Володимир Меламед

Під захистом королівських привілеїв (XIV – початок XVII ст.ст.)

Із середини XIV ст. для Галицької Русі почався новий історичний період, пов’язаний із захопленням і приєднанням її земель до Польського королівства. Після насильницької смерти у 1340 р. останнього галицького князя Болеслава-Юрія II почалася боротьба за володіння землями Волинсько-Галицького князівства. У ній брали участь Польща, Литва, Угорщина і деякі татарські хани. Усі вони висували претензії на трон галицьких князів. У результаті польсько-литовської війни перемогу за допомогою Угорщини одержав король Польщі Казимир Великий, який у 1349 році опанував Львовом. Війна з Литвою продовжувалася ще кілька років.

У світлі цих подій проблематичним є питання про перенос центру міста на південний захід, де практично народжувалося нове місто. На думку відомого дослідника львівських старожитностей А. Чоловского, подібні приклади переносу міста практично на нове місце характерні для поселень, які пережили великі катастрофи – пожежі, повені, землетруси, тобто тоді, коли докорінно змінювалися навколишні умови¹.

На питання, що ж відбулося у Львові у 1349-1350 р., різні писемні джерела не дають однозначної відповіді. Історики А. Чоловскі і Ф. Папе вважали, що Львів двічі, у 1350 і 1351 рр., був спалений литовським князем Любартом: «Не Казимир, а дворазовий напад литовців перетворили місто у попелище, і це було власне катастрофою, що розпочала для міста нову епоху»².

Утвердившись на Галицьких землях, польський король Казимир Великий хотів відбудувати столицю краю за зразком західних міст. Однак, відбудувати місто на кшталт західних на старому місці, тобто на схилах гори і горбистій місцевості, було неможливо. Тому Казимир обрав нове місце, нижче (західніше) старого передмістя – над рікою Полтвою. Тут, на рівній, болотистій улоговині, де вже існувало кілька монастирів, з’явився у 1352 р. новий Львів³. Місто з чотирьох боків було оточене фортечним муром, ровом, вежами й охоронялося двома замками. Місце старого князівського граду на горі спорожніло, а передмістя стало околицею уже нового міста⁴. Територія міста обмежувалася такими сучасними вулицями: вул. Братів Рогатинців (Собєського)*, проспектом Свободи (Гетьманські вали), вул. Лесі Українки (Скарбковська) і вул. Підвальною (Губернаторські вали).

У цьому новому місті євреї зайняли південно-східну частину, створивши тут гебрейську громаду «у міських стінах», за документах – Communitas Judaeorum intra moenia habitantium.

Як уже зазначалося, про гебрейську громаду під 1356 роком згадується в Актах гродських і земських⁵, а також у найстарішій зі збережених міських книг: «Najstarsza księga miejska 1382-1389» під 1383 і 1384 рр.⁶ Євреї-міщани згадуються практично упродовж цілої «Книги». Найбільше число таких записів припадає на 1385 і 1388 рр. У передмові А. Чоловского до «Найстаршої міської книги» відзначалося, що вона є найбільш старожитнім зібранням документів міського судочинства, заснованого на німецькому праві. Усі попередні Книги не збереглися. На думку Бартоломея Зіморовича, під час пожежі 1381 року у Львові згорів і міський архів. Це підтверджують записи під №№ 38, 197 збереженої «Книги»⁷. Запис під №47 від 1382 р. згадує Шлома Юдея (Schloma Iudeus)⁸, а також імена инших гебреїв, що проживали у Львові. Причому характер записів такий, що створюється враження продовження попередніх записів. Таким чином, можна припустити, що аналогічні записи щодо євреїв були й у більш ранніх, не збережених Міських книгах.

В історичній літературі прийнято відносити першу писемну згадку про гебрейський квартал до 1383 року. Однак, роком раніше згадується Юдей Шлома, що мешкав на Гебрейській вулиці (Platea Iudaeorum). У «Книзі» це ім’я у різних варіяціях – Шломо, Сломо, Шолома – згадується 22 рази.

Ось деякі записи «Книги» у перекладі наукового співробітника Центрального державного історичного архіву України у Львові Наталії Царьової.

1386 р. Запис № 333 від 24 січня 1386 р. Юдей Шлома свій наділ, що біля Русинської церкви перед Галицькою брамою, продав Йогану Харасу і старанно [це] записав.

1386 р. Запис № 392 від 18 червня 1386 р. 18 червня 1386 р. відбувся таємний суд. У присутності цього суду Петро Каретник свій будинок біля мосту перед Галицькою брамою запропонував і заклав Шломо Юдею за 2 марки під загрозою [конфіскації].

1388 р. Запис № 556. Шломо Юдей – Петро Каретник. 5 лютого 1388 р. відбувся таємний суд. У присутності суду Петро Каретник, що мешкає поблизу Галицької брами, запропонував свій наділ, що є там же, Шолому Юдею під заставу у 1,5 марки на три місяці. Якщо після трьох місяців він його не викупить, то Шоломо може продати цей наділ.

1388 р. Запис 562. У той день і у тому суді Мичко Омсриглод зі своєю законною дружиною відкрито визнали, що винні під заставу Шолому Юдею 2,5 марки, а з цих грошей виплатили 0,5 марки і повинні віддати решту.

1388 р. Запис 601. 6 травня 1388 р. У той же день і у тому ж суді Есько Цегляр визнав, що Шломо Юдею винен 10 марок, які тримав у себе, оскільки зазначений Юдей Шлом записав будинок вищезгаданого Еська і також усе майно, і він перший.

1388 р. Запис 624. 10 червня 1388 р. У той день і у тому ж суді Шлома Юдей свій будинок поблизу Галицької брами на пагорбі біля стіни, вигідно продав Бартоломею Ножівнику і записав.

1389 р. Запис 709. 5 лютого 1389 р. У той же день на засіданні ради і таємного суду Шлома Юдей за майно Галиків, а саме Антонія і Йогана, 26 марок записав і він четвертий.

Крім Шломо, у «Книзі» згадуються й инші юдеї: Яків – чотири записи, Шано – три записи, Есечко – один запис. За записами про Шломо можна відтворити образ заможного львівського гебрея, що живе біля Галицької брами, займається купівлею-продажем нерухомости і позичає гроші під відсотки, як правило, не гебреям. З записів також створюється враження, що у 80-і роки XIV століття міський гебрейський квартал тільки формувався і не був ще ізольований від решти міста, тому християни і гебреї мешкали поруч. У записах же під 1383 і 1384 р. (відповідно №№ 112 і 160) згадується вже існуюча у місті вул. Гебрейська, мовою оригіналу – Platea Iudaeorum.

Відомий львівський історик Денис Зубрицький у «Хроніках міста Львова» (1844 р.) підтверджує це наступним фрагментом: «Народ гебрейський мешкав на невеликій території у південно-східній частині міста, не виходячи за межі вулиці, що донині (середина XIX ст. – В.М.) називають Жидівською, і займав кілька будинків упереміж із християнами, поруч з арсеналом і міськими стайнями»⁹.

Такі деталі дають підстави для узагальнень, що у другій половині XIV ст. гебрейський район у межах міських стін був невеликий як за площею, так і за населенням. Центром його була вулиця Гебрейська, перейменована у 1871 р. у Бляхарську (зараз – вулиця Івана Федорова). В епоху середньовіччя власне гебрейський квартал займав тільки частину вищезгаданої вулиці: від вулиці Руської праворуч у напрямку міських мурів, а на початку XIX ст. – до вул. Собєского (Братів Рогатинців). З опису Дениса Зубрицького також випливає, що ця вулиця у XIV ст. не була ані цілковито забудована, ані заселена винятково гебреями. За твердженням М. Балабана, процес формування гебрейського кварталу у місті, так званого ґетто, продовжувався аж до кінця XVI – початку XVII століття.

