеті: у Европі, Японії, Кореї й инших місцях. Якщо ми дуже вразливі, ми могли б себе переконати в тім, що 1500 військових, загублених в Узбекистані, чи 12000 військових, заблокованих на базі у Баграмі в Афганістані, є чимось важливим в стратегічному плані. Особисто мені здається, що ці дві бази є, швидше, малопродуктивними банківськими філіями, які служать для розподілу певних субсидій вождям місцевих кланів. Ці вожді усе ще мають реальну владу, у даному випадку не видавати владі терористів, яких розшукують чи роблять вигляд, що розшукують, американці. У даному випадку фінансові трансфери скромні, але достатні: слаборозвинутість цих регіонів настільки значна, що дозволяє оплачувати місцевих найманців за низькими цінами.

Якщо ж ми поглянемо на економічний бік стратегічних питань і візьмемо ту частину світу, яка реально розвивається, де виникають цілі галузі промисловости, де суспільство пробуджується і демократизується, як, наприклад, на кордонах Европи, то економічна і матеріальна відсутність там Америки стає очевидним феноменом.

Звернімося до периферії зони евро і розглянемо три країни, ключові у військовому плані для США:

– Туреччина, основний стрижневий союзник на просторі між Европою, Росією і Близьким Сходом;

– Польща, яка цілком законно поспішає вступити до НАТО*, щоб остаточно забути російське панування, яке встановилося набагато раніше, ніж комуністична диктатура;

– Велика Британія, природний союзник США.

Можна, звичайно, на кшталт постарілих дітей, якими, власне кажучи, і є військові стратеги, уявити собі ці три країни як міцний і сильний плацдарм американців у їхній боротьбі за контроль над світом. У дитячій уяві Доналда Рамсфельда, наприклад, тільки фізична сила чогось варта. Однак якщо перейти від психології, яка сформувалася на перервах між заняттями у військовій школі, до реального співвідношення економічних сил, то ми побачимо, що ці три країни – Туреччина, Польща і Велика Британія – уже перебувають у сфері впливу зони евро. У Великій Британії товарообіг з 12 членами Евросоюзу вищий, ніж товарообіг зі США, у 3,5 рази, у Туреччини – у 4,5 рази, у Польщі – у 15 разів. У випадку виникнення серйозного торгового конфлікту між Европою і США Польща не буде мати жодного вибору, а в Туреччини вибір буде дуже невеликим. Що стосується Великої Британії, то будь-яке пряме протистояння з континентальною Европою зажадає від неї певної дози економічного героїзму, на що вона цілком здатна.

Ситуація не є статичною. Якби ми розглядали історичні дані, що стосуються періоду 1995-2000 років, то побачили б, що Польща перебуває в стадії її поглинання зоною евро. Туреччина, як і більшість країн світу, трохи більше експортує до Сполучених Штатів, а імпортує звідтіля трохи менше. Тут, як і в инших місцях, Америка намагається відігравати роль універсального всеїдного споживача. Велика Британія, незважаючи на свою споконвічну приналежність до европейської зони вільної торгівлі, впродовж останніх п’яти років ненабагато зблизилася зі США. Похід проти евро, погано продуманий і дефляційний, мав, з цього огляду, радше відштовхуючий, ніж притягальний ефект.

Аналіз цих цифр, передовсім, демонструє усю важливість фактора територіальної близькости у розвитку торгових зв’язків. Глобалізація існує на двох рівнях: один – світовий, инший – регіональний. Але вона є, насамперед, – і цього дуже побоюються американські стратегічні аналітики – регіоналізацією у масштабах континентів або субконтинентів. Тією мірою, якою вона є дійсно глобальним процесом, вона виявляє, що США швидше споживають товари і фінансові ресурси, аніж вносять у глобалізацію позитивний внесок. Строга математична логіка показує, що через взаємодію на основі географічної суміжности глобалізація в найглибших своїх проявах сприяє переміщенню світового економічного центру ваги в Евразію і підсилює тенденцію до ізоляції Америки.

