Матвій Ганапольський

Квасно-солодка журналістика

(уривок)

ЧИ МОЖЕ ЖУРНАЛІСТ ЗАШКОДИТИ СУСПІЛЬСТВУ? ТАК, МОЖЕ. І ЦЕ БУДЕ НА ЙОГО СУМЛІННІ. І ЦЕ ЗОВСІМ НЕ СМІШНО.

Я пригадую жахливу історію.

Пам'ятаєте, якось у Москві терористи захопили театр, де йшов мюзикл «Норд-Ост». Спецслужби застосували газ, усіх приспали, заручників звільнили, а терористів убили. Однак газ був застосований неправильно, антидота під рукою не було і, уже звільнені, люди помирали від дії газу.

Усього загинуло 129 осіб.

До тепер точиться дискусія, чи правильно звільняли людей і чи саме той газ застосували. Чому не було достатньо антидота? Чому спецслужби не пояснили лікарям у шпиталях, що це за газ, і не підготувалися до спецоперації. Адже вони знали, що заснуть не тільки терористи.

Я вважаю, що «Норд-Ост» є однією із найбільш ганебних сторінок російської історії. І навіть не тому, що загинули люди – на жаль. Ідеальних рецептів звільнення заручників ще ніхто не винайшов.

Ганебно те, що влада так і не визнала своїх помилок. А це означає, що ніхто не убезпечений від таких помилок у майбутньому.

Із тим захопленням пов’язані дві повчальні історії.

Коли терористи захопили заручників, перед телеканалами постало питання, як це показувати. Росія – не Америка і не Европа, культури і традиції провадити прямі репортажі при таких подіях у країні не було.

І питання вирішилося просто: державні канали злякались і розповідали про подію, показуючи тільки загальні плани. Але один приватний канал вирішив вчинити инакше: на сусідньому будинку було встановлено камеру і у час новин вони довго показували те, що відбувається.

Слід зазначити, що у терористів був телевізор, тобто вони знали і бачили усе.

І ось спецслужби починають штурм будівлі. Невдовзі канал НТВ показує новини, у яких транслюється картинка. Довідавшись про те, президент Путін, як кажуть, упав у шал. Для нього, колишнього офіцера спецслужб, факт показу такої картинки був чистої води зрадою, адже він уважав, що терористи також бачать те, що відбувається.

Наслідки для НТВ були сумними. Канал розгромили, а його менеджмент поміняли. Можливо, президент і мав би рацію, якби не одна обставина: телеканал у новинах показував не пряму картинку, а запис, що був зроблений раніше. Тому терористи аж ніяк не могли скористатися тією інформацією.

Президенту це пояснювали, але він і слухати не хотів. І усе сталося так, як сталося.

Чому ця історія є повчальною.

По-перше, вона підтверджує те, що я писав раніше: справжня журналістика – соціальний фактор і ви можете постраждати через свої дії, скажімо, втратити роботу. І вам ніхто не допоможе, навіть суд, тим паче, коли ви живете у країні з авторитарною владою.

До слова, зазначу, що колектив НТВ, річ ясна, порозповзався иншими каналами, але подальша кар’єра у жодного з них, на мій погляд, не склалася успішно. І зовсім не тому, що ті журналісти розгубили свій талант. Просто вони потрапили у колективи із иншим стилем і звичаями. І там не було такого відчуття польоту і свободи, які були на НТВ.

По-друге, ця історія повчальна ще й тому, що я, наприклад, не можу однозначно відповісти на запитання – чи правильно показувати у прямому етері такі події.

З одного боку, журналіст зобов’язаний інформувати громадян про те, що відбувається, це його обов’язок.

З иншого боку, терористи бачать нашу трансляцію і обов’язково використають її задля своєї мети. Але, якщо через те, що ви показували, а вони бачили і корегували вогонь, загине солдат із команди штурму, чи готові ви взяти хоча б частину провини за його загибель? Чи ви будете прикриватися вереском про журналістський обов’язок?

Ще один приклад. Він більш важливий для мене, бо я був його учасником.

Отож, заручники сиділи у залі і у багатьох були мобільні телефони. Вони потайки телефонували із зали до своїх рідних, що робило ситуацію ще більш трагічною. Серед заручників опинилася одна із співробітниць «Эха Москвы», яка пішла подивитися це популярне шоу. Вона регулярно телефонувала нам, описуючи ситуацію. Раптом вона зателефонувала і сказала, що один із терористів хоче, аби ми вивели його у прямий етер.

