Маєр Балабан

Жидівська дільниця у Львові

Вступ

«Ми... жиди львівські, обрані ясновельможним Паном Суддею і Воєводою Руським за підтримки усього люду на урядування, присягаємо Усемогутньому Богові, а також Найяснішому Зиґмунту ІІІ з ласки Божої королю польському і усієї Речі Посполитої, а особливо Його Милості Пану Воєводі земель Руських, а також Пану Судді, Пану Писарю, цілому нашому уряду воєводському, а також нашим урядовцям, що дотримаємося вимоги до честі і гідності нашого уряду.

Присягаємо також, що у нашому уряді будемо добре урядувати, дотримуючись прав Речі Посполитої нашої жидівської, чинячи справедливо із жидами, дошукуючись правди в усьому, не зважаючи на кревність, знайомства, дари або погрози, чи також инші звичаї, переконано стаючи на бік справедливости, рівно як щодо убогих, так і щодо багатих, щодо чужинців і щодо міщан.

Будемо також дбати про добро Його Милости Пана Воєводи, Пана Судді і Пана Писаря, не зменшуючи його, допоки будемо урядувати. Усе те учинити і виконати обіцяємо і присягаємо Усемогутньому Богові, який, якщо колись ми переступимо через гідність нашого уряду і цю присягу зламаємо, або її не сповнимо чи не дотримаємося, нехай нашле на нас проказу, як колись наслав її на раба Ґехазі, зціливши, завдяки ревній молитві Єлисея начальника війська сирійського царя Наамана. Тож нехай буде з нами ім’я Адонай, Бог Усемогутній і Десять Його Заповідей. Амінь.¹

«Амен» промовив натовп у міській синаґозі і почав рухатися у бік кагальних бурґомістрів, аби хоч раз у житті потиснути шляхетну руку «панів і володарів святої громади Львова» . Біля східної стіни поважно стояв рабин і уважно спостерігав за своїми овечками; час від часу подавав руку якомусь міщанинові, що з пошаною наближався до нього. Невдовзі церемонія закінчилася; пан суддя з паном писарем покинули синаґоґу, за ними вийшов возний, генерал коронний, на прощання махнувши рукою «невірним жидам», що протискалися за ним до дверей.

Новий кагал було обрано. Цього, як і кожного иншого року, на третій день свята Песах «урочисто і під присягою» провели ту церемонію, і, як і кожного иншого року, ті самі люди вийшли після виборів. Бо варто не забувати, що, попри численні зміни до статуту кагалу, ніхто не міг зламати олігархію патриціїв; вони залишилися біля керма правління до кінця Речі Посполитої, а навіть на кілька років по тому, як патент Йосифа ІІ (1785) ліквідував владу кагалів і їх бурґомістрів.

Щороку ставили у синаґозі три урни. До першої вкладалися картки з іменами діючих членів кагалу, до другої – імена суддів і урядовців кагалу, управляючих синаґоґою, шпиталем, учителів і под., до третьої – імена усіх платників податків. З першої урни витягалися імена двох обраних, решту карток докидалося до другої урни, з якої, своїм чередом, витягалося ще дві картки з іменами. Потім усі картки зсипалися до третьої урни і з неї витягалося лише одне ім’я. Таким чином визначалося п’ятьох виборців, котрі і визначали, хто буде наступним бурґомістром>, хто «добрим чоловіком», а хто райцем кагальним. Така виборча система виявилася найбільш відповідною і власне згідно з нею складав тепер новообраний кагал присягу на вірність Його Величності і цілій Речі Посполитій.

