Володимир Меламед

Період важких випробувань (XVII-XVIII ст.ст.)

Не тільки процеси з єзуїтами, але і напади агресивно налаштованих католицьких студентів і міщан турбували дві гебрейські громади Львова. Щоб якось уникнути нападів, довелося використовувати силу щорічних «відкатів» ректору і студентам семінарії – 30 польських злотих, з яких дещо діставалося й иншим причетним особам. Згодом ця данина була замінена постійним податком, так званим «козубальцем». Однак винагорода не гарантувала безпеки. Так, у результаті одного з таких нападів загинув рабин громади Передмістя Мордехай Ашкеназі.

При синах Зиґмунта III – Владиславові IV і Яну Казимиру становище львівських гебреїв не можна було назвати стабільним, однак деякі з них ще користалися королівською підтримкою і процвітали. Так, король Владислав IV надав Ісаку, сину відомого Нахмана і Рози, онуку Ісака Нахмановича, титул королівського підданого і право підлягати винятково королівській юрисдикції. Одночасно йому надали свободу торгівлі у всіх містах Речі Посполитої і звільнили від мита. Після смерті Ісака у 1645 р. переривається одна з гілок цієї відомої в Польщі й в Україні гебрейської родини.

Иншим впливовим львівським гебреєм у середині XVII ст. був Ісак Маркович, син Марка Ісаковича. Він був орендарем державної власності у Снятині, Коломиї і Галичі. Від короля Владислава IV він одержав титул придворного купця.

Серед великих орендарів відомі були також Ізраель Золочівський і Якуб Ґомбріхт. Перший у 1595 р. узяв в оренду всі золочівські джерела доходів: чотири ставки, мито, пасовища, торгівлю, дороги, млини, броварні, солодовні, виготовлення горілки. Щорічно він платив податки на суму 4000 польських злотих. Якуб Гомбріхт орендував різні львівські підприємства, нерухомість і щорічно платив місту 3560 злотих податку.

Після пожежі 1571 р. міський гебрейський район інтенсивно забудовувався і до початку XVII ст. вільного місця практично не залишилося. Побоюючись контролю з боку купців і міських цехів, гебреї, що займалися забороненими Радою видами торгівлі, ховали різні товари, а серед них і легко займисті, у підвалах, на горищах і т.п., що і спричинило пожежу у 1616 р., яка знову змінила топографію гебрейського кварталу.

Існують свідчення, котрі прямо підтверджують досить широку автономію львівських гебреїв того часу, що повинна була враховувати міська Рада. Так, наприклад, Рада міста скерувала до гебрейського кварталу двох комісарів, аби ті з’ясували причини пожежі. Однак господарі будинків не допустили непрошених гостей ні на склади, ні до крамниць. Після втручання сеньйорів громади Рада скерувала другу комісію, яка також не змогла провести необхідного огляду, а гебреї дали таке пояснення: «Ми нікому не зобов’язані відкривати крамниці, підвали, ані товари свої показувати. Такого ніколи не було і зараз неприпустимо, оскільки ми маємо своє правління і наполягаємо на тому, що пожежа місту більше не загрожує».¹ Королівським декретом від 1616 р. львівські гебреї, що постраждали від пожежі, були звільнені від усіх податків на чотири роки.

Після пожежі почалася інтенсивна, хоча і надалі хаотична забудова кварталу. Споруджувалися кам’яні і дерев’яні будинки, частина будинків, що не належали раніше гебреям, перейшли в їхні руки. Так, з 1617 р. два будинки по обидва боки вул. Гебрейської, що примикали до вул. Руської, стають власністю гебреїв.

Йшло також інтенсивне будівництво під міськими стінами, у частині яких пробивалися вікна. Місця залишалося усе менше і менше, тому гебреї поступово почали займати під житло колишні склади і міські вежі. У 1630 р. Рада міста здала в оренду сеньйору гебрейської громади Якубу Ґомбріхту напівзруйновану після пожежі вежу шевців.

У 1632 р. у власність гебрейської громади перейшли останні будинки їхнього кварталу, що раніше належали місту. Якуб Ґомбріхт зруйнував старі будівлі і на великій ділянці між нинішніми вулицями Староєврейською, Сербською і Братів Рогатинців побудував будинок, що примикав до міської стіни, у якій були пробиті вікна. Третину ділянки Ґомбріхт продав Соломонові Фрідману, що також побудував будинок поблизу міського муру, пробивши у ньому три вікна. Між будинками Ґомбріхта і Фрідмана залишалося вільне місце, на якому побудував будинок Шмуйло Вишневецький. Поруч з ними уздовж міської стіни по лінії вул. Братів Рогатинців стояло шість кам’яниць, що належали гебреям. У міському мурі, до якого вони примикали, було пробито 36 вікон.