У місті і передмістях становище національних громад, за описом Д. Зубрицького, було наступним: «Під юрисдикцією Високого замку була значна частина Краківського передмістя від Замкової гори до ріки Полтви. На цій території проживали русини, вірмени, татари і гебреї. Зі зменшенням кількості Татар і Вірменів росла кількість Гебреїв, що селилися під заступництвом королівських старостів»¹⁰. Той же автор зазначав відмінності у праві гебреїв міста і передмістя: «Гебреї, що живуть усередині міських стін, відрізняються від гебреїв передмістя чи замкових. Перші підлягали юрисдикції Міста, якщо справа не була у компетенції воєводи; другі підпорядковувались Замку, тобто підлягали королівській юрисдикції. Частина Краківського передмістя, що не відносилася до Замку, і ціле Галицьке передмістя становили власність Міста, і євреї не мали там права притулку»¹¹.

Ті члени гебрейської громади Краківського передмістя, що жили на правому березі Полтви, підлягали юрисдикції королівського старости, а за його відсутности – бургграфа. Ті ж, хто мешкав на лівобережжі, були під міською юрисдикцією. Як уже зазначалося, дві львівські громади мали свої окремі синаґоґи, ритуальні лазні, адміністрації.

У 1356 році Казимир Великий надав Львову маґдебурзьке (німецьке) право. Це був акт, що гарантував права «громадян» жителям, які володіли будинками у межах міських стін. У документі було виділено і питання юрисдикції гебрейського населення: «Вищезгадане маґдебурзьке право належить тим, хто мешкає у цілому вищезгаданому місті. Иншим народам, що проживають у цьому місті, а саме: вірменам, гебреям, сарацинам, русинам і иншим будь-якого стану чи положення, за особливим Нашим благоволінням дозволяємо користатися ним відповідно до їхніх звичаїв, зберігати необмеженими їхні права, надаючи одночасно їм можливість вирішувати будь-які кримінальні справи, що виникнуть між ними самими чи між ними й иншими, згідно з маґдебурзьким правом і у присутності війта за їхнім проханням. А якщо відмовляться позиватися за маґдебурзьким правом, яким вищезгадане місто повинно користатися, тоді зазначені нації – вірмени, гебреї, сарацини, татари, русини і всі инші нації, що є в цьому місті, мають можливість поставити і вирішувати будь-яке питання у суді своєї нації, але під головуванням міського війта»¹².

Однак у Львові, як і в инших містах Польщі, після смерті короля Казимира Великого (1370 р.) гебреї практично не мали змоги користати маґдебурзьким правом у повному обсязі. Зазвичай до нього зверталися, купуючи нерухомість у місті, що було необхідною умовою для такого роду операції.

Розвиток гебрейських громад Львова пішло шляхом, характерним для гебрейства країн Центральної і Західної Европи. До кінця раннього середньовіччя у Франції, Німеччині, Австрії королі чи імператори надали як усьому гебрейському населенню своїх країн, так і окремим гебрейським громадам певні правові гарантії особистої безпеки, релігійної терпимости, свободи торгової і підприємницької діяльности. Сукупність таких правових актів одержала назву королівських привілеїв.

Першим надав такі привілеї гебреям Франкської держави король Луї Благочестивий у 825 р. Згодом вони послужили основою при наданні певних гарантій німецьким гебреям, що одержали відповідні привілеї у 1090 р. від імператора Генріха IV, які потім були підтверджені для гебрейського населення всієї імперії імператором Фрідріхом Барбаросою у 1157 р.

У Польщі вперше такі привілеї були надані гебреям у 1264 р. королем Болєславом Благочестивим (Калішським). Відтоді кожен наступний польський король підтверджував, змінював чи доповнював існуючі привілеї гебреям як усього королівства, так і окремих міст. Така система проіснувала до першого поділу Речі Посполитої (1772). Останній узагальнений Звід привілеїв був виданий у 1765 р. королем Станіславом-Авґустом Понятовскім.

Королівські привілеї відповідали духу свого часу і релігійно-соціальним відносинам у суспільстві. Однак, однозначно віднести ці гарантії до винятково позитивних для гебреїв не дозволяють наступні міркування. Привілеї, з одного боку, були гарантіями, що забезпечують нормальне існування гебреїв у країні, а з иншого, створювали «провалля» між гебрейським і християнським населенням. Гебрейські громади у цілій Европі залишалися замкнутими релігійно-етнічними групами практично до Великої французької революції і наполеонівських воєн.

Аналогічним був і розвиток гебрейських громад Львова і Галичини, що, як і громади Польщі, пройшли три основних етапи у своїй організації і розвитку:

1. Період із середини XIV ст. до початку XVI ст. характеризується відносною простотою общинної організації і досить широкою торговою і підприємницькою діяльністю гебреїв.

2. Другий, відносно короткий, період охоплює першу половину XVI ст. і характеризується виникненням у гебрейських громадах ієрархічної структури управління – інституту сеньйорів (старійшин) – керівників громад. Як сеньйори, так і судді – доктори права, заснованого на законах Мойсея, призначалися королем.

3. Третій період з кінця XVI по кінець XVIII ст. характеризується широкою гебрейською автономією в рамках громад, міст, земств і всього королівства. Цей період відкривається привілеями короля Зиґмунта Августа 1551 року, що уможливили власне широку автономію. Гебреям надавалося право обирати «старшого доктора чи суддю для розгляду усіх справ відповідно до законів Мойсея»¹³, а ті відповідали тільки перед королем і не корилися жодній иншій владі.

Безпосередньою правовою основою існування двох львівських гебрейських громад були відповідні привілеї короля Казимира Великого від 1364 і 1367 р. Привілеї, дані цим королем, були найбільш повними і якнайбільше відповідали потребам гебреїв. Не випадково, що, домагаючись підтвердження своїх привілеїв у наступних польських королів, вони посилалися саме на привілеї Казимира Великого. На думку історика Людвіка Ґумпльовіча, привілеї Казимира Великого для гебреїв Польщі і міста Львова були гідні наслідування у сенсі толерантности і широти змісту. Казимир спробував знищити прірву, що розділяла християн і гебреїв, спробував побачити в гебреях не тільки лихварів і купців, але частину народу, яку він мав намір поєднати з иншими народами королівства в одне ціле¹⁴. Цим його бажанням можна пояснити і поширення маґдебурзького права на гебреїв Львова. Згідно з привілеями Болєслава Благочестивого, убивство гебрея каралося конфіскацією майна убивці, а правові акти Казимира Великого за такий передбачали злочин страту. «Цінуємо голову за голову, а инакше судиме бути не може»¹⁵.

Привілеї Казимира забезпечували гебреям Львова свободу розселення, пересування, торгівлі, гарантували особисту безпеку і вирівнювали розміри податків, що сплачувалися гебреями і християнами. Казимир Великий у своєму Статуті також надав гебреям можливість орендувати чи купувати землю, що зрівнювало євреїв у правах не тільки з міщанами, але, якоюсь мірою, і зі шляхтою. Ніде в Европі того часу не можна було зустріти аналогічних правових актів щодо гебреїв. Привілеї і Статути Казимира Великого мало відповідали духу того часу, тому багатьох сучасників дивувало таке толерантне ставлення короля до євреїв. Середньовічний польський історик Ян Длуґош намагався пояснити причину такого ставлення короля до гебреїв тим, що свою роль тут зіграла красуня Естер, яка була наложницею короля. Існували перекази, що Естер народила Казимиру двох доньок і двох синів, король дарував їй палаци і замки, зазвичай, поблизу своєї резиденції. Навколо імені Естер складалися легенди, що пережили століття.

