Маєр Балабан

Що діялося на Жидівській вулиці

Приблизно посередині вулицю Руську перетинає вулиця Бляхарська, що на північ прямує до костьола оо. домініканців і вірменського кварталу, а на південь – до монастиря оо.бернандинців. Південна її частина, праворуч від Ринку – то стародавня Жидівська вулиця. Так називалася вона за часів Австро-Угорщини (Judengasse), аж поки у 1871 році через дивну незрозумілість і уразливість назви її замінили на невиразну й історично помилкову – Бляхарська.

На початку вулиці, праворуч, на західному її боці, бачимо стару, підперту контрфорсами кам’яницю. Ще минулого року ліворуч стояла подібна, можливо, навіть старша будівля.Зрозуміло, що кам’яниця була вписана в лінію старих будинків, а тому вулиця наприкінці була вужча, аніж посередині. На контрфорсах обох будинків висів напис «Жидівська брама» (Porta Judaeorum), яку зазвичай називали просто «Брамка», а по жидівськи der Tojr (das Tor). Так здрібніло її називали, аби відрізнити від инших, великих міським брам (Краківської і Галицької), бо ж розміром була як хвіртка, але більша, ніж инші хвіртки, що вели до міста: Босацька і Єзуїтська.

Тією Брамкою закінчувалося міське ґетто і тільки через неї можна було дістатися до Жидівської вулиці. Як і у всіх инших містах, на ніч її зачиняли на подвійні засуви – з міського і жидівського боків. У ті часи на Жидівській вулиці було чимало люду, який після закінчення торговиці жив у тісному і задушливому, але безпечному від усякого нападу, розбою, погрому ґетто.

А погроми були часті і криваві. У міських актах читаємо, що під вечір 27 липня 1601 року, коли Брамка уже зачинялася, на Жидівську вулицю вдерлися шляхтич Оріньскі зі спільником Ружнєцкім і кількома друзями й шаблями плазом почали молотити жидів, що спокійно прогулювалися у той липневий вечір. Жиди поховалися у будинках. Банда вдерлася спершу до житла Ісака Нахмановича, де мешкав і його син, а згодом до синаґоґи, де молилися жиди. Відчуваючи небезпеку, ті зачинилися у приміщенні, намагаючись не впустити туди нападників. Після невдалих спроб пробитися крізь залізні двері, розбійники повернулися на вулицю і розгаратали залізні двері жида Москви, вчинили погром, важко поранили в голову і обидві руки Тев’є-золотаря, похилого дідуся, який вже і не міг оборонятися.²

Такі напади траплялися доволі часто, так що Брамку инколи зачиняли і вдень, аби натовп не вдерся до ґетто. 17 травня 1614 року учитель жидівської школи скаржився на шляхтичів, що на чолі з Камінскім і Яблонскім «вчорашнього дня, по годині десятій вечора, раптово напали з голими шаблями і гаками на жидівську школу, де жиди молилися, з подвійною злістю сікли шаблями плазом, жидів зі школи повиганяли, учинивши страшну розруху і погром у школі; тим не утішилися, напали на будинок жида Рахміля, три глеки меду випили, не заплатили, що недопили, то вилили, господареві бороду підпалили, в иншого жида вляли кілька жбанів горілки до розпаленого п’єца, ледве дім йому не спалили».³

Брамку також мусили замикати від нетверезих, що поверталися з Волоської церкви і мали охоту «погуляти на жидах», від свавільного вояка, а особливо – від студентів Катедральної школи і Єзуїтського колегіуму. Студенти і шкільна біднота були одвічними ворогами жидів, і, не дивлячись на постійні докори пана ректора, ніколи не давали жидам спокою.

До 1611 року на утримання Катедральної школи⁴ міський кагал сплачував тричі до року фунт перцю і лут (12,8 гр.) шафрану, студентам – 15 гр. на забави, а також випозичав їм костюми для комедійних вистав. Коли, після відкриття у Львові Єзуїтського колегіуму, доходи Катедральної школи зменшилися, від 1611 жиди змушені були сплачувати щорічно ректорові уже 20 зл. Натомість він був зобов’язаний утримувати шкільних розбишак від нападів на Жидівську вулицю. Однак, і те не допомагало. Студенти обох шкіл, що назагал ворогували між собою, ставали цілковитими однодумцями, коли йшлося про напад на жидів.

