Алєксандр Кустарьов

Конгломерат «інтеліґенції» і його наратив

Під інтеліґенцією чи інтелектуалами я розумію аґентуру інтелектуальної функції, або, якщо завгодно, «інтеліґентности» («церебральности») суспільства. Ця аґентура є конгломератом. Йому відповідає громіздкий, широкий та конфліктний наратив. У ньому виокремлюється частковий наратив «інтеліґенція» [1].

Він надто заполітизований та емоційно навантажений. Це справжня драма. Її драматургія складна і стилістично різноманітна. У ній є героїчно-романтичні, мелодраматичні, сентиментальні та комічні елементи. Епічні й ліричні. Персонажі цієї драми також різноманітні: суворі викривачі, палкі апологети, підлабузники, моралісти, юродиві, лектори. Багатослівні поети і бліді академічні нудьгарі.

Цей наратив живиться енергією соціяльного конфлікту, екзистенційної тривоги, статусної стурбованости та кругової соціяльної ревности, або, кажучи сильніше, ресентименту. Значна частина цього наративу заповнена документацією колективного самоусвідомлення і ставленням тих, хто ідентифікує себе як «інтеліґенція», до инших сеґментів суспільства.

Поняття «інтеліґенція» та «інтелектуали» не є легальними конструктами. Тому вони відкриті для контроверз, а ці контроверзи, своєю чергою, не дозволяють усталитися жодній конвенції. Поняття «інтеліґенція» та «інтелектуал» – зона нестійких конвенцій. Це зона, так би мовити, фатальної недоговорености у суспільстві.

Статусний дисбаланс суспільства сублімовано й артикульовано у наративі «інтеліґенція». Його аґентура обтяжена проблемою самоідентифікації. Вона не задоволена нав’язаними або присудженими їй долею ролями та розподілами «соціяльного капіталу» (престижу) у суспільстві. Вона страждає від невизначеності свого статусу.

Існує спокуса розглядати і «статусний дисбаланс», і «статусну стурбованість» як патології, оскільки «дисбаланс» може призвести до знищення суспільства, а «стурбованість» робить індивіда нещасливим. Водночас і дисбаланс, і стурбованість передають суспільству безперервний динамічний імпульс.

У різні епохи у розмаїтих національних традиціях цей наратив може впливати більше або менше. Скрізь його фізична присутність у сумі наративів невпинно зростає від початку епохи Просвітництва і у загальній «церебралізації» життя, яка іде вслід за нею, тобто сумарній кількості виробничих і споживчих практик. Це – діахронічно.

А синхронно – у деяких суспільствах він ближче до серцевини суспільного життя, в инших – відкинутий далеко на периферію. У деяких культурах він сильніше впливає на наративи инших сеґментів суспільства, якщо «інтеліґенція» (за самовизначенням чи за конвенційним визначенням) виявляється «референтною групою» для усього суспільства. В инших культурах паралельні наративи можуть зовсім не мати цього впливу.

Нелегко оцінити важливість інтеліґентського наративу та реконструювати механізм його впливу у кожній осібній культурі. Методика такого оцінювання не випрацювана, і навіть не цілком зрозуміло, чи можлива у цьому випадку будь-яка «точна» методика. Я, відверто кажучи, гадаю, що ні. Окрім усього иншого, порівняння у цій площині між країнами (культурами) обтяжені тим, що порівнювати слід як писемну, так і усну традицію. До того ж, не можна забувати, що у Росії через низку причин (зокрема, через суворий контроль, державний та професійно-корпоративний) у писемній традиції співвідношення між усною та писемною інтелектуальною традиціями було иншим, ніж у країнах ліберально-нецензурованого режиму [2].

Усе ж таки наважимося і зробимо деякі узагальнення. Схоже, що вагомість наративу «інтеліґенції» у суспільному житті Росії, Німеччини, Франції, Англії і США з кінця ХІХ століття була досить великою і приблизно однаковою. Англо-американський інтеліґентський наратив поєднувався з иншими наративами дещо инакше, ніж Европейсько-континентальний. В Англії й Америці він був менш важливий, ніж у Европі. Російський повністю співпадає з німецько-французьким. У Росії він був важливішим, ніж у Франції і Німеччині, та, видається, що не набагато.