На той час у студії був я і мій колега Сергій Бунтман. Спершу ми думали зімітувати прямий етер, але зрозуміли, що не вийде – терористи слухали нашу станцію. Потім ми вирішили, що терористу таки варто надати прямий етер.

Слід враховувати, що до терористів ходили різні відомі у країні люди і просили звільнити бодай дітей. Але справа рухалася важко. Тому ми обґрунтували необхідність прямого етеру тим, що, можливо, ми дізнаємося, що потрібно заручникам. Скажімо, чи потрібна їм вода чи якісь лікарські засоби.

Ми розпочали етер і вирішили затягувати час, оскільки наш головний редактор Олексій Вєнєдіктов телефонував до Кремля і просив дати нам фахівця, який підкаже, як провадити таку розмову. Одначе у Кремлі або не зрозуміли важливости моменту, або їм було не до нас – одним словом, фахівця нам не дали.

Тим часом розмова розпочалася. Ми пояснили терористу, що він у прямому етері, і що ми просимо, аби він відпустив дітей. Він відмовився і почав перераховувати свої вимоги. Зрозуміло, що вивести федеральні війська із Чечні, як він просив, ми не могли, і тому продовжували умовляти. Ми говорили, що він повинен пошкодувати дітей, а він говорив, що від рук федеральних військ загинуло багато чеченських дітей. Ми говорили, що його зараз чують мільйони людей, і він повинен виявити гуманність, а він запитував, де була гуманність тих мільйонів, коли бомбардували Чечню?

Звісно, розмова завершилася нічим.

Потім був штурм і терористів убили.

Кілька днів потому я відчував себе героєм. Розмовляти із головним терористом – це журналістська удача, як не крути. Ба більше, ми намагалися звільнити заручників, хіба це не шляхетно? Так, у нас не вийшло, але ми закарбували свої імена в історії. Не кожному у наш час трапляється нагода бути учасником таких значимих подій.

Так я тоді думав.

І тільки згодом я збагнув, що, можливо, помилявся. Тепер мені здається, що ми допустилися одразу кількох помилок, головна з яких була у тому, що журналіст повинен бути журналістом, а не розпорядником доль.

Так, ми розмовляли із очільником терористів.

Але дозвольте запитати, чи були ми готові до такої розмови?

Ми чудово знаємо, що для перемовин з такими людьми існують инші, спеціальні люди, які роками вивчають психологію терористів і володіють спеціальною тактикою такої розмови. Вони говорять із терористами годинами і часто досягають успіху. Нам не дали такої людини, але це не виправдання – ми такими знаннями не володіли.

Чому ми вирішили, що він звільнить дітей, порозмовлявши з нами? Тому що ми надто хороші? Чи тому, що він у прямому етері?

Правда і те, що думати тоді не було часу. У нас був вимушений азарт. Але уявімо собі, що людина із спецслужб напередодні говорила із тим терористом і майже домовилася, що він відпустить дітей в обмін на виступ в етері. І ось тут влізаємо ми, надаємо терористу етер без усіляких умов і діти залишаються у будівлі.

Можливо, все було і не так, але раптом так?!

І ще одна заувага.

Для чого терористи влаштовують подібні акції. Передусім для того, аби про них говорили. Захопивши нещасних дітей, вони поспішають заявити на цілий світ про свої божевільні плани. Журналісти не можуть не повідомляти про факт захоплення, але чи означає це, що терористам треба надавати етер, аби дізнатися про їхні переживання перед тим, як вони учинять масове убивство? Зверніть увагу, що все, що нам говорив ватажок терористів, було абсолютною правдою. Були і бомбардування, і загибель дітей. У Чечні була справжня війна, а влада сором’язливо називала це «контртеррористической операцией». Справді, Чечня ж – частина Росії, а хіба можлива війна супроти власного народу?

Але у влади свої резони, а у журналістів повинні бути свої. Поміж нами і терористами була одна істотна відмінність – вони захопили глядачів і уже розстріляли кілька осіб. А у такому випадку із ними повинні були говорити не журналісти, а зовсім инші люди – добре озброєні і такі, що стріляють точно у ціль.