В архівах збереглися відомості про масові напади у 1572, 1592, 1613, 1618 роках, а починаючи від 1638 року такі погроми траплялися щорічно.⁵ Не допомагали ні послання короля до Ради міста, ані погрози від імені ректора чи настоятеля монастиря єзуїтів. Спудеї не втихомирювалися, їх, властиво, навіть не карали. Врешті у 1664 році стався погром, що став кривавим рядком в історії львівських жидів і болісним відголосом у цілому краю.

Почалося усе 3 травня на передмісті, а вже 12 червня того ж року, на свято Божого Тіла погроми набули страшного розмаху. Незважаючи на втручання проконсула Бартоломея Зіморовича, незважаючи на допомогу, вислану гетьманом Станіславом Потоцьким, різанина, розгорівшись на передмісті під проводом студентів-єзуїтів, докотилася і до міста.⁶ Біля Жидівської брами розбійникам перекрив дорогу настоятель Єзуїтського монастиря, «який там став, як вартовий безпеки жидів, аж поки не вдалося замкнути Брамку».⁷ Однак, роз’юшені молодики через дахи сусідніх будинків таки вдерлася до ґетто і разом з розбійниками з передмістя розпочали різанину, у порівнянні з якою погром у Познані 1636 року видається забавкою. Того дня загинуло 129 львів’ян-жидів, жертвами натовпу стали усі три синаґоґи, крамниці, приватні помешкання... Жидівська вулиця виглядала як по війні, а звістка про ті страшні події миттєво рознеслася по цілій Речі Посполитій.

Уже 22 червня 1664 року, по 10-ти днях після погрому, король Ян II Казимир видає у Вільно декрет до міських і шляхетських влад, у якому значиться, що свавільні групки з військових, прочан, учнів і студентів, у містах і містечках «ходять громадою, жидів мордують, убивають, маєтності їхні грабують, ґвалти і нечувані над ними насильства чинять, діється те не тільки супроти громадського спокою, але до дальших ґвалтів і погромів свавільних людей оказію подає...» Король наказує, аби «якщо якась навала статися мала б, відсіч безпечну давати треба, а тому усі піддані... і коштами, і допомогою до зменшення тої розгнузданої сваволі долучатися мусять».⁸

Заледве жиди прийшли до тями, як одразу подали позов до Ради міста про нехтування безпекою міщан і про відшкодування втрат. Одночасно почали відбудовувати синаґоґи і будинки і хоронити загиблих. Для жертв погрому на цвинтарі відвели окреме місце і на усіх надгробках була одна і та ж дата. Пам’ятна книга синаґоґи поповнилася 48-ми іменами, яких до тепер згадують при молитві за померлих. Окремий довгий перелік був у синаґозі Нахмановичів.

Цей погром спричинився також і до змін на Жидівській вулиці. Студенти знищили кілька кам’яниць дощенту, відбудовувати треба було від фундаменту.⁹ Декретом від 20 грудня 1670 року король Міхал звільняє жидів від данин і податків на час відбудови знищених у погромі синаґоґ і будинків.¹⁰ Жидівське ґетто швидко відбудувалося, тільки от пам’ять про погром, як про «dus grojsse Schuelergelauf» («Великий студентський набіг»), залишилася надовго.

Львівський «Schuelergelauf» став жахливим прикладом для инших польських міст. Релігійна нетолерантність, майже незнана до того часу, поширювалася водночас з иншими нещастями краю і сягла зеніту за Августа ІІІ. Львівські погроми 1718, 1732, 1751, 1762 рр. стали кривавими епізодами розростання нетерпимости.¹¹