Будинки Ґомбріхта, Вишневецкого, Фрідмана у перебудованому виді зберігалися до початку XX століття під номерами 30, 32, 34 по вул. Староєврейській. За традицією будинки №№ 30 і 32 продовжували називатися будинками Ґомбріхта. На початку XX ст. ці два будинки були знесені, а на їхньому місці споруджено п’ятиповерховий кутовий будинок, що виходить одночасно на три вулиці (Староєврейську, Сербську і Братів Рогатинців). У стіну цього будинку було вмуровано міський герб з написом, що нагадував про будинки Ґомбріхта «Aedes emphiteutica civitatis leopoliensis ad anno 1633» – «Будинок, що стоїть на міській землі». По вул. Староєврейській під №34 зберігся будинок Соломона Фрідмана. На стіні цього будинку також прикріплений міський герб з аналогічним написом: «Будинок на міській землі».

З ростом міської громади потрібен був окремий будинок для адміністративних і судових потреб. У 1634 р. був отриманий дозвіл на будівництво першого громадського дому львівського кагалу. Будинок побудували напроти старої міської синаґоґи, пізніше на тому місці під №41 був побудований Бет Гамідраш (Будинок навчання), знищений нацистськими окупантами.

У першій половині XVII ст. проводиться благоустрій гебрейського кварталу. Міська Рада зобов’язала господарів будинків вимостити перед ними дорогу й очистити ділянки від сміття; стічні води, за розпорядженням Ради, повинні були відводитися спеціальними каналами з підвалів за міські вали. Відповідно до переліку магістрату, де вказувалися прізвища власників, у 1620 р. гебреям у місті належало 40 кам’яниць.² М. Балабан вважав, що перший такий перелік, укладений з фіскальною метою, з’явився у 1628 р. Згідно з ним, гебреї володіли у місті 29 кам’яницями, 5 дерев’яними будинками і 5 будинками біля міського муру.³ Кількість будинків у 1620 р. і 1628 р. – 40 і 39 – практично однакова, питання лише в тому, чи входили до переліку кам’яниць, зазначених у документі магістрату, дерев’яні будівлі. Уявлення про кількість населення можна скласти за даними професора Гебрейського історичного інституту у Варшаві М. Горна, згідно з якими у Львові у 1578 р. проживало 1500 гебреїв⁴. Відповідно до люстрації 1570 р. на Краківському передмісті гебреям належало 120 будинків і вони сплачували 120 флоринів чиншу.⁵ Будинки на передмісті були значно меншими, ніж у місті, тому можна припустити, що на Краківському передмісті проживало близько 2000 гебреїв.

Основними заняттями львівських гебреїв у першій половині XVII ст. були: утримання державних податків і доходів, різні фінансові операції, торгівля, обмежена чотирма найменуваннями – воском, сукном, волами і шкірою, а також ремесла –кравецьке, шевське, кушнірське, воскобійне, обробка золотих і срібних виробів, позументна справа. З ремісників тільки кравці у 1627 р організували свій цех.

Незважаючи на широку автономію і різні права, життя гебрейської громади не було спокійним. Його порушували напади студентів єзуїтської колегії, вельможних шляхтичів, траплялися і обвинувачення у ритуальних убивствах. Опираючись гонінням, гебреї черпали сили у своїй внутрішній згуртованості. Родина і синаґоґа були головними підвалинами їхнього життя.

Великі потрясіння випали на долю гебреїв України і Польщі у 1648-1658 р., у так зване «десятиліття катастрофи». Двічі війська гетьмана Богдана Хмельницького брали Львів в облогу – у 1648 р. і в 1655 р. Обидві облоги супроводжувалися важкими випробуваннями для гебрейських громад. Двічі для полегшення оборони спалювалося Краківське передмістя, де мешкала гебрейська громада, і двічі міські гебреї давали притулок біженцям з передмістя. Особливо важкою була облога міста у жовтні 1648 р. Тісні вулички гебрейського кварталу були переповнені біженцями, їм доводилося жити на горищах і у закапелках дворів. У місті бракувало хліба і води, спалахнули епідемії. За даними гебрейського автора XVII століття Натана Гановера, тоді у місті загинуло близько 10000 осіб.⁶ Очевидно, йдеться про сукупні втрати серед населення міста, передмість, а також серед біженців.