Зараз, якби таке трапилося, я б відмовився від розмови з терористом у прямому етері.

Але і держава вирішила визначитися, як бути у такій ситуації. Зараз у Росії існує чітке законодавство, яке забороняє терористам і людям, обвинуваченим у терористичній діяльності, надавати прямий етер. Їх заборонено показувати по телевізору, подавати їх голоси по радіо і наводити їхні прямі цитати.

І я цілковито погоджуюся із таким рішенням.

Понад те, скажу, що инколи мені цілковито незрозуміло, чому у деяких країнах великим журналістським таланом вважається взяти інтерв’ю у якогось негідника. Я розумію, що дуже важливо, аби в етері були подані різні точки зору, але мені здається, що людина, яка заявляє, що вона вчинила один теракт і незабаром буде наступний, не може отримати прямий етер, тому що причини, про які вона розповідає журналісту, повинен вислуховувати тільки в’язничний психіатр.

На жаль, я також розумію, що якщо Бен Ладен чи якийсь покидьок на кшталт нього дасть інтерв’ю, то майже кожна західна телекомпанія, звісно, з обмовками, що він дуже недобра людина і що повинні бути представлені усі точки зору, покаже це відео.

Але я глибоко переконаний, що це неправильно і навіть злочинно.

Я розумію, що мені можуть заперечити. Більше того, у мене з цього приводу існує постійна суперечка із моїм колегою Олексієм Вєнєдіктовим, який уважає, що розмови про відповідальність журналіста абсурдні, оскільки перекреслюють саму інформаційну ідею фаху журналіста.

– Не варто звинувачувати когута в тому, що він кукурікає під час сходу сонця. – говорить Олексій. – Тут первинним є сонце, а не когут.

Тут я з ним погоджуюся. Понад те, я визнаю, що у різних країнах різні традиції журналістики і різне розуміння ролі журналіста. Я ціную таке розмаїття. Але наполягаю, що журналіст повинен думати про наслідки кожного свого кроку.

Згадайте мій приклад із фільмом «Міцний горішок», де герой Брюса Віліса, Джон Маклейн, двічі, у різних серіях, дав по пиці журналісту Саймону за те, що він, здавалось би, повідомляв абсолютну правду. Воно то так, але що то була за правда і якими були її наслідки?

Нагадаю, що першого разу Саймон повідомив у прямому етері ім’я героя і показав фото його сім’ї. Це дало змогу терористу, який дивився телевізор, вирахувати дружину Маклейна і вона ледь не загинула.

В иншій серії Саймон телефонує з літака, який може упасти, просить вивести його у прямий етер і розповідає цю страшну правду. Але в аеропорту усюди встановлені екрани і починається грандіозна паніка. Люди вибігають з будівлі, розтоптуючи один одного.

Двічі Саймон повідомив аудиторії правду, але наслідки були більш, ніж сумнівні.

Так хто ж має рацію?

Я не маю відповіді.

Але я безумовно розумію справедливість класичної журналістської задачки: уявімо собі, що ви бачите пожежу. Ви крикнете «пожежа», щоби врятувалися люди?

Звичайно!

А якщо це відбувається у напханому глядачами кінозалі?... Ото ж бо й воно!

Ще одну вражаючу історію, яка підводить до моєї головної думки, мені розповів відомий журналіст Владімір Познер, який довший час вів у США спільне з Філом Донах’ю ток-шоу.

Був такий відомий американський теледіяч Фред Френдлі, який потім був професором в університеті. Якось там проходив «круглий стіл», на якому зібралися дуже відомі медійні особистості.

Зайшла мова про наслідки журналістського вибору.

І тоді Фред Френдлі запропонував присутнім непросте завдання. Уявіть, сказав він, що ви берете інтерв’ю у міністра оборони вашої країни. Несподівано у нього лунає дзвінок, він бере слухавку, потім вибачається і каже, що вийде на три хвилинки. Міністр виходить, а ви, щоби розім’яти ноги, встаєте і робите кілька кроків.

І ось на столі ви бачите догори цапки папірець, на якому написано «Цілком таємно». Але ж ви досвідчений журналіст, ви умієте читати і догори цапки. Ви кидаєте оком на аркуш і з’ясовується, що там є інформація про те, що упродовж десяти днів ваша країна нападе на иншу.