Однак, яким не був би баланс наративів у національних традиціях (сумарних наративах, майстер-наративах) і яким би не був баланс розмаїтих тем в інтеліґентському наративі, тематика наративу «інтеліґенція» усюди однакова.

По-перше, апологетичне самовизначення інтеліґенції. По-друге, викриття «псевдоінтеліґенції» та сортування інтеліґенції відповідно до якості. По-третє, розвінчування інтеліґенції. По-четверте, роздуми про «суспільний борг» інтеліґенції або інтелектуалів; це – нормативна частина наративу.

Самоствердження інтеліґенції усюди в Европі й Америці артикулюється «методом від супротивного» як розвінчування міщанина-буржуа, дрібного буржуа (significant other). Справжнім віртуозом і хрестоматійним взірцем цієї традиції був Флобер, який підписував свої листи «буржуафоб». Документація цього дискурсу неозора. Так звана «висока» література, схоже, ціле століття займалася майже виключно цим.

Утім, декларативне самовихваляння інтеліґенції у Західній Европі досить рідкісне явище. У Росії ж воно дуже помітне і прогресує, досягши піку наприкінці совєтської епохи. Із незліченних апологетичних декларацій подамо тут одну, щонайбільше характерну для російського стилю:

«Представником ноосфери (курсив мій. – А.К.) на землі є інтеліґенція, носій розуму, інтелекту, прогресу, культури та инших ціннісних категорій» [3]. Взірцевий апологет інтелектуалів – соціолог Владімір Шляпентох. Ось як виглядає його апологетика:

«Особливість професійної активности інтелектуалів спонукає їх, більше, ніж инших людей, цінувати істину [...] Інтелектуали більше, ніж инші групи, цінують усе, що пов’язано з політичною свободою [...] Інтелектуали більше, ніж инші групи, цінують плюралізм, різноманітність, динаміку соціяльного життя і творчий бік діяльности [...] Інтелектуали надають більшого значення культурним цінностям, а естетичні цінності поруч з иншими проявами людського духу – загалом прерогатива інтелектуалів [...] Інтелектуали захищають не так цінності, притаманні їхній творчій активності, як цінності, які вважають життєво необхідними иншим людям» [4].

Одне слово – передовий загін, наші орієнтири, розум, честь і совість народу. Російський різновид апологетики також стає самовизначенням інтеліґенції як морального ордену. У цьому самовизначенні нормативна настанова непомітно для її аґентів переосмислюється як самоопис. Взірцевий вияв ця тенденція знайшла у творчості Іванова-Разумніка [5].

Оскільки поняття «інтеліґенція» широко використовується як позитивне самовизначення, питання про те, хто, власне, є інтелігенцією, забарвлюється у кольори статусних амбіцій. Питання ставиться таким чином: хто має право на звання «інтеліґенція»? Така артикуляція інтеліґентського самоусвідомлення, здається, особливо помітна у російській традиції. Застосовується ціла низка формул, які позбавляють «їх», на відміну від «нас», права на це «звання». У цьому дискурсі циркулюють такі поняття, як «псевдоінтеліґенція», «напівосвіченість», «дипломовані міщани», «нетворча», «пересічна» інтеліґенція, «освітянщина» і подібне.

Ось популярна формула: «Історичні долі інтеліґенції затьмарені і невиразні, бо цим ім’ям називаються верстви, які не мають на це права» (курсив мій – А. К.).

Або: «Під цим словом розуміють у нашій країні тепер всю освічену верству, усіх, хто має освіту більше семи класів». І далі: «... все, що самозванно (курсив мій – А. К.) і необачно зветься тепер «інтеліґенцією».

Ці формули цитують дуже часто, покликаючись на Надєжду Мандельштам і Алєксандра Солженіцина. Однак, насправді, в усній традиції їх можна було почути завжди (за моєї пам’яті, яка сягає кінця 1940 років), і це Мандельштам і Солженіцин запозичили їх (несвідомо) з фольклору, тобто з інтеліґентської «народної соціології», а не навпаки. Це не одкровення. Це топіки. Саме тому вони настільки соціяльно багатозначні.