Участь гебреїв в обороні міста вивчав професор Мауріцій Горн з Варшави. На підставі джерел він доводить, що львівські гебреї брали активну участь в обороні міста.

Події розгорталися швидко: 4 жовтня з’явилися під Львовом перші татарські загони, 5 жовтня війська Яреми Вишневецького пішли з міста, залишивши усього 230 солдатів піхоти і 226 инших солдатів, переважно німців.⁷ Ці сили були зміцнені міщанським ополченням, що складало близько 1500 осіб, а також загонами зі шляхти і гебреїв.⁸ За наказом військового командування, гебреї зайняли ділянку на мурі міста від Босацької хвіртки до Бернардинського костьолу, саме ця ділянка міської стіни прилягала до гебрейського кварталу. Гебреї були озброєні сокирами, а також вогнепальною зброєю.⁹

У ніч з 8 на 9 жовтня міщани організували дві вилазки. Сили були нерівними, і львів’яни почали переговори. На думку історика І. Крип’якевича, Б. Хмельницький не збирався брати місто штурмом, тому що не хотів допустити його розгарбування татарами. До складу однієї з делегацій львівських міщан входив і представник гебрейської громади Шимон Штадлян.¹⁰ Під час перемовин Хмельницький, що мав зобов’язання стосовно татар, зажадав за зняття облоги викуп у 200 тисяч злотих. Далі переговори велися про зниження суми викупу чи про частку, яку повинна була сплатити гебрейська громада.

Инакше описує події, пов’язані з облогою міста, Д. Зубрицький. У своїй «Хроніці міста Львова» він базується на спогадах безпосереднього учасника цих подій бургомістра Мартіна Ґросваєра, який повідомляв, що у другому листі Хмельницького городянам містилася вимога, «щоб ми видали всіх гебреїв, як таких, котрі є причиною цієї війни». Відповідь городян звучала так: «Гебреїв видати не можемо з двох причин: по-перше, вони не є нашими, а підданими короля і Речі Посполитої, по-друге, вони також, як і ми, несуть увесь тягар облоги і готові за нас умерти»^11. Так виник прецедент, оскільки раніше, у випадку облоги, шляхта, з метою власного порятунку, зазвичай видавала гебреїв, як трапилося, наприклад, у Немирові і Тульчині на Брацлавщині. Після перемовин облога була знята, Львів не був зруйнований, гетьман погодився на виплату меншого викупу і згодом його війська рушили на Замостя.

Навіть абстрагуючи від питання, вимагав гетьман чи ні видачі львівських гебреїв, знаменним є той факт, що у Львові не відбулося кривавого гебрейського погрому, які були у червні-вересні 1648 року уздовж усього шляху козацьких і татарських військ. За даними сучасного англійського історика Мартіна Ґілберта, з 1648 до 1656 рр. на територіях, охоплених воєнними діями, загинуло близько 100 тисяч гебреїв.¹² Це були часи, коли широкі простори України і Польщі лежали в руїнах. Десятки гебрейських громад були цілком знищені і припинили своє існування.

Облоги і дві великі пожежі, що знищили Краківське передмістя, значною мірою підірвали добробут львівських гебреїв. Чергове нещастя принесли війни зі шведами і Московською державою. Одним з наслідків цих воєн була нова хвиля релігійної нетолерантности, жертвами якої стали львівські гебреї у 1663 і 1664 роках.

Особливо великий погром відбувся у 1664 р., коли юрба городян на чолі з католицькими студентами напала на синаґоґу, де молилися віруючі, і підпалила її. Тоді у місті була незначна кількість військ, тому староста змушений був роздати гебреям для самооборони алебарди і піки. Однак вони, виявившись у меншості, не змогли протистояти розлюченій юрбі. Не допомогло ані втручання коронного гетьмана Станіслава Потоцького з невеликим загоном, ані бургомістра міста Бартоломея Зіморовича. Під час погрому загинуло 75 гебреїв, а 200 було важко поранено.¹³ Матеріальний збиток склав значну суму. Король Ян Казимир наказав судити винних у погромі. До відповідальности притягнули і членів міської Ради: 16 радників і бургомістра, що були засуджені до шести тижнів ув’язнення. Король також зобов’язав Раду міста виплатити значну компенсацію родинам загиблих.