Казимир багато у чому випередив свій час. Високий рівень його законотворчости не був пов’язаний з особистими уподобаннями, і це підтверджується багатьма фактами. Скажімо, король патронував над різними національними громадами, переселенцям з Европи, а не тільки над гебреями. Він сприяв розвитку ремесел, торгівлі, росту міст. Характерно, що його перші привілеї гебреям були надані у 1334 р., за 23 роки до його можливого знайомства з Естер¹⁶. На жаль, низка положень Статуту Казимира для гебреїв діяли тільки у період його правління (1333-1370 рр.). Багато з них так і залишилися на папері, але їхній вплив відчувався й у наступні епохи. Так, у міжвоєнний період професор Варшавського університету Мойсей Шорр відзначав у своїй статті, присвяченій праву гебреїв у Речі Посполитій, що хоча у 30-і роки XX ст. євреї Польської республіки відповідно до Конституції мали рівні з иншими громадянами права, проте ще багато позицій столітніх королівських привілеїв надалі очікували свого повного втілення в життя¹⁷.

У часи наступників Казимира Великого львівське гебрейство продовжувало відігравати значну роль у торгівлі з країнами Сходу. Через Львів проходили великі торгові шляхи, зокрема так звані «татарський» і «волоський». Великий потік товарів йшов у сусідню Молдавію і її столицю Сучаву, а відтіля – у причорноморські порти Кілію й Акерман. З цих портів до Львова мандрували східні товари, які громадилися у місті, а згодом купці – зокрема і гебреї – везли їх по всій Польщі. Спадкоємець Казимира Великого, король Людовик Угорський, не відрізняючись релігійною терпимістю, почав переслідувати гебреїв. Незважаючи на це, львівські купці-гебреї за посередництвом князя Владислава Опольского одержали право торгівлі з Угорщиною і Польщею без спеціальних податків.

У час правління засновника нової династії короля Владислава Яґайла ставлення до львівських гебреїв змінилося до гіршого. Будучи католиком-неофітом, він негативно поставився до привілеїв гебрейських громад. Це, однак, не перешкодило окремим гебреям користатися заступництвом короля і навіть посідати чільне місце при його дворі. Йдеться про королівського фактора і збирача львівських податків Волчка з Дрогобича. У німецькому (ашкеназійському) варіанті його ім’я, очевидно, звучало Вольф. Уперше він згадується у міських актах під 1404 р.

Як королівський банкір, Волчко фінансував Ґрюнвальдську кампанію, здобувши за це високі нагороди. У королівській адміністрації Волчко обіймав посаду, аналогічну посаді міністра фінансів. Він не тільки займався торгівлею і фінансами, але і засновував села у Львівській землі. Це підтверджується актом 1423 р., відповідно до якого король Владислав Яґайло надав селу Вербіж на ріці Щирець маґдебурзьке право, зобов’язавши його мешканців коритися війту, а останнього, у свою чергу, – Волчкові, як власнику всього поселення¹⁸. Волчко заснував ще кілька сіл, одне з яких звалося Волчковиця. Крім того, він був утримувачем міських і королівських застав при зборі податків, а також орендарем дрогобицьких солеварень. У той час у Дрогобичі ще не було гебрейської громади і тільки окремі гебреї жили при солеварнях. У міських рахункових книгах Львова міститься ряд записів, що характеризують Волчка і як приватну особу, і як королівського фактора. Поступово Волчко втрачає прихильність короля, що було пов’язано з його небажанням прийняти християнство. Припиняється і його заснування нових поселень, але він продовжує займатися торгівлею, а також утримувати державні і міські доходи. Сільські і міські володіння Волчка переходять у власність Львівського капітулу. У Львові Волчко займав будинок на Гебрейській вулиці, очевидно, він стояв на тому місці, де наприкінці XVI ст. була побудована синаґоґа Нахмановича і житловий будинок. У 1441 р., уже після смерти Волчка, його будинок був подарований королем Владиславом Варненським Янові Сенявскому¹⁹.

Під час правління Владислава Яґайла у руках гебрейських купців Львова, Володимира і Луцька була зосереджена значна частина торгівлі з країнами Сходу. Істотно, що тоді міщани-християни оцінювали такий стан справ цілком позитивно, а Рада Львова навіть його підтримувала. Слід зазначити, що серед істориків немає єдиної думки щодо підтвердження королем Владиславом Яґайлом Привілеїв львівських гебреїв, даних Казимиром Великим. На думку Л. Ґумпльовіча і М. Балабана, існуючі привілеї, подані гебреями 30 вересня 1387 р. на підтвердження Владиславу Ягайлу, залишилися непідтвердженими. Історик Ігнацій Шіппер натомість уважав, що король підтвердив ці привілеї. Такої ж думки дотримувався і професор Мойсей Шорр. Аргументи обох сторін хоча і по-своєму переконливі, але не доказові остаточно. Так чи инакше, якщо навіть тоді (1387 р.) львівські гебреї і не отримали підтвердження привілеїв Казимира Великого, то наступні королі з династії Яґелонів ці привілеї підтвердили.

Захоплення турками Константинополя (1453 р.) і чорноморських портів (1483 р.), що ознаменувало падіння Візантійської імперії, ускладнили становище християнських купців, і значна частина чорноморської торгівлі могла перейти до рук купців-гебреїв. Одним з головних ринків східних товарів у той час стає Львів, а купецтво міста виявляє виняткову активність. Проте, з політичної точки зору, цей період (друга половина XV ст.) у житті львівського гебрейства не можна вважати стабільним. У 1453 р. король Казимир Яґелончик (1447-1492) підтвердив гебреям Польського королівства привілеї Казимира Великого, що викликало сильний опір католицького духівництва. Розуміючи, яку значну роль грають гебреї у господарстві країни, король, однак, змушений був, під тиском духівництва, піти на обмеження їхніх прав (1454 р.).

Незважаючи на перешкоди, у другій половині XV – на початку XVI століть у Львові інтенсивно розвивалися гебрейські торгівля і ремесла. Чимало львівських гебреїв почали отримувати значні доходи. Відповідно, вони сплачували і високі податки, одночасно виконуючи для держави різні повинності, наприклад, постачали Замок возами. Особливо шанувалися гебрейські ремісники Львова, що виконували різні замовлення Замку, що викликало невдоволення християнських цехів.

Відносно вільно почували себе гебреї Львова у другій половині XV століття, здійснюючи операції з нерухомістю. У цей період не тільки міщани, але і духовні особи високого сану не вбачали нічого поганого у продажі гебреям земельних ділянок і будинків. Серед осіб, що здійснили такі операції, знаходимо львівського архієпископа Григорія із Сянока (близько 1468 р.)²⁰. Придбання будинків за межею гебрейського кварталу підтримувала і шляхта, яка, володіючи дерев’яними і кам’яними будинками в місті, охоче продавала і орендувала їх гебреям за великі суми²¹.

