Яся Пруденко

(Де)еліта

Трагізм «безкультурности», нестабільної політичної ситуації та втечі «білих комірців» до країн першого світу в Україні пов’язаний, передовсім, з проблемою вітчизняної еліти. Точніше, з її відсутністю. Частково наявність проблеми пояснюється втратою (чи ненабуттям) критеріїв, яким має відповідати еліта. Инша частина проблеми, на мій погляд, міститься у дезорієнтації сучасної молоді, яка щиро намагається набути престижного статусу еліти.

Від небуття до авторитету

Дезорієнтацію щодо феномену еліти можна пояснити кількома фактами з «минулого життя». Відсутність живої еліти, у повному сенсі цього слова, на яку б мала змогу орієнтуватися молодь, пояснюється тим історичним фактом, що у Совєтському Союзі не існувало поняття еліти, принаймні офіційно. Існувала група митців, політиків, науковців, які виконували конкретні завдання. Вони не могли нести жодних ідей, окрім загальноприйнятої ідеології. Їхні правильні кроки відзначалися путівками, квартирами і загальною пошаною, а неправильні – ув’язненнями, засланнями, а подекуди і смертними вироками. У дисидентських і опозиційних колах, до яких входили високодуховні та освічені люди, поняття «еліти» також не побутувало. Стає зрозумілим, що термін «еліта» не побутував у совєтському лексиконі. Та й з позицій сучасности важко визначити його семантичне навантаження для совєтської людини. Очевидним лишається одне – для тоталітарної системи неприйнятною була термінологія, яка б окреслювала інтелектуальний та культурний потенціал людини.

Така «непопулярність» феномену еліт зумовила неоднозначне ставлення до нього і сьогодні. Сучасні західні політологи зазначають, що у посткомуністичному просторі наявна соціяльно-психологічна спадщина – у менталітеті, в образі мислення і ставленні до цінностей [2]. У повсякденні і у сфері духовного життя люди ще довго будуть обирати між патерналізмом і самостійністю, між утриманням від політики і активною у ній участю, між бажанням бути у безпеці і готовністю до ризику. Розвиток посткомуністичного суспільства відбувається за складним сценарієм, який є радикально суперечливим за своєю суттю. З одного боку, це позитивний досвід антитоталітарної контркультури, з иншого – досвід патерналістського авторитаризму, на ґрунті якого безболісно прижилося суспільство споживачів. Постсовєтська людина стрімко входила в нові ринкові відносини, які, разом із процесом присвоєння колись загальнодержавного майна формували новий тип людини, яка керується вже особистісним прагненням до вигоди, володіння та накопичення. У перші роки незалежности сформувалася особлива когорта багатих і впливових людей, які виграли при трансформаціях у державі, так званих «авторитетів». Це поняття приблизно на десятиліття замінить поняття «еліти» та надасть останньому специфічної конотації, яка є живою і сьогодні.

Отож, на теренах України під елітою переважно розуміють або ж правлячу гілку влади (що є пережитком патерналізму), або ж успішних підприємців (які є уособленням нового ґатунку «ринкової людини»).

Можливість еліти у гіперреальному. Мати чи бути?

При спробі дати дефініцію еліти та переліку якостей, якими вона повинна володіти, конче виникне діалектичне протиставлення її масам. Ця ідея поділу є сутнісною характеристикою суспільства від його початків. Конфуцій, Платон, Мак’явелі, Картель, Ніцше та инші працювали над проблемою демаркації «вищих» і «нижчих», «аристократії» та «плебсу».

Наприкінці ХІХ – на початку ХХ століття з’являються перші концепції еліт, авторами яких були В. Парето, Ґ. Моска, Р. Міхельс. На мою думку, необхідність створення і визначення терміну, який вказував би на «обрану» верству населення, не випадково припадає на початок постіндустріального періоду. Вперше за багато століть існування людство відчуло присмак свободи і … злякалося її [5]. Будучи рабом, кріпаком, цеховиком людина відчувала себе захищеною. У доіндустріальному та індустріальному суспільстві статус людини визначався її походженням. Тобто, і елітарність у такому суспільстві була можлива лише за спадком. Ті, хто були знизу, завжди знали, що хтось є зверху, і цей хтось забезпечить звичний коловорот життя. Після хвилі революцій плебс постав перед необхідністю правити своїм життям сам, але бути вільним насправді ніхто не був готовий. Тому в деяких державах витворилася еліта, а у деяких – диктатура.