У перші роки перебудови цей фольклор ринув на телебачення. Його авторитетними публічними виконавцями були у 1990-ті роки: Юрій Лотман (телевізійні лекції «Інтеліґентність і культура»), конгреси інтеліґенції, телевізійна програма «Прес-клуб» [6]. Однак, найгучніше ім’я у цій традиції, мабуть, академіка Ліхачьова. Саме він виявився основною постаттю апологетичного міту як його живе втілення. Зрештою, усі активні носії позитивного міту водночас претендують на те, щоби бути його втіленням.

Буденна свідомість і самосвідомість будь-якої суспільної групи, як би вона не артикулювалася, не може критикуватися у категоріях моралі або якости. Вона рівнозначна сама собі і існує лише спосіб свідомого існування його аґентів – the nature of the beast.

Об’єктом критики, однак, може і повинна бути академічно стилізована версія будь-якої буденної свідомости. У Росії академічний дискурс про інтеліґенцію поки що повністю корумпований буденним наративом «інтеліґенція». На конференціях 1990-х років про «інтеліґентознавство» і в академічних виданнях (як і в «народній соціології») побутувала проблема «визначення» інтеліґенції. Пошуки загальноприйнятого визначення виправдовуються тим, що наука потребує чітких дефініцій. Це обивательська помилка. Недвозначне визначення інтеліґенції або неможливе, або ж набуває такого виду, в якому ніхто не зацікавлений. Максимально узагальнені і нейтральні визначення інтеліґенції як аґентури інтелектуальної функції суспільства (див. вище) або як «білих комірців» не задовольняє буденну свідомість тих, хто застосовує це поняття до себе, оскільки їх важко (навіть неможливо) використовувати з метою статусно-престижного самоствердження.

Саме з цією метою поняття «інтеліґенція» і виявилося вельми інструментальним, тому його й мобілізували. Групи, які конфліктують між собою, найчастіше виявляють своє ставлення одні до одних у виді морального схвалення або осуду. Поняття «інтеліґенція» виявилося глибоко втягнутим до цієї стратегії. Вони переконані, що залічуватися до інтеліґенції – це почесно; вони гордовито іменують самі себе «інтеліґентами» і у цьому випадку підкреслюють моральну вищість інтеліґенції над иншими суспільними групами. Очевидно, що инші негайно починають вживати слово «інтеліґент» як негативний ярлик і викривають аморальність інтеліґенції. Виняткові генетичні конформісти, які найбільше бояться зробити неправильний (непрестижний) вибір (на зразок екс-міністра культури Міхаіла Швидкого), манірно закликають відмовитися від самого поняття «інтеліґент» [7].

Хвалькуватий (апологетичний) інтеліґентський дискурс і суперечки про те, хто достойний називатися інтеліґентом (інтелектуалом), для Росії, мабуть, властивіші, ніж для Заходу. Однак, критично-викривний дискурс достатньо могутній скрізь і яскраво задокументований.

Інтелектуали, писав Моріс Барес (епоха праці Дрейфуса, коли й з’явилося поняття «інтелектуал», цілком ідентичне за значенням тогочасному російському слову «інтеліґенція»), претендують на те, щоби бути «аристократами думки», а насправді вони «... недоумки, які соромляться думати, так само, як прості французи, [...] напівінтелектуали, [...] безголові пси (le chien décérébré), [...] пролетарські бакалаври («prolétariat de bacheliers»)». З ним співзвучний Шарль Морас, називаючи інтелектуалів «parvenus de l’intelligence» (це навіть не потребує перекладу) і пояснюючи появу цієї категорії людей тим, що «... державна система освіти продукує надто багато письменних і таким чином породжує "prolétariat de l’intellectuel"» [8].

Досить запеклою була антиінтеліґенська традиція у Німеччині. У націоналістично-фашистській традиції інтелектуалів називали «позбавленими інстинкту», «абстрактниками», «зіпсованими освітою», «євреями», «вівісекторами», «безродними інвалідами», «столичниками», «негативістами». У марксистській традиції «інтелектоїдами», «ватажками» («бонзами»), «свавільниками», «індивідуалістами», «позбавленими відчуття теоретиками», «балакунами-фразерами», «хворобливо нерішучими опортуністами», «негативістами», «шаленими дрібними буржуа». Було б необачно думати, що німецьку марксистську традицію було принесено у Німеччину уже часів НДР із СССР. Вона була цілком самодостатньою і свого часу, ймовірно, вплинула на совєтську. А ось російські викриття інтеліґенції як «безродної», «антинародної» сили проходили паралельно з німецькими, і вони цілком незалежні від німецької традиції. З погляду російського інтеліґента-інтеліґентофоба російська інтеліґенція – це «німці».