Добробут львівських гебреїв поступово стабілізувався під час правління королів Михайла Корибута Вишневецького і Яна III Собєского. Особливо прихильно ставився до львівських гебреїв король Ян Собєскі. Щоб пом’якшити наслідки турецької облоги 1682 р., у час якої знову був спалений гебрейський квартал і передмістя, король надав гебреям ряд привілеїв. Воєводу зобов’язали стежити за тим, щоб гебреїв не ущемляли при зборі податків. Особливу прихильність короля мав гебрейський лікар, доктор Менахем де Йона. Він походив з відомої у Львові родини, засновником якої був доктор Сімхе Менахем, що практикував у Львові з другої половини XVI ст. Невідомо, де Сімхе Менахем здобув диплом лікаря і чи був він у нього взагалі, але свого сина Йоханана Баруха він послав у 1640 р. учитися до університету Падуї. Закінчивши університет і одержавши ступінь доктора медицини, Йоханан Барух повернувся до Львова, де незабаром одружився з донькою доктора Менахема Зунсфорта і почав широко практикувати. Незважаючи на важкі воєнні часи (облоги Львова), він скерував своїх трьох синів учитися до Падуї, і вони повернулися до міста докторами медицини.

Надзвичайно популярним був один із них – Менахем, чи, як його звичайно називали, доктор Емануель де Йона. Слава доктора дійшла до двору, і король Ян Собєскі, який часто хворів, неодноразово запрошував його до себе. Доктор де Йона став особистим лікарем короля, оселився у Жовкві, де була одна з королівських резиденцій, і часто супроводжував Яна III, що було виявом чималої до нього прихильности. Коли у 1693 р. Ян Собєскі важко занедужав, доктор де Йона не дозволив йому виїхати на засідання сейму, про що король скаржився у своїх листах. Практично де Йона не залишав свого пацієнта в останні три роки його життя. Після смерти Яна Собєского християнські лікарі обвинуватили доктора в отруєнні короля. Де Йона кинули до в’язниці, однак через відсутність доказів і на прохання королівської родини незабаром звільнили. Згодом Емануель де Йона остаточно оселився у Львові, як і раніше продовжуючи надавати лікарські послуги удові, королеві Марисеньці і королевичу Якубу.

Доктор де Йона мав великий авторитет у гебрейських громадах усієї Речі Посполитої. Тривалий час він був сеньйором львівської громади, а у 1699 і 1701 рр. обирався маршалком Гебрейського сейму королівства. Доктор Емануель був також знавцем Тори і давньогебрейської літератури, до його думки прислухалися рабини. У 1689 р. у Вроцлаві на його замовлення для синаґоґи Нахмановичів був відлитий великий семисвічник (менора). У центрі гебрейського кварталу Львова, неподалік тієї ж синаґоґи, доктор збудував собі будинок у стилі пізнього ренесансу, який справедливо називали палацом. Він виділявся серед инших будівель і був розібраний тільки у 1907 р. Сам доктор Емануель де Йона помер у 1702 р.

Иншим львівським гебреєм, який обіймав високе положення при дворі, був такий собі Бецалел, що здобув титул керуючого королівськими митницями. Бецалел також користався особливою прихильністю королеви Марисеньки. Однак, зі смертю короля Яна III Собєского закінчується і благополуччя гебрейських громад у Львові.

Під час Північної війни при королі Авґусті II із Саксонської династії місто у 1701 р. захопили шведські війська. У час облоги гебреї, разом з иншими мешканцями, боролися на його стінах, що згодом викликало помсту переможців. Після захоплення міста шведи розграбували гебрейський район і змусили громаду сплатити 60000 талерів викупу. У дворі синаґоґи Нахмановичів вони становили шибеницю, на якій підвісили за руки старшин гебрейської громади і тримали їх у такому стані, поки кошик, що стояв під нею, гебреї не наповнили золотом і сріблом.¹⁴

У 1709 р. гебрейська громада знову змушена була розраховуватися, цього разу з військами короля Станіслава Лєщинского, що боролися на боці шведів. 1713 рік приніс гебреям заборону укладати угоди з містом. У 1722 р. з’явилося грізне розпорядження про виселення гебреїв із усіх міських вулиць, за винятком території ґетто, яке, утім, залишилося тільки на папері.

