Маєр Балабан

Дві жидівські громади

Середньовічний устрій передбачав окремі групи людей, які користали з однакових привілеїв. То були стани, кожен з яких мав свої права і свій устрій – церковний, шляхетський, міщанський, хлопський. З-посеред міщан вирізняли купців і ремісників. Такий окремий стан творили і жиди.

Стани співіснували у державі, відділені один від одного лісом привілеїв і муром присудів, у місті ж співмешкали нації – тим терміном позначали тоді релігійно-родові групи. В інтересах тих націй було проживання на одній вулиці або в одному кварталі, довкола спільного храму і обраного старійшини, поблизу власного суду, власних рад і цехових зібрань. Так простіше було скористатися з тих інституцій, або оборонитися у випадку нападу чи вуличних заворушень. Варто згадати також неторелантність і замкнутість середньовіччя, що і створили окремі квартали і межі між мешканцями одного міста.

Управління містом належало до вірних римо-католицької церкви, а тому вони були господарями у місті, вони входили до складу і Ради, і Лави, і до Колегії сорока мужів, вони владарювали також і у ремісничих цехах. У більшості польських міст то були німецькі колоністи, котрі з часом, відрізані від родового кореня і розчинені у польській людності, майже цілковито сполонізувалися. Єдиним слідом їх німецького походження був устрій міста, ґрунтований на маґдебурзькому праві, а також давні міські книги, писані німецькою. Так, зрештою, було у цілій Речі Посполитій. Так теж було і у Львові, з тією лише різницею, що тут, на межі західної культури, ніби на вильоті з Европи, «инші нації» були більш численні, аніж у Великій Польщі чи Малопольщі. На окремій вулиці проживали вірмени, поблизу своєї церкви, окремо – русини, при своїй церкві, а осібно – татари, десь на Підзамчі, на вулиці Татарській.

А жиди? Вони, як і у цілій Польщі і цілій Европі, мешкали на окремій вулиці, яку, за венеційським звичаєм усюди називали «Ghetto». У наших латинських актах записано «ghetto», platea Judaeorum (вулиця Жидівська) або circulus Judaeorum, тобто жидівський квартал, що на жидівській говірці називалося коротко і влучно «Diе Gass» («Вулиця»). Свою жидівську вулицю уже у ХІІІ ст. мали Познань, Сандомир, Краків, а у Львові про таку вулицю свідчать Акти з другої половини XIV ст. Однак, якщо инші міста мали по одному жидівському осередку, то у Львові подибуємо їх аж два, далеко один від одного – у центрі і на Краківському передмісті.

Дуалізм львівської громади тісно пов’язаний з розвитком і розташуванням Львова. Старий, руський Львів був поблизу вулиці Жовківської, його серцем був Старий Ринок, укріплений щит на замковій горі¹. Десь у місці, де тепер перетинаються вулиці Жовківська (тепер Б. Хмельницького. – Прим. ред.)* і Божнича (не існує. З’єднувала вулиці Новознесенську і Б. Хмельницького. – Прим. ред.), була фоса, що оточувала Ринок, а через неї до Ринку (старого) провадив міст. До сьогодні називають жиди частину вулиці Жовківської від площі Краківської до Старого ринку «Auf der Brueck» («На мості»). На захід від тієї фоси до Полтви (тепер пл. Зернова.) і вул. Полтв'яна Pełtewna (тепер пр. В. Чорновола.) тягнулося і тягнеться до нині приміське ґетто. Згідно із середньовічним правом жиди були власністю князя, що означало також право бути під його опікою, а отже і право замешкати у середмісті. У Кьольні над Райном жиди мешкали на ринку, і так було у багатьох німецьких містах.

Тільки от руський Львів не зберігся, бо після великої пожежі (близько 1350 р.) середмістя перемістилося, трапеція замкнулася Гетьманськими валами (тепер пр. Свободи) вулицею Собєського (тепер братів Рогатинців), Губернаторськими валами і вулицею Скарбковською (тепер Л. Українки) То був казимирівський Львів і до нього перенеслося міщанство а за ним і з ним – усі нації. Вірмени замешкали свою вулицю (Вірменську), русини – Руську, а заможніші і більш впливові жиди зайняли південно-східну частину міста і створили там свою міську громаду Communifas Judaeorum intra moenia habitantium. У 1387 р. у Міських актах уже з'являється запис про Жидівську вулицю. Однак, більша частина жидів все ж залишилася у передмісті, так що з часом утворилося дві окремих громади зі своєю організацією: Міська громада і Громада на Краківському передмісті.