У Британії й Америці, де великий вплив мав буржуазно-підприємницький наратив, до інтеліґенції ставилися добросердіше і поблажливіше, але також зверхньо і критично. До прикладу: «Коли старий Джоліон впевнився, що його син не здатний ні на що, він збагнув, що йому залишається єдине – стати письменником». (Цитую Ґолсуорсі приблизно, з пам’яті.)

У Росії антиінтеліґентський синдром має декілька різних причин. Він постав у бюрократичному середовищі (особливо церковно-бюрократичному), а згодом був сприйнятий інтеліґенцією у збірнику «Вєхі». «Вєхі» додали йому «барського» ґонору. У перші роки совєтської влади він черпав натхнення з ідей лівого радикала Махайского (хоча йому оголосили анатему) і, власне, парадоксальним чином став елементом антиінтеліґенства совєтських чиновників, які зберегли певний пролетарсько-комісарський синдром. Однак громадянське антиінтеліґентство з 1960-х років знову черпає натхнення зі збірника «Вєхі». З фольклорного існування у друковане слово його запровадив класичний «вєховець» Солженіцин, написавши відому статтю про «освітянщину», невластиву його народу. І тепер усі звинувачення на адресу російської революційної і совєтської дисидентської інтеліґенції, яка, начебто, винна у лихоліттях Росії (революція, перебудова і ще що?), власне, є парафразами «вєховства».

«Очорнювальний дискурс» (або ж неґативний міт), який у совєтських умовах був своєрідним дисидентством (Всєволод Кочєтов, Іван Шевцов), зазнав справжнього піднесення лише у 1990-ті роки, однак відразу оволодів апологетикою. Він значно посилився наприкінці 1990-их років після невдач (справжніх і удаваних) перебудови, коли знову постала потреба шукати «винних». З критикою інтеліґенції у 1990-ті роки виступили впливові особи медіаістеблішменту (типові, як сказали би у Франції, intellectuels médiatique, тобто інтеліґенція далі нікуди) – Сімон Кордонскій, Глєб Павловскій, Марієта Чудакова, Сергєй Кара-Мурза. Багато апологетів швидко стали викривачами.

Антиінтеліґентський дискурс надто суперечливий. Пильний спостерігач зауважив, що апологети і очорнювачі інтеліґенції тлумачать супротивним чином одні і ті ж властивості інтеліґенції:

«Те, що у першому випадку відзначалося як чеснота, у другому випадку витлумачувалося як недолік; ідейність і жертовність виявилися зашкарублістю і нерозумінням самоцінности інтелектуальної праці, опозиційність до влади – відсутністю правової культури, романтизм і прагнення бути «голосом народу» – мрійливістю і дилетантством у питаннях соціяльного життя і под.» [9].

Найрадикальніше (із зауважених мною) звинувачення щодо інтеліґенції висунуто у межах академічного дискурсу, хоча виглядає як шарж: «... чимало рис тоталітарного менталітету співпадають з типологічними особливостями усвідомлення дооктябрьского покоління російської інтеліґенції (які описано у «покаянному» документі цієї епохи – збірці «Вєхі») і, очевидно, їх спадкоємців у часі – сучасної інтелігентської верстви».

Особливості ж «тоталітарного менталітету» такі: «Патос героїчного авантюрництва і нехтування повсякденністю, клопіткою культурною працею, дефіцит терпимости і екзальтована готовність пожертвувати сучасним в ім’я майбутнього, революціонаристична зневага до «розумного» консерватизму і суверенітету особистости» [10]. Цілковита протилежність тому, що пише Владімір Шляпентох (див. вище). І так само свавільно й партійно-оцінково.

