Вітольд Шольґіня

На Кракідалах

Якщо іти Гетьманськими валами, або однією із головних центральних вулиць Львова, що обмежують Вали з обох боків – вулицею Легіонів, або вулицею Гетьманською, то побачимо перед собою перспективу Валів, замкнену величною будівлею Міського театру (Театр опери і балету. – Прим. ред.), і опинимося на межі двох світів. Світів, цілковито різних і цілковито навзаєм контрастних. Аж важко повірити, що так колись було. А було, і то ще й як...

Ось уже за нашими спинами возноситься великий і потужний, майже пригноблюючий своєю пишною оздобою, Міський театр. Він ніби стоїть на сторожі чудового міського салону, що простягнувся аж до площі Мар'яцкої – парадних, пишно зелених Гетьманських валів і сусідніх кровотоків великого міста, його рухливих артерій. Натомість перед нами, з иншого боку площі Ґолуховскіх (тепер пл. Торгова. – Прим. ред.), починався діаметрально протилежний до попереднього світ Кракідалів.

Читаючі ці слова, львів’яни досконало знають, чим так різнився той світ, що, властиво, крилося за його чудернацькою назвою, натомість не львів’янам це треба якось пояснити. Отож, пояснюємо, починаючи від самої назви.

Вона з’явилася у той львівський, специфічний, розмашистий, уїдливий і смішливий спосіб як скорочена офіційна назва дільниці – колишнього Краківського передмістя давнього Львова, а згодом, уже в наші часи, – площі Краківської. Як перша, так і друга назва нав’язувала до старого торгового шляху на Краків, що починався від Краківської брами у старих оборонних міських мурах. Кракідалами уже у наш час називали площу Краківську, правда, дещо видовжену її версію, від кінця вулиці Гетьманської до кінця вулиці Краківської, що прямувала сюди з Ринку. Кракідалами називали також і значно більший обшир, що тягнувся на північ, його вулички, площі, завулки, подвір’я і проходи у густій забудові тієї найстаршої дільниці Львова.

З назвою дільниці ніби з’ясували, і тепер можемо зануритися у її неповторний характер. На загал, то була торговельна частина міста, яку, однак, можна сміливо описати тим одним словом, що і дотепер застосовують, говорячи про подібні торговиська: «базар». Щоденно тут пінилася торговиця на кшталт арабських суків, східних базарів чи західноевропейських блошиних ринків. Специфічного колориту і звичаєвого характеру йому надавали, передусім, натовпи жидів, котрі власне тут, на старому Краківському передмісті, мали своє приміське ґетто (окрім другого, а першого за хронологією, міського ґетто), що згодом перетворилося у звичайну міську дільницю з неповторним жидівським характером.

Окрім численних жидівських гендлярів, тут промишляли не менші натовпи польських і русинських продавців і купців. Ті, що купували, були, переважно, з іще бідніших львівських передмість або з приміських сіл і містечок. Тут постійно панував великий рух, гамір і галас, що часто розривався розпачливим криком жертв різних ошуканців, шахраїв і розсипаних у натовпі злодюжок, а також свистками поліціянтів, що полювали на різних «розбійників». Те звукове тло Кракідалів підмальовувалося иноді звуками гармоній і мандолін (зрідка инших інструментів), на яких місцеві «артисти» задля зарібку вигравали усілякі наймодніші тоді шлягери, не забуваючи водночас і про ті старі, які тут завжди любили, і звісно, не оминаючи і традиційні львівські пісеньки, давно люблені не тільки тут, на Кракідалах, але й у цілому місті.

Цілі Кракідали були згрубша поділені на спеціалізовані торгові дільниці, де пропонували, зрештою, не тільки тандиту.

Перше гонорове місце за рангом належалося Краківській площі. Для цього були дві причини. По-перше, вона була на самому початку, а по-друге, це ж вона дала Кракідалам своє, правда, дивакувато видозмінене, ім’я.

Деякі мої знайомі кажуть, що я занадто прискіпливий перфекціоніст (попросту зануда). Що поробиш, усе, про що пишу, мушу передусім перевірити, а потім уже докладно і правдиво описати. Як наприклад, ось зараз.