Серед львівських гебреїв були люди, добре відомі і за межами міста. До них належали згаданий вище Волчко, а також Шахна і його син Йосько. Серед відомих у той час гебреїв в инших містах Галичини варто назвати Давида з Перемишля, Йоську з Грубешова, Йордану з Ярослава, Шахну з Городка. У Львові відомим лікарем був Шимон, а в Перемишлі – Мойсей²².

Спадкоємцем трону Казимира Яґелончика був його син Ян Ольбрахт. Це був час поширення культури Ренесансу. Ряд гуманістів у Европі вивчали давньогебрейську мову. Представником гуманізму в Польщі і, зокрема, у Львові був один з вихователів синів Казимира Яґелончика Філіпо Калімах Буонакорсі. Він походив з купецької родини, якийсь час мешкав у Львові, де налагодив контакти з ученими гебрейської громади. Перед королем він виступав як захисник інтересів гебрейства. Однак це заступництво не принесло значних результатів, тому що сини Казимира Яґелончика був під впливом свого другого наставника, ворога гебреїв, історика Яна Длуґоша. Так, наприклад, у 1488 р. король Ян Ольбрахт своїм вирішенням суперечки про розкрій і продаж сукна на користь міщан завдав великих збитків львівським купцям-гебреям.

Під час правління брата Яна Ольбрахта, короля Алєксандра (1501-1506 р.), львівські гебреї знову здобули істотний вплив при дворі. Завдяки ньому вони отримують низку пільг для торгівлі, а також право вільної торгівлі на ярмарках (1506 р.). Відповідно до розпорядження короля, податки львівських гебреїв не повинні були перевищувати податків міщан. Прихильне ставлення короля до гебреїв пояснюється не стільки його особистими симпатіями, а більшою мірою розумінням необхідности їхньої активної участи у господарському житті країни.

На початку XVI ст. деякі гебреї, після вигнання з ряду европейських країн, потрапляють до Львова і беруть участь у міжнародній торгівлі. Поступово завершується формування міського гебрейського кварталу – так званого ґетто. У середині XVI ст. Міська громада за кількістю мешканців наближалася вже до Громади передмістя. До кінця XVI століття вона займала традиційні вулиці Гебрейську і Гебрейську Нову, а також вулиці біля Міського арсеналу: Шклярську (тепер не існує. – Прим. ред) і За Збройовнею (тепер Арсенальска. – Прим. ред.)

На початку XVII ст. гебреї почали селитися і на вул. Зерванській, що тепер є частиною вул. Староєврейскої – від пл. Коліївщини до вул. Сербської. У той час вулиця Сербська складалася з двох частин з різними назвами: ширшої – до перетину з вул. Старогебрейською, що називалася Шкоцка чи Шкоцкі Тарг, і вужчої – від перехрестя до міських стін, що називалася вул. Ружана.

Вхід до ґетто був на перетині вулиць Гебрейської і Руської. Тут розташовувалися ворота, або «жидівська брама». На відміну від двох основних міських брам – Галицької і Краківської, цю браму називали «брамкою», оскільки вона була заледь більшою від міських хвірток Босацької і Єзуїтської. Як і в багатьох містах на Заході, ця брама закривалася на ніч на подвійні засуви – з боку міста і з боку ґетто.

Другий вхід у ґетто був на перетині вулиць Гебрейської Нової і Шкоцької. Імовірно, і тут була невелика хвіртка. У XVI ст. ще не було теперішньої площі Коліївщини (плац Векслярський) і будинки вулиці Гебрейської ї Нової творили суцільну лінію забудови аж до Міського арсеналу. Тут, між кам’яницями гебреїв і арсеналом, було кілька дерев’яних будинків, а також фортечні вежі і укріплення, що у мирний час орендувалися під житло і склади. Хоча з другої половини XIV ст. район цей вважався гебрейським, ще в другій половині XVI ст. на його території були будинки місцевих русинів, а під міськими стінами (вул. Староєврейська №№ 30, 32, 34) стояли будинки, що належали місту. Постійним мешканцем гебрейського кварталу до 1616 р. був міський кат, що мав помешкання у вежі фортечної стіни.

Від короля Алєксандра корона перейшла до останнього з братів Зиґмунта I Старого (1506-1548 р.), що вирізнявся своєю толерантністю стосовно людей різних станів і віросповідань. Тоді, після вигнання гебреїв з Німеччини, Чехії, Угорщини і Сілезії, відбувся новий приплив емігрантів до Львова і загалом на українські і польські землі. У 1515 р. Зиґмунт I надає гебрейській громаді Передмістя і новоприбулим гебреям, що там оселилися, привілеї на право торгівлі будь-якими товарами на території усієї Польщі. Однак, була обмежена торгівля великою рогатою худобою і сукном. Ці привілеї викликали невдоволення львівських міщан, під тиском яких король змушений був у 1521 р. заборонити гебреям тримати у приватних будинках склади товарів і торгувати вроздріб. Остаточно Зиґмунт I обмежив торгівлю гебреїв до чотирьох найменувань, а саме: сукном, воском, волами і шкірами.

Львівські гебреї, однак, не прийняли цього рішення і домоглися у 1527 р. нового королівського декрету, що дозволяв їм необмежену торгівлю. Остаточно Місто уклало з обома гебрейськими громадами угоду, що значно розширювала їхні торгові можливості в обмін на внесення великої щорічної оплати. То був щасливий рік для гебреїв Львова і всієї Польщі, оскільки Зиґмунт I прирівняв гебрейських купців до купців християнських за умови однакової сплати ними митних податей.

Спадкоємцем Зиґмунта I був його син Зиґмунт-Авґуст (1548-1572 р.), останній король з династії Яґелонів. На його політику істотно впливала мати, королева Бона, італійка, що підтримувала гебреїв хоча б тому, що бачила в них джерело доходів для держави. У 1551 і 1571 р. Зиґмунт-Авґуст надає євреям Львова особливі привілеї, що забезпечували їм юрисдикцію воєводи і короля. Особливо важливим було те, що королівський декрет 1551 р. надав гебрейським громадам право обирати власного суддю, який підпорядковувався винятково королю: «Дозволяю їм (гебреям. – В.М.) обрати собі доктора чи суддю, що не підкоряється жодній судовій владі, навіть воєводській, а тільки королівському судочинству, щоб міг він успішно здійснювати свою владу»²³.

Ці декрети були початком створення повної гебрейської автономії. Саме із середини XVI ст. починається «золоте століття» польського, а значить, і львівського гебрейства, що тривало до середини XVII ст. Особливе значення для львівських гебрейських громад мав декрет короля Зиґмунта-Авґуста від 10 квітня 1571 р. Цим декретом король брав під особисту юрисдикцію і призначав главою всіх гебреїв міста і Червоної Руси (Галичини) доктора Соломона, що мешкав у Львові. При цьому оголошувалося, що доктор Соломон не підсудний ані королівському воєводі, ні його помічникам і не підлягає юрисдикції жодних судів усього королівства. Йому надається право розслідування справ серед гебреїв відповідно до талмудичного права і покарання злочинців прокляттями чи иншими карами також відповідно до гебрейського права. Крім того, доктору Соломонові дозволялося утримувати школи по усьому королівству і навчати в них студентів наукам, причому ніхто не мав права вказувати, що вивчати, а також судити їх чи відновлювати справедливість, крім нього самого.²⁴

У тому ж році у Львові була відкрита школа для вивчення науки релігії – єшива (талмудична академія). Організація львівської талмудичної школи істотно відрізнялася від знаменитої єшиви Любліна, оскільки, відповідно до королівського декрету, її керівник не був пов’язаний з містом і міг перенести школу куди завгодно, зберігаючи тільки певну залежність від місцевого рабина. Значної популярности набула львівська єшива у 90-і роки XVI століття, що було пов’язано з ім’ям ученого-талмудиста Єгошуа Фалька, що її очолював.