Як апологія, так і викривання мають багато відтінків. Усередині апологетичної традиції, до прикладу, існує оборонно-покаянний різновид. Носії цього різновиду, вочевидь, намагаються сидіти на двох стільцях, суміщаючи стани самоствердження і антиінтеліґентства (антиінтелектуалізму). Існує також жалісно-мученицький різновид: «будемо нести свій хрест». Показовий приклад: «... пригноблений і таємничий дух інтеліґенції не відійшов цілковито. У примарному фантомному світі він зберігся у прихованому опорі, бляклих надіях і настійливих прагненнях зберегти висоти культури перед лицем тріюмфуючої бюрократії і напівосвіченої маси» (Юрій Левада) [11]. Цей мазохістський апологетичний екстремізм – секуляризована форма давньоросійського християнського аскетизму – своєрідного (перефразовуючи Вебера) «старця в миру».

Найцікавіше в антиномічному і багатобарвному наративі «інтеліґенції» те, що всі його агенти – однаково інтеліґенція, хоча всі заповзялися порівнювати себе з кимось иншим, називаючи цього иншого «інтеліґентом» (із знаком плюса або мінуса), «інтелектуалом», «справжнім інтеліґентом», «несправжнім інтеліґентом».

Звідки взялося таке різноголосся? Аґентура наративу «інтеліґенція» неоднорідна. Різні сеґменти цього конгломерату беруть участь у класовій боротьбі з иншими класами, у становому самоствердженні, в ідейних суперечках і в конкурентній боротьбі у царині арт-індустрії та індустрії знання, тобто у боротьбі за володіння «культурним капіталом» (П’єр Бурдьє) і соціяльним капіталом. У полеміці внутрішньоінтеліґентській змішано конфлікти інтересів з політикою самоідентифікації.

За політизованою маніпуляцією поняття «інтеліґенція» подекуди приховано розбіжності переконань. Вони відсилають до світоглядного конфлікту між релігією і наукою, яка виявилася у ранньомодерний час. Утім, у реальному політичному житті, у процесі обміну репліками предметні суперечки перетворюються на взаємні звинувачення. Найгірше, що може статися – вони ставлять учасників на межу дуелі – як Базарова і Кірсанова (Тургєнєв). Найчастіше це трапляється там, де особистості не здатні правильно артикулювати свої погляди або не отримують емоційної (моральної) втіхи від суперечок, по суті, прагнучи через це «переходити на особистості» – аргументація ad hoc стає аргументацією ad homini.

Окрім того, переконання (смаки) самі по собі мають класово-станову та інтересантську природу. Внутрішньоінтеліґентські суперечки, аґресивні претензії на «титул» і взаємні викривання доволі часто не мають жодних особливих ідейних конструкцій. Вони є безпосереднім виявом взаємних «антипатій».

Несимпатичні і ворожі одні одним можуть бути інтелектуали (інтеліґенція) різних соціяльних класів і станів. По суті, одна із робочих функцій класових інтелектуалів («органічної» інтеліґенції у термінах Ґрамші) – це артикуляція ставлення свого класу до иншого. Інтеліґенція, яка викриває буржуазію, до прикладу, тяжіє до старого режиму аристократії.

В умовах швидкого поширення освіти виникає конфлікт між спадкоємною інтеліґенцією, яка ностальгує за своєю монополією і привілеями, і новими поколіннями інтеліґенції, яка роздратована претензіями «старожилів» на монополію.

З надвиробництвом освіти виникає конфлікт між влаштованою і невлаштованою інтеліґенцією, між академією і потребою (держави, ринку) експертизи, з одного боку, і, з иншого боку, відчуженою інтеліґенцією, інтелектуальний продукт і культурні практики якої не отримують відповідної винагороди у визнанні – прибутком, популярністю, впливом. Цей конфлікт притаманний атмосфері періоду післяперебудови у Росії: різні групи інтеліґенції звинувачуються навзаєм у «браку компетентности».

У постіндустріальному суспільстві цей конфлікт переростає у класову боротьбу між культурбуржуазією і культурпролетаріатом. Культурбуржуазія отримує із показового споживання культури і продажу «нематеріальної» продукції прибуток на ринку і (або) конвертує його у соціяльний капітал, який своєю чергою приносить прибуток. Культурпролетаріат – це ті, хто за своє показове споживання не отримує прибутку. Вони схильні звинувачувати культурбуржуазію у монополізмі і особливо у розпущеності.