На тому тлі можна зрозуміти суть процесу, який розгорнувся у Львові у 1728 році, що дуже нагадував майже незнані у Польщі того часу процеси еспанської інквізиції. Читаючи документи, не віриться, що таке могло діятися ще у другій чверті XVIII ст. Навесні 1728 року у Львові з’явився чужинець на ім’я Ян Філіпович. Був то вихрещений жид, який, за свідченням жидівських джерел, хотів повернутися до юдейства. Про те довідалися церковники і звернулися по допомогу до старости Стефана Потоцького. Він енергійно узявся за справу і одразу порадив міському інстигаторові (пол. Instygator – у колишній Польщі посадова особа з обов’язками прокурора) подати скаргу на львівських рабинів і старійшин. На той час у Львові засідав жидівський (руський) сеймик, то ж скаргу інстигатора було подано на жида Мешка, що жив у Львові на вулиці Зарванській, на Хаїма, рабина з Кам’янця, Хаїма Лейзоровича, земського рабина у Львові, Йозу, брата кам’янецького рабина, а також на рабинів і старійшин Дрогобича, Перемишля, Стрия та ин. Оскаржено їх усіх у тому, що буцімто вони схопили Філіповича, який повертався додому, замкнули його у підземеллі перед судом кагалу і там намагалися змити сліди миропомазання, а також поламали розп’яття, що знайшли у Філіповича на грудях.¹² Оскільки сам Філіпович не міг точно вказати кривдників, то указ про арешт стосувався усіх рабинів Львова і околиць.

Серед жидів запанував страх, адже вони розуміли, що йшлося про їхнє життя, а тому почали ховатися, утікати. Возний Здройовскі у Жовкві устиг арештувати бургомістра кагалу, згодом маршалка земства Ізера Марковича. Не міг віднайти лишень рабина Хаїма Лейзоровича і його дружину. Тоді він ув’язнив його матір і сина, конфіскувавши коштовності, боргові розписки і 6.000 зл. готівки. У Львові до замкового підземелля кинули братів Хаїма і Йозу Райцесів, а також мало відомого Давида Хайцеса, що мешкав у передмісті під юрисдикцією княгині Яблоновскої. У нього конфіскували 8.000 зл. Окрім них ув’язнили також щирецького рабина.¹³

Почалися слідства і допити, що, за звичаєм того часу, супроводжувалися тортурами. Староста Стефан Потоцький утворив «збірний суд» з воєводи Яна Станіслава Яблоновского, Яна Вишневецького, краківського каштеляна, Стефана Гумецького, подільського воєводи, Станіслава Потоцького, а також з міського і воєводського суддів. Суд визнав винними братів Хаїма і Йозу Райцесів, а також щирецького рабина і присудив їм кару: «язики з горла повиривати, руки попекти, біля ганебного слупа четвертувати, і нарешті спалити на вогнищі».¹⁴ Щирецькому рабину вдалося якось утекти до Хотина, Йозу Райцес повісився у в’язниці, і вирок можна було виконати лише щодо Хаїма. Ксьондз-єзуїт Жолтовскі з колегіуму намагався навернути його до християнської віри, обіцяючи скасувати страшну кару, однак даремно. Натомість єзуїту довелося допровадити Хаїма аж до ганебного стовпа біля уже готового вогнища. Sed nihil evicit in obstinato pectore (нічого не знайшов у затверділому серці), і Хаїм з терпінням мученика пройшов через усі катування, аби врешті сконати на вогнищі поруч з тілом свого брата.

Жиди викупили попіл обох братів і поховали їх в одній домовині під могильною плитою. На тій плиті викарбувані слова, що свідчать про їх страшну смерть: «І увесь Ізраїль плакав на пожежею, що її розпалив Бог».¹⁵ Вирок було виконано 13 травня 1728 року. Їхні конфісковані маєтки правом «кадука» перейшли до старости, котрий передав їх місту на ремонт міських фортифікацій. Той випадок був настільки незвичним, що про нього двічі писала паризька Gazette.

Відтоді щороку, о тій самі порі у синаґозі Нахмановича проходили жалобні молитви за душі обох братів. Присутні слухали страшну історію про Хаїма, «який при заході сонця промовляв на вогнищі вечірню молитву, підносячи серце до неба, хоч очі дивилися на землю; і благав ката, аби його швидше убив, і благав про молодшого брата, котрого волікли кіньми і ніяк не могли роздерти. І дано було 35 зл. червоних катові за те, аби добив, аби зранив на смерть... А кров обох братів волає про помсту до неба, а Бог слухає ті голоси... Бог дарує мученикам вічний спокій, Бог буде віднині їхньою долею, і спочинуть на своїх ложах... і громада промовить Амінь». ¹⁶

Переклад і адаптація Ірини Магдиш

²⁾Akta grodzkie lwowskie tom. 355. str. 817-20

³⁾Akta grodzkie lwowskie tom 368. str. 1313-14.