Єгошуа Фальк народився у Південній Німеччині, був учнем відомого ученого-талмудиста Соломона Лур’є і краківського рабина Мойсея Изерлєса, був рабином у низці громад Европи, а потім, осівши у Львові, присвятив себе наукам. Його тесть, відомий фінансист і підприємець Ізраель Ейделес, у латинських актах іменований Ізраелем Йозефовичем Злочевскім, у 1590 р купив для єшиви у Міколая і Станіслава Жолкевскіх за 2000 талерів триповерховий будинок. М. Балабан вважав, що цей будинок був на місці будівлі під №28 на вул. Бляхарській. У міських актах він позначався як Рабинська кам’яниця. Зі стін львівської єшиви вийшли знамениті учені-талмудисти і рабини. Безпосередніми учнями Фалька були рабин Бер Ейленбурґ, учений Абрагам Рапапорт, учений і рабин Ісак Галеві. Сам Єгошуа Фальк був автором кількох праць з талмудичної літератури, а також дослідження про лихварство. Як голову Вааду гебреїв чотирьох земель Речі Посполитої** – Великої, Малої Польщі, Червоної Руси з Подолією, Волині з Україною – Фальк видав у 1607 р. збірку рішень Вааду.

Незважаючи на свою високу посаду і репутацію ученого, Єгошуа Фальк завжди дуже шанобливо відгукувався про свого тестя, при цьому неодноразово підкреслював, що саме Ізраелю Ейделесу він зобов’язаний матеріальним благополуччям і можливістю присвятити увесь час вивченню Талмуду. Сам Ізраель Ейделес утримував на свої кошти 25 учнів і постійно надавав великі грошові суми на благодійні цілі. Він був фундатором численних синаґоґ у містечках, зокрема у Золочеві, сприяв заселенню гебреями нових міст, наприклад, Жовкви, купував давньогебрейські книги і розподіляв їх по синаґоґах і громадах, давав придане бідним гебрейським дівчатам, заснував грошовий фонд для бідних у Святій Землі.

З кінця XVI – початку XVII століть духовний центр усього Европейського гебрейства поступово переміщається з Західної Европи на землі Польщі і Східної Галичини, а одним з вогнищ гебрейської культури у той час стає Львів. Поряд з Єгошуа Фальком були добре відомі два брати, учені-талмудисти і рабини, Ісак і Давид Галеві. Ісак бен Самуель Галеві був поетом і ученим, усе своє життя він присвятив вивченню Талмуду і створенню на його основі ряду філолофсько-етичних праць. Хоча він і не обіймав жодної офіційної посади у гебрейській громаді Львова, але мав величезний авторитет і повагу громади, тому часто брав участь у вирішенні складних етико-правових суперечок, Єдиний твір Ісака Галеві, що вийшов друком за його життя, називався «Ідея Ісака». Це було дослідження з граматики давньогебрейської мови, що свідчило про високий рівень знань автора у цій царині. Лише деякі відомі учені-талмудисти і рабини Польщі писали тоді такою класичною давньогебрейською мовою, як Ісак Галеві. У такій же вишуканій формі була написана Пісня порятунку («Шир Гіула»), хвалебний гімн на честь Бога, що рятує Ізраїль від усіх нещасть. Ці вірші були включені в суботні літургії і молитовники.

Ісак Галеві, на відміну від свого учителя Єгошуа Фалька, негативно ставився до лихварства і суворо дотримував канонічних традицій. Він вважав, що, позичаючи гроші, борг треба вимагати у тій же сумі, не стягуючи відсотки. Ставлення Ісака Галеві до лихварства можна охарактеризувати як суто пуританське.

Брат Ісака Галеві, Давид Галеві, був відомий, насамперед, як коментатор до кодексу гебрейського талмудичного права – книги ребе Йосифа Kapo «Шулхан Арух». Ця книга служила для гебреїв середньовічної Европи керівництвом у щоденних справах, хоча і мала своїх супротивників. Коментарі до неї рабина Давида Галеві під назвою «Турей Загав» були дуже популярні серед гебреїв Львова і Галичини. Так, на вхідних дверях синаґоґи «Золота Роза» була табличка зі словами: «Тут молився наш рабин, автор «Турей Загав»²⁵. На схилі років Давид Галеві був рабином громади Передмістя у Львові.

На початку XVII ст. посаду рабина у Міській громаді обіймав відомий учений Маєр з Любліна, який, однак, через конфлікт з ректором єшиви Єгошуа Фальком змушений був залишити місто.

Кінець XVI – перша половина XVII століть у Львові характеризуються не тільки розквітом рабиністичної літератури і талмудичної науки, але і появою в гебрейських громадах міста великих підприємців і фінансистів.

У 1571 р. гебрейський квартал був практично знищений пожежею. За королівським дозволом гебреї відбудували квартал з каменю і дерева, а також були звільнені на певний час від усіх податків. Ґетто було відбудовано без усякого плану і було павутиною заплутаних вуличок²⁶. Оскільки пожежа знищила також і будинки християн, Рада міста заборонила гебреям будувати будинки з дерева. Не маючи коштів для мурування кам’яниць, гебрейська громада звернулася по допомогу до короля й одержала дозвіл на будівництво дерев’яних будинків. Під час пожежі згоріли млин, бордель, деякі вежі міських стін і инші будівлі, що належали християнам.

У 1586 р. глава Міської гебрейської громади Ісак Нахманович, щоб позбутися сусідства міського ката, виплатив Раді міста 200 злотих і узяв вежу, де мешкав кат, у довічну оренду. Контракт цей був підписаний від імені Ісака Нахмановича і його дружини Хвали. Наприкінці XVI ст. багаті гебреї активно скуповували порожні земельні ділянки у гебрейському кварталі. Згодом практично весь він перейшов у власність гебрейських родин.

Проте, у процесі розквіту торгівлі у Львові, що припадає на другу половину XVI ст., гебрейські купці не грали провідної ролі. Торгівля і фінансові операції того часу характеризуються інтенсивним припливом иноземного капіталу, в основному з Північної Італії і Греції. Італійські купці: Бандінелі, Масарі, Вевелі, Дуці; грецькі – Катакало, Балабан, Корнякт внесли у львівську торгівлю міжнародний розмах і віяння нового часу, тобто капіталізму. Будучи гостинно прийнятими у Львові, вони осіли у місті і зміцнили італійці – латинську, а греки – українську громади. Львівські купці-гебреї поступалися як статками, так і розмахом операцій. На думку М. Балабана, навіть найбагатші львівські гебреї другої половини XVI ст. були жебраками у порівнянні з Корняктами, Кампіанами, Боїмами, Бандінелі²⁷. Вплив і багатство гебрейських родин тримається упродовж одного-двох, максимум – трьох поколінь, потім усе це руйнується і на їхнє місце приходять нові люди.

Однак, все-таки наприкінці XVI – першій половині XVII ст.ст. ряд гебрейських родин Львова впливали на життя міста. Особливо виділялася в Міській гебрейській громаді родина Нахмановичів. Родоначальником родини був Ісак Нахманович, що займався торгівлею, лихварством, утримуванням доходів Львівського староства і Глинянського мита. Був він також чиновником гебрейського суду і мав титул «доктора», хоча рабином не був. Письмові джерела підтверджують, що він обіймав посаду генерального сеньйора гебрейства Червоної Руси. Ісак Нахманович мав також великий вплив при дворі короля Зиґмунта-Авґуста.