Надання еліті специфічного статусу зовсім не означало, що плебс, таким чином, відмовився від права на свободу, яке останнім трактувалося як вседозволеність. У 1929 році Хосе Ортеґа-і-Ґасет, спираючись на теоретичні розробки Т. Карлейля, Р. Вагнера та Ф. Ніцше, одним з перших діагностує феномен масовости суспільства та пропонує «найрадикальніший поділ людства» на дві групи: тих, хто суворий та вимогливий щодо себе самого, хто бере на себе працю і обов’язок, і тих, хто схильний до потурання собі, до самозакоханості, хто живе без зусиль, не прагнучи самовдосконалення і пливучи за течією [3, 8]. Таким чином Ортеґа-і-Ґасет вперше окреслює розуміння того, що спадкова еліта у сучасному йому суспільстві не можлива. Натомість шляхта (від шляхетність), як він її визначає, – це завоювання. «Для мене шляхетність – це синонім напруженого життя, що постійно прагне перевершити себе, пориватися від старих досягнень до намічених обов’язків і вимог» [3, 51]. Шляхетне життя філософ протиставляє інертному життю, що статично замикається у собі, приречене на вічну нерухомість. Власне, це є існування, що користується загальними правами, як правами «людини і громадянина», що є пасивною власністю, чистою користю і вигодою. Усвідомлення своїх прав є гарантом успішного існування у суспільстві, які дістаються кожній людині при народженні і не вимагають від неї жодних зусиль.

Звичайно, що праця «Бунт мас», присвячена цій проблемі, частково встигла застаріти. Від свого утвердження маси, а разом з ними й еліта, пройшли складний шлях до констатації гіперреальности, в якій повноправно правлять симулякри. Та одна з рис еліти (шляхти), яку визначив Х. Ортеґа-і-Ґасет, є, на мій погляд, актуальною і сьогодні. Йдеться про відповідальність, яка має стати першою і головною ознакою і в наших пошуках вітчизняної еліти. Саме відсутність відповідальности у сучасної «еліти» пояснює її небуття. Будь-яка активна дія, на відміну від роботи чи праці, не може мати наперед визначеного результату, який, незалежно від його успішності чи неуспішності, вимагає «авторства» [1]. А громадянину постсовєтського суспільства легше з прикрістю констатувати: «за що боролися, на те і напоролися», аніж свідомо взяти на себе частку відповідальности за суспільні негаразди. Якщо відповідальність не є, і вже й навряд чи колись стане, характерною рисою сучасної української «еліти», то будемо сподіватися, що вона таки стане визначною рисою молодої еліти (без лапок), що постає.

У пошуках характеристик для майбутньої молодої еліти також необхідно звернутися до надзвичайно актуальної роботи Еріха Фрома «Мати чи бути?», яка була написана ще у 1976 році. Народжена в осерді «масової культури» (Нью-Йорк) робота і насьогодні вирізняється своєю актуальністю та слугує орієнтиром від гіперрерального до реального. Констатуючи головні характеристики «суспільства споживачів», Еріх Фром не уникає поділу громадян на два типи: орієнтованих на мати та орієнтованих на бути. Розпізнати, до якого типу тяжіє індивід, можливо, на думку Фрома, і у повсякденному житті. Орієнтація людини на бути чи мати виявляє себе у таких суто соціяльних інституціях, як навчання, бесіда, влада, пам’ять, знання, віра, любов.

Людина, що прагне мати, бажає перевершити всіх, володіти ними та контролювати їх. У інтелектуальній сфері – це розум, що бажає мати знання, використовувати його для свого збагачення, підвищення свого статусу у суспільстві. Він прагне накопичувати знання як певний віртуальний капітал, який принесе йому реальну вигоду у майбутньому. У любовній сфері – це егоїстичне сприйняття кохання як певної матеріальної субстанції (речі), якою можна безроздільно володіти та отримувати від неї насолоду.

Але любов – це не річ, це форма продуктивної діяльности, що передбачає прояв інтересу і турботи, пізнання, душевного розуміння, виявлення почуттів, бажання дарувати насолоду. Так само і інтелектуальна діяльність, що діє за принципом бути, бере активну участь у процесі продуктивного мислення. Тобто, справжнє знання починається там, де розум бере на себе сміливість піддати ґрунтовній критиці підмурок свого знання, вміти сумніватися та не боятися розчаруватися. Оптимальне знання за принципом буття – це знати глибше, за принципом володіння – мати більше знань.

Очевидним є той факт, що бути досить складно, це визнає і сам Е. Фром. Буттєвість і є процесом, за рахунок якого людина перебуває у стані постійного самовдосконалення, а отже самоідентифікації. Якщо володіння виражається у речах, які ми маємо, то буття відноситься до людського досвіду, який ми не в змозі описати. Буття і є орієнтиром для меншості, що прагне якісно змінити світ. Еліта має бути. Однак, нашій суспільній практиці відома, на жаль, «еліта», що прагне мати.

Отож, до відповідальності як головної риси еліти ми можемо додати головні риси модусу буття за Фромом. Передовсім, – це активність, свобода, наявність критичного розуму. Необхідно зазначити, що під активністю мається на увазі не зовнішня – у сенсі зайнятости, а внутрішня активність, що вимагає постійного продуктивного використання своїх людських потенцій. Така активність – Е. Фром дає їй визначення продуктивної активности – є повним проявом людських потенцій, а отже ототожнює людину і її діяльність. А таке ототожнення дає змогу людині збутися як самодостатній персоні, проникнути в реальну сутність самої себе.