Приголомшений, ви сідаєте.

Входить міністр. Ви продовжуєте розмову. Але скільки б ви потім не розмовляли, він ані словом не прохопиться про майбутню війну.

А тепер запитання: чи повідомите ви читачам про те, що бачили такий документ?

Варіантів два і обидва вони програшні.

Не повідомити – зрадити свій фах.

Повідомити – зрадити свою країну.

Гості Фреда Френдлі, подумавши, дійшли висновку, що все ж про документ слід повідомити. Тому що це журналістський обов’язок.

Я розумію справедливість такого висновку. Важливо не плутати два поняття – країна і влада. Те, що корисне для влади, не завжди корисне для країни.

Уявімо собі, що рішення про початок війни було прийняте вузьким кланом, задля власних політичних і економічних вигод. Простий зразок: ми знаємо, яка дискусія ведеться довкола необхідності початку іракської війни.

У схожих випадках ваша публікація може призвести до широкої суспільної дискусії, і війни, в результаті, не буде.

А якщо усе не так? Якщо режим иншої країни перейшов будь-які межі, і воєнні дії – єдиний вихід?

Але ви повідомляєте про документ, що лежав на столі, і про фактор несподіваного нападу можна забути. Диктатор сусідньої країни нападає першим, і ваших солдат загине у сотні разів більше, ніж могло загинути.

Чи готові ви взяти на себе провину за їхню загибель?

Журналісти у різних країнах намагаються сформулювати певні кодекси своєї поведінки в екстремальних ситуаціях. Инколи ці правила формулює влада у виді суворих законів.

Але ж врешті-решт кінцевий вибір того, як посадити літак у погану погоду, робить його командир. А журналіст, наодинці зі своїм сумлінням, особисто вирішує, що сказати громадянам, а що ні.

Ніхто не знає, що буде з нами завтра. І навіть, якщо ви регулярно пишете у пресі тільки про песиків, ніхто не знає, куди запровадить вас випадково взятий повідець.

Моя головна думка проста: треба бути готовим до усього, ставити перед собою запитання і думати про наслідки, щоби потім сумління не мучило вас ціле життя.

І я говорю це із дуже серйозним виразом обличчя.

ПОМОЧІ ЛАРІ КІНГА, АБО ПРО КОРИСТЬ НАСЛІДУВАННЯ

Я уже писав, що люблю хороше кіно.

Один мій приятель пожартував, що тільки американці роблять кіно, а усі решта – фільми.

А можу довго нахвалювати американське кіно, але зазначу головну його цінність – я розумію, що у ньому відбувається.

Якось тридцять років тому я прочитав одну статтю, де справедливо критикували фільми, в яких не сходилися кінці із кінцями. Стаття мала вражаючу назву: «Уміти розповісти історію».

Геніальна назва.

Будь-яку історію треба уміти розповісти. Американці уміють це навіть у середніх фільмах. З маніакальною майстерністю, у слабкому фільмі найнижчої категорії, вони примудряються детально переповісти, як цей колишній поліцейський, не дивлячись на те, що від нього пішла дружина, а дочка його не розуміє, наздоганяє якудзу, у руках якої виявляється саме ця донька.

І коли у нього закінчуються патрони, і головний якудза, смакуючи ситуацію і наставивши пістолет, говорить до героя: «Зустрінемося у пеклі!», саме та донька промовляє: «Ні, ти підеш туди першим», і стріляє якудзі влучно у голову.

Я дивлюся цю повну бздуру із задоволенням. Мені усе зрозуміло, тому що мені усе пояснили.

Донька знайшла пістолет, тому що він випав у одного із японців.

Стріляти вона уміє, тому що ходила до батька на роботу у поліцію, і він дав їй якось вистрілити у мішень, хоча вона і не влучила.

Поліція не могла приїхати вчасно, тому що один із поліціянтів працював на якудзу і скерував усіх в инший бік.

У фіналі фільму в ангар несподівано вбігає дружина героя. І це логічно, тому що вона почула у новинах, що її чоловік відстрілюється.

Ви спитаєте, як могли виправдати перебування двох верблюдів у кадрі? І чому вони не загинули при шквальному вогні?