Під час пожежі 1571 р. згоріла стара міська синаґоґа, і, хоча вона була відновлена, у ній бракувало місця, тим паче, що під час ярмарків кількість гебреїв у місті значно зростала. Ісак Нахманович, володіючи значними коштами і відчуваючи свою відповідальність перед громадою, вирішує побудувати нову синаґоґу, що цілком відповідало духу того часу. Для будівництва він купує ділянку землі на Гебрейській вулиці поруч зі згорілим млином. У 1580 р. Рада міста затвердила продаж цієї ділянки землі Ісаку, який одержав право власности і поселення.

Саме він запросив відомого італійського архітектора Павла Щасливого, котрий у 1582 р. побудував знамениту синаґоґу. Одночасно із синаґоґою архітектор збудував житловий будинок для родини Нахмановичів, з фасадом на Гебрейську вулицю (зараз будинок №27 на вулиці І. Федорова). Через браму цього будинку можна було потрапити до синаґоґи, яка була у дворі. Синаґоґа стала сімейним Будинком молитви Нахмановичів. Однак Ісак дозволив усім бажаючим приходити в неї під час молитви і ще півгодини після неї. З початку XVII ст. синаґоґа Нахмановичів стає основною міською синаґоґою. Сюди в 1603 році переносяться засідання гебрейського суду, а з 1604 року – кагальні книги. Спочатку синаґоґа не мала галереї для жінок і в будинку не був вимощена долівка. І галерея, і кам’яна підлога з’явилися у 1594 р., уже при синах Ісака – Нахмані і Мордехаї Ісаковичах.

З кінця 1588 р. Ісак Нахманович орендував разом зі своїм сином Мордехаєм один з найважливіших митних пунктів усього краю – Снятин, де перетиналися основні торгові шляхи регіону. Крім того, як уже зазначалося, Ісак мав значний вплив при дворі короля Зиґмунта-Авґуста, а, можливо, і при дворі Стефана Баторія. Ось один із прикладів такого впливу: Ісак хотів купити будинок на розі вулиць Руської і Гебрейської, котрий належав овдовілій міщанці. Король у 1571 р. звернувся до Ради міста з особистим посланням, у якому доручав передати Ісаку принаймні половину ділянки, обіцяючи за це певні милості. Для пришвидшення справи король також скерував до Львова свого спеціального представника Якуба Щавіньского. Рада виконала вимогу короля і передала половину необхідної ділянки Ісаку Нахмановичу.

Під час робіт з реконструкції синаґоґи у 1595 р. Ісак Нахманович помер, залишивши двох синів – Мордехая і Нахмана, а також дочку, що була дружиною купця Соломона. Дружина Ісака, Хвала, чи, як її називали, «Багата», жила в будинку молодшого сина і займалася кредитуванням. Сини Ісака продовжували відігравати провідну роль у житті гебреїв Львова, Червоної Руси, а також усієї Польщі. Вони успадковували весь маєток батька і були продовжувачами його справ. Будинок перед синаґоґою, де мешкав Мордехай, згодом був розширений. На думку М. Бабалана, сам будинок спочатку був побудований архітектором Павлом Римлянином, а потім розширений Павлом Щасливим. Дослідник львівської старовини В. Лозинський однозначно вважав автором синаґоґи і зовнішнього будинку Павла Щасливого. Вежу міської стіни і перший будинок на Гебрейській вулиці з боку вул. Руської зайняв Нахман.

У 1601 р. Мордехай Ісакович купив у міста руїни сусідньої з відбудованою Соколовською кам’яницею будівлі, запросив Павла Римлянина, а можливо, Павла Щасливого, один із яких і відбудував будинок. Мордехай Ісакович обіймав високу посаду сеньйора усіх гебрейських громад Червоної Руси аж до 20-х років XVII ст. Упродовж того часу він представляв усе Галицьке гебрейство на З’їзді (Вааді) чотирьох земель Польщі – Великої Польщі, Малої Польщі, Червоної Руси і Волині. У відбудованому будинку Мордехай Ісакович своїм коштом відкрив лікарню і притулок для приїжджих. Зараз на цьому місці будинок під №28 на вул. І. Федорова.

Мордехай Ісакович також виділяв кошти на придане бідним дівчатам, безвідсоткові позики бідним, одяг убогій дітворі, на допомогу перед святами. Значні суми направляв гебрейський меценат на викуп бранців з неволі і для бідних у Святій Землі. Його будинок завжди був відкритий для гостей, а особливо для юнаків з єшиви.

В особі Мордехая Ісаковича бачимо людину, яка у багато чому випередила свій час. Це втілення освіченої людини і мецената уже XIX ст. У його суботніх прийняттях і бесідах проглядається аналогія зі спілкуванням майбутніх хасидів. Можливо, він поклав початок розвитку настільки відомих у Львові в XIX і XX століттях гебрейських благодійних установ.

Брат Мордехая – Нахман Ісакович займав не тільки в гебрейському, але й у християнському світі досить високе суспільне становище. Серед своїх одновірців він єдиний іменувався в офіційних актах Громадянином Львова замість звичайно прийнятого Юдей. У міських актах зустрічалося навіть звертання «шляхетний Нахман Ісакович Юдей».²⁵ Так звичайно зверталися до шляхти. В особистому листуванні його іменували «пан». Дружиною Нахмана була Роза Якубівна, згодом відома як «Золота Роза».

Нахман Ісакович був під заступництвом з боку Ради міста. Так, він неодноразово одержував дозволи на будівництво нових будинків, підведення до них міського водогону, а також на благоустрій синаґоґи. Прихильність міських чиновників до Нахмана підкріплювалося і тим, що він був кредитором Ради. У XVI ст. у середовищі польсько-українського гебрейства був створений інститут «палестинського гроша». Зібрані як спеціальний податок, ці гроші призначалися для прочан, що мандрували до Святої Землі, і тамтешніх гебрейських поселень. У кожній громаді існувала спеціальна комісія для збору «палестинських грошей». Зібрані в гебрейських громадах усього королівства гроші потрапляли до керівника спеціально створеної Головної комісії, який носив почесне звання «Пан Святої Землі». Наприкінці XVI – на початку XVII століття цю посаду обіймав також і Нахман Ісакович.

Діяльність братів Ісаковичів збіглася у часі із правлінням короля Зиґмунта III Вази (1587-1632), при дворі якого значну роль грали єзуїти. Якщо під час правління попереднього короля Стефана Баторія до гебреїв ставилися толерантно, то при Зиґмунтові ІІІ усе змінилося. Так, у 1603 р. король приймає рішення надати львівським єзуїтам будинки і ділянки біля міської стіни на території міської гебрейської громади під приводам того, що Рада незаконно продала цю територію гебреям. Уся східна частина Гебрейської вулиці повинна була перейти єзуїтам. На будівництво синаґоґи у свій час був отриманий дозвіл короля і міської Ради, але не дозволу архієпископа Соліковского, за що і зачепилися єзуїти.