Пан бурґомістр вийшов на вулицю і юрба розступилася перед ним. Служки синаґоґи, ніби почесна варта, крокували перед ним, озброєні киями, і горлали до натовпу, аби розступився і дав дорогу «своєму пану, голові кагалу, князю міста, володарю Ізраїлю». Бурґомістр же ступав поважно, переповнений своєю владою, ніби удільний князь на своїй спадковій землі. Він, ревізор і представник судів кагальних, був найвищим суддею у справах між жидом і жидом, своїм впливом у наглядових комісіях міг знищити будь-якого міщанина, накладаючи на нього непосильні податки, як голова громади тримав у своїй руці прокляття, а рабин мусів проклясти за його наказом, і як кагальний бурґомістр подавав щорічно до ради річний перелік своїх одновірців і біда тому, кого він не подасть у цьому переліку – одразу схоплять його посіпаки міські, знищуючи майно і ім’я назавше. Кагальний бурґомістр – це маґнат за походженням і за значенням, і горе тому, хто з ним затнеться.

Такі маґнати були у цілій Польщі, у кожній землі, у кожному воєводстві. З часом вони організувалися і з’їжджалися щороку на жидівські сеймики. Відбувалися вони на Русі у містечках Бібрка, Стрілиська, Бурштин, Свірж, Куликів чи Броди. Сеймики обирали «маршалка і земського писаря», а уже обрані земські маршалки разом з иншими делегатами збиралися на жидівські сеймики у Любліні чи Ярославі, Константинові чи Пилиці.

Перший такий сейм відбувся у часи Баторія (1580), останній – у часи безвладдя (1764). Головував на сеймі маршалек жидів коронних, тобто генеральний маршалек, який був для Корони тим, чим земський маршалек для земства, а бурґомістр кагалу – для громади. То була міцна і тривала ієрархія, що подавляла звичайну людину, бідного жида. Пан маршалек їздив до двору Його Величності, домовлявся з високоповажним паном підскарбієм про розмір жидівських податків, пильно спостерігав, що діється на об’єднаному сеймі у Варшаві, чи не приймають там часом якихось шкідливих для жидів законів. Пан маршалек видавав скарбниці векселі на жидівські податки і з уже погашеними паном підскарбієм векселями пан депутат повертався до кагалу.

І львівські кагали брали участь у тих сеймах і сеймиках. Бурґомістри львівського кагалу часто очолювали земство, а бувало і головували на сеймах. Слава тих мужів сягала далеко за межі Львова, а иноді і поза межі Речі Посполитої. У блиску тієї слави зігрівався і звичайний міщанин, прощаючи утиски і безправ’я від свого славного бурґомістра. Аж з Любліна приходили на Жидівську вулицю звістки про чини славних поводирів. Увечері, коли замикалася брама ґетто, у тісних і похмурих божницях переказувалися і обговорювалися ті звістки.

Бо власне на тій вулиці точилося жидівське життя і узимку, і влітку. Тут торгувалося і купувалося, тут пакували численний крам на спродаж, звідси рушали наладовані вози на далекі ярмарки. Тільки от не завше можна було на ті ярмарки виїжджати. Гандель жидівський тільки позірно толєрували, часто «рішення панів райців», проти яких сам король був безсилий, просто його душили.

Тільки життя брало верх над усіма указами і зносило численні заборони середньовічного фанатизму. Гроші і протекція добивали справу до кінця. За їх допомогою діставалися права на торгівлю і дозволи на будови, чим пробивалися нові діри в оборонних мурах привілейованого міщанства. І міська громада, «посполитий громадянин» щораз більше відчував на своїй потилиці подих жидівської страшно небезпечної конкуренції. Тому то й були нарікання на Лаву і Раду, звідти метушня і процеси.

А жиди вигравали і втрачали, були позивачами і відповідачами. Возний, повноважний генерал, засідав у кагальній палаті, а судовий виконавець (синдик) «невірних» жидів виливав на папір цілі ріки атраменту. Зграї гусей не настарчили б пір’я для підписів кагальних, а скарги, позови, протести і контрпротести заповнювали кагальні, гродські і міські книги. Кожна справа відгукувалася у кагалі, а далі дзвеніла луною на голосній Жидівській вулиці. Посеред торгу і крику гарячково обговорювалися проблеми, що цікавили усю людність,

Ось, скажімо, вийшла заборона торгівлі. Рада міста оголошує завершення дії пакту – 10 років дозволено було жидам торгувати, а відтепер – зась.