Усе просто: це був ангар для тварин. Усіх тварин вивезли, а от верблюдів не встигли. А не убили тому, що, як ми знаємо, в американських фільмах не прийнято убивати дітей і тварин. Тому верблюди, ніби якось випадково, вивертались з-під куль, а один із них, здається, навіть відстрілювався.

Особливо тішить фінал. Він невблаганно логічний.

Родина возз’єднується, а поліціянт-зрадник, якого тут же викривають, витягаючи із кишень наркотики, зброю, фальшовані паспорти, адреси агентів «Аль-Каїди» і порнографічні журнали, отримує до того ж плювок від верблюда.

Що також логічно.

Але инколи американцям набридає випускати подібну продукцію, і тоді з’являється Тарантіно, який знімає «Убити Білла». Але, незважаючи на високу художність, там також усе зрозуміло.

Героїня Уми Турман з диким тарантінівським іменем Беатрікс Кіддо, вона ж Чорна Мамба, уміє так класно володіти мечем, тому що її навчив японець, правда, із підозріло молодим обличчям.

Ми детально бачимо сцени навчання. Чорна Мамба ретельно копіює рухи старого учителя, долаючи біль і відрізняючись від учителя тільки підвищеною еротичністю. Зате потім вона майстерно топить усіх у крові. Отже, копіювання пішло на користь. Запам’ятаймо цю історію.

Тепер про инше. Якось телебачення запропонувало «Эху Москвы» знімати лінійку щоденних ток-шоу. Студія була одна, а ведучі щодня инші. Тоді ми вирішили, що відрізнятися будемо одягом і спробували прикинути, хто у чому буде вести.

Я вирішив, що буду у помочах, як Ларі Кінг. Мені завжди подобався цей стиль, особливо, коли помочі доброї фірми.

Однак потім з’явилися сумніви.

А чому власне помочі?

А якщо мене почнуть порівнювати із Ларі?

Адже я йому програю, особливо щодо гонорару.

Одне слово, я відмовився від помочів, і зобов’язався їх носити, якщо мені платитимуть, як і зірці CNN, чотири мільйони доларів щорічно.

Відповіді я чекаю до тепер, а керівництво мовчить.

Поки воно мовчить, поговоримо про ще одну людину, добре відому у Росії. Його ім’я Леонід Парфьонов, і це ім’я будь-який російський телевізійник вимовляє із придихом. Я б порівняв його з Тарантіно, у тому сенсі, що він виявився законодавцем і новатором цілої верстви телевізійних стилістичних рішень. Він робив документальні телевізійні програми, але для нього, на відміну від инших, виявилося важливим, де стоїть камера, як вона рухається, як він переміщається у кадрі і яка картинка перекриває його закадровий текст. Він запровадив масу телевізійних прийомів, які не має сенсу перелічувати, якщо їх не бачиш. Причому я би зазначив, що навіть важко визначити, що було джерелом для його прийомів. Як на мене – нічого. Я б у цьому сенсі порівняв його із Пако Рабаном, який, як ви пам’ятаєте, вигадував нові аромати парфумів на рівному місці.

У мене є ще одне порівняння, яке буде зрозумілим, навіть якщо ви не бачили його робіт. Я б порівняв його з телефоном iPhone. Погодьтеся, що це ніби і телефон, але якийсь не такий. Володіти ним прагне майже кожен, ба більше, випускати традиційні телефони тепер уже якось навіть безглуздо. І усі фірми починають випускати щось схоже

Леонід Парфьонов працював на каналі НТВ, про який я згадував, а після розгрому каналу пішов у друковану журналістику, згодом пішов і звідти, і зараз доволі рідко з’являється на екрані.

Так, на екрані його немає, а у мене відчуття, що я у страшному жахітті, а Елвіс усе-таки живий.

Щодня на екрані я бачу чергову десятку Парфьонових під иншими прізвищами. Хлопці і дівчата рухаються, як Парфьонов, говорять з інтонаціями Парфьонова, ліплять свої сюжети так, як міг би їх зліпити Парфьонов.

Схожий масовий психоз наслідування я бачив тільки у молодості, коли з’явилися «Бітлз» з їх квадратними зачісками.

Тепер важливе запитання: чи слід засуджувати тих журналістів за наслідування?

Перед тим, як відповісти на це запитання, дамо відповідь на ще одне: чи слід засуджувати Чорну Мамбу за те, що вона наслідувала свого учителя, чи мене за те, що я хотів одягнути помочі, як у Ларі?

