Марія Кривенко

Журналіст в Україні – самурай. Але не завжди

Юлія Мостова, редактор, вважаю, найліпшої в Україні газети «Дзеркало тижня», завершуючи нещодавно свій виступ перед львівськими мас-медійниками, сказала, що вона надіється на журналістів. Я – теж. Бо ж погляньмо, як багато треба змінити, переинакшити, щоб жити стало краще, хоч, можливо, не веселіше. Весело зараз, от тільки сміх виходить лише на кутні. Даруйте за такий «ліричний» вступ, бо ж як без лірики, коли такі речі відбуваються, і чи не першу роль тут знову відіграють журналісти.

Ставлення влади до журналістики у післякучмівську епоху найнаочніше та найточніше виразив президент Ющенко, коли привселюдно звернувся до співробітника «Української правди» Сергія Лещенка словами: ти, кілер найнятий! Це була реакція В. Ющенка на перші публікації про спосіб життя його сина та ціну синової автівки. Відтоді стало зрозуміло: влада журналістів милувати не буде, незважаючи на те, що видиралася на трон по її плечах. Опісля то звідси, то звідти надходили інформації, що туди журналістів не впустили, там викинули чи поламали мікрофон, там, чого доброго, побили… Після такого грандіозного Майдану важко собі уявити цей стан речей зі свободою слова, хоча влада знай твердить, що саме свободу слова вона цій країні дарувала (87 місце в рейтингу «Репортерів без кордонів»).

Суспільство не готове сприймати себе таким, яким воно є, – ось що думаю, коли дивлюся Савіка Шустера, – прямий етер, що, як би ми цього не хотіли, таки є свободою. Спостерігаю за реакціями політиків, діячів культури на прохання висловитися з приводу того чи иншого простого запитання. Відповідають, практично уникаючи відповіді, або ж від відповіді утікають. Словом,шахраї.

Причина такої нехоті правди, гадаю, екзистенційна й глобальна, що випливає з усього нашого теперішнього способу життя й думання, базарно-лихварського й фальшивого, наскрізь прогнилого й безперспективного, хоча нам инколи ще все-таки здається, що ми такі «кльові й круті» і, головне, не лохи. А тим часом, те саме небажання не бути лохами вухатими відводить нас від дороги правди, притуплює наше відчуття несправедливости й жорстокости й позбавляє адекватних реакцій на всілякі безчинства та злодіяння, що відбуваються у всіх на очах, а ми кажемо: то всьо піар! Хто ж винуватий?

І, може, всупереч сама собі, бо журналістика, і нижче поясню чому, для мене – справа свята й героїчна, – все-таки скажу: провина журналістики, такої, якою вона була під час президентства Кучми, і такої, якою стала переважно сьогодні, – абсолютна й беззаперечна. Бо ж, окрім Гії з відтятою головою, наша четверта влада має й такі символи, як Слава Піховшек, як Андрій Сайчук з «Інтеру», новітній «мочила», як усі ті журналісти, які вчора викривали владне зло, а сьогодні стали його частиною, зайнявши тепленькі велюри Верховної Ради… А хіба не в середовищі журналістів зродилося сакраментальне: «Бабло перемагає зло»?

Права Юлія Мостова, коли каже: усі винні. Я ж додаю: журналісти –передусім. Одна розумна зріла пані висловилася якось: добре попрацювали над нами журналісти, щоб із інтелігентних гомо совєтікусів зробити люмпенів та маргіналів! Отож ми сьогодні – великою мірою продукт роботи журналістики, подекуди чорної, а подекуди жовтої. Ми – і влада, і ті, кого вона веде у світле майбутнє.

Що зроблено – те маємо, хоча багато кого з тих, хто починали цю справу, вже немає в живих. А мета при закладанні газет, журналів від початку нових часів була така: будь-що – тільки би про нас заговорили… Заохочувалася не тільки правда свята. Не тільки чесноти. Не тільки цноти. А ми сьогодні хочемо негнилої риби…

І все-таки журналістика вселяє надію. Усі ці дівчатка, які не бояться, хлопці, які не відступають і не відводять очей від камер, усі, хто притискає «їх», як вошей до гребінця, усі, хто свариться, хто «їх» лає, хто плюється й дряпає нігтями, хто з «них» лахає – всі-всі-всі готові боротися, честь вам і хвала, і слава, бо ваша справа не вмре-не поляже, навіть якщо вам самим доведеться… Гія Гонгадзе, Ігор Олександров, Ганна Політковська (Мазепа). Не приведи, Боже, нікому повторити їхні долі. Але й не приведи стати символом пристосуванства й словесного маніпуляторства, майстром, що шиє пристойний кафтанчик неправді.

Тому ганьба – тихим. Активним на слово тільки в диму цигарковому у вузькому колі. Зігненим у три погибелі перед інвестором. Ганьба тактовним стосовно інвестора, виваженим і стриманим навіть тоді, коли інвестор – педофіл. Ганьба мовчазним, логічно-практичним, пристосованим і ніколи не голодним журналістам! Ганьба тим, хто жодного поганого слова на владу, на несправедливість, на зло! Правда ще все-таки коштує, нехай і сімдесят гривень. Бо дочекаємось, що не коштуватиме нічого.