Кожна з них провадила своє життя, мала окремі права і привілеї і тільки у надзвичайних випадках об'єднувалася зі своєю посестрою. Мешканець кожної громади мав поблизу усі інституції, свою синаґоґу, свою лазню, свій кагал, свої суди і правління, свої школи і свої цехи, своїх великих і своїх убогих, словом, усе, що було потрібно для життя і після смерти. Аж врешті утворилася тріщина між двома громадами, котрі часто мали суперечливі інтереси і завдяки яким сформувалися два окремих типи локальних патріотів зі своїми характерними рисами, як позитивними, так і негативними. Однак, доволі важко описати риси жидів тих різних громад, скажу лише, що ще сьогодні, 100 років потому, як щезли башти, мури, різниці у правах між містом і передмістям, ортодоксальний жид ніколи не переселиться з міста на передмістя і навпаки. Жид однієї громади поглядає на жида з иншої громади з погордою або зневажливо, причому ті, з передмістя, вважають міщухів дурнями, а ті, своїм чередом, називають жидів з околиці недбалими і брудасами.

Однак, попри конфлікти і розбіжності, часом навіть у синаґоґальному ритуалі, у 1648 р. міські жиди прийняли своїх братів з передмістя, і відтоді гостили їх раз по разу упродовж усього XVII ст., як тільки якесь нове лихо спіткало Львів. Того ж 1648 р., який був «роком спокою для Центральної Европи, роком свободи – для Англії, роком Христа згідно з проповіддю П'єра де ля Фонса (Pierre de la Fons), а за книгою Зогар – роком пришестя Месії»², того року дійшли до Львова звістки про страшну різню в Україні, про знищення цілих громад, про убивства жидів у Тульчині і Немирові. Жалоба охопила львівських жидів, вони відклали гучні весілля і у пам'ять про те велике лихоліття встановили окремий піст у 20-й день місяця Сіван (червень)³. Тільки от Хмельницький на тому не заспокоївся і швидким маршем рухався на Львів, аби уже 6 жовтня «незлічима тьма поганів, з козацтвом і хлопством поєднана, почала circum circa (навколо – лат.) поля і гори вкривати».

Тоді місто, що не хотіло дати ворогові притулку, вирішило підпалити передмістя. «Підпалене тоді розбудоване передмістя жорстоким вогнем горіло дні і ночі. Ані неба, ані хмар не було видно за високим полум'ям і страшними клубами диму. Тріск і вибухи породжував вогонь, ніби стріляв хтось невидимий»⁴. Усе, що жило на передмісті, утекло до міста, посеред біженців були жиди, як львівські, так і чужі, шукачі прихистку перед навалою козацькою. Тісні вулички львівського ґетто заросли наметами і будами. Біженці притулялися на стрихах і піддашшях, у подвір'ях і закапелках. Ворог здобув Високий замок і звідти обстрілював місто: «Було страшно виходити з дому, у місті запанували хвороби і голод. На вулиці гарцював меч, а у покоях панував страх. І померло тоді від голоду і мору близько 10 000 люду».⁵ Брак води у місті і нетерпеливість козаків пришвидшили проведення перемовин, однією з умов яких було віддати нападникам жидів. Страх запанував у ґетто, перед очима жидів поставали страшні сцени з Тульчина, де міщани і шляхта віддали жидів на смерть від руки Хмельницького.⁶ То була мить єднання обох громад!

Шимон, жидівський судовий виконавець, мав тоді багато праці у місті, де лунали різні думки і голоси, особливо поміж звичайних міщан.

І переміг голос сумління! Львів не віддав жидів.

Відтоді кожна нова облога так споріднювала обидві громади, що уже у XVIII ст. два кагали поєднуються в один, зберігаючи при тому таку ж кількість виборчих мандатів для міста і передмістя, що і колись. Символом поєднання були спільні кагальні вибори для усіх львівських жидів, а подекуди і спільний представник у зовнішніх справах поза громадою. Так, у 1756 р. таким представником був Яків Левкович Бик, старшими ж від передмістя були: Борух Мендлович, Рахміль Манасевич, Зельман Фактор, Ізраель Шмуклєрц і Шломо Мізес; від міста ж Йозеф Цімелес, Марек Мазес, Давидко Вольфович, Іцко Бродський і Берко. Уже тоді кагали мали спільну канцелярію і спільну касу⁷, яка від 1714 р. зберігалася у будинку «seu hypocaustro» (під охороною) на Жидівській вулиці, поблизу міської синаґоґи.⁸

Переклад і адаптація Ірини Магдиш

* Тут і далі курсив – примітки редактора.

¹⁾ Czołowski: Lwów za ruskich czasów, 1891.

²⁾ Zunz: Synagogale Poesie Str. 344.

³⁾ Вимога дотримання цього посту до тепер чинна у цілій Польщі.

⁴⁾ Zubrzycki: Kromka miasta Lwowa, str. 300.

⁵⁾ Natan Hannower: Jawan mezala (hebr.). Ed. Kraków 1894, Str. 41-2.

⁶⁾ Ibidem, Str. 23-25.

⁷⁾ Akta grodzkie lwowskie: tom 575. pag, 612, 847 i 888.

⁸⁾ Akta grodzkie lwowskie: tom 499. pag. 1710 i tom 501. pag. 613.