Гра цих сил, які споконвічно заохочували США, сприяє виникненню інтегрованої Европи – фактично пануючої держави в регіоні, стратегічно вигідніше розташованої, аніж той регіон, центром якого є США. Розвиток Східної Европи, Росії, а також таких мусульманських країн, як Туреччина чи Іран, і віртуально усього Середземноморського басейну, схоже, роблять Европу природним полюсом росту і могутности. Її близькість до Перської затоки, безумовно, сприймається «мислителями» американської політики як найбільш драматична загроза позиціям США у світі.

Механізм кризового сценарію дає змогу ліпше представити співвідношення економічних і військових сил. Що відбулося б, якби Европа, панівна економічна держава для Туреччини, натисла б на останню для того, щоб вона не дозволила американській армії використовувати військову базу в Інчірлику в рамках агресії проти Іраку? Сьогодні? Завтра? Післязавтра? Орієнтація Туреччини на Европу призвела б до драматичного скорочення американського військового потенціалу на Близькому Сході. Сучасні европейці і не думають про такі сценарії, а в уяві американців вони присутні.

Мир з Росією і мусульманським світом

На противагу Сполученим Штатам Европа не має особливих проблем у взаєминах із зовнішнім світом. Вона перебуває у нормальній торговій взаємодії з иншою частиною планети, купуючи необхідні їй сировинні й енергетичні ресурси й оплачуючи цей імпорт за рахунок доходів від свого експорту. Отже, її довготривалим стратегічним інтересом є мир. Зовнішня політика США усе більше і більше структурується довкола двох головних конфліктів із двома супротивниками, які є безпосередніми сусідами Европи. Один з них – Росія – основна перешкода для американської гегемонії, але вона занадто сильна, щоб бути поваленою. Инший супротивник – мусульманський світ, але це, швидше, театральний супротивник, який служить для організації мізансцен, що демонструють американську військову міць. Оскільки Европа зацікавлена у мирі, особливо з цими своїми двома головними сусідами, її пріоритетні стратегічні цілі є відтепер діаметрально протилежними до позицій США.

Оскільки країни Перської затоки змушені продавати свою нафту оскільки їхнє населення зростає, Европа може не боятися жодного ембарго. З иншого боку, вона не може постійно миритися з хаосом, який штучно підтримують Сполучені Штати й Ізраїль в арабському світі. Економічні реалії показують, що цей регіон світу мав би увійти до сфери співробітництва, орієнтованого на Европу і такого, що значною мірою виключає Сполучені Штати. Туреччина й Іран вже прекрасно це зрозуміли. Однак, не слід помилятися: тут присутні усі елементи справжнього антагонізму між Европою і США.

З Росією, яка, як свідчать усі факти, стає розсудливим партнером, щоправда, дуже ослабленим в економічному і військовому сенсах, і разом з тим є великим експортером нафти і природного газу, Европа може тільки розширювати сфери взаєморозуміння. Стратегічна безпорадність США перед лицем Росії згладжує протиріччя між ними. Америка без кінця змушена після актів агресії застосовувати демонстрацію своєї дружби з Росією. До цього її підштовхує й острах, що росіяни і европейці залишать її осторонь від своїх майбутніх переговорів.

Щодо ісламу американська згубна агресивність продовжує зростати і стає дуже конкретною. Мусульманський світ поставляє до Европи значну частину іммігрантів: пакистанців в Англію, арабів з Магриба у Францію, турків у Німеччину – це якщо обмежитися тільки найчисельнішими групами іммігрантів. Діти цих іммігрантів є громадянами країн, які їх прийняли, відтепер включно з Німеччиною, де щойно прийняли закон про «право ґрунту», що зближає її із Францією. Европа повинна підтримувати відносини миру і доброго взаєморозуміння з мусульманськими країнами не тільки в силу їхньої географічної близькости, але і для того, щоб забезпечити внутрішній мир у своїх країнах. Тут Сполучені Штати виступають як генератор не тільки міжнародних, але і внутрішніх безладів. Напади молодих знедолених арабів Магриба на синаґоґи в першому кварталі 2002 року дозволили Франції першою пізнати досвід дестабілізації внаслідок американсько-ізраїльської політики, хоча глибинні причини бунту лежать у структурній нерівності, усе більш характерній для самого французького суспільства. Невідомо, як Німеччина зі своїми турками, і ще більше Англія зі своїми пакистанцями, зможуть уникнути у майбутньому дестабілізуючого впливу США.

