Орест Друль, Роман Кечур

Коли ми діждемось де Голя

Почнемо з кінця: унітарній Україні потрібен м'який авторитарний режим.

Цю результуючу думку зацікавлений читач зможе знайти у пропонованому тексті самостійно, ближче до кінця. Однак, ми надто цінуємо час шановного читача і надто скептично оцінюємо фактор допитливости у сучасному світі, щоби винесену тезу – доволі, на наш розсуд, актуальну і парадоксальну – віддавати на долю ймовірностей читацького інтересу. І тепер, довівши її (думку) до відома широких читацьких мас, з легким серцем можемо перейти до викладу альтернатив до цього твердження, а заодно і суті гіпотези.

Реґіональний пейзаж

Україна, звичайно, соборна. Соборність, звичайно, найбільша державна цінність, рівна з незалежністю, а в нас, може, і дещо більша.

Україна також є різною, і різноманітність теж є її цінністю. Та нефортунним чином політичний аспект різноманіття надто сконцентрований за етнічній (точніше – мовній, як більш мінливій та індикативній) ознаці, а ця, своїм чередом, надто сконцентрована територіально, що призводить до зрозумілих електоральних результатів. Не впадаючи в оригінальність, наведемо (рис. 1) графічну ілюстрацію з останнього туру останніх президентських і останніх парламентських виборів.

Мова як така проблемою не є, в нормальній ситуації різномовні громадяни України завжди порозуміються одне з одним. Проблема з’являється тоді, коли мова стає маркером найархаїчнішого антагонізму «свій-чужий». Такого роду антагонізм, нагадаємо, і був покладений – з причини некритичного осмислення вітчизняної електоральної історії – в основу виборчкампанії одного із кандидатів наших сакраментальних президентських виборів.

Та мовно-етнічний – це лише один аспект електоральної диференціації нашої Вітчизни.

Аналіз результатів виборів останніх років (див., напр., рис. 2) засвідчує постійну наявність у країні трьох груп областей з близькими електоральними преференціями: південно-східні реґіони, центральна Україна і західні (точніше, галицькі) області. На кожних виборах дві з цих груп можна, у свою чергу, об’єднати в одну – і те, до якої групи примкне центр України, визначає, фактично, результати виборів.

Численні результати соціологічних досліджень показують, що сутність електоральної диференціації цих груп таїться у різній природі домінуючої там політичної культури: постсовєтської (Південь/Схід), протоевропейської (Захід) і проміжної провізантійської (дещо ближчої до постсовєтської) у Центрі ( у дужках зазначимо, що домінування однієї політичної культури зовсім не означає відсутности в реґіоні елементів иншої).

Природу цієї диференціації дивовижно яскраво продемонструвало недавнє опитування УЦЕПД ім. Разумкова («Дзеркало тижня» від 19 серпня ц.р.)

Нагадаємо: респондентам запропонували оцінити за 10-бальною шкалою, наскільки близькі їм за характером, звичаями, традиціями мешканці певних обраних країн і реґіонів.

Про те, що практично у кожній області знайшлася країна, ближча, ніж окремі реґіони не такої вже й неосяжної Батьківщини, і що в більшості знайденою країною виявилася Росія, вже писалося. Ба, навіть більше: виявляється (рис. 3), що, оцінюючи близькість, респонденти розділяють об’єкти на дві групи: a) країни, що сприймаються як «далеке зарубіжжя», до яких всі реґіони виявляють солідарну близькість, і, скажімо так, нейтральність («і це нормально»), та б) реґіони плюс Росія з Бєларуссю, про близькість яких міркується не безпосередньо, а виходячи із їх подібності до Росії. Для Заходу це чинник, звісно, відштовхуючий («ми на Росію не схожі – подивимося, наскільки неподібні на неї инші»), для Сходу – привабливий («ми на Росію доволі подібні – глянемо, наскільки подібні на неї інші»); Центр, дивним чином, солідарний з обома.

Знову фактично виходимо на вісь протистояння «русофобія – русофілія».