Гадаю, що засуджувати наслідування можуть тільки ті люди, які давно загубили своє шкільне чи студентське фото, де надмірно довге волосся плавно, повз пірсінг, переходить у тату у всіх місцях.

Ці люди вкоротили волосся разом із пам’яттю.

Вони забули, що наслідування, на початках, це не просто мода, а необхідність.

Польський письменник Ян Юзеф Щепаньскі у вражаючій книзі «До раю і назад» («Do raju i z powrotem») описує цікаву сценку.

У якійсь східній країні він сидів у каварні. Навпроти нього сидів молодик із місцевих, із зачіскою і одягом Елвіса Преслі.

Це була епоха Преслі – дивовижний час дешевої нафти, великих автомобілів і упевнености, що завтра буде ліпше, аніж сьогодні.

Юнак, впритул дивлячись на письменника, раптом почав тихенько вистукувати ногою ритм і наспівувати якийсь рок-н-рол.

Його очі сяяли.

Щепаньскі пише, що це була мить духовного братання, сакралізації ідеї.

Юнак обожнював Преслі, але де, у його східній країні Корану і заборон, віднайти споріднену душу.

І раптом він її знайшов, навіть винайшов. Він дивився на письменника, і йому було байдуже, чи він з Америки, чи з Европи. Перед ним був той, хто ближчий до Елвіса.

Отож, замислимося: якщо тобі подобається чийсь стиль, якщо ти вважаєш його ліпшим, якщо він пасує тобі, то чому ти повинен гордо сказати: «Ні, саме так я робити не буду, бо це вже робить инший».

Ну добре, а як будеш робити ти? Гірше, але инакше?

Навіщо?

У своїй роботі я наслідував усіх, кого тільки міг. Усе, що я вважав добрим, я приміряв на себе, згадаймо бодай шестиногого иншопланетянина.

Я учився писати в одних, смішно писати – в инших, а стилю – ще в инших.

У журналістській роботі я поводився так само. Вдалі фрази, хороший початок етеру, трафні кінцівки – усе чуже йшло в роботу.

Якось я почув, як ведучий, закінчуючи програму, сказав: «Залишайтеся з нами». Тепер і я часто говорю цю фразу, хоча це і штамп. Так само говорять і сотні инших ведучих. І це правильно, бо це хороша фраза.

Коли багато років тому у Росії почали показувати CNN, мене вразили деякі ведучі етеру. У них були дорогі костюми, яку адвокатів, шляхетна сивина і особливий серйозний погляд у камеру, що викликав довіру аудиторії. Особливо вражали низькі, оксамитові голоси, які так подобаються дівчатам.

Я зрозумів, чого мені бракувало ціле життя. Я купив схожий костюм місцевого виробництва, папужисту краватку і, провадячи етери, почав, як і вони, авторитетно дивитися в екран, ледь повернувши голову убік і намагаючись перетворити свій голос у баритон. Звісно, це не викликало нічого, окрім реготу, тому що авторитетність породжується не поворотом голови, а самим авторитетом, який ти завойовуєш в аудиторії роками.

Однак, я все ж закликаю вас до наслідування, тому що розумію – це необхідність.

Молодий журналіст хоче сховатися за чужу манеру, поки у нього немає своєї, і хто може його у цьому оскаржити?

Понад те, наслідування – це насправді практичне вивчення різних манер і стилів. І у вас немає иншого вибору, оскільки головний інструмент журналістики, як я уже писав, це особисто ви.

Чіпляйте помочі Ларі Кінга, промовляйте низькими авторитетними голосами, робіть фантастичні зачіски, пишіть на манір улюблених письменників.

Одне слово, робіть усе, що дасть вам, тремтячим від невпевненості, перенести на себе атрибути респектабельности і майстерности инших. Ховайтеся за тією шкаралупою, адже коли прийде час, вона розпадеться сама.

Поступово, щось залишаючи, а щось відкидаючи, на вас залишиться тільки своє власне, що вдячні нащадки назвуть уже особисто вашим стилем, забувши про крадіжку в особливо великих розмірах, яку ви здійснили в молодості.