⁴⁾Balaban: Żydzi lwowscy, str. 336, oraz dokument nr. 62.

⁵⁾Żydzi lwowscy, str. 496.

⁶⁾Zubrzycki: Kronika miasta Lwowa, str. 410. У передмісті загинуло понад 100 жидів, там також знищені були усі будинки.

⁷⁾Historia Collegii leopol. Soc, Jesu, str. 278. (Manuskrypt nadw. bibl. wiedeńskiej nr. 11.988). Жиди довго вмовляли його так учинити, але було вже запізно. Невдовзі він покинув свій пост. (Ibidem ut supra).

⁸⁾Schorr: Żydzi w Przemyślu. dokument nr. 100.

⁹⁾Так було зруйновано і Клопотовську кам’яницю.

¹⁰⁾Archiwum m. Lwowa, oddział I. nr. 797.

¹¹⁾Різні фасцикули (fascykuły) у міському архіві, особливо 257. Схожі погроми відбувалися і в инших містах: у 1676. i 1682 р. у Кракові, 1690 р. i 1736 р. у Познані, 1746 р. у Перемишлі і под. Щоразу сейм ухвалював закони проти порушників правопорядку (1676 р., 1678 р., 1690 р., 1717 р.) Див.: Volumina legum tom V., str. 387, 643, 777.

¹²⁾Akta grodzkie lwowskie tom 521. pag. 1410-11, oraz fasc. Copiarium 32. pag.1155.

¹³⁾Akta gr. lw. tom 621. pag.

¹⁴⁾«Definitiva sententia et conclusio... stetit, ut linguae a tergo evellerentur, manus infero exurerentur, sub patibulo tandem vivi in partes secti, ul cremarentur», – Historia Collegii Societatis Jesu leopol. pag. 684. Manuskrypt nadw. bibl. we Wiedniu l- 11988.

¹⁵⁾Перші слова напису на пам’ятнику.

¹⁶⁾Це скорочена молитва, яка читається у синаґозі Нахмановича і манускриптякої зберігається там же. Її подав Сухистав (Suchystaw) у своєму «Macewet kodesz», a згодом Бубер і Каро (Buber i Caro). Жидівська версія щодо Йозу Райцеса не співпадає з версією єзуїтів, згідно з якою він сам повісився, і спалили уже труп (violentes manus in guttur adegit et est combustus).

Надгробок свідчить про слушність єзуїтської версії: «Хаїм був порізаний на куски... Йозу загинув добровільно, від гіркоти душі...». Хаїм Райцес очолював рабинські суди у Львові і був кам’янецьким номінатом, на час смерти мав 41 рік. Він був надзвичайно впливовою особою, оскільки, як делегат, належав до президії (exekutywy) руського сеймику. Ще 4 квітня 1728 р. Ельжбета Цєлєцка, primo voto Сєнявська, подала до міста позов проти «in et contra Chaim Rayczyn (sic!), Chaim Lejzorowicz judaeum leopol., Kelman et Marko filios rabini Israeli Syndici, Abraham et Jakówka de Brody, Nusym Becalow, Israel Markowicz, tum Lejba Jakóbowicz de oppido Żółkiew incolas et congressus- judaici ad dispartitionem contributionis spectantes...» (Akta grodzkie lwowskie tom 521. pg. 1197). Його дружина називалася Ліпка і в акті від 18 червня 1728 р. уже є удовою по Хаїму Іцковичу, рабину львівському (!) Що співпадає з повідомленням у «Gazette» (Recuell des Nouvelles ordinaires et extraordinaires, relations et recits des Choses avenues, tant en ce royame etc. A Paris 1728.).Варшавський кореспондент повідомляє 28 травня (№. 26. від 26. червня, ст. 302-3): «On executa ces jours passez a Leopold (sic!) un Juif, qui apres avoir este baptise, estoit retourne a la Sinagogue, a la persuasion de quelques Rabins, dont deux ont este arrestez». Друге повідомлення з Варшави датоване 3 червня (№27 від 3 липня, ст. 316): «On mande de Leopold qu'on y avoit ecarteló et brule l'un de deux Rabins, qu'on y avoir arrestez, pour y avoir fait abjurer le Christianisme au Juif dont on parle dans les dernie-res nouvelles», (Архів газети у Bibliotece Ossolińskich, nr. 42742).