Гейдар Джемаль

Антиелітарна доля Росії

У сучасній Росії після 1991 року одна з улюблених тем у журналістиці – міркування про новітню російську еліту. Починалося все ніби жартом: «нові росіяни». Але після 1993 року – критичної дати як в історичному календарі Франції, так і Росії – гумор кудись пропав, і про «еліти» почали говорити з придихом. З’явилося поняття «регіональні еліти», що містять найбільш процвітаючу частину братви, найбільш політизовану верхівку місцевого ФСБ і найбільш «бізнесменисту» частину УВС... «Еліти» особливо густо почали траплятися журналістам у казино, нічних клубах і под.

Абсолютно очевидно, що соціяльний простір нашої великої батьківщини занурений сьогодні у безпросвітний хаос, посередині якого журналіст – по суті, пишучий обиватель зі смішними уявленнями про світ – розгублено блукає, намагаючись підгодуватися у сильних світу цього. Катастрофічно деградує соціологічна понятійна система: розмірковують про «вищий» і «середній» класи, враховуючи лише критерій доходу, у той час як ці поняття є суто культурними. В Англії представник upper class може жити на скромну зарплату викладача, а горезвісний middle оперувати мільйонами фунтів стерлінгів.

Суть у тому, що у Росії упродовж останніх 85-и років не існує еліти. Еліта не відносне поняття, це цілком певна перманентна частина людства, що має упродовж останніх чотирьохсот років ядро, яке складається з тих самих прізвищ, кланів, що відтворює той самий людський тип, що переслідує ті самі, незмінні упродовж як нової, так і новітньої історії, завдання. До цієї еліти не можна увійти, укравши мільярд доларів на сибірській нафті, обравшись на гроші братви губернатором, і навіть ставши харизматичним президентом. До цієї еліти практично взагалі не можна увійти, тому що її головна характеристика – відсутність ротації «кадрів» і персональна суб’єктна визначеність на планетарному рівні.

У 1917 році у Російській імперії, що керувалася одним із сегментів світової еліти, відбувся унікальний для нової історії збій, і цей сегмент був відсторонений від влади в масштабах однієї шостої суші. Очевидно, це відбулося тому, що російська частина світової еліти (ми підкреслюємо: не «російська еліта», а російський сегмент!) не була ані найбільш впливовою, ані найбільш успішною. Петро I провів політичну реформу у своїй країні за британським зразком: самостійно очолив церкву, одночасно добивши спадкоємних олігархів-бояр. Різниця лише у тому, що в Англії то була католицька церква, яка, зазнавши поразки там, все ж залишилася як така у світі. У Росії скасування патріарха і підпорядкування церкви чиновницькому синоду фактично позбавило російську монархію «небесного виміру». Саме тому у Росії і змогло відбутися політичне диво: повтор долі англійського Карла I і французького Луї XVI – долі, що заклали основу нової історії – Ніколаєм II уже у ХХ столітті в умовах, коли архаїчне царевбивство вже не повинно було існувати.

До влади у Росії у 1917 році прийшло певне угруповання контреліти. «Контреліта», як і еліта, є безумовно міжнародним світовим космополітичним феноменом. Однак, на відміну від реально пануючого полюса, його опонент має набагато меншу персональну визначеність. Контреліта – не стабільна корпорація одних і тих же кланів. Це живе, рухливе, мінливе скупчення особистостей, кожна з яких не вписана у династичну спадковість. Єдиним стабільним аспектом контреліти в усі історичні покоління залишається її генотип: самотній герой, представник касти воїнів, що випав із класових і родоплемінних парадигм і став на позиції свідомого бунту проти встановленої ієрархії.

