Тарас Возняк

Природа провідних груп

У складних обставинах, коли суспільство незадоволене самим собою, в умовах суспільної стагнації чи політичної катастрофи, перед ним завжди постає кілька проблем і виникає кілька претензій. А саме: визначення чи перевизначення мети, до якої воно має рухатися, ревізія системи управління суспільством, і, відповідно, ревізія ролі, якости та складу провідної верстви суспільства, її адекватности, її справности.

Саме на провідну верству, з огляду на її персоніфікованість та спектакулярність, і покладається ледь не вся відповідальність за небажаний розвиток суспільного процесу. У випадку невдач відповідальність трансформується у вину. І тоді відбувається конфлікт між суспільством та провідною верствою, яка в ході такого конфлікту може бути або відсторонена від виконання своєї суспільної функції, або істотно змінена. Щоправда, в ослаблених суспільствах та суспільствах зі слабкою самоідентифікацією й, як наслідок, – слабкою самоорганізацією, можливі й инші виходи. Провідна верства упродовж певного часу може утримувати ситуацію навіть на шкоду суспільству в цілому. Особливо, коли має підтримку ззовні, що трапляється доволі часто. Подібна ситуація може скластися в Україні. І тоді йдеться про створення маріонеткових еліт і маріонеткового політичного режиму.

При оскарженні провідної верстви у випадку неуспішности суспільства у цілому поза рамками залишається запитання, наскільки насправді є самостійною провідна верства, приймаючи те чи инше політичне рішення? Якою мірою провідна верства відображає структуру суспільства, яке її створило для своїх потреб і яке вона повинна обслуговувати? Якою мірою провідна верства є породженням саме цього суспільства і відображенням структури та інтересів саме цього суспільства? Але разом з тим – чи, у випадку постколоніального суспільства, вона є породженням саме цього суспільства, чи комбінацією з решток еліти метрополії та нових провідних груп? Скажімо, Україна успадкувала совєтську партійну номенклатуру від метрополії та попереднього режиму і ця номенклатура стала основою провідної верстви нової незалежної держави. З иншого боку, якою мірою провідна верства є національним продуктом, а якою породженням глобального процесу? Тобто, якою мірою вона створена і контролюється глобальною провідною верствою? Бо ж в Україні формується і провідна верства, яка репрезентує транснаціональні компанії і великі міжнародні політичні альянси. Ще одна проблема – якою мірою національна провідна верства користується певним послабленням контролю, певним прижмуром ока свого ж народу і, таким чином, дистанціюється від інтересів суспільства? Які механізми вона для цього дистанціювання та усамостійнення створює? Наскільки далеко вона може дистанціюватися від суспільства, щоб це не загрожувало її існуванню? Бо инакше – конфлікт і революція на Майдані. Чи може провідна верства бути самодостатньою?

Пробуючи відповісти на ці запитання, ми мусимо виходити з банального твердження, що суспільство є взаємозв’язаною системою. А система – це структура, яка складається із зв’язків і підпорядкувань. Чому підпорядкувань? Та тому, що суспільство є ієрархічною системою. І тут, очевидно, і є причини того дискомфорту, який відчувають крайні демократи у ставленні до провідних суспільних груп чи, ще драстичніше для них формулювання – у ставленні до еліт. Однак, ієрархічність всякого суспільного організму передбачає відповідну різнорівневу стратифікованість елементів та акторів, гравців цієї ієрархічної структури.

Єдиний антидот, який людство винайшло, щоб хоч якось усправедливити, збалансувати засадничо несправедливу (якщо дивитися на справу з точки зору рівности прав кожного індивіда) ієрархічну суспільну структуру, це – ротація по суспільній вертикалі. Однак ця ротація доцільна не стільки для того, щоб кожен мав право чи шанс підніматися/опускатися по суспільній вертикалі, скільки для оптимізації управління суспільством як цілістю. Отож ротація провідної верстви відбувається не стільки з огляду на справедливість, скільки з огляду на доцільність. Ба більше – вона, зазвичай, не є усвідомлюваним процесом рекрутування нових членів провідної верстви, кооптацією зверху (хоча инколи у суспільствах з глибоким рівнем рефлексії та високоінтелектуальних провідних групах це відбувається) а радше самокооптацією, саморотацією. Таким чином суспільство саморегулюється. І саме тому ми можемо говорити про те, що провідна верства суспільства значною мірою є породженням самого суспільства.