У XVIII ст. релігійна нетерпимість стає характерною рисою польської дійсности. У Львові почастішали рідкісні колись антигебрейські виступи. Вони зафіксовані у 1718, 1732, 1751, 1762 роках.¹⁵ На цьому тлі у 1728 р. відбувся процес за найгіршими зразками середньовічної інквізиції. Навесні 1728 р. у Львові з’явився невідомий нікому Ян Філіпович. Він був хрещеним гебреєм, який, як свідчать гебрейські джерела, мав намір повернутися до юдаїзму. Про це дізналася церковна влада і звинуватила керівників гебрейських громад Львова і сусідніх міст у тиску на новонаверненого. Почалися арешти: за ґрати потрапили брати Хаїм і Єшуа Райцеси і рабин міста Щирець. Почалося слідство із застосуванням характерних для того часу катувань. Суд визнав братів Райцесів і щирецького рабина винними і виніс бузувірський вирок: «Вирвати в них язики, спалити руки, потім четвертувати біля ганебного стовпа і спалити на вогнищі».¹⁶

Щирецькому рабину вдалося утекти, Єшуа Райцес учинив самогубство у в’язниці, і жертвою вироку залишився Хаїм Райцес. Йому запропонували зберегти життя за умови водохрещення, але він відмовився. Хаїм героїчно переніс усі муки і помер на вогнищі поруч із трупом свого брата. Громада викупила попіл обох братів і поховала його в одній могилі, встановивши пам’ятник у формі високої плити. Епітафія мученикам на могильній плиті починалася словами «І плакав увесь Ізраїль...»^17. Випадок цей, навіть для того жорстокого часу, був настільки диким, що про нього двічі писала паризька газета. Пам’ятник братам Райцесам був на старому гебрейському цвинтарі у Львові.

Пам’ятали львівські гебреї і справу Аделі з Дрогобича. У 1710 році ця жінка була несправедливо обвинувачена у смерті християнської дитини. Незважаючи на очевидну невинність, її засудили до смерті, бо і вона відмовилася перейти у християнство. Її останки були також поховані на старому гебрейському цвинтарі.

Занепад господарського життя при королях Саксонської династії і релігійна нетерпимість значною мірою позначилися на добробуті гебрейських громад Львова. Наслідком цього було переселення багатьох гебреїв зі Львова до сусідніх Бродів, що поступово стають центром однієї із найбільших гебрейських громад Галичини. Згодом у руки представників цієї громади перейшли ключові посади в управлінні гебрейським земством Червоної Руси.

У 50-х роках XVIII ст. Львів був свідком діяльности відомого сектанта того часу Якуба Франка і його послідовників, що поклали початок так званому франкізму. Франкізм був одним із останніх різновидів месіанських рухів, що з’явилися в Україні і Польщі у другій половині XVIII ст. На відміну від представників инших месіанських рухів, більшість франкістів у другій половині XVIII ст. прийняли християнство. У липні 1759 р. у Львівському катедральному соборі відбувся диспут між талмудистами і франкістами. Талмудистів представляли сорок рабинів із усієї Галичини на чолі з львівським рабином Хаїмом Коеном Рапопортом. Франкісти висунули програму із семи основних пунктів, за якими і вівся диспут. Не вислухавши до кінця доводів рабинів, католики змусили франкістів негайно прийняти християнство і визнали вірних юдаїзму переможеними.

У другій половині XVIII ст. у Львові спостерігався значний спад в економіці, викликаний не тільки численними війнами і тривалими облогами, але також репресіями проти гебреїв. У черговому конфлікті між міщанами і гебреями король Авґуст III (1735-1763) став на бік християнського міщанства, що спричинилося до матеріального занепаду гебрейських громад у Польщі й Україні. Навіть шляхта, що при попередніх королях підтримувала гебреїв, виступила тепер проти них.

У 1764 р. була ліквідована сеймова організація гебрейства, що означало кінець гебрейської автономії. Скасовувався З’їзд гебреїв чотирьох земель – ВААД (ваад гарба арацот). Звичайним явищем стали процеси між гебреями і міщанами щодо правил торгівлі.

