Маєр Балабан

Спорудження синаґоґ

Зародком і серцем жидівської громади були божниця і цвинтар. Були і такі громади, яким не дозволено було мати цвинтар і вони змушені були переносити тіла своїх померлих до сусідньої громади. Божницю ж мала кожна громада, навіть якщо її облаштовували у звичайному будинку. Якщо громада розросталася, то хотіла мати уже більш відповідну споруду, а до того ж і гарну. На перешкоді став синаґоґальний статут, який забороняв жидам будувати синаґоґи вищі, аніж звичайні будинки, і прикрашати їх назовні. Це була норма світського законодавства, яке взагалі забороняло жидам будувати нові синаґоґи. Згодом заборону поширили на відновлення і перебудову старих синаґоґ. Однак, не слід гадати, що це був винахід винятково польського права, адже ще у роки першохристиян таку вимогу висунув імператор Теодозій (Кодекс Теодозія), а поновив припис Папа Олександр ІІІ у посланні до архієпископів у Борже; згодом підтвердили це синоди в Оксфорді 1222 р., Відні 1267 р. і Ексетері 1287 р.¹

В результаті ідея побудови нової синаґоґи наражалася на численні перешкоди. Треба було домогтися королівського дозволу, окрім того, отримати погодження єпископів, а часто на додаток ще й дістати дозвіл Ради міста або його власника, якщо місто було приватним. Вигляд і розташування синаґоґи, а особливо її висота, залежали від привілею єпископів, який видавався у кожному конкретному випадку. Ось як застерігає львівський єпископ Ян Анджей Прухніцкі, надаючи у 1624 р. дозвіл на відбудову синаґоґи у Краківському передмісті: «аби невірні жиди не мурували синаґоґи видатної і коштовної, а тільки пересічну і середнього розміру»², а архієпископ львівській Ян Димітр Соліковскі аж до Риму пише донос про побудову у Львові синаґоґи Ісака Нахмановича.³

Найстарша синаґоґа у Львові була, очевидно, дерев'яною, про що свідчать багато оздоблені гебрейськими написами дерев'яні балки, віднайдені при побудові будинку на вулиці Бляхарській, 29. Зі збільшенням громади будували уже муровані синаґоґи, але будівничі надалі мало дбали про зовнішню оздобу храмів. Зазвичай намагалися, аби божниця не була з усіх боків затиснута иншими будинками, була «вільна», наскільки це було можливим.⁴ Часто синаґоґу узагалі виносили поза житлові будинки, аби сховати її від очей натовпу і оборонити у випадку потреби. Синаґоґи, споруджені поза міськими мурами, мусили бути оборонними на випадок заворушень або ворожого нападу. Такою власне є синаґоґа на львівському передмісті, її мури витримали не один неприятельський натиск, як і синаґоґа на Казімєжі під Краковом.

Синаґоґи, як ми уже говорили, не могли бути вищими, аніж житлові будинки. Такої вимоги дотримувалися, зазвичай, у королівських містах. Прагнучи зробити молитовну залу високою при низькій висоті самої будівлі, жиди заглиблювали підлогу храму, инколи на кілька метрів нижче рівня вулиці. Тому часом до синаґоґи треба спускатися, як, скажімо, на кільканадцять сходинок до передміської синаґоґи і на кілька сходинок до синаґоґи Ісака Нахмановича.⁵

У давні часи синаґоґа була не тільки місцем молитви. Як сейми і сеймики часто проводили у костьолах, так у синаґоґах проходили усі жидівські зібрання, суди і кагальні вибори. Традиційно і ще зовсім донедавна синаґоґа була єдиним місцем публічних зібрань громади і була для цього відповідно організована.

Центром синаґоґи була зала для молитви. Біля східної стіни стояла (і стоїть) шафа, у якій зберігається написане на пергаменті і звинене у сувій П’ятикнижжя Мойсеєве. Сувій оправлений у шати і коронований срібним рімонімами (парні прикраси для сувою Тори у вигляді плодів гранату) або короною (кетер). До сувою прикріплені срібний, золотий або ж позолочений щиток і спеціальний вказівник у формі руки. Таких сувоїв у кожній синаґозі було кільканадцять або й кілька десятків. У часи заворушень 1664 р. у старій міській синаґозі викрадено або знищено 72 сувої Тори, 18 срібних і 6 срібних позолочених корон, у новій же міській синаґозі Нахмановичів – 65 сувоїв, 25 срібних і 9 позолочених корон.