І з цього твердження витікають наслідки, які не завжди сприймаються самим суспільством. Наприклад, сумна констатація, що кожен народ вартий своїх правителів. Або те, що насправді кожне суспільство саме завинило у тому, що з ним діється. І саме з огляду на це деякі суспільства потрапляють у замкнуте причинно-наслідкове коло постійної стагнації та суспільних невдач. Дослідження розвитку демократії у Південній та Північній Італії Робертом Патнемом це добре ілюструють. Спільноти Півдня та Півночі Італії постійно повертаються до того результату, того стану, з якого вийшли, толерують і формують ту провідну групу, яка відображає стан самої міської чи регіональної спільноти. Хоча не відповідає потребам суспільства – бо ж напевно і на Півдні Італії корупцію та мафію не вважають ані нормою, ані суспільною метою. Однак, і мафіозність, і корупція самовідтворюються укладами, які структурували сицилійське суспільство вже давно. А корупційність та мафіозність є характеристиками якости, чи, точніше, злоякісности провідної верстви, яка тим чи иншим способом породжена і обслуговує ту чи иншу спільноту. Якщо говорити про корумпованість, то слово corruptio означає неправильне функціонування влади, неправильне здійснення влади. Владу тут можна трактувати розширено – не лише як владу адміністративну, але і як владу ідей, духовну владу – вони теж можуть бути неадекватними, чи як владу у сфері економіки. Якщо говорити про публічність, то головним носієм, репрезентантом цих девіацій стає провідна верства. Однак не лише вона винна у своїй неадекватності – саме суспільство значною мірою причетне до толерування, формування чи рекрутування саме такої провідної верстви. А значить, відповідає і за всі її вади.

Хоча саме суспільство схильне приховувати свою причетність до своєї ж неуспішності, посилаючись на те, що воно делегувало право вирішувати оперативні питання майбутнього провідній верстві. Це делегування відбувається через процес виборів – якщо говорити про політичний рівень (коли оперативне управління суспільством делегується політичному класу). Або у формі вибору тих чи инших культурних парадигм (коли суспільство погоджується укласти себе у те чи инше бачення, а відповідно і формування світу як такого через причетність до тієї чи иншої цивілізації, культури, мови – частина функцій управління суспільними процесами тут делегується духовній та інтелектуальній провідній верстві). Або ж у виді визнання того чи иншого майнового права (коли частина насправді суспільного продукту відчужується у приватну власність майновій провідній верстві, хоча, врешті-решт, так чи инакше ця «приватна» власність працює на суспільні цілі). Можливі й инші форми делегувань владних повноважень.

Якщо суспільство є системою зв’язків та підпорядкувань, то зв’язки – це відносини дії, узгодження, а підпорядкування – це відносини ієрархії, це стратифікація центрів чи акторів (від акція – дія) системи.

Попередньо вже було показано, що зв’язки можуть мати різну природу. Це і зв’язки влади, і зв’язки цивілізаційної/культурної/мовної детермінованости, і зв’язки майнові.

Ми, як громадяни, міщани чи підлеглі вступаємо з суспільством назагал, а також з иншими у владну комунікацію, підпорядковуємось законам, правилам та розпорядженням. Формалізацією цього зв’язку влади у сучасному суспільстві є кодифіковане право.

З иншого боку, духовна детермінація постає завдяки тому, що ми пов’язані ціннісною детермінацією, якої нас навчають змалечку, і саме тому ми є такими, а не иншими, саме тому ми чинимо так, а не инакше, вибираємо те, а не инше, формуємо своє життя так, а не инакше. Зв’язок такого роду здійснюється через навчання, духовне формування особистости, інформаційне поле.

Водночас ми вступаємо і у майнові відносини, позиціонуємося щодо насправді спільного для всіх нас матеріального ресурсу. Ми поважаємо приватну власність чи різні форми суспільної власности.

Ми, як громадяни, міщани чи підлеглі перебуваємо на різних щаблях системи прийняття/виконання адміністративних чи владних рішень. Очевидно, що на самій верхівці цієї вертикалі перебуває політичний клас, політична провідна верства даного суспільства. Вона може бути як персоніфікованою (репрезентативна політична еліта на кшталт депутатів, чиновництва різних рівнів…), так і структурованою у виді груп інтересів, лобістських груп (як в Україні) чи (у розвинутих суспільствах) політичних партій.

