В’ячеслав Брюховецький

Справжня еліта виростає лише у третьому поколінні

Кажуть, що ваш університет – один з кращих в Україні, але я подивився «Золоті сторінки української еліти» і ваших випускників там не знайшов. Це не випадково?

Наші випускники ще дуже молоді для того, щоб їх вставляти в такі сторінки. Перший випуск був 1998 року, а за кілька років елітою не стають. До еліти йдуть усе життя, і тільки коли людина все в житті зробила, можна сказати – належала вона до еліти, чи була імітатором елітарности. Хоча серед наших випускників є вже достатньо відомі люди.

Чи задовольняє вас гуманітарний та культурний рівень нинішньої правлячої еліти чи людей, які себе нею вважають?

Тут постає питання не лише гуманітарної освіти. Останнім часом ми почали говорити про потребу гуманітаризувати людину. Раніше гуманітарна освіта була на задвірках, більше цінувалися інженери, точні науки і таке инше.

Стосовно концептуальних засад Києво-Могилянської академії, то нас переважно сприймають як гуманітарний університет, хоча насправді це зовсім не так. Це класичний університет, де є все – і хемія, і фізика, й інформатика, і біологія і таке инше. Тому, коли мене запитують, а чим є Києво-Могилянська академія, у мене є кілька пояснень, і жартівливих, і серйозних. Це єдиний університет, де відкрито факультет природничих наук. Мене дуже відмовляли від відкриття такого факультету, і зараз він для нас є тяжкою ношею, але для мене його наявність у нашому університеті – річ принципова. Важливо, щоб була взаємодоповнюваність у системі знань, щоб не випадала якась частина. Для мене університет є комплексним поняттям. Тому, коли говорити про те, чи достатньо нинішня еліта гуманітаризована, то варто спершу запитати, а чи маємо ми еліту?

Дійсно – а чи маємо ми еліту, чи вона має нас?

Записувати когось до еліти треба з відстані часу. Сьогодні комусь роблять PR, його вносять у довідники, але ж ми знаємо, як це все робиться. До речі, я завжди відмовляюся від усяких нагород, бо це все сьогодні купується. Справжня еліта виростає, може, лише в третьому поколінні інтелігенції, бо треба пройти певні етапи, створити певні традиції.

Якщо говорити про національну еліту, то в Україні її раніше просто не існувало. Вона винищувалась або перекуповувалась. Спочатку до Варшави, потім до Москви, тепер – до Парижа і Нью-Йорка.

Це називається «brain-drain»...

Це відоме явище, і нікуди від нього не подінешся. Але треба створювати умови, щоб люди хотіли залишитися і навіть щоб до нас їхали, а не від нас тікали. Створення еліти – це процес тривалий. Гадаю, що, передовсім, треба дати молодим людям добру освіту, а згодом з’явиться і справжня еліта.

Це справа майбутнього, а які перспективи є зараз у ваших випускників, я маю на увазі кар’єру та матеріальний достаток? Чи потрібні вони сьогодні?

Моя відповідь щира: у них єдина проблема: з кількох пропозицій роботи вибрати найліпшу. Усі вони працевлаштовані. Вони дуже високо затребувані роботодавцем, причому роботодавцем, на превеликий жаль, переважно іноземним, який працює в Україні. Звичайно, деякі наші випускники працюють в урядових установах, деякі займаються бізнесом, – це все є.

Ці успіхи з’явилися не на порожньому місці. Ми були першими, хто почав проводити ярмарок кар’єр, потім це почали робити й инші навчальні заклади. Двічі-тричі на рік до нас приходять роботодавці, знайомляться з нашими студентами.

Для багатьох університетів дуже важким є фінансовий бік навчання. Здається, у порівнянні з КПІ у вас справи йдуть добре. Як вам це вдається?

Ситуація дуже складна і в нас. Знаєте, якби до мене прийшов найбільший в Україні начальник, то я би йому сказав: дякую, що ви нас не підтримуєте. Саме завдяки тому, що нас влада ніколи не підтримувала, а фактично навіть була в опозиції до нас, це дало нам наростити м’язи. Але ж важливі ще не тільки обсяги грошей, але й фінансовий менеджмент. Навіть з мінімальними ресурсами треба вміти впоратися. Наприклад, наші пріоритети – це комп’ютеризація та бібліотека, я приділяю їм особливу увагу. Без них університет просто перестає бути університетом.

Ми дістаємо від державного бюджету лише третину того, що нам треба. Дві третини ми самі заробляємо, або знаходимо спонсорів. Тому у Києво-Могилянській академії менше контрактників, ніж деинде.

Парадокс полягає у тому, що я є прихильником платної освіти, але вважаю аморальним ставити багато студентів на контракт, тому що неплатоспроможне населення. Хоча ситуація поволі змінюється.

Києво-Могилянська академія – це одна з річок, які наповнюють, так би мовити, море сукупного українського інтелекту. Яким він є, у чому його сила і слабкість, які завдання стоять перед ним? На Заході цими питаннями переймається держава, а у нас?

Чи думають у нас в Україні про інтелект нації? – так, хоча і недостатньо. Це одна з серйозних проблем, які стоять сьогодні перед Україною як державою. При всіх негативних сторонах того попереднього суспільства, в якому ми жили, яке я дуже не любив і в міру своїх сил боровся з ним, у ньому було і позитивне. Був дуже високий освітній рівень населення. Я був у 50 країнах світу, тому можу сказати, що у нас рівень ще й досі високий. Це створювало якесь силове поле інтелекту. Навіть дисиденти могли виникнути лише в суспільстві, де є напружене інтелектуальне життя.

Негативом є те, що цей інтелект не україноцентричний. Я колись замислювався над феноменом прибалтійських країн. Чому такі кількісно маленькі народи створюють таку потужну культуру? Я спеціально їздив до Литви, ходив до театру Некрошюса. І я зрозумів: тому що у них є насичене національне культурне середовище. Їх мало, але відсоток національно свідомих людей значно вищий, ніж в Україні. Наші ж національно свідомі люди перебувають у якомусь вакуумі. У нас немає національно налаштованого середовища, і це не дозволяє створювати серйозні духовні цінності.

Чи не має у вас відчуття, що інтелектуалам, нашій «контреліті» ще чогось бракує?

 Їм бракує якогось стрижня. Не вироблено спільної ідеї для цілої нації, держави. Вони трохи розгублені у цьому сенсі. Ну добре, заробити грошей, а далі, – далі що робити? Для чого? Бракує мети. Але я певен, з часом ця ідея, спільна мета обов’язково прийде.

Розмовляв Андрій Маклаков