Сергій Дацюк

Українська еліта: міт, блеф і провокація

Пасквіль. Безневинним дівчатам і нервовим дорослим читати не рекомендується

Запрошені на численні громадські форуми в Україні иноземці дуже дивуються нав’язливим розмовам у нашій країні про еліту. Вони, мовляв, відмовилися від цих розмов давним-давно. Ми ж не можемо відмовитися. У нас мітична ностальгія за елітою. Цікаве спостереження можна зробити на круглих столах, присвячених цій темі: усі, хто обвинувачує вітчизняну еліту в нездатності виконати свою місію, у цей момент не є елітою і навіть не розуміють цього. Еліта не може обвинувачувати еліту, тобто саму себе, у нездатності до чого-небудь.

Еліта – це науковий соціологічний термін, а також публіцистичний термін, що переважно означає «немає-еліт-як-жаль», але у жодному разі – не політичний. У політичному сенсі еліта – міт, що підгодовується з різних міркувань, про присутність-відсутність еліти. От, наприклад, у нас є, виявляється, творча, наукова, технічна, бізнесова, управлінська, релігійна і, звичайно, політична еліти. Чи еліти?

Еліта – це міт

Міт про еліту виникає з громадянської нездатності суспільства до самоврядування, з відсутності політичної активности громадян. Міт про еліту виникає також у суспільстві без публічної політики. Поверніть політику – і ви втратите міт про еліту.

Розмови про еліту – це спосіб свідомо чи підсвідомо перекласти відповідальність за прийняття рішень на відсутню соціяльно-активну і ресурсозабезпечену групу. Чим більше помітна відсутність громадянської активности, тим більше чується розмов про еліту.

Еліта як міт розуміється утилітарно: з погляду якісних послуг, що у цивілізованому світі уже є, а у нас якось забарилися. Тобто міт про еліту буде існувати увесь час, поки цієї самої еліти не буде. А коли вона з’явиться – буде існувати міт про всесилля декількох людей, що приймають рішення в країні. Така форма (на зразок масонської) вибраности впливових людей характерна саме для тих країн, де ця еліта є.

Нав’язливі розмови про еліту сьогодні – це спроба присвоїти знак відсутньому місцю прийняття самостійних рішень у країні, що до того ж перебуває у зовнішньому управлінні. У ситуації зовнішнього управління країною еліта здобуває ще одну роль – вона ліпше, ніж инші, повинна знати, перед ким сьогодні потрібно прогнутися, щоб було комфортніше, – перед США, Европою чи Росією.

У прагматичному сенсі еліта – це частина суспільства, що надає решті суспільства послуги з ідеологічного, політичного й економічного комфорту уже сьогодні, а також забезпечує ф’ючерсні угоди з історією. Якщо комфорту немає, то робота еліти неякісна. Якщо ф’ючерсних угод не укладається, то немає забезпеченого надією і мріями спільного майбутнього, а є тільки індивідуальне майбутнє, засноване на власному страху і ризику. Еліта ніби творить мрії про майбутнє. І чим більше вона мріє, тим більше варіантів майбутнього можна реалізувати на рівні повсякденної свідомости. І тим більше мітів народжується про саму еліту.

Міт перший. Еліта – це влада, тобто ті, хто приймає владні рішення. Тобто, номінальна влада в країні і є її елітою. Критики цього міту вказують на проблеми, пов’язані з ростом егоїзму і деморалізацією представників еліти у владі. Претензії, пред’явлені до саме так трактованої еліти, пов’язані з тим, що втрати від її деградації більші, ніж вигоди від її егоїзму.

Міт другий. Еліта – це ті, хто турбується про суспільне благо. Тобто опозиція – це еліта, оскільки вона більш моральна, ніж деморалізована влада, бо вона дбає про благо суспільства, а влада дбає тільки про себе. Критики цього міту вказують на проблеми, пов’язані з романтизмом і з відсутністю прагматизму у такої еліти. Претензії, пред’явлені до саме так трактованої еліти, пов’язані з тим, що суспільне благо – звичайно дуже слабкий мотив для відстоювання своїх інтересів при зіткненні з иншими інтересами, наприклад, на зовнішньополітичній арені, де зникає поняття суспільної користи як національно-суспільної.

Міт третій. Еліта – це кращі представники влади й опозиції, тобто лідери у певному рейтинговому підході. Звідси в Україні існування безлічі рейтингів, що визначають кращих із кращих. Ми побудували могутню систему ієрархії, як у кастовому чи середньовічному суспільстві, виражену у всіляких знаках відмінности. Хотілося б знати: чи існує в инших суспільствах така безліч видів номерних знаків для автомобілів чи це наш винахід, а також одержати вичерпний список табелі про ранги, позначених у цих номерах. Тобто, якщо номер автомашини закінчується на «ВР», то це крутіше, ніж «КМ», чи «АП» усе-таки крутіше. І скільки разів потрібно присісти, коли бачиш номер синього кольору?