І так завжди: при всій багатобарвності й різновекторності політичного життя нашої країни ця вісь залишається незмінною і домінуючою. Які б проблеми не актуалізувалися у політичному просторі – кореляційний аналіз результатів соціологічних опитувань незмінно вказує, що вони неухильно проектуються на вісь ставлення до Росії.

Росія і суспільні афекти

Ставлення до ЕС та ЄЕП, української мови і приватної власності на землю, змін конституції чи приєднання до НАТО – будь-яке актуалізоване протиріччя одразу проєктується на вказану вісь і виразно корелює з різним ставленням до Росії. Якщо у масовій свідомості Росія ототожнюється з батьківщиною комунізму – наш Схід самоідентифікується з лівими ідеями, Захід – з правими. Якщо КПРФ відходить на периферію і Росія починає асоціюватися із, скажемо максимально політкоректно, сильною особистістю – Донбас у пошуку жорсткого лідера переходить з червоного кольору на біло-блакитний і т.д., і т.п.

Два моменти роблять цей феномен загрозливим:

– поляризаційний: рівні приязні/ворожости (любови/ненависти) мають два периферійні максимуми, а значить, впливовими стають крайнощі; при розподілі з одним екстремумом (класична крива Гауса) крайнощі марґіналізуються;

– географічний: територіальний розподіл екстремумів фіксує розщеплення суспільства і створює передумови до його, розщеплення, самовідтворення.

На рівні суспільних афектів отримуємо наслідки описаного феномену:

– одна частина (східна) проєктує на Росію свої інфантильні бажання: «я маленька дитинка і мене потрібно годувати і доглядати»;

– друга частина (західна) проєктує на Росію усе глобальне зло – від зростання світових цін на нафту до візових проблем з ЕС (т.зв. «рука Москви»).

Зазвичай вважають, що любов і ненависть є антагоністичними почуттями; любов фіксує залежність прояву цих почуттів від об’єкту, ненависть – «незалежність». З психологічної точки зору обидва почуття фіксують залежність. Протилежністю до цієї амбівалентної пари виступає нейтральність (байдужість). У нашому випадку прикладами такої нейтральности може бути ставлення до Польщі, Литви чи Франції; країни ці викликають зацікавлення, у когось породжують позитивні емоції, у когось – навпаки, але домінуюче суспільне почуття – нейтральність, і це почуття не розщеплює суспільство.

Сформулюємо важливий для дискутованої теми постулат: ставлення до Росії – не тільки фактор залежности, але і головний фактор розщеплення, бо українське суспільство, як спільнота, переживає болісний процес усвідомлення своєї індивідуальности, відомий в психології етап розвитку, званий сепарацією. Аналіз явища та його соціотерапія вимагають окремого розгляду, але в рамках нашого викладу спробуємо дати відповідь на питання: чому проблема актуалізувалась нині.

Що було і що стало

Епоха Кучми не настільки відійшла у минуле, щоби роздавати їй компліменти, однак факту розбудови державної вертикалі з історії не викинеш. З башистанами, річ ясна, нам не тягатися, але центральна влада впевнено здомінувала той доволі строкатий пейзаж застиглої піни, що лишилась після спаду хвилі розвалу Союзу. Реґіональні кадри швидко асимілювалися у Києві, а кадри, призначені Києвом у реґіонах, міцно консолідувалися центром навколо влади і грошей – об’єднання України відбулося.

Методи досягнення, правда, завжди латентно наявні в досягненому, і владна вертикаль вийшла надто вже подібною на феодальну, з легеньким візантійським відтінком. Не те, щоби всі міжреґіональні протиріччя були зняті. Просто в моделі вертикальної побудови влади авторства Леоніда Даниловича всю агресію взяв на себе – через відсутність каналів горизонтальної взаємодії – автор моделі. Розподіл несправедливий за визначенням, і вся ця несправедливість у суспільній думці найбільш сконцентрована на головному розподілювачеві. Наш випадок не був винятком, але система і сам автор від цього не страждали.