Більше того, така інтенція людини до розширення сфери буття означає більш глибоко проникати до сфери реального, а не залишатися на рівні спотвореної ілюзорної картини життя (гіперреального). Таким чином, свідомість стає звільненою від необхідності здаватися (що є запорукою можливости експлуатації инших людей), а має сміливість бути такою, як вона є.

Таке критичне ставлення до реальності, яке має інтенції до якісних перетворень останньої, та здатність нести відповідальність за свою діяльність і має вирізняти еліту серед інертної маси.

Прилучаємося до еліти?

«Прилучаємося до еліти?» – саме таку назву має стаття певної студентської інтернет-газети. Її ж підзаголовок: «Студент – це звучить гордо», – виникає бажання в кінці ще знак оклику поставити, але його там, на диво, немає. Напевно, про нього просто забули. Такий заклик, який, в принципі, є характерним для будь-якої вищої школи, що щиро прагне випустити з alma mater майбутніх провідних науковців, політиків та діячів культури, формує закритий тип еліти. Цей тип характеризується зверхністю щодо співгромадян, яким не поталанило додатися до лав «кращих». Ця зверхність виникає на ґрунті знання, яким володіє «еліта», а саме знання набуває рис езотеричности, яке можуть осягнути тільки дипломовані науковці. Тобто знання уречевлюється, стає валютою, яка є перепусткою до «вищого» світу.

Згаданий пан Е. Фром понад чверть століття тому констатував наявність двох типів студентів [4]. Перший – це так звані відмінники. Фром порівнює їх із добре поінформованими екскурсоводами у музеї. Саме цей тип учнів збагачується знаннями, перетворюючи їх на свою власність. Вони не вчаться подумки спілкуватися з автором, звертатися до нього з питаннями, критикувати його, не розуміють, де автор виклав принципово нову ідею для науки, а де просто відобразив головні думки епохи. Студентів дресують так, щоб вони могли повторити головні думки Платона, довести теорему Піфагора, прочитати з виразністю Анну Ахматову. Наковтавшись по шматочку зі «шведського столу доктрин», студент, таким чином, має достатньо знань, щоб вступити у доросле життя та долучитися до еліти нації. Що ж до продукування власних нових ідей, то вони, взагалі-то, не є бажаними для особистостей такого типу, особисті думки лякають їх, оскільки провокують сумніви у надійності бази уже отриманої інформації, що має забезпечити світле майбутнє.

Другий тип студентів – це студенти, які обрали буття як основний спосіб стосунків зі світом. Те, що вони чують, стимулює їх до власних роздумів і не сприймається як щось безвідносне до реального життя. Лекція, або прочитаний матеріал для них є живим процесом, у якому вони беруть безпосередню участь. Такий студент перестає бути просто вухами і перетворюється на критичний розум, який може дати оцінку змісту книги та, навіть, оцінити лектора. Цей тип особистости не боїться постійних змін стану свідомости, а отже і всієї структури знання.

Щодо ортеґівського протиставлення еліти і маси, то можна констатувати наявність дивного механізму визначення своє приналежности до тієї чи иншої групи. Сучасна молодь, яка вже прилучилася до «еліти» і дізналася про те, що вона існує у суспільстві споживачів, автоматично відносить себе до табору розумної меншости, що усвідомлює шкідливість масової культури. Такий механізм є прямим наслідком визнання наявности студентського квитка престижного університету ознакою «елітарности». Цей процес автоматично призводить до створення псевдоеліти, що у своїх діях керується модусом володіння і ставиться до своїх співгромадян як до безособової маси, що не варта співчуття, поваги та любові.

Отож, феномен еліти для постсовєтського простору і сьогодні залишається складним явищем. Елітарність не передається у спадок, а виховати повноцінну еліту нелегко, для цього недостатньо закликати приєднатися до «ліпших», вступивши на платне відділення до престижного університету або переконати себе у своїй відмінності від решти. Створення еліти є складним процесом, який вимагає постійного напруження і праці над собою. Змінюючи власну свідомість, ми змінюємо світ, у якому існуємо. Орієнтуючись на буттєву позицію життя, ми будемо ставитися до кожної людини, як до мети, а не як до засобу.

1. Арендт Г. Становище людини. – Львів: «Літопис», 1999. – 255 с.

2. Мейер Г. Эрих Фромм сегодня // Философия без границ. – Москва: Издатель Воробьев А.В., 2001. – 148 с.

3. Ортега-і-Гасет Х. Вибрані твори. – Київ: «Освіта», 1994. – 420 с.

4. Фромм Э. Иметь или быть? – Киев: «Ника-Центр», «Вист-С», 1998.

5. Фромм Э. Бегство от свободы. – Москва: «Аст», Минск: «Харвест», 2005. – 383 с.