«Мусите знати – викрикує возний – що їхня ясновельможність пани райці за згодою цілого поспільства прийняли і оголосили, що віднині пакти, уложені з жидами, скінчилися і нечинні. Торги, дозволені колись жидам за цими пактами, тепер незаконні і більше жидам служити не можуть, а хто відважиться гандлем зайнятися, того пани міщани ловити будуть, згідно з правом і вольностями нашого міста» (Akta grodzkie lwowskie tom 378. str. 2514, z 2. czerwca 1627.).

Галас і йойкання були відповіддю на промову пана генерала коронного, бо крикливим завше було жидівське ґетто, та й таким і залишилося. Донедавна Жидівська вулиця – давня platea Judaeorum – виглядала майже так само, як і століття тому. Що віки згромадили і сплутали, те тільки століття могли розсунути і розв’язати, особливо ХІХ, бо до року 1868 не можна було жидам селитися поза жидівським кварталом.

Тільки у тому році багатші і освіченіші жиди висунулися зі своїх одвічних домівок, натомість більша консервативна маса там залишилася. Там залишилися синаґоґи і ритуальні лазні, релігійні братства і цехові молитовні доми, там чується жид як у себе вдома. Там ще сьогодні служка, ударяючи молотком у брами будинків, скликає вірних до молитви, або дає знати, що хтось з членів громади відійшов до лона Авраамового. А у суботу ґетто, зазвичай бурхливе і шумне, як мітична ріка Самбатія, стишується. Крамниці зачинені, вулиці безлюдні, мешканці у храмі. Лише пополудні повертаються тлуми віруючих домів. Багато хто зберіг той давні жидівський устрій. Шовкова бекеша (чоловічий плащ на хутрі. – Ред.), на голові лисюрка (чоловіча шапка з лисячого хутра. – Ред.), єдвабний пасок, під пахою талес, плащ молитовний, – ось типовий суботній жид.

Культура і час учинили великий злам у тому одвічному житті. На Жидівській (Бляхарській) вулиці в останні роки зруйнувалися найбільш характерні будинки (17, 19, 21 і 29), не ліпша ситуація і на Краківському передмісті (тепер район між пр. Чорновола і вул. Б. Хмельницького. – Ред.). Разом з будинками занепадали і люди. Відходили без вороття. Старий цвинтар, що пам’ятав добрі часи короля Яґєлли, закрили у 1855 р., а людське недбальство і брак порозуміння дозволили упасти надгробкам найбільш заслужених мужів. Бур’яном поросли доріжки, кам’яні брили завалили проходи. Однак, те, що занедбала наука, людям переказала легенда. Байками обріс кожен камінь і кожне дерево на цвинтарі, перекази оселилися поруч з божницями і приватними будинками, одним словом, фантазувало ціле темне, занепадаюче ґетто. Усе тут пов’язалося, усе сплуталося, правда перемішалася з поезією, а над усім витав дух руйнації і забуття.

***

Стягни, читачу, цю заслону разом зі мною, відвоюй у ангела забуття те, що дороге для вітчизни, не бійся ані галасу буднів, ані тиші суботи, не лякайся бруду ґетто, ані його балачки. Перейдися зі мною тими вуличками, зайди у ті будинки, які століттями замешкують стільки суперечностей, стільки возвишенних і мізерних речей, відбудуй у своїй уяві те, чого тепер уже немає, піди зі мною на цвинтар, продерися зарослими стежками, виклич віддавна заклятих там духів, зазирни їм у вічі, відкрито і відважно, адже це давні львівські жиди, польські жиди! Деякі з них бачили королів і князів, а більшість з них бачила славу і занепад Речі Посполитої. Послухай їх оповідки, і довідаєшся, як то колись було, коли на троні польському сиділи королі «крови Яґелла, Ваза і Сасів»

Переклад і адаптація Ірини Магдиш

¹⁾ Podług formularza umieszczonego u Schorra: Organizacya Żydów w Polsce, str. 26. uw. 2.