Як людей тієї чи иншої цивілізаційної приналежности, духовної та культурної традиції нас формує як цивілізаційне, духовне чи культурне середовище, так і духовна, релігійна, моральна, культурна, освітня провідна верства. Це суспільні інститути моральних авторитетів, вчителів, священства, інтелектуалів та інтелігенції. Однак инколи духовну провідну функцію виконують не лише персоналії, які складають духовну провідну верству у суспільстві, а їхні корпорації – релігійні організації, навчальні заклади та духовні школи.

З огляду на інститут приватної власности наше позиціонування щодо матеріальних ресурсів суспільства теж є різнорівневим, ієрархічним. Великі власники безпосередньо розпоряджаються більшою кількістю матеріальних ресурсів суспільства, хоч насправді спожити їх тільки «для себе» фізично не можуть. Тому, можливо, варто розглядати їх все ж як розпорядників чи менеджерів суспільних ресурсів. Приватні власники капіталістичної системи позиціонування щодо матеріальних ресурсів є такими самими розпорядниками щодо цих ресурсів, як і номенклатура комуністичної системи позиціонування щодо ресурсів. Однак різне позиціонування (хтось є власником цього конкретного ресурсу, а хтось не є, хтось може розпоряджатися величезними ресурсами, а хтось зовсім скромними) породжує і підпорядкування. Великий власник, в силу майнових стосунків, стоїть вище у системі розпоряджання ресурсами, і вони, великі власники, складають провідну ресурсну групу суспільства, бізнес-еліту суспільства. Причому, як і у попередніх випадках, ми можемо говорити і про персоніфікацію цих «великих власників», але не тільки – «великим власником» може бути корпорація малих акціонерів, таке акціонерне товариство може приймати консолідоване рішення, а отже воно теж є високопоставленим суб’єктом процесу менеджменту суспільними ресурсами. Ще більш деперсоніфікованою формою «великого власника» є держава, яка витворила інститут державної власности. Це теж високопоставлений, а иноді і найвище поставлений «великий власник». Однак він не персоніфікований. Щоправда, ресурсом цього великого власника, як правило, розпоряджається не саме суспільство, а політичний клас.

Окрім того, слід повсякчас пам’ятати, що навіть стара аристократія, а тим паче сучасні провідні верстви, є інструментами суспільства, що вони породжуються самим суспільством для того, щоб його обслуговувати. Хоча це не завжди так виглядає.

Класичним прикладом неначебто зовсім незалежної від тогочасного суспільства і навіть деспотичною правлячою провідною групою була родова аристократія. У ній збігалися і гармонізувалися усі владні зв’язки феодального суспільства. Це і зв’язки власности – родова аристократія володіла головним тогочасним ресурсом – землею, і зв’язки духу – саме вона складала не лише християнське лицарство, але, кооптуючи у церковні структури вихідців з свого середовища, формувала духовний ландшафт суспільства, це і зв’язки права та адміністративної влади – право суверена. У родовій аристократії ці лінії пов’язуються у владний вузол, який і виконує розпорядчі та владні функції. І родова аристократія відповідала саме тому рівню розвитку політичної культури, духовного розвитку та ресурсів, які характеризували Середньовіччя.

Але її занепад був запрограмованим. А отже мали постати инші провідні владні групи. І вони постали. Постали завдяки різкому росту ресурсного потенціалу суспільства і потребі у нових менеджерах карколомно зростаючого матеріального суспільного продукту. Наступила епоха індустріалізації. Епоха вугілля і сталі. Так постала класична буржуазія. В Україні доживає індустріальна провідна верства у виді донецьких політичних холдінгів, як би вона блискуче сьогодні не виглядала. Натомість у наші часи різко зростає инший ресурс – не матеріальний, а інформаційний. Ми вступаємо в епоху інформаційну. І постає нова провідна верства, яка ближча до сфери формування духовности, інформатики. Навіть гроші сьогодні не матеріалізовані у старомодні золоті злитки. Сьогоднішня валюта віртуалізована – це файли на відповідних твердих дисках. Саме від менеджменту інформаційних потоків сьогодні залежить національна безпека сучасних суспільств. І постає нова комп’ютерна аристократія. В Україні національної, незалежної від глобалізованої провідної верстви комп’ютерної аристократії немає.

Але попри позірно незалежну форму здійснення влади провідною верствою, провідна верства однаково залишається інструментом і функцією суспільства. Вона не тільки формується системами ресурсного, духовного та владного підпорядкування, але й обслуговує (принаймні, має обслуговувати) суспільство. Причому, має обслуговувати саме своє суспільство – відстоювати саме свої національні інтереси. Однак, це у суспільствах, які мають свої відносно незалежні системи підпорядкування. Натомість в українському випадку значна частина провідної верстви цієї функції не виконує. Ба більше – частину цих функцій виконують еліти Росії чи США. Таким чином, елітарна матриця українського суспільства є неповною. Що небезпечно як для країни у цілому, так і для тих провідних груп, які і здійснюють цю de facto «підривну» роботу.