Інформую панство, що площа Краківська (що зараз уже не існує у своєму первинному виді), мала колись форму видовженої трапеції зі сторонами 200, 150, 70 i 40 метрів. Площа тягнулася із заходу на схід уздовж довгого, тильного фасаду неокласицистичного Театру Скарбка (тепер Національний драматичний театр ім. М. Заньковецької. – Прим. ред.) і дальших забудов, аж до підмурівку костьолу Марії Сніжної, що притулився у підгір’ї Високого Замку. Площа долучала до себе і кавалок площі Ґолуховскіх, і вулиці Рутковского (тепер Театральна), Краковску (тепер Краківська), Косцєльну (тепер І. Гонти), Жолкєвску (тепер Б. Хмельницького), Штерншуса (тепер Підмурна) і Ашкеназі (тепер Стара). Дві останні назви вулиць свідчать про той особливий домінуючий етнічний характер Кракідалів, про який згадувалося раніше.

Можна було б Краківську площу назвати, звичайно, з певним перебільшенням, найбільш гідним анклавом цілих Кракідалів. По-перше, тому, що саме тут розташувався перший сталий ринок у Львові – поділена будівля із металевого каркасу, де всередині 75 торгових місць посідали різники – безсумнівна, навіть без огляду на пропорції, аристократія Краківської площі. А по-друге, з огляду на згадуваний уже «візитівковий» характер цієї площі.

На самій же площі тягнулися ряди ляд і крамниць з товаром, що колись називався блаватним, а тепер – не так гарно і більш прозаїчно – тканини чи розмаїтий текстиль. Їх було дуже багато, доставляли їх просто з фабрик і коштували вони зовсім не дорого. Однак, вони мали і певну істотну ваду – були, відповідно до характеру торговиці, тандитні, марні. Що, однак, цілковито не заважало жвавій торгівлі ними.

На Краківській площі торгували також чимось, значно коштовнішим і шляхетнішим. Чим? Нехай на це запитання вичерпно і компетентно відповість Лем Кальтенберґ фрагментом своєї книжки «Друзки розбитого дзеркала»:

 «Кракідали мали кілька чарівних каре, у яких будки були завалені старими книжками. І не тільки старими. Але передусім саме у морі розмаїтої макулатури, що походила із збанкрутілих читалень і бібліотек, плавали рідкісні раритети. Скільки разів дрібна асистентська платня щезала тут без решти. Скільки чудових знахідок було зроблено у буді Нахума Рудого чи на ляді Міська Бородатого. Місько, що був «вічною дитиною», разом зі своєю приятелькою, ще доволі зальотною, хоча і бувалою дамою з однозначним минулим, мав на своїй ляді виняткові і рідкісні речі. (...)

Ідучи на Кракідали з боку вулиці Сонячної (тепер П. Куліша), неможливо було оминути ту ляду. Навіть, якщо йшлося до сусідньої, але дещо втисненої углиб одного з каре будки Мотла Італійця, змушені були обходити бодай ріг широкої ляди. На ньому перемішалося усе – окремі сторінки ельзевірів (Ельзевіри – родина голандських видавців і друкарів. – Прим. ред) поруч з номерами«Jacka Texasa», «Sitting Bulla» чи «Шерлока Холмса», безцінних щорічників «Naszego Kraju», коштовних томів «Monumentów» Бєловского.

Місько торгував доволі своєрідно: якщо торг з затятим клієнтом затягувався, а він був у злому гуморі, то міг видати в’язанку таких словечок, що від них бараніли навіть перекупки, що торгували прецлями, випічкою, хрумкими булками і пляцками з цибулею. Але і для задоволення усіх. Місько, без особливих старань, домагався ціни, яку він хотів взяти, і великодушно доповнював куплений товар чудовим додатком. Було би грубо і нетактовно легковажити з такої великодушности. Можна було дорогою викинути той подарунок, якщо це був якийсь непотріб, але взяти його від Міська було обов’язком. Часами то був якийсь кримінал, або вирвана невідь звідки ілюстрація, але инколи... Я сам отримав колись як додаток дуже гарний, хоча дещо брудний, шкіц Дембіцкоґо до ілюстрацій «Легенд» Нємоєвского.