Мітичність виявляється ще й у тому, що еліта – це те, що видно тільки на відстані. І ніколи точно не можна сказати, хто є елітою. Згодом може виявитися, що еліта взагалі була в иншому місці, робила щось инше, ніж влада чи опозиція, і взагалі мало ким була помічена.

Еліта пов’язана з національною історією, вона похідна від нації, а не від держави, тобто радше від культури в цілому, а не від поточної політики. Бердяєв у «Філософії нерівности» (лист 4 «Про націю») говорить, що нація – категорія конкретно-історична, а не абстрактно-соціологічна. Соціологічні опитування ніколи не дають уявлення про націю. Поставте запитання масі, і ви одержите масову відповідь, що має мало спільного з тим, як люди будуть діяти насправді. Щоб хоч що-небудь зрозуміти про українську націю і національну еліту, потрібно розглядати її історично.

В Україні є єдиний маленький пасіонарний прошарок – молодь. Молодь спроможна не тільки правильно бачити історичну перспективу, але і діяти (бій під Крутами, голодування студентів 1990 року, постава молоді на виборах). Старші представники української еліти, можливо, ліпше усе бачать і розуміють, але до дії зовсім не пристосовані.

Бердяєв у згаданій роботі воює з рівним правом на національне самовизначення. І сьогодні це вже не здається дивним. У нації споконвічно немає жодних прав на самовизначення й існування. Це право повинно бути завойоване фізичним протистоянням, доведено культурно і ментально, вистояно у кривавій боротьбі зі спробами відібрати його. «Єврейське напружене очікування Месії» за Бердяєвим не є націоналістичним. Очікуючи Месію, Україна легко потрапляє під культурний вплив Росії.

Еліта – блеф

Ну, де отут записують в еліту? Мене запишіть. Розмови про еліту потрібні для того, щоб тих, хто говорить про стан еліти, і вважали елітою. Розмови про еліту – своєрідний блеф, заміщення реальної інтелектуальної діяльности.

Ниюча самопрезентація еліти – щось подібне до орденів Брєжнєва. Саме тоді, коли зникає сенс владної діяльности, з’являється величезний попит на обраність, відмінність від инших.

Може, еліта – це просто відомі люди? Стос журналів і газет, що проводять дослідження найуспішніших людей навперебій розповідають про «життя вдалося». «Кореспондент» у цьому дуже відрізняється. Мовляв, – ось успішні люди. А що значить успішні? Вони будували свій зухвалий персональний проект, зіштовхнулися з унікальними перешкодами з боку суспільства, але вистояли, перемогли і довели свій успіх? Ой, щось не пригадаю. Вони були відомі «за рознарядкою», при будь-якій владі, при будь-якій політиці, ні з ким вони не боролися, вони чекали свого часу, вони підлаштовувались під реальність... Так, може, це і не успіх зовсім?

Навіщо функціональне місце медіа-реальности, що забезпечує популярність людини, називати успіхом? А для того, щоб не задавати дурних питань, а що ж є успіхом насправді. Успішність медіа-образу аж ніяк не є успішністю життєвого проекту його носія. Перебуваючи щогодини у медіа-реальности, до того ж потужно цензурованій, приймаючи популярність за успіх, ми опиняємося перед обличчям медіа-образу, а не перед обличчям особистости.

Один відомий тележурналіст вважається успішним. А чого це раптом? На його місце знайдеться десяток людей, що будуть робити це ліпше, але можуть виявитися безкомпромісними, і тоді не втримаються на його місці. Тобто, успіх – це професіоналізм плюс пристосуванство? То це ми називаємо успіхом? А як же бути з непристосуванцями? Тобто їхній персональний проект не може бути успішним? А що взагалі можна знати про їхній персональний проект у суспільстві тотальної цензури?

По-справжньому успішна людина з відомих у країні тільки одна – Вєрка Сєрдючка (Андрій Данилко). Він послав далеко і на довго усі норми і правила снобістського смаку, він переборов зневажливе ставлення до свого аж занадто народного мистецтва. Він робить пісні у телепроектах поряд з иншими авторами, що, на відміну від пісень инших авторів, стають популярними. Він відкрито говорить народною мовою, переодягається у жінку і не вважається «підером». Його запрошують, його цитують, його вивчають.

А у чому успіх тележурналіста, що провадить монологічні телепередачі, копаючи опонентів, що не можуть відповісти не те що в його телепередачі, але й в инших телепередачах? У чому успіх тележурналіста, якому завдяки конформізму і лестощам влади вдається утримуватися у медіа-просторі?