У XVIII ст. значно змінився вигляд міського гебрейського кварталу. На місці колишніх нетрів з’являлися три- і чотириповерхові будинки, забудовувалися двори і вулички біля міських стін. Гебрейський район Львова був перенаселений, але розширюватися йому було нікуди. У цей час львівськими гебреями інтенсивно заселяються Броди, Жовква, Свірж, Бучач. Незважаючи на виїзд гебрейського населення до сусідніх міст і містечок, а також відновлення громади на Краківському передмісті, у міському ґетто було нестерпно тісно. Через таку перенаселеність гебреї почали осідати за межами свого кварталу: на юридиках монастиря бенедиктинок, на землях магнатів Яблоновських і, насамперед, на продовженні вулиці Боїмів, у її нижній християнській частині, а також на вулицях Сербській і Руській. При цьому гебреї не купували нерухомість, що було їм заборонено, а тільки винаймали помешкання, крамниці, склади в будинках шляхтичів, духівництва і міщан. Таке переселення гебреїв з ґетто до міста занепокоїло городян, що було пов’язано насамперед з конкуренцією у торгівлі. Той факт, що гебрей відкривав крамницю за межами свого району, насторожував християнських купців і ремісників. Але для збіднілих власників будинків оренда гебреям житла, тим більше приміщень під магазини, була життєво важливим питанням, часто останньою надією на поліпшення свого фінансового становища. Унаслідок такої диференціації інтересів городян, постійними були їхні нарікання на панів з «Ради і Лави», що стало причиною створення різних комісій і публікації відповідних королівських декретів. На думку М. Балабана, такий процес почався ще у 1656 році¹⁸.

Щодо спірних питань вийшла низка королівських декретів і постанов Ради, що забороняли гебреям оренду приміщень у будинках християн. Відповідні декрети були видані Яном Казимиром у 1656 р. і Авґустом II у 1710 р. У них навіть зазначався розмір штрафу, що зобов’язані були платити господарі будинків, які здавали приміщення гебреям в оренду. Щодо ж заселення гебреями вулиць за межами кварталу, спостерігалося неоднозначне ставлення різних прошарків міщан. Якщо ремісники і купці бачили в гебреях насамперед конкурентів і намагалися не допустити їхнього розселення за межами ґетто, то власники будинків – а ними були міські радники, шляхтичі, духівництво, як правило, були зацікавлені в перебуванні гебреїв у місті як головних орендарів приміщень. Дані «Ревізії» 1708 р. зафіксували наявність значної кількості гебрейських крамниць за межами кварталу, і навіть на площі Ринок, а також те, що чимало гебреїв мешкало на вулиці Руській.

Королівські декрети практично не змінили ситуацію, пов’язану з проживанням гебреїв поза своїм районом. Гебрейське населення продовжувало залишатися на сусідніх з їхнім кварталом вулицях і провадити там торгівлю. З’явилися і нові угоди між містом і гебрейською громадою, наприклад, угода про торгівлю 1740 року. Про заборону торгівлі на міських вулицях у цьому документі навіть не згадувалося.

Справа у тому, що, незважаючи на велику торгівлю, гебрейське населення Львова у XVIII столітті через різні контрибуції, грабежі і погроми було доволі бідним. Згідно з архівним даними, зібраними М. Балабаном, борг гебрейської громади місту у 1727 р. складав 438410 злотих. Борг цей був частиною міської контрибуції шведам, що повинні були виплатити гебрейські громади. Щоб хоч частково виплатити борги і покрити величезні щорічні відсотки, гебрейські громади вдавалися до позичок і підвищували внутрішні податки. Однак це не могло збалансувати бюджет, і борги гебрейських громад зростали. При цьому можна прослідкувати характерну рису розвитку гебрейських громад Львова XVIII ст.: з одного боку, продовжував існувати традиційний міт про їхнє багатство, а з иншого боку – існували конкретні факти їхнього важкого фінансового становища.

М. Балабан на підставі дослідження Ґродських і Земських актів, Актів міської Ради, Судових книг, Підвоєводських актів того періоду наводить дані про постійні позики гебрейської громади з початку XVIII ст. Як правило, ці позики бралися у різних монастирів: кармелітів босих, тринітаріїв, єзуїтів, домініканців. Доходи громади в основному складали податки, досить обтяжливі для її членів.

У роботах М. Балабана наводяться дані про високі суми податків, виплачуваних гебреями-орендарями кагалу зі своїх доходів. Однак, він не наводить даних про невдоволення гебреїв адміністрацією своєї громади у зв’язку з високими податками. Можливо, люди зі значними доходами свідомо їх сплачували, розуміючи важке фінансове становище громад.

Незважаючи на високі податки, усі борги гебреям погасити не вдалося. Після здійснення численних платежів львівська громада ще в 1784 р. залишалася винна костьолам, монастирям і різним християнським фондам близько 83 056 австрійських флоринів, що складало близько півмільйона польських злотих¹⁹.