Красти ознаки чужого таланту – це єдина форма злочину, за який немає покарання. Красти чужий талант вдається тільки тоді, коли потенційно володієш власним.

Нещодавно, до слова, я переглядав запис мого останнього телевізійного шоу. Я виглядав вражаюче.

У мене був костюм, як у Енді Руні, краватка, як у Пітера Дженінгса, а стрілка на штанях і блискучі мешти, як у Дена Разера.

Особливо останнім часом мені вдається поворот голови. Звичайно ж, мене засуджували за мавпування, але зараз уже той поворот голови мені дарують. Я уже у тому віці, коли аудиторія вважає, що у мене остеохондроз, і голова просто не може триматися рівно.

ВИ І ВЛАДА – ЧИ ТРЕБА ПРОДАВАТИСЯ ЗА ВЕЛИКІ ГРОШІ

Дехто із моїх хороших друзів, дізнавшись про те, що я буду у підручнику писати цілий розділ під такою назвою, були прикро вражені. Зі мною навіть проводили профілактичні бесіди, щоби я цього не писав. Суть тих розмов зводилася до того, що про випадки, які я описуватиму, будуть читати зовсім молоді люди. І виходить, що вони будуть читати те, до чого їхня нестійка свідомість ще зовсім не готова. Навіть більше, коли читаєш цей розділ, то людина, яка ще не знала, що її можуть купити, тепер про це дізнається. І вона може обрати саме той шлях. Тобто, у педагогічному сенсі цей розділ є антипедагогічним.

На ці страшні звинувачення я відповідав однією історією, яка мене багато чому навчила.

Це було у далекій юності, коли я тільки-но отримав водійські права. Керувати автомобілем було страшнувато, це розуміють усі. На другий чи третій день я їхав однією широкою дорогою, по лівій смузі, хоча праві смуги були вільними. А у той час діяло правило, що якщо праві смуги дороги вільні, то ти повинен займати саме їх. Звісно, що мене зупинив поліцейський. Я почав виправдовуватися, що я молодий водій і що я їду крайньою лівою смугою з дуже важливої причини. Я увесь час боюся, сказав я, що з провулків праворуч можуть виїхати автомобілі і мене вдарити. Інспектор покрутив у руках мої права і сказав таке: «Якщо боїшся – не сідай за кермо».

Я запам’ятав той випадок і часто повторюю ту фразу студентам. Я нагадую їм, що журналістика схожа на автомобіль. Коли молодий водій приходить до автошколи, то йому передусім пояснюють, що машина – це засіб пересування підвищеної небезпеки. Тобто молода людина ще і не починала вивчати правила водіння, але її уже попередили про можливі наслідки.

Не думаю, що когось допустять до роботи із вибухівкою, не пояснивши можливих наслідків, те ж стосується і лікарів, що беруть у руки скальпель чи виписують просту мікстуру. І це правильно, оскільки ці дії пов’язані із долями і життям инших людей.

Наважусь стверджувати, що журналіст також грає життям людей. Ми знаємо чимало прикладів, коли через публікації у газетах щезали уряди, відходили президенти, а чиновники стрілялися просто у робочих кабінетах, заливши кров’ю газету із своїм портретом.

І журналісти, які писали ті матеріали, знали, що таке може трапитися. Вони розуміли, що їхня мета не просто стаття, а инші люди, які, на їхню думку, шкодять суспільству. Хто після того відважиться заперечувати, що журналістика не є соціально небезпечною?

Тепер про «вразливі юні душі». Тут усе просто. Якщо ти став журналістом тоді, коли уже можеш народити дитину, то перестаньмо морочити одне одному голову. Якщо у тебе уже є паспорт і ти маєш право брати участь у виборах, якщо ти називаєшся уже повноправним громадянином, то ти маєш право знати усе.

Тому ті люди, які навчають журналістиці як простому набору ремісничих прийомів, не пояснюючи водночас усіх небезпек такого фаху, чинять посадовий злочин.

Саме тому я присвячую цілий розділ тим спокусам, які обов’язково постануть перед кожним журналістом, і які можуть у найстрашніший спосіб змінити його життя.

Отож, почнемо.

Мене завжди дивує, як різні міжнародні організації вимірюють рівень демократії у будь-якій країні за допомогою якихось опитувань і обрахунків. Усе можна зробити набагато простіше. Треба порахувати відсоток прямих етерів у загальному обсязі головного державного каналу. Цей відсоток усе і покаже.