Попередньо вже зауважувалося, що провідні групи ніколи не бувають абсолютно стабільними. Хоча історично було створено багато механізмів, спрямованих на стабілізацію персонального складу провідних груп. Скажімо, інститут успадковування влади, інститут успадковування власности. Однак вони устабілізовували не лише персональний склад провідних груп та їхнє відношення до основних владних ресурсів, але й саме суспільство. Вони стабілізували як відносини влади (інститут шляхетства, інститут монархії, які апелювали до «природного права за народженням»), так і духовну традицію (церкви та їхня ієрархія, яка мала певну тяглість, система вчених звань в університетах, яка теж, безсумнівно, є тяглою традицією), а також відносини власности (інститут приватної власности, інститут спадкоємности, який апелює до «права за народженням»).

Однак, реально провідні групи завжди змінювали і свій персональний склад, і змінювалися по суті. Зміни відбувалися у результаті боротьби, кооптації чи виборів. Абсолютні династичні монархії трансформувалися у шляхетські республіки з виборним монархом, як у Речі Посполитій, родові династії шаманів трансформувалися у послідовність кооптованих та виборних священиків – від Папи до єпископа, одноосібний приватний власник все більше грає декоративну гру, його корпорацією керують менеджери чи рада менеджерів, акціонерні товариства взагалі віртуалізують одноосібного «великого власника».

Змінюються самі форми провідних груп. Напевно, зовсім відмираючою стає традиційна родова аристократія, заснована на монархічному праві, стосунках суверенів та сюзеренів, духовності (християнське лицарство), моральності (інститут чести), законопослушності (інститут васалітету). Для домінуючих в европейському просторі старих політичних націй (французької, британської) саме аристократія стала націєтворчим фундаментом. У ній в ідеальному випадку мала б збігтися політична, моральна та майнова влада. І так було у Середньовіччі. Але на фундаменті цієї провідної верстви через кооптацію у шляхетство поступово вибудовувалися як нові провідні верстви вже модерного суспільства, так і сама політична нація, інструментами якої і ставали ці нові політичні верстви. Передовсім, це була, звичайно, майнова провідна група – буржуазія. Вона відчувала, що лише стосунків власности не достатньо для того, щоб опанувати суспільством у цілому.

Не завжди зміна провідних суспільних груп проходила мирно і поступово. Революція Олівера Кромвеля, Велика французька революція радикально відкинули як сам старий режим – antien regime, так і стару династію і стару аристократію. Однак вони відкинули їх на якийсь час і невдовзі все ж повернулися, принаймні зовнішньо, до тієї ж парадигми творення провідної верстви, яка була за старого режиму, правда, дещо її збаналізувавши. Наполеон, будучи узурпатором та парвеню, тим не менше відтворив подобу монархічної структури, а також породив новітню шляхту. Демократична традиція тоді ще була молодою і недосконалою, а отже і не занадто ефективною, а тому провідна група якобінців виродилася і була змінена на більш ефективного на деякий час імператора-узурпатора.

В Україні своєї, прив’язаної виключно до своєї культурної парадигми, своєї владної структури, свого майнового комплексу родової аристократії було замало, щоб вона стала фундаментом для нових українських провідних груп. Упродовж всієї української історії йшов активний процес або заміни цієї аристократії на чужинську, або підпорядковування цієї української аристократії чужинецькій владній, духовній, господарській системі зв’язків та підпорядкувань. Відбувалася легітимаційна, культурна та господарча полонізація, русифікація чи мадяризація української, і так дуже нечисленної та ще не сформованої шляхетської верстви.

