Остап Дроздов

Безелітарна Україна

Уперше термін «еліта» я почув у не зовсім свідомому віці – у 8-му класі на уроці біології. Тоді наша сувора вчителька, за сумісництвом завуч школи, пояснила, що елітою називають найякісніші добірні зерна, потрібні для подальшої селекції виду. А вже потім, у більш свідомому віці, мені з телевізора сказали: ти маєш пишатися тим, що Україна має свою власну політичну еліту. Понад те – мені навіть показали цю еліту. Українською елітою виявилися червонопикі дядьки з масними капілярними щоками, які розмовляли суржиком і з колоритними вкрапленнями «партійно-будівельного» жаргону. Тоді я вжахнувся. І це відчуття нажаханости сучасною українською політичною елітою не покидає мене донині...

Eligare – з латини – полоти, вирощувати. Моя сувора вчителька біології була права – слово, наближене до «еліта», уперше з’явилося у трактатах про рільництво. Це вже потім у політичній думці воно замінило слово «аристократія». Та суть збереглася та сама, і для мене це головна перемога шкільного курсу біології: еліта – це добірна меншість, яка дає визначальний, вагомий результат. Оскільки для молодої України рільництво є менш актуальним, ніж політичне буття, треба бодай для себе з’ясувати, якою має бути еліта – аби рельєфніше зрозуміти, чому українська політична еліта не є такою, якою має бути, а отже, чому слова «українська перспектива» і «песимізм» прямо пов’язуються одне з одним.

Правильно зазначав Дмитро Донцов: «Коли суспільство починає ділитися на маси та на еліти, то це не поділ за соціяльними, а лише за людськими категоріями». Абсолютно точно. «Серед людської спільноти завжди були індивіди більш сильні, мужні, розумні, спритні, хитрі, скупі, а то й просто такі, кому просто пощастило в житті. І вони поступово виділялися, утворюючи правлячу верхівку» (проф. Борис Кухта). У політичному сенсі робимо поправку на те, що будь-яка політична влада опирається на принцип нерівности та ієрархічности, тож саме політичне життя приводить до виділення еліти. Це – антирівність у дистильованому виді. Антирівність, коли з-поміж мільйонів тіл-обивателів вичленяються окремі люди, які вкупі починають не просто жити у соціумі, а закладати нові цінності, задавати вектор, впливати на суспільні процеси, консолідувати соціум, вносити у нього елементи розвитку, знання та інтелігентности. Це і є критерієм еліти, який відрізняє її від просто власть імущих.

Національна ідея родом із холодильника і гаманця

Еліта – це Мойсей. Вона формує національну ідею і національний міт, який має стати однаково онтологічним і непорушним для усіх мешканців країни. Ось – перша відповідь на питання, чому сучасна українська політична еліта є радше квазі-елітою. Тому що вона національно імпотентна. І саме тому при фактичній наявності політичної еліти ми не маємо національної ідеї. І я дуже сумніваюся, що маємо солідарну націю чи бодай неофіційний реєстр національних цінностей, рівноцінно важливих як для закарпатця, так і для донеччанина.

Історик-культуролог Вадим Скуратівський дефініює еліту так: «Це люди, що роблять свою справу дуже добре. Хтось робить свою справу, хтось добре робить свою справу, а той, хто робить свою справу дуже добре, і є елітою». Продовжу думку. Еліта стає національним Мойсеєм тоді, коли під нею є сформована нація чи бодай народність, яка прагне самоорганізуватися в якусь ідентичність. Адже нація – це якраз політична версія існування народности. Модерна українська нація (це моя думка) зробила фатально невдалий крен у самоствердження не політичними, а культурними артефактами. Ось чому на зорі незалежности українськість утверджувалася шароварними концертами. Нічого поганого у цьому немає – культура як система єднальних цінностей є набагато міцнішим фундаментом, аніж тактичні політичні результати. Слова Бісмарка: «Дайте мені німецьку школу, і я за 10 років створю націю». Не буду ятрити рани і казати, що за 15 років навіть української школи не створено – але насправді у нас є проблема зі створенням нації. Політична нація є непоганим компромісом. Бо будувати українську націю з культури, яка є рідною лише для половини населення «від Сяну до Дону» – смерті подібно. Ось чому не доводиться говорити про існування української культурної нації у контурах держави «Україна» і доводиться говорити лише про сьогочасне ліплення української політичної нації в тих самих контурах. Не хочу наврочити, та справжньої культурної нації в контурах держави «Україна» не буде ніколи. Звідси можна припустити, що українська політична еліта виконуватиме свої ситуативні завдання, не більше.