Франко-німецька подружня пара... і її англійська коханка

Говорити про Европу, про її міць, про її зростаючий антагонізм зі Сполученими Штатами – означає використовувати концепцію, суть якої невизначена: економічний регіон, сфера цивілізації, агрегат націй, одним словом, – якщо вже залишатися в абсолютній невизначеності, – спільнота, що перебуває в русі. Сьогодні економічна інтеграція продовжується. Завдяки своїй масі і своїм успіхам ця спільнота притягає до себе нових членів з числа країн Східної Европи і, здається, призначена для того, щоб, незважаючи на всі труднощі, поглинути Туреччину. Однак, першим політичним результатом цієї спонтанної економічної експансії стає дезорганізація. Економічне розширення ставить організаційну систему в безпомічне становище. Стійке збереження націй, яке втілюється у мовах, політичних системах, ментальності, робить дуже важким процес прийняття рішень, прийнятних для всіх членів.

Зі світової стратегічної точки зору, подібна еволюція могла б бути сприйнята як початок процесу дезінтеграцї. Насправді ж вона просто робить особливо ймовірним процес спрощеного прийняття рішень трьома провідними країнами, при якому Велика Британія разом з Німеччиною і Францією фактично склали б керівний тріумвірат. Франко-німецьке зближення зараз, після декількох років розбіжностей, є дуже ймовірним. Роль Сполученого Королівства могла б бути абсолютно новою, але повинна розглядатися в площині можливостей. Ми не повинні повторювати споконвічну помилку Бжезінского, який запевнює нас, що Велика Британія, на відміну від Франції і Німеччини, не є «геостратегічним гравцем» і що «її політика не заслуговує на пильну увагу». Роль франко-британського співробітництва в розробці европейської військової політики така, що ця оцінка вже нині може бути кваліфікована як невдала.

Між 1990 і 2001 роками франко-німецькі стосунки не були хорошими. Об’єднання двох німецьких держав розбалансувало Европу – створення Німеччини з 80-мільйонним населенням немов рикошетом зменшило роль Франції, число мешканців якої досягає тільки 60 млн. осіб. Об’єднання валют, що повинне було б стати ознакою оптимістичного просування вперед, було задумане, аби пов’язати Німеччину. Для її заспокоєння европейці погодилися на перебільшено суворі критерії управління і на роки стагнації. Зі свого боку, Німеччина, злегка захмеліла від знову віднайденої єдности, не зіграла заспокійливої ролі в цей період, особливо під час розпаду Югославії. Ця фаза закінчилася. Німеччина еволюціонує в напрямку більшої гнучкости і гедонізму, зближуючись із Францією ментально.

Однак, повернемося у сферу політичного реалізму, співвідношення сил. Демографічна криза в Німеччині невблаганно опускає її до загального рівня великих европейських націй. Кількість новонароджених сьогодні там дещо нижча, ніж у Франції. Віртуально обидві країни знову стають немов би рівного зросту. Німецькі еліти усвідомили це повернення на середній рівень. Лихоманка об’єднання пройшла. Німецькі керівники знають, що їхня країна не буде однією єдиною великою державою в центрі Европи. Конкретні труднощі реконструкції колишньої НДР сприяли цьому поверненню до принципу реалізму.