Мотл Італієць, чи як розчулено називали його дами з забитої будками площі – Красень Мотьо, мав инші звичаї. Чорний і вихудлий, він насправді нагадував італійського lazzarone, відчайдуха. Своє прізвисько набув тому, що з клієнтами про ціну говорив італійською. То був пан з амбіціями психолога, що старанно нотував у пам’яті навички і норов клієнта, спостерігаючи за його поведінкою щодо так чи инак блискучого товару. Красень Мотьо, окрім усього, був ще й читачем, ознайомленим з усіма літературними новинками. Він дискутував зі мною на теми і Ясєньского, і Вандурского, цікаво інтерпретував Пайпера, що «дуже старається, але що ж поробиш, як не виходить?», без застережень любив тільки одного письменника і дуже дивувався, що не всі поділяють його прив’язаність до Крашевского.

Нахум Рудий і Песьо Заболотний належали до досвідчених і шанованих букіністичних бувальців. Попри них усі решта мали значення, як макове зерно. З погордою нехтуючи роздрібною торгівлею, вони, через давно знаних і озброєних адресами розповсюджувачів, поставляли великі партії книжок до місцевих бібліофільських акул.

Кракідали – то була підкладка справжньої торгівлі антикваріатом, її куліси і робоча кухня. Кожен, поважаючий себе покупець, волів книгарні, чиї власники не раз поповнювали асортимент власне на Кракідалах, особливо, коли розходилося про додаткові томи і, головно, коли йшлося про забраклі номери щорічних журналів».

Полишаємо вже Краківську площу і мандруємо подумки на площу Сольскіх (тепер пл. Зернова), що заледве за кілька хвилин ходу звідси. Підемо туди маленькою вуличкою з мало привабливою назвою Різнича (Rzeźnia, тепер С. Наливайка) і через невеличку площу одразу за нею, теж Різничу. Обидві назви не символізували ані промислової, ані торгової спеціалізації тієї частини Кракідалів, а нагадували тільки про колишню бійню, що стояла тут колись над відкритою ще Полтвою.

І ось уже площа Сольскіх, поміж вулицями Сонячною і Полтв’яною (тепер просп. Чорновола). Заким оповім про неї, пропоную кілька ономастичних, тобто називальних, студій.

Отже, площа ця на всіх мапах і у всіх путівниках міста Львова перед ІІ Світовою війною подавалася під ніби неофіційною назвою, часом у дужках із зовсім иншим іменем. Офіційна її назва від 1871 р. – Targowica Zbożowa (Зерновий ринок), а згодом, аж до 1939 р. – площа Зернова. Усі львів’яни свистали, якщо можна так сказати, на ті офіційні назви і називали площу на Кракідалах по старому (дуже старому) – площа Сольскіх.

Варто пояснити: Сольскі – то був рід, чимало представників з якого у XVIII i XIX ст. були чиновниками різних рангів у львівському маґістраті. Поміж иншими – раєць і бурґомістр Львова у третій чверті XVIII ст. пан Марцін Сольскі – «посесор Зюбри і Скнилова, багатий домовласник, добрий і щирий громадянин, що позичав місту гроші» – так його охарактеризував Францішек Яворскі у своїй книзі «O szarym Lwowie» («Про сірий Львів»). Марцін Сольскі, разом із «станами і народами міста ухвалював і підписував у Ратуші у 1772 р. резолюцію до австрійського генерала Гадіка і першого австрійського губернатора Галичини Перґена, що місто Львів не може присягати новому урядові, а хоче залишитися вірним найяснішому польському королю Станіславу Авґусту» (це також цитата з книжки Яворского).

Той Марцін Сольскі, а також инші Сольскі з роду перед ним і після нього були власниками тоді ще вільного кавалку ґрунту на передмісті. Власне з тієї причини він називався за іменем своїх власників – площа Сольскіх. У дужках зазначу, що уже після ІІ Світової війни я мав честь і приємність познайомитися з одним із представників роду, др. Тадеушем Сольскім, і дуже цінував те знайомство. Пан Тадеуш Сольскі, тоді один із найбільших колекціонерів польських екслібрисів, був керівником Відділу графіки (а може, Кабінету рисунку? – не пам’ятаю докладної назви) бібліотеки ім. Оссолінських у Вроцлаві. Дуже тішуся, що у той час з почуття львівської і колекціонерської солідарности міг надати йому кілька дрібних послуг, зрештою, зі щирою взаємністю.

Повернемося, однак, до львівської площі Сольскіх. Лише у 1871 р, з огляду на її нові функції – місце торгівлі зерном, площу назвали Зерновим ринком (Targowica Zbożowa). Через багато років, уже в новому ХХ ст. слово «Ринок» у назві замінили на «Площа». І що з того, як для більшості львів’ян площа понад два століття залишалась Площею Сольскіх і инакше її ніколи не називали. Ось що значить сила звички і прив’язаність до традицій... І це далеко не єдиний приклад подібного традиціоналізму у львівській ономастиці.