У ближчі до нас часи, часи бездержавности, а також обмежень у царині політичних прав, не могло бути й мови про український політичний клас. Майнова провідна група в Україні теж була культурно асимільованою. Ледь не все українство, його провід у ХІХ – на початку ХХ сторіччя зосередилися у сфері духовности – головно літературі. Таким чином, українське суспільство було типовим колоніальним суспільством, суспільством з величезними прогалинами. Без свого чиновництва, суто українського священства (окрім хіба що греко-католицького), своєї буржуазії. Тоді з відчаю і вибудовувалися різного роду міти про унікальний селянський народ. Стверджувалося, що у сучасному світі він має всі шанси вижити та бути успішним. Визвольні змагання 20-х років та відчайдушна спроба 40-х показали, що такого шансу неповне, фрагментоване українське суспільство не має. Принаймні, таке суспільство, яким воно себе тоді бачило. А насправді суспільство, яке реально функціонувало в Україні, тоді всі ці неначебто «відсутні» фрагменти мало. Однак вони були репрезентантами та акторами инших політичних проектів – совєтського, польського, румунського, чеського чи угорського.

 Як це не дивно, але силою обставин найбільш придатною на принаймні часткову «українізацію» виявилася постсовєтська номенклатура. Саме вона і стала основою новітніх українських провідних верств уже у незалежній Україні. Але сама по собі, будучи специфічним чином, суто по-совєтськи «украинизованой», і тим самим підготованою до виникнення такого політичного феномену, як держава з назвою Україна, вона все ж мала і має всі ознаки та недоліки колишньої колоніальної, а тепер компрадорської провідної верстви.

Якщо до своєї провідної ролі у політичному житті УССР у секторі своїх регіональних компетенцій вона вже звикла, то з питанням культурної парадигми вона так і не справилася. Це питання могло б вирішитися зміною генерацій, однак в умовах інформаційної експансії старої метрополії (Росії) та глибинній, сягаючій кількох поколінь русифікації, це питання вкрай ускладнюється. А з огляду на те, що воно стало предметом політичної маніпуляції та торгу значної частини (якщо не більшости) провідних верств в Україні, то шансів на позитивне вирішення цієї справи майже немає. Провідні верстви в Україні так і не стали ще власне українськими (може, навіть не з огляду на культурну ідентифікацію, а з огляду на захист національних інтересів України – racji stanu, якщо скористатися цим специфічно польським терміном). Вони досі культурно (якщо не цивілізаційно) інкорпоровані у постсовєтські провідні групи і відповідно доктринуються потужним механізмом російського культурного (чи цивілізаційного) впливу. Натомість, у господарчій сфері це значною мірою компрадорська буржуазія, яка або тісно пов’язана, або репрезентує постсовєтський чи просто російський бізнес. І стосується це не тільки походження капіталів, господарчих зв’язків, а самого стилю ведення бізнесу – стилю постсовєтського. Однакового від Владивостока до Ужгорода.

Щоправда, є вже і репрезентанти глобального бізнесу – причому, як у бізнесі, так і у політиці. Однак їхній вплив наразі ще не є настільки істотним. Хоча він і приносить новий стиль бізнесу, а відповідно, можливо, хоча не обов’язково, він зможе принести і новий стиль у політику.

Але найбільші надії все ж вселяє поява на початку 90-х не компрадорської й не глобалізованої, а малої та середньої буржуазії. Це і є перші паростки основи основ усякого сучасного суспільства – середнього класу. Для розбудови українського політичного проєкту та повільної побудови життєздатної (а не самовбивчої) структури провідних верств він може стати головним будівельним матеріалом. Про свої права він уже заявив під час Помаранчевої революції 2004 року. Натомість, 2006 року ми бачимо реставрацію компрадорів під проводом регіоналів. Але вже за инших обставин – суспільство змінюється.

Та і з середнім класом не все просто. Він теж різнорідний. Ідеальний випадок – це коли владні, культурні та майнові провідні верстви покривають одна одну, співпадають. Натомість, у суспільстві закладається конфлікт, коли майнові еліти аж ніяк не співпадають з культурними, релігійними чи мовними. А відповідно, для формування владних провідних груп можна застосувати два важелі – покликатися на культурну ідентифікацію (до чого у крайніх формах і вдаються різного роду націоналізми під крайніми гаслами «Україна для українців»), або ж застосовувати майнову, ресурсну перевагу, і накидати суспільству «свою» владу, а потім і культурну ідентифікацію (що й робиться у незалежній Україні у формі повзучої русифікації більшости меншістю – казус віце-прем’єра України з гуманітарних(!) питань Дмітрія Табачника). Отож, коли суспільство культурно чи цивілізаційно ідентифікує себе инакше, ніж майнова чи владна провідна верства, то у суспільстві назріває конфлікт. Що ми і маємо в Україні. Инколи кокетування з цивілізаційними та культурними чи мовними преференціями заходить так далеко, що межує зі зрадою національних інтересів (політичне обслуговування інтересів Російської Федерації на шкоду державі Україна, блокування вступу України не те що до НАТО чи ЕС, але навіть до СОТ!), або ж призводить до розколу суспільства і реального формування двох політичних культур, а отже і двох політичних націй. Дискусія щодо майбутнього України і є цьому підтвердженням. Причому, як це не сумно, але половина не лише не інформованого та оглупленого суспільства, але й провідних верств стоять по обидва боки барикади із взаємовиключними лозунгами.