Вівтарна шафа зазвичай розміщена доволі високо і до неї провадять сходи, оздоблені балюстрадою. Двері шафи, як правило, прикрашені орнаментом, як скажімо у синаґозі Рема (Ізерлєса) (R'muh (Isserlesa) на Казімєжі, або заслонені мистецьки оздобленим котаром (завіса)⁶ Над котаром нависає допасований ламбрекен⁷ (шатро). Усе це з оксамиту, атласу або шовку, створено руками віруючих, з гаптованими або вирізаними зі срібної або золотої пластин біблійними написами і цитатами.

Цікаво, що ламбрекени польські жиди переробляли зі слуцьких поясів (кунтушовий пояс), як це можна побачити у Львові (міська божниця) і Кракові. Инколи цілу заслону шили із цільних польських поясів, як, скажімо, у синаґозі у Ґолоґорах. Виготовленням завіс, ламбрекенів, шат на сувої, скатертин на столи займалися винятково жиди, що походило із вимог св. Письма (П'ятикнижжя Мойсеєве, розд. 22).⁸ У Львові у кожній синаґозі є чимало котар і шат для сувою, хоча при заворушеннях і розрухах чимало їх згинуло. Скажімо, у тому ж 1664 р. зі старої міської синаґоґи викрадено 160 завіс, скатертин і шат, а з синаґоґи Нахмановича – 36 завіс (з-поміж них 12 оксамитових, 8 атласних, оздоблених перлами), 100 скатертин, 136 шат на сувої.⁹

Праворуч від вівтарної шафи стоїть зазвичай великий бронзовий семисвічник; його рамена творять єдину площину, дев’ять перпендикулярних підпірок становлять рамена допоміжні, тобто основу. У дуже багатих синаґоґах семисвічник є срібним, як у львівській приміській синаґозі, закладеній Мозесом Йонасом.

Поблизу семисвічника стоїть пульт для кантора, так званий амід (der Umid).

Окрім цих синаґоґальних предметів одним із головних є так званий белемер¹⁰, у Литві його називають біма.¹¹ Це прямокутний, або багатогранний подіум, з якого читають Святе Письмо. На подіумі стоїть покритий багато гаптованою скатертиною стіл, на який і кладуть сувої Тори.

Окрім вівтарної шафи і альмемору (те ж, що й біма) характерною рисою синаґоґ є s-подібні ліхтарі, люстри-павуки і світильники, а також лампа під «Вічний вогонь», яка у Кракові, зрештою, як і у цілій Польщі, розміщувалася перед вівтарною шафою чи біля неї, натомість у Львові і у цілій Русі – у західній стіні, поблизу вхідних дверей.

На загал, приходячи до синаґоґи, треба звертати увагу на такі предмети:

l. Вівтарна шафа;

2. Завіса з шатром;

3. Сувої Тори;

4. Стрічка до зав'язування сувоїв;

5. Шати для сувоїв;

6. Рімонім;

7. Корони;

8. Щиток;

9. Вказівники для читання Тори;

10. Пульт для кантора;

11. Альмемор і його оздоба;

12. Стіл для читання Святого Письма;

13. «Вічний вогонь»;

14. Вогонь за померлих;

15. Великий свічник (менора);

16. Люстри-павуки, світильники, лампи;

17. Келих для суботнього вина;

18. Дзбанок для ароматних трав;

19. Миски і дзбанки для миття рук капланів;

20. Крісло для рабина (у нас рідко);

21. Крісло, що використовують при обрізанні;

22. Лавки (їх вигляд і у який бік вони розвернуті);

23. Балдахин шлюбний і рабинський (процесійний);

24. Сурма або ріжок святковий;

25. Скарбонка при дверях, скриньки і таці для пожертв;

26. Діжка для миття рук (біля західної стіни, або у сінях);

27. Підкладка під мацу;

28. Меґіла, тобто біблійна Книга Естер, написана на пергаменті;

29. Можлива Хроніка синаґоґи;

30. Молитовники, писані і друковані;

31. Календар синаґоґи (настінний);

32. Пральник (шкіряна подушка, об яку вдаряли дерев'яною лопаткою для заспокоєння натовпу);

33. Молоточок служки.¹²

Як ми уже говорили, синаґоґа, окрім як для молитви, служила і иншим цілям. Тут збиралися члени громади, тут відбувалися вибори, тут возний вислуховував присуди у важливих справах, инколи тут, опівночі, при «загашених свічках» рабин насилав прокляття на відступників. Тут же ховалася громада у разі заворушень, небезпеки чи нападу ворога, приносячи із собою найдорожче. Вікна синаґоґ розміщені доволі високо, а залізна вхідна брама досить міцна, аби витримати напад неприятеля.