Традиціоналізм традиціоналізмом, але площа Сольскіх завжди була – нема що крити – дуже занедбаним і прикрим місцем. Чудовий оповідач про «давній і вчорашній Львів» (це прозорий натяк на назву його книжки), згадуваний уже мною Францішек Яворскі, без манірності назвав площу «бідним, безнадійним, забутим, завжди заболоченим, холопським завулком».

Сказано було це сильно і безжалісно, однак саме такою була площа довгі десятиліття. Трохи (але тільки трохи) щось змінилося після засклепіння поближньої Полтви, потім знову, вже у ХХ ст., але також не занадто. А як та нещасна площа виглядала у наші, 30-ті роки? Я був на ній, раз чи двічі під кінець того періоду, і от що з того запам’яталося.

Тоді площа була знаним і славним у Львові місцем продажу різної старовизни. Тут, за так званий «ламаний гріш», можна було купити дослівно усе – від будь-якої гайки за марних кілька копійок, через розмаїте, трошки дорожче залізяччя різного ґатунку, типу і призначення, десятки видів і фасонів одягу і взуття чоловічого, жіночого, дитячого, різною мірою зношеного і знищеного, аж до десятків видів розмаїтого «культурного» товару – картин різної якости: від страшних, уразливо кольорових кічів, аж до безсумнівно якісних творів, часом навіть видатних малярів.

Кілька слів про той останній вид товару на площі Сольскіх. Ті, хто торгували картинами, зазвичай не мали зеленого поняття про їхню справжню мистецьку цінність. Вони оцінювали картину за критеріями вартости ... рами картини. Зазвичай рама, а не те, що у ній розміщено, була чимось конкретним, що можна було оцінити. Тому то й розповідають, що тоді у Львові можна було купити картини відомих майстрів за три, а то й два тодішніх злотих... Водночас, продавцю залишали ще й чудову, багато позолочену раму картини, що вартувала у нього щонайменше десять злотих.

І ще одна відомість про зниклу уже без сліду площу Сольскіх. Тоді, коли та площа ще існувала, на ній стояло аж 350 будок і ляд із різною тандитою (і з цінними, часом, картинами...). Походження того товару було невідоме, однак, нікого це не обходило – ані клієнтів, ані поліцію. Ціни на спродувані там товари були не стільки умовними, скільки вільними. Якщо продавець хотів за щось десять злотих (чималі гроші, як на той час), то йому можна було пропонувати навіть один злотий. Продавець не ображався і після традиційних і запеклих торгів віддавав товар за ... півтора злотих. А як приємно було там торгуватися...

І, нарешті, третє осердя, якщо можна так сказати, торгового мікрокосмосу, яким були Кракідали: площа Теодора. По діагоналі від площі Сольскіх її відділяли дослівно кроки, поміж вулицями Полтв’яною, Медовою, Старотандетною (тепер Мулярська) і Вугільною. Мої дорогі земляки, чи чуєте ви (тут я, звісно, трохи перебільшую) специфічний, унікальний «смак» і єдиний у своєму роді «запах» тих назв? Де ще, у якому місті, можна знайти такий неповторний набір назв?

І до того ж, та інтригуюча назва площі... Що за Теодор, чому власне Теодор? Тоді, роки тому, я нічого про це не знав, безпечно розмірковуючи, що, мабуть, назву площі дали за іменем якоїсь локальної, знаної і заслуженої особи власне з таким іменем. Не знав також, що у переліку вулиць на популярній мапі Львова В. Горбая той загадковий Теодор мав багатозначний придомок «святий». Навіть якби знав, то нічого той факт мені б не сказав. Бо чому тут, у Львові той святий Теодор є, як у нас говорилося, «augerechnet»? (з нім. Відзначений, виділений. – Прим. ред.)

І тільки через багато років, мої урбаністичні студії, які я провадив уже поза межами рідного міста, привели мене до простого і цілком не революційного відкриття, що тут, на цьому місці, ще у ХІІІ ст. стояла православна церква прадавнього, руського, княжого Львова – церква Св. Теодора. О, нездоланна сила львівських традицій!