Росія у XVIII і, особливо, у XIX сторіччях була місцем інтенсивного формування контреліти як домінуючої суспільної групи. Найбільш гострим контрелітним документом у цьому сенсі став роман Достоєвского «Бєси». Характерним атрибутом соціяльної атмосфери «Бєсов» є радикальне перемішування різнокласових елементів, сплавлених воєдино спільною ненавистю до існуючого і готовністю до хаосу, смерти і крови. «Смерть» узагалі виступає керівним принципом внутрішньої містики контреліти, тоді як «життя» (не у вульгарному буржуазному, звичайно, сенсі) стоїть у центрі корпоративного світобачення еліти.

Слід відзначити і традиційну роль єврейства в долях протистояння еліт і контреліт, принаймні на Заході, і щонайменше з часів пізнього Середньовіччя. Особлива роль євреїв у західній політиці зв’язана з тим, що феодали, які протистояли церкві, зверталися до них як до союзників, що мають міжнародну фінансову оргструктуру і зв’язки. Саме завдяки цьому була подолана ізольованість і марґінальність єврейського конфесіонального анклаву в Европі. У Росії вихід радикальної частини найбіднішого єврейства за рамки ґетто став можливим завдяки союзу з контрелітою – ставрогінимі і верховєнскімі, у типології Достоєвского. Навряд чи, навіть не дивлячись на особливу слабість романовського режиму, контреліта змогла б прорватися до політичної влади без підтримки найбіднішого радикального єврейства – історичних спадкоємців зелотів, що боролися проти римського панування. Однак не варто серйозно ставитися до улюблених монархо-патріотичних тез про «єврейський» характер більшовицької революції. В остаточному підсумку її ударною силою був сплав балтійських братішек з декласованим дворянством при широкій опорі на озброєного сектанта.

Цей унікальний прорив контреліти до влади був нейтралізований Сталіним і його деідеологізованою неоімперською бюрократією початку 30-х років. Ті, кого Сталін призначав на керівні посади, а також їх фізичне і соціяльно-генотипне потомство не ставали елітою; як ми сказали на початку, еліту можна знищити, але її не можна створити. Після розгрому контреліти, що до цього знищила еліту, Росія стала країною взагалі позбавленою цього фактора як у позитивному, так і в негативному аспектах. Бюрократичний контрреволюційний режим, що, завдяки Сталіну, запанував в СССР і який в агонізуючій формі триває до сьогодні, систематично переслідував, кидав на кулемети у Другу світову, переслідував у ГУЛАГу, вибивав у «гарячих точках» усі ті ресурси, що могли б бути мобілізовані у «пасіонарному промені». У підсумку, Бжезінскі, мабуть, саме тому говорить про Росію як про чорну діру. Це – технічний зворот, що описує територію, неконтрольовану певним сегментом світової еліти. Тим самим, це особливо небезпечна територія, оскільки теоретично залишається шанс, що контреліта може повторити досвід 17-го року. Тому для світового правлячого класу украй важливим є те, щоб у Росії діяла чітко відпрацьована система запобігання пасіонарних соціяльно-політичних ініціатив, щоб ця «чорна діра» охоронялася якісними «сталкерами».

Суть політичного режиму, що діє сьогодні у нашій країні, саме в цьому. Кремль – не еліта, бандити – не еліта, олігархи – не еліта. Це набрід, якому справжня еліта доручила бути «смотрящімі» на зоні під назвою Росія і не допускати того, щоб нове покоління контреліти почало б «різати актив і сук». Цим же пояснюється й особлива контрреволюційна роль єврейського фактора у сучасних російських умовах, так само, як 85 років тому у цього ж фактора була особлива революційна роль. Пам’ятаючи про соціяльну мобільність євреїв, світова еліта, до якої євреї насправді ніколи не входили і не входять, просто підкуповує їх, щоб не допустити їхнього зговору з радикальними революційними силами. І тут на перший план виступає організація російсько-ісламського протистояння. Адже сьогодні саме іслам стає величезною цивілізаційною базою, на яку може обпертися сучасне покоління міжнародної контреліти, що ніколи не втрачало з поля зору нашу країну.