Система дала збій у процесі передачі влади.

Стиль управління помінявся, країна сприйняла новий стиль як слабкість. Роками країна виховувалась на жорстких методах – «сила у них владою зветься», а спроби якогось лібералізму неодноразово демонстрували країні свою історичну неефективність. Понад те, маючи иншу психологічну конституцію, новий президент сприймає концентрацію агресії надто емоційно, він радше стурбований ставленням до нього, аніж реальною владою, для нього значно важливішою є повага як джерело влади, а не влада як джерело поваги. Без сумніву, владна концепція української патріархальної мрії «авторитет –> влада –> сила» виглядає значно симпатичнішою за звичну «сила –> влада –> повага», але і значно ідеалістичнішою. Два помаранчеві тижні, здавалось би, стали втіленням мрії, однак, реалії буднів показали і показують її помилковість. Владу, як виявилось, слід застосовувати повсякчас, і цьому таємниця її дієвости.

Повернімося до суспільства. Президентові роль головного розподілювача явно не пасує, бо навіть якщо на нього вилити агресію, спровоковану несправедливістю життя, то це навряд чи принесе сподіване заспокоєння. На ньому фокусується розчарування з приводу невтілених очікувань, агресія концентрується також на широкому колі соратників, і виходить нововідкритими зміцнілою демократією каналами висловлення невдоволення.

Суспільство розкололося, що нам дано у відчуттях хаосу і роздратування.

Конституційна реформа в існуючому виді консервує це відчуття хаосу. У ситуації протистояння двох електорально рівноважних територій нас очікує стабільний у своїй перманентності процес почергової зміни влади.

Електоральне болото буде навзаєм перепродуватися за гроші і обіцянки для непримиримих сторін. Черговий успіх буде супроводжуватися тотальною зміною віх, пріоритетности реґіонів, геополітичних векторів, напрямків економічного розвитку. Своєю непередбачуваністю країна буде дивувати світ і лякати інвесторів – внутрішніх і зовнішніх.

Енергія, необхідна країні для ургентного розвитку, буде безцільно витрачена на взаємопожирання; однак, наявність у такому катастрофічному твердженні субстантивного дієслова майбутнього часу дає нам шанс.

За аналогією с фізхімією, стан суспільства можна описати в термінах квазірівноважної рівноваги: система хаотично коливається між двома точками квазірівноваги з надзвичайно низьким енергетичним бар’єром переходу з однією в иншу: достатньо хоч якоїсь енергетичної флуктуації, щоби система хитнулася і застигла на певний час у стані своєї протилежности. Стабільна нестабільність.

У психології цей феномен, описаний Вільфредом Біоном в 60-х роках минулого століття, відомий під базовою назвою «боротьба і втеча». Учасники групового процесу об’єднуються один з одним виключно заради боротьби проти загроз (уявних і реальних), випромінюваних співгрупниками; без усвідомленого втручання керівництва (еліти, влади) група (суспільство) не може вийти з цього стану.

Виходів видніється два. Вибір є.

Альтернативи

1. Вихід перший. Якщо владарююча (формально і неформально) еліта зупиняється на парламентській республіці Україна, то необхідним доважком до цього повинні бути федералізація і двопалатність з реґіональним представництвом. У парламентській республіці реґіони не можуть бути залежними від безвідповідальних рішень, нав’язаних конкуруючими реґіонами. Спірні проблеми межреґіонального протистояння (мова, УПА, фінанси etc.) у такому випадку повинні бути винесені за дужки компетенції центра і передані до компетенції реґіональних суб’єктів; центру залишаються державоформуючі функції та роль третейського судді.

Центр перестає бути жаданим об’єктом периферійних домагань, з одного боку. Київ перестає бути центром небезпеки для обмежених територій, з иншого. Отримуємо образ такого собі Брюсселя.

Не виглядає, щоби владарююча (реально і потенційно) еліта була у захваті від такої перспективи. І заслужено. Ризик дезінтеграції доволі істотний.