Отже, перед поділом Польщі (1772 р.) становище гебрейських громад у Львові було доволі важким. На той час у межах міста, відповідно до перепису 1764/1765 рр., проживало 6 142 гебреї. Одна третина гебрейського населення припадала на Міську громаду, тобто громаду усередині міських стін, а дві третини проживало на територіях передмість, в основному на Краківському.

До другої половини XVIII ст. у гебрейських громадах Львова сформувалася певна структура судочинства. Справи між гебреями розглядали рабинські суди, а між негебреями і гебреями, як правило, – підвоєводський суд. Головою підвоєводського суду був заступник воєводи – підвоєвода. До складу суду входив також суддя, головна посадова особа після підвоєводи. З кінця XVII століття суддя призначався з двох кандидатів, що відповідно пропонувалися двома громадами. Згодом гебреї позбавилися можливості впливати на вибір судді, якого призначав воєвода. Ще одним членом подвоєводського суду був інстигатор, тобто прокурор. Крім чисто судових, він виконував і ряд инших функцій, зокрема стежив за мірами, вагами і якістю товарів гебрейських купців. Для міських гебреїв він був свого роду промисловим і торговим інспектором. У його обов’язки також входило стежити за порядком у гебрейському кварталі, наглядати за моральністю у громаді. Останнім у штаті підвоєводського суду був писар.

Компетенція підвоєводського суду поширювалася на гебреїв Львівської землі і Жидачівського округу. У 1756 р. на цих територіях, за даними польського історика початку XX ст. Збіґнєва Паздро, проживало понад 42000 гебреїв. На цій території, у залежності від місця проживання, розрізнялися три категорії гебреїв, що проживали відповідно на приватних, королівських і міських землях. Перші були у патримоніальній, тобто власницькій юрисдикції; другі – у віданні старостинського суду, а треті – підвоєводського суду. Важко докладно розмежувати ці юрисдикції. Дуже часто одна судова установа конкурувала з иншою. Відомо лише, що підвоєводський суд визнавав у межах міста Львова старостинську (королівську) юрисдикцію, але всіляко протестував проти втручання в сферу своєї діяльности приватної патримоніальної юрисдикції.

Як бачимо, рабинські суди залежали від судів підвоєводських, оскільки вибори гебрейської общинної адміністрації контролювалися підвоєводою. Сфера діяльности рабинського суду, очевидно, обмежувалася розбором справ між гебреями, хоча, на думку Збіґнєва Паздро, бували випадки, коли гебреї позивалися між собою у підвоєводському суді, иноді навіть у справах релігійного характеру, наприклад, про місце в синаґозі. Такі випадки, звичайно, варто вважати винятками.

Вироки рабинських судів могли бути оскаржені у підвоєводському суді на підставі універсала воєводи Яблоновського від 1703 р. і постанов 1726 р. Однак при апеляції виникала певна трудність. Рабини судили на основі талмудичного права, а підвоєводські судді – на підставі польського права. Однак, у трьох випадках вони брали до уваги норми і звичаї гебрейського талмудичного права: по-перше, якщо король чи воєвода наполягали на застосуванні певного гебрейського закону, що діяв відповідно до привілею Зиґмунта Авґуста; по-друге, у випадку, якщо підвоєводський суд не знаходив рішення без застосування гебрейського закону; до третьої категорії відносяться випадки, коли підвоєводський суд при розгляді певних справ визнавав доцільним застосовувати принципи гебрейського права, хоча це і не було обов’язковим.

Такі відступи допускалися лише у першій інстанції, коли судив підвоєводський суддя і розбиралася справа між гебреями, причому не в порядку апеляції. У суді другої інстанції судив сам підвоєвода без участи асесорів, тобто засідателів з гебреїв, і в цьому випадку прецедентів використання талмудичного права не було. Існувала ще і третя судова інстанція – суд воєводи. Таким чином, воєводська судова організація стосовно гебреїв будувалася за аналогією гродських судів з такою ієрархічною структурою: староста – підстароста – суддя гродський – писар. У воєводському судовому устрої для гебреїв дотримувалася аналогія: воєвода – підвоєвода – суддя підвоєводський – писар.