Скажу більше – мене завжди дратували обсмоктування теми національної ідеї. Ну не вірю в українську національну ідею. Не-ві-рю. Як казав той же Скуратівський, «сучасне суспільство вже не можна зорганізувати за допомогою якоїсь абстракції, якоїсь абстрактно висловленої думки, за якою мусить іти людство». Усе-таки часи Старого Заповіту, коли світовий устрій лишень творився і не був таким закостенілим, як тепер, безповоротно минули. І тепер, у 21-му сторіччі, жодна людська маса не піде за вогняним стовпом. Оця інфантильна ілюзія, що як тільки-но ми словесно сформулюємо українську національну ідею, усі проблеми кануть у Лету, мене смішить. Як і неодноразові засідання-симпозіуми провідних інтелектуалів, що сідали за бібліотечні столи і формулювали мега-ідею для нині сущих українців. Наївність – це привілей закоханих та ідеалістів, що, в принципі, одне й те ж.

Як на мене, патріотизм – це поняття економічне. Сучасні українці, інвалідизовані своєю препаскудною і трагічною історією, будуть любити Україну не за Трипілля чи Козаччину, а за наповнений гаманець і досяжний добробут. Як не парадоксально, однак, порятунок України – у вульгарному матеріалістичному мисленні еліт, які повинні зрозуміти: патріотизм нині – це людська вдячність за економічні і побутові блага. Зможе закарпатець і донбасець реалізовуватися у цьому житті, схоче жити в країні, яка йому дала добробут і його персональне маленьке щастя – і тоді Україна як така відбулася. І тоді Трипілля, Козаччина і фестивалі шароварів стануть вторинними надбудовами, які лише гіпсуватимуть фундамент – гордість за себе і свою країну, яка починається з холодильника і гаманця.

Є еліта, та от народу...

Коли я під час своєї журналістської роботи озвучував цю думку кільком загальнонаціональним патріотичним політикам на кшталт Левка Лук’яненка, Степана Хмари тощо, вони мене соромили. Їхні ілюзії гарно звучать, але не працюють. Мабуть, на те вони ілюзії. Однак саме через них ми маємо кризу Мойсеїв, які у нашому випадку не просто поведуть, а дадуть. Щось, що є конче необхідним для закарпатця і донбасця. Пошук національного змісту у сфері абстракцій призвів Україну і українців до того, що прості люди вбачають у національній еліті не сумарний інтелект, який веде державу до чогось ліпшого, а щось явно масонське, негативне і закрите. Причина на поверхні – сучасна еліта не є організуючим началом і не має довіри у більшості населення чи бодай його більш-менш значної частини. Позаяк населення не має однорідних цілей і уявлень про себе.

Режисер Олесь Санін навів ілюстрацію еліти: «Пам’ятаєте п’єсу Шекспіра «Гамлет»? Вона якраз про еліту. Людина, яка мала бути спадкоємцем престолу, не могла терпіти ситуації, коли поруч із ним було живе зло, яке керувало світом. Гамлет міг почекати, потерпіти якихось років п’ять, поки помре його дядько, чи убити його – і стати королем. Але так не можна. У цьому полягає суть еліти. Я можу стверджувати, що елітою може бути і неписьменна сільська людина. Часто буває, що це нікому невідомий художник чи письменник, який своєю роботою може, як кажуть, пророкувати майбутнє. І якщо говорити про майбутнє, то у нашої держави його немає. У мене є досить великі сумніви стосовно тих, хто зараз керує країною, що вони можуть відстоювати наше право називатися українцями».

Міні-ремарочка: у нас однаково «мертві» як патріотична еліта, так і антиукраїнська, бо і перша, і друга не мають потужної проекції на народ. Отже, майбутнього дійсно немає...

Еліта не обраних, а вибраних

Утім, якщо відійти від приземлених міркувань до теоретичних, то еліта твориться природно і поза нашими бажаннями. Проблема кричущої безелітарности України, вочевидь, у тому, що в нас перемагає концепт чиказької школи політичної психології, згідно з яким еліта – це не обрані, а вибрані. У кращих традиціях гангстерського Чикаго в Україні еліта формується не за якісними характеристиками (обрані люди), а кількісними (вибрані на виборах). Автоматично політичною елітою тут стають чинні політики. Треба сказати, що ця концепція цілком продуктивна у зрілих і стабільних націй. А от у тих, що щойно формуються, вкрай затребувана є місіонерська роль політика (це – суто якісний підхід). Звідси відомий політолог Вадим Карасьов робить парадоксальний висновок: «В Україні еліта є, але вона не існує. Еліта подає слабкі ознаки життя тому, що у нас дуже мало політиків із національною місією».