Відсутність історичної родової аристократії у давнину, розколотість і нестабільність провідних суспільних груп в Україні сьогодні перетворюють її у простір для експансії більш потужних глобалізованих чи, скажімо, російських еліт. Інструменти цієї експансії можуть бути як політичними – втягнення України у різного роду міжнародні уклади, членство чи то у НАТО та СОТ, чи у СНД та ЕврАзЕС, так і духовними – Московський Патріархат, чи Хартія прав людини, а також економічними – транснаціональні компанії (ТНК), як от «Coca Cola», чи просто російська нафтова компанія ТНК.

Якщо говорити про економічну потугу, то зрозуміло, що глобальні ТНК набагато потужніші, тому Росії надзвичайно важливо утримувати українські провідні групи у російській культурній (чи цивілізаційній, як полюбляють говорити росіяни) парадигмі. І їм це вдається. Більша частина українських провідних груп так чи инакше доктринізується через канали російського культурного та інформаційного впливу. І це поза всяким сумнівом підпорядковує українські провідні групи російським. Особливо інформаційна, ментальна, мовна експансія активізувалася з приходом до влади Владіміра Путіна. Инколи вона просто перетворюється у інформаційну спецоперацію, як це було у Феодосії влітку 2006 р.

Не менший вплив на українські провідні групи має й формування Росією на всьому постсовєтському просторі свого специфічного стилю ведення бізнесу. Це творить особливий тип економічних відносин, який є закритим для участі у ній бізнесу, який можна назвати глобальним чи цивілізованим. Путін і сюди вніс свій істотний вклад, створивши систему одержавлених російських енергетичних монополій і показово арештувавши та осудивши Міхаіла Ходорковского, показавши всьому світу, який бізнес у Росії допустимий. Таким чином він приступив до поширення впливу державного російського капіталізму не лише в Росії.

Масована присутність в Україні власне російського бізнесу, який тісно пов’язаний з російським політичним класом і все частіше виконує радше політичні, ніж економічні завдання, розходиться з українськими національними інтересами. Такий державний російський капіталізм запустив щупальця свого впливу і в Україну, що загрожує її безпеці і в обороні якої мають діяти українські провідні групи. Однак – це в ідеалі.

Таким чином, за відсутности в Україні міцної та консолідованої власне української у широкому сенсі слова провідної групи, в країні сформовані та підтримуються компрадорські елітні групи, які перебувають під прямим впливом або глобалізованих, або російських провідних груп. Розминаючись з національним інтересом, вони де факто обстоюють не стільки свої дрібні інтереси, скільки є інструментами в руках чужинців. Щоправда, певною мірою такі лобістські групи є у всіх країнах. Однак сьогодні в Україні вони є домінуючими. Зараз вони практично руйнують і розколюють на потребу актуального політичного моменту і так недобудовану українську політичну націю та українську державу. Здача національних інтересів пішла шаленими темпами і починає загрожувати самому існуванню держави Україна. Провідні групи України максимально використовуються закордонними елітами з метою встановлення повного контролю над українським суспільством.

Тому перед суспільством, як і сто років тому, надалі залишається вкрай актуальним питання творення своєї провідної верстви. Усім це вже неначе остогидло. Заклики творення української еліти звучать уже зо дві сотні літ. Инколи вони смішні. Бо, з одного боку, маємо претензійних клептократів, що вчора вкрали свій статок і ще оглядаються на всі боки, не вірячи, що це все насправді їхнє. Ця шпана шалено любить називати себе елітою, влаштовувати «ексклюзивні» розпродажі нижньої білизни. А з иншого – штучні спроби творення «української національної еліти» за рецептами Дмитра Донцова. Що теж ні до чого не веде. Все це залишається філологічними конструкціями.

Тим не менше, для того, аби зберегти і захистити себе, суспільство повинне мати і володіти цим інструментом. Без нього воно безпомічне і незряче, а отже і безперспективне. Як і військо, суспільство повинне народити і виплекати свою провідну верству. Якщо ж воно цього не зробить, то буде годувати чужу.