2. Вибір другий, альтернативний – це сильна президентська влада; і будьмо свідомі, що у наших умовах (менталітет, рівень розвитку громадянського суспільства, демократичні традиції тощо) слово «сильна» є евфемізмом поняття «авторитарна». Систему без надійного foolproof регенерувати небезпечно.

Це, знову ж таки, з одного боку. А з иншого – претенденти на «сильного президента» також повинні бути готові до каналізування особисто на них усіх (ну, майже всіх) реґіональних проблем. Пом’якшенням цьому, правда, може стати максимальне посилення місцевого самоврядування – внутрішньореґіональна конкуренція стає тоді важливішою за міжрегіональну, але на відміну від останньої – не вагітна розщепленням суспільства.

У контексті цього вибору варто сказати кілька меркантильних слів прихильникам традицій европейської парламентської демократії. Традиції прекрасні, хто б сперечався, фактично вікові. І якби перед Україною стояла проблема збереження століттями досягнутого рівня европейського добробуту, їх краса була б невідворотнім аргументом. Однак, стоять инші завдання – нам треба за життя одного покоління – нашого покоління – приєднати наше суспільство до «золотого мільярду». Не спізнитися б.

Два варіанти альтернативні лишень в точці біфуркації, ніщо не вічне у даному нам світі. У видимому майбутньому процес зникнення описаних загроз цілком може супроводжуватися плавною еволюцією системи облаштування.

І цей, доволі примарний момент, вселяє певний оптимізм у ліберально орієнтовані душі авторів тексту, написаного в усвідомлені значимости викликів, посталих перед країною. Перед Україною.

Рис. 1: Російськомовність реґіонів і електоральні результати В. Ющенка (ІІІ тур, 2004 р.) та Партії Реґіонів (вибори до ВРУ 2006 р.)

Зауважмо чітку (але непрямолінійну) тенденцію залежности електоральних успіхів переможців обох виборів з часткою громадян з рідною мовою російською на час перепису 2001 року.

Рис. 2: Групування реґіонів за результатами виборів (кластерний аналіз):

01 Крим
02 Вінницька
03 Волинська
04 Дніпропетровська
05 Донецька
06 Житомирська
07 Закарпатська
08 Запорізька
09 Івано-Франківська
10 Київська
11 Кіровоградська
12 Луганська
13 Львівська
14 Миколаївська
15 Одеська
16 Полтавська
17 Рівненська
18 Сумська
19 Тернопільська
20 Харківська
21 Херсонська
22 Хмельницька
23 Черкаська
24 Чернівецька
25 Чернігівська
26 Київ
27 Севастополь

У математиці така процедура називається кластеризацією – формування груп об’єктів (кластерів) за відповідними кожному об’єкту значеннями кількох змінних. Члени одного кластеру повинні мати схожі прояви змінних, а різних – відповідно різні прояви. На першому ієрархічному рівні формуються кластери з найбільш подібними об’єктами, на другому ці сформовані кластери вже самі виступають об’єктами і формують кластери вищого рівня і т.д. Зобразивши процеси кластеризації графічно, ми отримаємо подобизну генеалогічного дерева, що вказує на рівень політичної споріднености областей України.

Рис. 3: Близькість регіонів та країн за характером, звичаями, традиціями:

U2 Галичина
U3 Волинь
U4 Буковина
U5 Закарпаття
U1 Центр
U0 Київ
U6 Південь
U7 Крим
U8 Слобожанщина
U9 Донбас
PL Польща
RU Росія
BY Білорусь
SK Словаччина
MD Молдова
RO Румунія
HU Угорщина
TR Туреччина

Попарне порівняння реґіональних (Півд.-Схід, Захід, Центр) оцінок ментальної близькости; кожна точка відповідає одному оцінюваному об’єкту, координати по горизонталі – оцінка близькости до цього суб’єкту одним реґіоном, координата по вертикалі – иншим реґіоном.

На кожному графіку доволі чітко простежуються по дві групи об’єктів.