Відсутність гебрейських засідателів у суді другої інстанції трохи дивує. Останнє збережене адміністративне розпорядження з цього приводу воєводи Марка Матчинского від 1692 р. чітко визначає, «що суддя мій не повинен розбирати гебрейських справ (позову негебреїв з гебреями) у своєму будинку, а на привілейованому місці при синаґозі. Разом з ним повинні засідати гебрейські старшини, що роблять висновки про справу за своїм розсудом, беручи при цьому до уваги старі звичаї і права цієї синаґоґи»²⁰. Це розпорядження, на думку Збіґнєва Паздро, не виконувалося уже в період 1740-1772 рр., ймовірно, унаслідок його скасування і заміни новим розпорядженням, текст якого не зберігся.

Рабинський суд розбирав справи між гебреями у випадку, коли сторони відразу зверталися до рабина чи ж коли йому передавалася справа підвоєводським суддею. Варто ще згадати про становий суд гебрейського цеху торговців ганчір’ям і про його ставлення до підвоєводського суду. У статуті цеху збереглося рішення про те, що його члени у грошових справах підсудні рабину, а в инших випадках – главі цеху і цехових старшин, але скарги на їхні вироки можуть подаватися до підвоєводського суду.

Підвоєводський суд для гебреїв з давніх часів засідав у синаґозі, як це було встановлено ще привілеями Болєслава Калішського у 1264 р. Львівським гебреям неодноразово підтверджувався привілей, що дозволяв проводити засідання суду в судовій кімнаті при синаґозі. Цей звичай був скасований у 1732 р. воєводою Чарторийським, який ухвалив, що суд повинен засідати у «пристойному місці, а не в кімнаті» при синаґозі. Однак точних указівок на те місце, де проходили засідання суду в другій половині XVIII ст., немає. Як правило, підвоєводський суд засідав двічі на тиждень: почергово для міських гебреїв і для гебреїв передмістя.

Підвоєводська адміністрація здійснювала не тільки судові функції, але також відігравала для гебреїв роль законодавчої і виконавчої влади. До компетенції підвоєводської адміністрації відносилися три основні контрольні функції, що стосувалися міських гебреїв: 1) контроль за внутрішнім самоврядуванням гебрейської громади; 2) контроль торгових і промислових справ; 3) спостереження за безпекою і суспільним порядком.

Упродовж двох століть – з другої половини XVI до другої половини XVIII століття – гебрейські громади Львова користалися досить широкою автономією, основу якої складали генеральні і спеціальні привілеї польських королів, конкретизовані на практиці статутами і положеннями воєвод. Підвоєводська влада ж безпосередньо втілювала увесь кодекс королівських законів щодо гебрейського общинного самоврядування.

---

¹ Bałaban M. Żydzi Lwowscy на przełomie XVI i XVII wieku. – Lwów, 1909. – S. 152.

² Центральний державний історичний архів України, м. Львів (ЦДІА). – Фонд 52, опис 1, справа 138, лист 62.

³ Bałaban M. Op. cit. – S. 161.

⁴ Papers in Jewish Demography 1981. – Jerusalem, 1983. – P. 52.

⁵ Жерела до історії України-Руси. – Львів, 1903. – Т. VII. – С. 205.

⁶ Hannover N. Jawen Mecula t. j. Bagno Głębokie / Przełożył M. Bałaban. – Lwów, 1912. – S. 48.

⁷ Horn M. Powinności wojenne Żydów w Rzeczypospolitej w XVI i XVII wieku. – Warszawa, 1978 – S. 98.

⁸ Ibidem. – S. 98.

⁹ Ibidem. – S. 98.

¹⁰ Bałaban M. Żydzi polscy z bronią w ręku // Księga pamiątkowa. – Warszawa, 1934. – S. 150-151.

¹¹ Zubrzycki D. Kronika miasta Lwowa. – Lwów, 1844. – S. 315.

¹² Гилберт M. Атлас по истории еврейского народа. – Нью Йорк, 1990. – С. 84.

¹³ Schall J. Przewodnik po zabytkach Żydowskich m. Lwowa. – Lwów, 1935. – S. 17.

¹⁴ Bałaban M. Dzielnica Żydowska, jej dzieje i zabytki. – Lwów, 1909. – S. 9.

¹⁵ Ibidem. – S. 34.

¹⁶ Ibidem. – S. 36.

¹⁷ Ibidem. – S. 36.

¹⁸ Ibidem. – S. 43.

¹⁹ Ibidem. – S. 49.

²⁰ Pazdro Z. Organizacja i praktyka Żydowskich Sądów Podwoewodzkich w okresie 1740-1772 r. – Lwów, 1903. – S. 9.