Зі свого боку, Франція, з тих пір, як вона більше не паралізована політикою сильного франка, з того часу, як вона економічно звільнилася завдяки слабкому евро, здобула завдяки своїй дещо сприятливішій демографічної ситуації, певний динамізм і впевненість у собі. У цілому при існуючому в даний час кліматі довіри є всі умови для розвитку франко-німецького співробітництва.

Однак, ми змушені ще раз констатувати, що провідну роль у цьому зіграла сила речей. Демографічна збалансованість не приходить за рішенням влади, вона виникає в силу самої еволюції суспільства і з’являється перед владою як щось вже об’єктивно дане. Франко-німецька демографічна збалансованість, до того ж, є лише одним з аспектів демографічної стабілізації у світі. Далі, на сході, демографічний спад у Росії автоматично послаблює давній острах Німеччини і Европи виявитися затопленими хвилею демографічної експансії країни-континенту.

Російський демографічний спад, німецька стагнація і відносно непогана демографічна ситуація у Франції відновлюють у широкому розумінні рівновагу в Европі в цілому, після того, як свого часу на початку XX століття вона була дестабілізована зворотнім процесом. Тоді демографічна стагнація у Франції, у поєднанні зі зростанням населення в Німеччині, перетворила Францію в залякану націю. Ще швидший ріст населення на сході, у Росії, породив у той час в Німеччині справжню фобію. Відтепер скрізь рівень народжуваности низький. Цей недолік породжує специфічні проблеми, але, принаймні, його перевага полягає в тому, що він майже автоматично заспокоїв цю частину світу. Якщо дуже низька народжуваність збережеться занадто довго, то в Европі виникне справжня демографічна криза, яка є загрозою для процвітання континенту. На початку спад демографічного тиску полегшив, хоча це і не усвідомлюється, процес злиття европейських національних економік на основі свободи торгівлі, усунувши зі свідомости учасників цього процесу страх перед порушенням політичної рівноваги й агресією.

Будь-яка гіпотеза відносно майбутньої поведінки Великої Британії може бути тільки дуже ризикованою. Одночасна її приналежність до двох сфер, англосаксонської і европейської, є природним фактом.

Ліберальна революція зачепила Англію сильніше, аніж будь-яку иншу европейську країну, навіть якщо сьогодні британці і мріють лише про те, щоб знову націоналізувати свої залізниці і поліпшити систему охорони здоров’я шляхом розумних бюджетних дотацій. Зв’язки між США й Англією простягаються далеко за межі вузького соціально-економічного виміру: вони полягають і в спільній мові, індивідуалізмі, вродженому, так би мовити, почутті політичної волі. Але все це, будучи очевидним, може закрити собою иншу очевидність. Англійці ліпше, ніж всі инші европейці, бачать не тільки недоліки Америки, але і її еволюцію. Якщо справи Америки підуть погано, то вони це усвідомлять першими. Вони є пріоритетними союзниками США. Але вони також більше, ніж усі инші, піддані ідеологічному і культурному тиску через Атлантику, тому що вони не мають, як німці чи французи, такого природного захисту перед иншими націями як власна мова. Дилема Британії в тім, що вона не лише змушена розриватися між Европою і Сполученими Штатами, але і в тім, що її відносини з Америкою виглядають дуже проблематичними. Безсумнівним є те, що остаточний британський вибір – увійти в зону евро чи відмовитися від евро – буде мати вирішальне значення не тільки для Европи, але також і для США. Інтеграція фінансової і банківської систем Лондона, головного фінансового полюса Старого світу, у зону евро була би ударом для Нью-Йорка і для всієї Америки, з огляду на її залежність від світових фінансових потоків. У нинішній ситуації падіння американського економічного виробництва входження Сіті в центральну европейську систему могло б дійсно зрушити рівновагу у світі. І було б потішно спостерігати, як ігнорована Бжезінскім Велика Британія одним ударом – вибором на користь Европи – розтрощує американську гегемонію.

*Праця написана восени 2002 року. Прим. ред.

Переклав Андрій Кирчів