Отже, на початку XVII ст. починається відомий процес Гебрейської громади з єзуїтами і містом щодо синаґоґи Нахмановичів і прилеглої території. Єзуїти домоглися скерування до Львова королівської комісії, що повинна була на місці розібратися у ситуації і прийняти рішення. Членам комісії слід було з’ясувати, коли спірна територія перейшла у володіння міста і яким чином у 1571-1601 роках її придбали гебреї, а також на якій підставі там була збудована синаґоґа. Процес тривав упродовж десятиліття. Неодноразово мінявся склад королівських комісій, у процес утягувалася усе більша кількість людей. Сеньйори Гебрейської громади Львова часто бували у Варшаві, апелювали до Коронного трибуналу і навіть до самого короля. У процесі розгляду комісії і сам король, бувало, приймали взаємовиключні рішення. Хід процесу відображений у роботі історика М. Балабана, присвяченій львівським гебреям кінця XVI – початку XVII століття, у якій у хронологічному порядку подається перелік основних його документів, що зберігалися у міському архіві.²⁹

Зупинимося коротко на основних моментах процесу. Крім синаґоґи, єзуїти вимагали передачі території, на якій розташовувалися будинки Арона Рубіновича, спадкоємців Ісака Нахмановича: Мордехая і його дружин Іти, Нахмана і його дружини Рози, а також спадкоємців Якуба Мойжешовича і Соломона Німця. Під час численних засідань і розглядів як у міській Раді, так і в Коронному трибуналі, гебрейську громаду представляв Нахман Ісакович, що поводився відважно і впевнено, а його аргументи були вагомі і підтверджувалися конкретними документами. Крім нього, у Коронному трибуналі гебрейську громаду представляли Арон Рубінович і Мендель Школьнік.

Наприкінці 1605 р. з цього приводу вийшов королівський декрет, згідно з яким спірна територія була розділена на три категорії. До першої категорії належали будинок і ділянка спадкоємців Сускіндовича. Виходячи з того, що колись духівництво продало цю ділянку, то орден єзуїтів повинен був її викупити. Рада міста виступала тут як посередник. До другої категорії відносилися усі ділянки, крім площі Олеської. Усі ці ділянки і будинки були продані Радою усупереч забороні короля Стефана Баторія, тому чиновникам пропонувалося упродовж шести місяців викупити їх у гебреїв. По-третє, що стосується будинків на Олеській площі, то, не бажаючи змінювати дозвіл від 1581 р., король залишив ділянки і будинки в розпорядженні їхніх гебрейських господарів, за винятком самої синаґоґи і будинку старости. Синаґоґа ж повинна була бути упродовж восьми тижнів конфіскована і передана єзуїтам.

У січні 1606 р. Рада міста приступила до виконання королівського декрету, а 28 лютого до гебрейської громади прибула комісія для передачі синаґоґи оо. єзуїтам. Комісію і єзуїтів зустрічав Мордехай Ісакович, що у присутності старшин громади і двох свідків провів її членів через вхід свого будинку у двір, потім відкрив синаґоґу і запросив усіх до храму. Він піднявся з членами комісії на галерею для жінок, відкіля вони разом оглянули цілу синаґоґу. При цьому Мордехай настійливо просив членів Ради зазначити, що передача синаґоґи пройшла добровільно і не було жодного опору. Передача відбулася, члени комісії і єзуїти вийшли із синаґоґи. Вхід до неї, як пам’ятаємо, проходив через будинок Мордехая. При виході Мордехай затримав усіх і звернув їхню увагу на те, що до синаґоґи немає иншого входу, окрім як через його будинок і тільки від його доброї волі буде залежати, пропустити духівництво і народ у «новий костьол» чи ні. При цьому він запропонував єзуїтам продати йому синаґоґу, а для будівництва костьолу і колегії купити більш зручну ділянку. Але пропозицію відхилили. І тоді Мордехай сказав те, що згодом визначило долю гебрейської святині: «Через свій будинок він не хоче, не може і не допустить проходу єзуїтів, тому що цього немає в декреті Його Величности короля. Оголошується їм це для того, щоб у єзуїтів не склалася думка, що, крім самої синаґоґи, вони одержали і вхід до неї, він і так віддав їм забагато»³⁰. Наприкінці він ще раз у категоричній формі повторив свою заяву: «Я ані через святий ґанок із тильного боку, ані через головний вхід будинку, хоча і віддав ключі, єзуїтів і будь-кого иншого пропускати не буду, і зараз би не пропустив їх до синаґоґи, але повітрям їм би важко було туди потрапити, тому один раз я це зробив, однак потім для кожного цей прохід буде закритий»³¹.

Єзуїти, не очікуючи від єврея такої стійкости і мужности, не сприйняли всерйоз його заяви. Наступного дня ксьондз Ґайовскі разом зі слюсарем рушили до синаґоґи, щоб поміняти замки. Яке ж був подив ксьондза, коли завжди навстіж відчинені двері до будинку Мордехая виявилися міцно замкненими і на стукіт ніхто не відгукувався.

Уже перша частина процесу з єзуїтами, хоча вона і була програна, продемонструвала високий рівень чільників гебрейської громади – братів Ісаковичів, їхня компетентність, уміння розбиратися у казуїстиці законів і застосовувати їх відповідно до обставин. Мордехай Ісакович виявляється людиною високої громадянської відваги, вольовою і упевненою у собі. І брати Ісаковичі – Мордехай і Нахман, не були винятками.

На прикладі процесу гебрейської громади з єзуїтами розбивається уявлення про гебреїв як про заляканих людей, що очікують милости від своїх сусідів. Навпаки, серед львівських гебреїв першої половини XVII ст. виділяється плеяда людей, що були одночасно купцями і ученими, банкірами і прекрасними знавцями Талмуду, давньогебрейського права і філософії. З’являються також знамениті рабини, для яких характерними були риси героїв древнього Ізраїлю й античного Риму.

Боротьба продовжувалася. Чільники громади з честю витримали новий виток процесу. Тим часом львівський процес починає набувати політичного відтінку, що було обумовлено боротьбою між антиєзуїтськими шляхетськими угрупованнями з одного боку, і королівською партією, що підтримувала єзуїтів, – з иншого.

Рішення у Коронному трибуналі було прийнято у сприятливий для гебреїв період, коли перемогу здобула антиєзуїтська партія. Трибунал своїм рішенням від 10 квітня 1606 р. передбачав повернення гебреям їхніх ділянок, будинків і синаґоґи, натомість єзуїтам надати територію між площею св. Духа (площа Івана Підкови) і Низьким Замком, уздовж вулиці, що провадить до міської хвіртки. Кошти на придбання нових ділянок і будинків для єзуїтів повинна була надати гебрейська громада. При цьому єзуїти були зобов’язані заручитися згодою короля і міської Ради.

Пройшло ще понад два роки, але процес продовжувався, оскільки Рада міста не погоджувалася передати єзуїтам за гроші визначену територію, вбачаючи у цьому порушення свого суверенітету. За цей час знову змінилася політична обстановка у Польщі, посилився вплив королівської партії, що підтримувала єзуїтів. Рада була змушена продати єзуїтами чистину міських територій. 11 червня 1608 р. король Зиґмунт III видав декрет, згідно з яким єзуїти отримали ділянку в иншому місці, а всі спірні ділянки, будинки і синаґоґа в гебрейському кварталі залишилися у власності колишніх господарів. Колишній королівський декрет від 3 січня 1606 р. був анульований. Згодом були укладені угоди між гебреями, міською Радою і єзуїтами про розміри і терміни наданих їм коштів для придбання землі під будівництво костьолу і колегії.

Гебрейська громада справно вносила всі платежі і докладала зусиль для одержання дозволу короля й архієпископа про поновлення Богослужіння в синаґозі. Дозвіл був отриманий, і навесні 1609 р. здійснилося урочисте відкриття святині. З цієї нагоди Ісак Галеві написав Пісню Порятунку – «Шир Гіула». Аж до початку XX століття, у річницю відкриття синаґоґи, урочисто читалися ці вірші. Таким чином, хоча гебрейська громада і змушена була сплатити єзуїтам певні відступні суми, вона домоглася головного – збереження своєї святині.