До синаґоґи входиться через присінок (пуліш); тут зазвичай стоять лавки, призначені для найбідніших. Тут у часи Речі Посполитої засідали жидівські суди, тут приймалися рішення і у менш важливих справах (ad valvas synagogae). Згодом, коли жидівський суд розрісся і його повноваження збільшилися, йому знайшлося місце в одному із бічних приміщень. Сюди двічі на тиждень приходили шляхетне панство суддя і писар, аби розглянути справи, де жид був відповідачем, а християнин – позивачем. У Львові міські справи розглядалися у понеділок, а у четвер відбувалися суди у передмісті. Завжди обабіч судді сиділи «жидівські старійшини» як радники. Від 1633 р. жидівським суддею був завжди підвоєвода. У XVIII ст. відпав інститут старійшин, натомість з'явився новий судовий чин – заступник підвоєводи, жидівський суддя, який міг самостійно розглядати справи меншої ваги. До складу суду належали також інстигатор (прокурор, обвинувачувач) і так званий школьнік (служка).¹³

Оскільки суд доволі часто виносив вироки з покаранням через ув'язнення, то при синаґозі була «жидівська в'язниця» (carcer judaicus) з подвійним режимом: м'якшим – унизу, при залі суду, суворішим – нагорі, під більшою охороною і більш недоступна. У присінку, якраз супроти входу до синаґоґи, була куна – стовп ганьби, до якого руки і шию злочинця приковували кайданами. Єдина, відома нам на сьогодні куна, є у присінку Львівської приміської синаґоґи.

З присінку провадили сходи на жіночу частину синаґоґи. Галерея для жінок поєднувалася з молитовною залою вузькими вікнами, а часом вікна вирубували у північній і південній стінах і розміщували жіночі молитовні у спеціальних прибудовах. Ті прибудови (Стара синаґоґа на Казімєжі, Приміська у Львові, синаґоґи у Жовкві і Бродах) деформують цілісний вигляд будівлі і спотворюють її. З головною синаґоґою, як правило, поєднані, як окремі каплиці, цехові синаґоґи, молитовні братства, талмудичні школи і под. Цехи, які у зв'язку з невеликою кількістю цеховиків, не могли утримати окрему божницю, мали свої люстри-павуки у великій синаґозі і запалювали їх у суботу і на свята за свій кошт (наприклад, вантажники у великій міській синаґозі)

Окрім синаґоґи величезне значення мав цвинтар, «де жиди після смерти кладуться», звідти на Русі «кладовище», назване у нас окописько. Самі жиди називають його «der gueter Ort» (Добре місце), «Bejs Olo m» (Дім вічности), у Львові «der heiliger Ort» (Святе місце).

Цвинтарні надгробки є відображенням пануючого тоді стилю. На півдні (Італія, Еспанія) – це зазвичай горизонтальні кам'яні плити, у нас і у Німеччині – вертикальні. На жидівських надгробках немає практично жодних зображень людей, оскільки це заборонено Святим Письмом (ІІ. Книга Мойсея, розд. 20): «Не сотвориш свого образу, ані навіть подобизни» (переклад неканонічний). Тому ані у синаґоґах, ані на цвинтарях немає людських зображень, натомість усюди рослинні орнаменти. У синаґоґах малюють ще музичні інструменти, якими супроводжують псалмоспіви, біблійні предмети (ковчег Ноя, Єрусалимський краєвид), а також чотири тварини, яких вирізнив Бог через їх добрі риси – олень, орел, леопард і лев. Винятком є тільки срібло і ліхтарі, на яких инколи з'являються людські постаті.

На надгробках у Польщі можна побачити такі символи:

1. Благословляючі руки – символ каплана,

2. Миска з келихом – символ левіта,

3. Книжки – символ ученого.

А ще символи, що є гербами родин: Крук у родини Рапопортів¹⁴, Олень у Ашкеназів¹⁵, Голуб у Кікенесів¹⁶ і под.