Все це – глобально. Однак, у російському інтеліґентському наративі існує ще один елемент, якого немає, вочевидь, більше ніде. Це – тема «винятковости російської інтеліґенції». З дивовижно наївною прямолінійністю переважає міт, який сформований типовими представниками російської інтеліґентської самовизначальної практики:

«Російська інтеліґенція – єдина у своєму роді. У жодній країні світу не було хоча б частково схожої соціяльної групи» [12].

Або:

«На Заході немає такої соціяльної реалії – інтеліґенції, там є інтелектуали, які займаються інтелектуальною творчою працею і не беруть на себе непосильного тягаря бути втіленою совістю нації...»

 І далі:

«... якби иноземець дізнався про нашу тему, це видалося б йому дивним. Иноземець знає, що intelligence – це щось не те, а інтеліґенція навіть у російсько-англійському словнику написана російською транскрипцією...» [13].

Це уявлення – теж фольклорний топік, винятково популярний в інтелектуальних салонних розмовах і, на жаль, в академічній традиції також. Усі наввипередки цитують знаменитий вислів Бердяєва, що «інтеліґенція була у нас ідеологічною, а не професійним і економічним угрупуванням...», до того ж додають, що західний інтелектуал – це не те ж, що російський інтеліґент.

Усе це – міт. Інтеліґенція – це конгломерат різноманітних аґентур, і скрізь у цьому конгломераті існують однакові аґентури. Неодмінно у різній пропорції. Але ж де і у якій пропорції – складно сказати. У російському наративі назва «інтеліґенція» утвердилося (цілком некоректно) за різностаново-богемною, пролетароїдною (як її називав Макс Вебер), відчуженою інтеліґенцією. Так ось: на Заході цієї, начебто специфічно «російської» інтеліґенції, значно більше, ніж у Росії. Вона в инший спосіб інкорпорувалася у суспільно-політичні практики, включно з вибудовуванням загальнонаціонального наративу, – це правда. Хоча, як раніше я зауважував, наскільки «инакше», ще потрібно з’ясувати; тут існує багато тонкощів і нечіткостей. Це цілком незоране поле порівняльної соціології і соціяльної історії.

Наратив «інтеліґенція» у російському суспільному житті звучить надто голосно і багатозначно. Він був сильним вже у дореволюційному російському суспільстві, а в совєтському він особливо посилився через його безкласовість і безстановість. Поняття «інтеліґенція» було ледь не єдиним легальним «соціонімом» і самонайменуванням для усіх, кого турбувала проблема самоідентифікації і хто не хотів залічувати себе до робочо-селянської маси або до совєтської бюрократії.

Ці умови тепер начебто змінюються і колись в принципі можуть змінитися настільки, що цей наратив зникне сам по собі, оскільки перестане бути вигідним для артикулювання групових-класових симпатій-антипатій. Вони віднайдуть собі инші способи артикуляції. Однак, доки ці умови не змінилися, його неможливо позбутися ані директивами, ані спробами виховання инших емоційних рефлексів і навиків мовної поведінки. Окрім того, умови постіндустріального суспільства роблять статусну систему значно більш заплутаною і невизначеною, ніж в умовах совєтського суспільства.

Статусна розгубленість і стурбованість особи, а значить і потреба у різноманітних заміщеннях радше зростає, ніж зменшується. Обсяг різноманітних заміщувальних дискурсів у постіндустріальному суспільстві зростає лавиноподібно.

Утім, самовизначальна семіотика може змінитися. Відповідно до нашого відходу у невизначене постіндустріальне майбутнє структура конгломерату «інтеліґенція» щораз більше співпадає зі структурою усього суспільства. І це тому, що зростає «церебралізація» суспільства. Соціальний снобізм і конфліктно-пильне ставлення до поняття «інтеліґенція» перешкоджає розумінню того, що народи і справді перетворюються у суцільну інтеліґенцію (так, як про це мріяла молода совєтська влада). А якщо так, то можна припустити, що вже невдовзі поняття «інтеліґенція» і «інтелектуали» зникнуть із соціяльно-конфліктної практики, бо втратять розпізнавальний потенціал і полемічну інструментальність.