«А Ющенко?!» – обурено спитав би Карасьова кожен, хто мерз на Майдані. Не вдаючись у довгі дебати, парирую замість нього коротко: Месія-Мойсей не може бути Месією-Мойсеєм «аж» для 53% українців. Зауважте, що у помаранчевої еліти є паростки стратегічного мислення (ми хочемо бути в НАТО-ЕС і не хочемо бути сателітами Кремля). Однак на практиці навіть у ющенківців знову спрацьовує конструкт «маємо те, що маємо»: допускаємо недороблену політреформу, допускаємо до крісла прем’єра явно не ту людину і так далі. Еліта тому і є елітою, що каже «маємо те, що хочемо мати», а не «маємо те, що маємо». В’ячеслав Липинський ще 100 років тому сказав, що нація – це є бажання бути. Отже, головне завдання еліти – це реалізувати своє прагнення «бути». В українських сучасних еліт навіть, якщо це прагнення десь «прокльовується», то з його реалізацією – явні проблеми. Банальна аксіома: українська еліта повинна мислити по-українськи, а для цього вона повинна говорити українською. Ну добре, не буду про сумне...

Укотре я нахабно підводжу до думки: коли немає усталеної нації в межах держави, то й Мойсеїв не треба придумувати на Майданах. І саме тому для мене дуже показовою є ідеальна структуризація української діаспори за кордоном. Наші люди в инших спільнотах фантастично організовуються (українська діаспора є однією з найорганізованіших), і серед наших земляків там домінують юристи, лікарі та інженери. Отже, українська ідентичність існує, і ми генетично здатні на витворення власних еліт! Однак не в державі «Україна» – адже вона і популяційно, і ментально, і культурно не є чисто українською. Ось тому перед очима українців за останнє десятиліття пронеслися принаймні три еліти – кучмівська, януковицька і помаранчева. Усі 3 – не обрані, а вибрані. Усі 3 – не всенародні. І вже точно усі 3 – далеко не загальнонаціональні Мойсеї.

Паралельний світ

Отже, злегка підсумуємо. Ми не маємо усвідомленої національної ідеї, схваленої закарпатцем і донбасцем. Ми не маємо культурної і ментальної єдности населення України. А значить, ми не маємо еліти, яка візьметься бути тяглом нації, її Мойсеєм. І при цьому ми маємо сучасну політичну еліту. Авжеж, маємо.

«Усі звірі рівні, але деякі з них рівніші від инших» – те саме з нашою елітою. Вона сповідує прикладний принцип закритости. Наша політична еліта – це секуляризована меншість, типовий істеблішмент, такий собі «паралельний світ» зі своїм внутрішнім, у дечому навіть субкультурним, регламентом. Як наслідок – направду талановиті люди в Україні мають де прикласти свої зусилля, та тільки не у політиці.

Більшість професійних еліт (шоу-бізнесова, просто бізнесова, мистецька) чітко усвідомили свої інтереси – однак, це не стосується еліти політичної. Хто б в Україні не приходив до політичної влади – без розуміння свого національного покликання. Мабуть, єдиний виняток – команда з Майдану ішла до влади з чітким завданням від суспільства (точніше, частини суспільства). Не буду судити, чи це завдання стало визначальним для вже помаранчевої Банкової. Бо навіть не хочу казати, що еліта є відображенням народу (мене звинуватять в українофобстві). Зазначу лише, що ми всі приїхали з Майданів і продовжували давати хабарі та смітити в своїх же під’їздах. До еліти, далебі, це не має взагалі ніякого стосунку... Індійська сентенція: кожна річ у світі не є нею самою, а містить у собі усі инші речі, отже, насправді вона і є все решта.

З’ява еліти – це процес природного дозрівання суспільного плоду, влучно сказав політолог Андрій Єрмолаєв. Тож якщо його напхати хемікатами, то виглядатиме він гарно, та їсти його не можна буде. Останні 15 років ми напомповували плід хемікатами, переконуючи суспільство, що наша верхівка – це і є еліта. «Ніде правди діти, від СССР ми успадкували номенклатуру, яка не мала таланту і совісти, а за роки незалежности втратила ще й страх. Еліта – це погані, які оголосили себе найкращими, бо хороших немає» – проф. Володимир Войтенко.

Апелюючи до класичного трактування еліти, напрошується порівняння з айсбергом. Його наземна верхівка – це еліта, яка виростає з народного тіла, що під водою. Верхівка попереджає мореплавців про небезпеку. Та не забуваймо, що власне підводна частина айсберга розпорола черево грандіозному «Титаніку»...