Успішний медіа-образ, сформований з метою, що найчастіше не належить самому його носієві, – ще не успіх його носія. Народ швидко забуває відомих. Є тільки одне правило успіху – створення масштабної драматургії особистісного протистояння суспільним традиціям і нормам і перемога у цьому протистоянні, яка б мала історичний резонанс.

Популярність – ще не успіх. Місце у медіа-реальности – ще не успіх. Спроба заміщення успіху популярністю – контрпродуктивна. Це розрахунок на короткострокову перспективу. Елітарність як популярність – це блеф.

Суспільству інтелігенції, що переродилася у пролетаріат інтелектуальної праці, залишається тільки блефувати. Блефуюча еліта, що згодовує рейтинги своєї популярности решті населенню і провадить дискусії про неспроможність виконати свою місію, – це спроба не говорити про що-небудь за великим рахунком.

Еліта – провокація

Відсутність еліти, кажуть, катастрофа. Давайте терміново створювати еліту. А ми готові? Еліта – це виклик. Еліта – провокація для своєї нації і для чужих. Єдиний спосіб сьогодні створювати еліту – це, для початку, сміх і глузування над самими собою. Може, перевіримо? Давайте поговоримо дуже жорстко, у провокаційній манері.

Усі уже внутрішньо погодилися з тим, що на відміну від «ліберальної імперії» у Росії, Україна створює «ліберальну окраїну». Але «еліта» ще не прийшла до єдиної думки, окраїною чого повинна бути Україна – Европи чи Росії. Усі вже згодні, що якщо довго стояти у розчепірці, то неминуче поставлять раком, але поміняти позу ще не наважилися.

Розмови про еліту в Україні – це спосіб публічної демонстрації «садо-мазохістичного перекручення» і слідом за цим «мастурбації без ерекції». Тобто розмова йде приблизно так: «ми імпотенти тому, що не можемо відсторонити від влади кастратів. Але оскільки ми усвідомлюємо, що ми імпотенти, і уявляємо, як би ми могли «виграти» кастратів, то сама ця обставина дозволяє нам думати, що якась потенція в нас усе-таки є».

Ми довго спокушали усіх мужиків – і США, і Росію, і Европу. Мужики зібралися, ми у відомій позі. Тепер треба тільки вирішити, усім відразу будемо віддаватися чи за чергою. Першою прилаштувалася Росія. «Біда!», – закричали тут деякі «імпотенти», – «Україну мають!» «Так їй подобається!» – говорять у Росії. «Загалом, нічого, але занадто грубо. Чи не можна якось ніжніше....» – заявляють кастрати. «Так, будь ласка! Вам куди ніжніше – у Тузлу чи нижче?» – говорять у Росії. Кастрати й імпотенти задумалися, і знову заговорили про національну еліту.

Еліта, гей би, має місію. Решта суспільства її годує, напуває, закриває очі на її злодійство з однією метою – щоб вона піклувалася про благо цього самого суспільства, рятувала його у кризових ситуаціях. Тому нині більшості безмовних можна б і рахунки пред’явити: це що ж ви робите, ледарі?! Ми вас годуємо, напуваємо, до наркоти не чіпляємося, неповнолітніх мати дозволяємо, навіть статті про орієнтацію скасували – усе для вас. А ви що? Країну мають по повній програмі. А ви нас розмовами про еліту годуєте. Або публічне харакірі – або позбавимо вас звання елітарних камікадзе.

Чи маємо ми еліту, якщо її мають инші еліти, от у чому питання? Щоб тебе вважали мужиком, потрібно хоч раз чоловічу гідність показати. Еліта суть використання потенції, а не розмова про причини імпотенції. Провокація російської еліти – це демонстрація чоловічої сили, провокація української – вигравання стегнами. І те й инше – провокація. Але в одному випадку це месидж: «Я тебе візьму», а в иншому випадку – месидж: «Візьми мене».

Українська еліта не довела право на самовизначення своєї нації. Вона віддала перевагу розграбуванню країни, здала її иншим країнам, зрадила її інтереси стосовно иншого світу. І коли росіяни говорять, що нас немає, тому що ми не можемо адекватно відповісти на їхні провокації, вони праві: у цьому сенсі наша нація дотепер не має права на існування.

А якщо так, то історична місія української еліти – у кривавій війні довести, що вона еліта. Не буде крові – не буде еліти. Нема чого потішати себе ілюзією про миролюбність українського народу. Усі инші способи слізних переконань і дискусій для історії – не аргумент. Москва сльозам не вірить, Москва крівці жадає...