Досі статусна багатозначність, невизначеність і провокативність поняття «інтелектуал» («інтеліґент»), а значить, і його інструментальна роль артикулювання суспільних суперечностей збільшувалися. Можливо прослідкувати це збільшення упродовж усієї історії людства, або упродовж трьох-чотирьох століть, або за останні сто, п’ятдесят або ж двадцять років. Малоймовірно, що так продовжуватиметься й надалі. Невідомо, чи вже років через десять поняття «інтеліґенція» (інтелектуал) не буде витіснено із суспільної полеміки поняттями «професіонал», «менеджер», «яппі», «культуролог», «консультант» або – якщо буде на це воля аллаха – «улем»...

Насправді усі ці поняття уже небезуспішно циркулюють на ринку самовизначень. Утім, які б самовизначення не вживалися, зміст і форми соціяльних конфліктів у постіндустріальному суспільстві будуть значно більше схожими на статусні суперечки всередині конгломерату «інтеліґенція», ніж на конфлікт в аграрному й індустріальному суспільствах.

У Росії «учене» обговорення «інтеліґенції» очевидно не встигає за життям. Услід за буденним наративом «інтеліґенція» воно займається переважно пошуками визначення «інтеліґенція», ієрархічними класифікаціями інтеліґенції (інтелектуалів), горезвісною неповторністю російської інтеліґенції і навіть, що цілком недоречно, розроблянням нормативної програми для інтеліґенції, окрім того, як це не прикро, хвалою (щораз рідше) і звинуваченням (щораз частіше) у бік інтеліґенції.

Утім, потрібно вивчати інтеліґентський наратив. Його суперечливу змістовну структуру (тематику) і «різнорідну» аґентуру. Структуру внутрішнього конфлікту у конгломераті «інтеліґенція» і суть кожного конфлікту поміж аґентурами. Ідеології різних аґентур у цьому конгломераті – автентичні і присвоєні. Стилістику дискурсів різних аґентур. Їхнє місце у політичному та емоційному житті суспільства. І так далі і подібно до цього.

---

[1] Можна іменувати інтеліґенцією і «нараторами», тобто авторів-виконавців (аґентів) усього наративу суспільства і усіх сеґментів. Тоді усі наші розмірковування про інтеліґенцію доведеться перекласти на иншу мову. Такий переклад – захопливе завдання, хоча я не певен, що він дасть нам значні інтелектуальні переваги. Утім, в той чи инший спосіб, у книжці, яку тепер доведеться обговорювати, я такої спроби не вчинив і у цій нотатці залишаюся з мовою, якою користувався перед тим.

[2] На це, до речі, увесь час звертали увагу (1970-1990 роки) російські переселенці до Америки. Їм видавалося, що вони потрапляють не у «своє» соціяльне середовище, бо американці довкола них говорять про гроші і будинки, а не про Пушкіна або Гемінґвея. Це помилковий висновок. Середовище – таке ж. Розмова инша. Тепер, я гадаю, Гарі Потер і «Код да Вінчі» усунули це непорозуміння.

[3] Варова Т. Роль и место интеллигенции конца ХХ века в социуме // Интеллигенция России: традиции и новации. Иваново, 1997. С. 197-198.

[4] Шляпетох В. Ителлектуалы как носители специфических моральных ценностей: там и здесь // 22 (Тель-Авив). 1986. №49. С. 165-166.

[5] Иванов-Разумник. Об интеллигенции. СПб., 1910.

[6] Степанов Б. О необходимости нового подхода к осмыслению феномена интелигенции // Интелигент и интелегентоведение на рубеже ХХІ века. Иваново, 1999. С. 171.

[7] Я особисто бачив телевізійну передачу, яку він же і проводить.

[8] Nichols R. Treason, Tradition and the Intellectual: Julien Bends and Political Discourse. The Regent Press of Kansas, 1978. P. 62, 83-84.

[9] Степанов Б. Указ. Соч. С. 171.

[10] Смирнова Н. Интеллигентское сознание как предтеча тоталитарного менталитета // Полис. 1993. № 4. С. 125.

[11] Русская интелигенция. История и судьба. М., 1999. С. 36.

[12] Зернов Н. Русское религиозное возрождение. YMCA, 1991. С. 18.

[13] Народ и Intelligentsia. М., 1996. С. 20, 58-59.

Переклала Божена Пеленська