Після процесу, по декількох десятиліттях починають з’являтися різні легенди про чудесний порятунок синаґоґи. Як правило, героїнею цих легенд стає дружина Нахмана Ісаковича – Роза Нахманова, відома згодом як «Золота Роза». Легенда про Золоту Розу була відома в трьох основних версіях: Габріеля Сухистава, Натана Самуеля і Маєра Балабана. Суть цих легенд полягає у тому, що Роза ціною свого життя і честі врятувала синаґоґу. У їхній основі лежать події, що відображають тривалу боротьбу гебрейської громади за володіння синаґоґою і здобуту перемогу. Це була важка боротьба, що вимагала великої напруги сил і чималих коштів. Для провадження такого процесу були потрібні люди, що мають досвід спілкування з королівською і міською адміністрацією, що добре розбираються у сучасній політичній обстановці, нарешті, просто сильні особистості. У той час гебрейська громада мала таких лідерів. Крім братів Ісаковичів, у процесі з єзуїтами і містом активно брали участь Арон Рубінович, Мошок Мендлович і Ісак Зускіндович.

Роза Нахманова також відігравала значну роль у житті гебрейської громади і була добре відома у місті. Ще при житті свого чоловіка вона добре знала сферу його інтересів і особисто займалася справами як чоловіка, так і громади, зокрема благодійністю. Завдяки своєму становищу, а також красі, вона мала вплив серед місцевих магнатів – як світських, так і духовних, особливо прихильним до неї був староста Мнішек. Роза Нахманова мала можливість допомагати своїм одновірцям. Імовірно, вона виконувала певні доручення Громади і під час процесу з єзуїтами.

Після смерти чоловіка Роза продовжувала активно займатися справами, а на початку 20-х років XVII ст. вона знову узялася утримувати старостинське мито у Львові, яке вона збирала за допомогою міських гайдуків і свого спеціального загону.³² Роза надавала позики для виплати солдатам, і королівські комісари зверталися до неї «шляхетна пані».

Після смерти Рози у 1637 р. в пам’яті гебреїв міста поступово стерлися конкретні історичні факти її життя. Згодом образ Рози Нахманової, чи Золотої Рози нерозривно пов’язався з процесом проти єзуїтів і благополучним його завершенням. У наступних поколінь євреїв повернення синаґоґи вже асоціювалося тільки з діяльністю Рози Нахманової. Вона виступає в образі мучениці, що принесла себе в жертву заради порятунку національної святині.

Історик львівських гебреїв М. Балабан, критично дослідивши і зіставивши різні версії легенд про Золоту Розу, знайшов у них ряд невідповідностей і розбіжностей. Наприклад, документально підтверджено, що синаґоґа була повернута громаді у 1608 р., її відкриття відбулося у 1609 р., а у 1613 р. були виплачені усі платежі гебреїв єзуїтам. Померла ж Роза Нахманова у Львові у 1637 р. Провівши аналіз і зіставлення різних версій, М. Балабан виділив з них основні реалії, що не викликають у нього сумніву:

---

1. Фігура Рози Нахманової, енергійної і впливової, і водночас доброчесної жінки, готової до самопожертви.

2. Конфіскація синаґоґи, перетворення її у костьол – факт у Польщі того часу доволі унікальний, тривалий процес між гебрейською громадою і єзуїтами і, нарешті, повернення святині.

3. Споріднення Рози з родиною засновника синаґоґи – Ісака Нахмановича і можливий її вплив на хід процесу, про що могли не знати сучасники.

4. Збережене з древніх часів поняття про необхідність приношення жертви при створенні нової споруди

5. Страх гебреїв перед духівництвом.

6. Пам’ять про архієпископа Замойского, який толерантно ставився до гебреїв. (Замойсккі був одним з авторів указу 1608 р. про повернення гебреям синаґоґи і їхніх будинків.)

7. Можливо, спогад про страждання гебреїв під час українсько-польських воєн.
Сукупність цих реалій і дала основу для різних версій легенд про Золоту Розу. М. Балабан підтверджував сам факт героїчної і болісної смерті, що дійсно трапився в історії гебрейської громади, тільки стосувався він долі иншої жінки – Аделі з Дрогобича, несправедливо звинуваченої у ритуальному убивстві і страченої у 1710 р.

*У дужках зазначені найменування вулиць до 1939 р.

** Найменування територій дані відповідно до термінології, прийнятої у гебрейській літературі XVI-XVII ст.ст.

---

¹ Czołowski A. Lwów za Ruskich czasów. – Lwów, 1891. – S. 40.

² Ibiden. – S. 42.

³ Ibidem. – S. 42.

⁴ Ibidem. – S. 42.

⁵ Akta Grodzkie i Ziemskie. – Lwów, 1872. – T. III. – № 5. – S. 13.

⁸ Czołowski A. Najstarsza Księga Miejska 1382-1389. – Lwów, 1892. № 112, 160. – S. 18, 25.

⁷ Ibidem. – S. V.

⁸ Ibidem. – S. 9.

⁹ Zubrzycki D. Kronika Miasta Lwowa. – Lwów, 1844. – S. 10.

¹⁰ Ibidem. – S. 12.

¹¹ Ibidem. – S. 14.

¹² Історія Львова в документах і матеріалах. – Київ, 1986. – C. 16-17.

¹³ Schall J. Historja Żydów w Polsce, na Litwie i Rusi, – Lwów, 1934. – S. 54.

¹⁴ Gumplowicz L. Prawodawstwo Polskie względem Żydów. – Kraków, 1867. – S. 17.

¹⁵ Ibidem. – S. 20.

¹⁶ Schall J. Op. cit. – S. 24.

¹⁷ Schorr M. Zasadnicze prawa Żydów w Polsce przedrozbiorowej // Żydzi w Polsce odrodzonej. – Warszawa, [1932]. – S. 199.

¹⁸ Каталог пергаментних документів Центрального державного Історичного архіву УРСР у Львові. 1233-1799. – Львів, 1972. – С. 59.

¹⁹ Bałaban M. Z Historji Żydów w Polsce. Szkice i Studja. – Warszawa, 1920. – S. 9.

²⁰ Akta grodzkie i ziemskie. – T. 15: Zapiski sądów lwowskich od r. 1457 do 1500. – Lwów, 1891. – № 638, 639.

²¹ Akta grodzkie i ziemskie. – T. 14: Najdawniejsze zapiski sądów lwowskich 1440-1456. – Lwów, 1889. – № 2937.

²² Schall J. Op. cit. – S. 37.

²³ Gumplowicz L. Op. cit. – S. 43.

²⁴ Schorr M. Organizacja Żydów w Polsce. – Lwów, 1899. – S. 37.

²⁵ Bałaban M. Żydzi Lwowscy na przełomie XVI i XVII wieku. – Lwów, 1909 – S. 196.

²⁶ Schall J. Przewodnik po zabytkach Żydowskich Lwowa. – Lwów, 1935. – S. 12.

²⁷ Bałaban M. Żydzi Lwowscy na przełomie XVI i XVII wieku. – S. 38.

²⁸ Ibidem. – S. 67.

²⁹ Ibidem. – S. 573-577.

³⁰ Ibidem. – S. 123.

³¹ Ibidem. – S. 123.

³² Ibidem. – S. 171.