Написи на надгробках винятково гебрейською мовою, а стиль тих епітафій є зазвичай патетичний, переповнений цитатами, инколи возвишенний до несмаку. На загал у жидів аж надмір епітетів і описових означень, так звані epiteta, ornantia. Тому й варто бути дуже обережним у тлумаченні історичних текстів, де часто «хвала віків, честь часу, склянка манни, опора світу, кошик святих книг, за душу якого б'ються ангели небесні з духами підземними» міг бути міщанином, Богу духа винним, якого так гарно описав різьбяр. З-посеред тієї навали слів тільки три означення мають сенс: хабер¹⁷, морейну (morejnu)¹⁸ і кадош (клідойш).¹⁹ Перші два титули рабин надавав старшим членам громади, а третій давали мученикам віри. Після львівських заворушень 1664 р. на цвинтарі було поховано чимало жертв розлюченого натовпу, і на вічну пам'ять кожному на надгробку написали: Святий.

Переклад і адаптація Ірини Магдиш

---

¹⁾ Scherer: Die Rechlsverhaltnisse der Judeninden deutsch-oestreichischen Laendern, str. 45-46. У Польщі затвердив синод у Пьйотркові (1542. r.): «...щоби король нові божниці, навіть збудовані у Кракові, казав руйнувати». У 1589 р. синод у Ґнєзно ухвалив: «У королівських містах жиди, порушуючи давні статути, змурували собі величні і красиві синаґоґи, пишніші, аніж костьоли... Король повинен своїм указом суворо це заборонити».

²⁾ Balaban; Żydzi lwowscy I. видання, додаток 73.

³⁾ Theiner: Annales ecclesiasitici том III. ст. 431-2, документ 42.

⁴⁾ У свята жиди ходили довкола синаґоґи з Торою, свічками, хоругвами. Так було ще у XVIII ст., а згодом Авґуст ІІ декретом від 10 березня 1710 р. забороняє такі процесії, наклавши кару смерти на порушників (AML. I. № 831).

⁵⁾ Помилковим є припущення деяких учених, що нібито підлога у синаґозі була низькою, аби відповідати Святому Письму, псалмові 130, віршу 1: «De profunetis damaui – З глибини волаємо» У Великопольщі і Малопольщі для кантора було для цього спеціальне низьке місце, нижче, аніж фундамент синаґоґи.

⁶⁾ Paroches (або purojches).

⁷⁾ Kapores (або kapojres).

⁸⁾ «Не одягайся у шати з вовни і льону».

⁹⁾ Archiwum m. Lwowa fasc. 571., і Caro: Geschichte der Jueden in Lemberg, ст. 170.

¹⁰⁾ З арабської Almemor.

¹¹⁾ Слово з талмуду, що означає амвон.

¹²⁾ Порядок і перелік за Frauberger: Ueber alte Cultusgegenstaende in Synagogę und Haus (Mitteilungen der Gesellschaft zur Erforschungjuedischer Kunstdenkmaeler, tomy III. i IV. Frankfurt n. M.), розширений і пристосований до польських синаґоґ.

¹³⁾ Pazdro Z.: Organizacya i praktyka żydowskich sądów podwojewodzińskich. Lwów 1903. Kutrzeba: Sądownictwo nad Żydami w województwie krakowskiem (Przegląd prawa i administracyi 1901).

¹⁴⁾ Rabe de Porto – Рапопорт.

¹⁵⁾ Тому, що вони є потомками рабина Гахама Цві Ашкеназі (помер у Львові у 1718 р.). Цві означає олень.

¹⁶⁾ Імя Кікеніс очевидно походить від слів Kikajon d'Jona (Дерево Йони) з Книги Йони, розділ IV. вірш. 6. Йона означає голуб.

¹⁷⁾ Товариш, приятель.

¹⁸⁾ Наш учитель. Згідно з §7 Декретів руських воєвод Яблоновського від 20 липня 1726 р. і Чарторийського з 1 січня 1752 р. львівському рабину можна було надавати титул хабер чотирьом громадян міста щорічно, титул же морейна можна було присуджувати тільки двом особам, що були у шлюбі не менше семи років. Див.: Pazdro: Organizacya i praktyka żyd. sądów podwojewodzińskich, ст. 184.

¹⁹⁾ Святий.