Якщо ж уже знаємо патрона площі Теодора.., о, перепрошую, святого Теодора, то згадаймо ж, що діялося на тій площі. Оскільки площа мала свою чітку торгову спеціалізацію, то її життя прокидалося удосвіта, ще, властиво, затемна, коли тут розпочинався фруктовий торг. Усі місцеві фрукти перш ніж опинитися у сотнях крамничок і цукерень цілого Львова, гуртом продавалися саме тут.

О п’ятій годині ранку гуртівники завжди мусили приймати нелегке рішення: або за нижчою ціною спродати рештки товару і піти відіспати, нарешті, розірвану ніч, чи чекати на спізнілих покупців, яким не хотілося переривати сон, чи самим стати роздрібними торгівцями і спродати залишки фруктів дрібними порціями. Зазвичай, вони залишалися на площі до третьої чи навіть четвертої пополудні – 12-ти годинний робочий день не був для них чимось надзвичайним. Хіба що якісь сезонні, делікатесні фрукти починали псуватися просто на очах, і тоді продавали їх швидше, за будь-які гроші. І на таку оказію часто розраховували любителі дешевшого товару.

Фруктовий базар був не єдиною спеціалізацією площі Св. Теодора. Другою особливістю ринку була щочетвергова і щоп’ятнична торгівля птицею. У вдалий рік, якщо тільки випадала суха, бездощова погода, над площею і над околицями здіймалася густа хмара пір’я, що було ознакою інтенсивної торгівлі птицею, котра у мішках і коробках звозилася з провінції власне на цю площу.

Птицю привозили зовсім не обскубану, бо така процедура не виплачувалася господарям з огляду на низькі ціни птиці на ринку. В одному старому львівському путівнику я знайшов інформацію, що курку тут купували заледве за один злотий, натомість у середмісті ціна на неї була уже удвічі вищою. Тутешні продавці птиці, аби згаяти час і заспокоїти нерви через напружене очікування покупця, гарячково виривали пір’я зі свого товару. В результаті два дні поспіль площа Св. Теодора і ціла околиця дослівно потопали у хмарах пір’я. Поза тим, гола птиця була, звісно, дорожчою, аніж необскубана. Ринкова оплата за місце торгівлі була по десять грошей за кожну продану курку – ціна двох великих булок...

Гуртова торгівля фруктами і продаж птиці не вичерпували усіх спеціалізацій площі св. Теодора. Їх доповнював найдешевший у Львові продаж м’яса, яким займалися тут аж 150 різників і стільки ж їхніх дружин. Кілограм яловичини тут коштував 50-60 грошей, тобто половину ціни у середмісті, наприклад, на Галицькому базарі. На площі св. Теодора м’ясо було, звісно, гіршого ґатунку, бо на Кракідалах як тандита, то тандита. Тому то послугами м’ясного ринку на Теодора користалася переважно бідота з Клепарова і Замарстинова. Переважно це були католики, бо жидівська злидарня мала до диспозиції чергову спеціальність площі св. Теодора: рибний базар. Ляд із різними рибами, головно з оселедцем (для бідніших), карпами і щуками (для багатших) було там з двадцять п’ять.

У своїх львівських іконографічних збірках я маю трохи автентичних, передвоєнних, документальних фотографій, що ілюструють щоденне життя саме на площі св. Теодора. На одній із них видно ряд ляд з печивом, яке тут також продавали місцевій бідоті і сільським бабам з характерними кошиками у білих плахтах за плечима, як це дуже добре видно на одній із світлин. На першому плані фотографії видно, як місцевий газетяр пробує продати тут свої газети.

На иншій чудовій світлині дві старі жидівки, що торгують рибою, нахвалюють свій товар, витягаючи його руками просто з великих бочок. На третій світлині групка підозрілих уже самим своїм виглядом осіб обступила колом невеличкий столик – очевидно, там точиться популярна азартна гра у «три карти». На четвертій фотографії ...

Дамо уже їм спокій, не будемо викликати духів... Адже те, що на своїх майстерних світлинах зазнимкувала чудова львівська фотомайстриня пані Яніна Мєжецка, яка через роки потому і подарувала мені свої роботи до моєї колекції – те віддавна вже є тільки духом, примарою, фантомом...

Як, зрештою, і самі Кракідали, чий дух, бодай на короткий час, я намагався викликати...

Переклала Ірина Магдиш