Диктатури бояться несподіванок. Можна згадати дивовижну історію. Коли у 1991 році останній президент СССР опинився у полоні у Форосі, а у Москві розпочався переворот, бунтівники влаштували прес-конференцію, аби збрехати, що Горбачов хворий і не може управляти країною.

Вони розповідали це, нервово пітніючи, але все йшло добре, поки не почалися запитання із зали.

Тоді журналістка Татьяна Малкіна поставила найбільш логічне у тій ситуації запитання: «Чи розумієте ви, що вчиняєте державний переворот?»

Можна упевнено сказати, що на тому запитанні переворот і закінчився. Усе, що було потім, уже не мало значення. Малкіна сказала вголос те, про що усі думали. Але усі мовчали, а вона сказала. Журналістка мала ту відвагу, чи ту наївність, чи ту хитрість, опинитися у ролі знаменитого хлопчика, який вигукнув: «А король-то голий!»

Я уже писав про страшний, нищівний ефект телеправди.

Після її запитання камери показали змовників. Їхні руки тремтіли. Було видно, що вони невпевнені і боягузливі.

Ця картинка і визначила їхню долю.

Ось так просте запитання простої журналістки, я можу сміливо це стверджувати, істотно визначило шлях Росії.

Сучасні авторитарні лідери на екрані можуть годинами розповідати про те, як чудово живе країна, але вони смертельно бояться прямого запитання із зали. Вони також читали популярні казки, тому вигадують хитрі схеми, аби уникнути неприємних запитань. Для цього у їхніх країнах створюються, по-перше, президентські журналістські пули, в яких є тільки ті, хто прийнятний для президента. Прес-служба президента не допустить, щоби було поставлено запитання, яке ставить під сумнів правильність курсу президента, або щоби журналіст сказав найбільш страшну і крамольну фразу: «Вибачте, але ви так і не відповіли на моє запитання. Я хотів би все-таки отримати на нього відповідь!..»

Журналісти, які входять у пул, це добре розуміють, тому поводять себе правильно. Потім вони можуть навіть іронічно написати про лідера у своєму виданні. Скажімо, зухвало підколоти, що на лідері смішно сидів капелюх. Але, чудово розуміючи, що гумор – це не сатира, ніколи не дозволять собі того, що не подобається великому начальнику, а саме – сумніватися у тому, що він говорить.

А для самозаспокоєння такі журналісти натякають, що вони просто репортери. Вони просто розповідають те, що відбувалося. Як про озеро, на яке прилетіли лебеді.

Усі прес-конференції із населенням дуже ретельно готуються. Більш простим людям диктують запитання, яке слід поставити. Вони із радістю погоджуються, бо їх покажуть по телевізору. Більш авторитетним журналістам телефонує людина і, починаючи із питання: «А що б ви хотіли запитати у президента», домовляються, яким буде запитання і як саме воно звучатиме. Авторитетний журналіст погоджується, тому що за це його пустять колись на якусь ексклюзивну зустріч із президентом. Окрім того, це ж почесно, адже не кожен ставить запитання президенту. Тому можна буде прямо, чесно і різко спитати у президента, чи буде ваша країна великою і могутньою під його керівництвом. І якщо президент відповість «так» занадто тихо, можна голосно і грізно вимагати повторити цю фразу ще раз, показавши усю свою безкомпромісність.

Звісно, подібні хитрощі задля власного виживання можуть виглядати безглуздо у наш час. Але допоки існують авторитарні режими, будуть існувати і журналісти, які отримують майже еротичну насолоду, поки влада країни їх ґвалтує.

Влада взагалі дуже винахідлива у грі з журналістами. Давно вже забути побиття і тортури. Тепер новітні часи. Використовуючи систему подачок, прямих і потаємних, влада робить із лояльних журналістів наркоманів, насаджуючи їх на голку заохочень.

Телеведучих і репортерів купують пачками, оптом.

Робиться це просто. Організовується нова радіостанція, телеканал, а може, і газета. Потім поширюється чутка, що там фантастичні зарплати, але мало місць. Усі починають нервуватися, боячись запізнитись, але вирішують дізнатися подробиці.

Подробиці шокують. І справді, зарплата утричі більша, але переходити треба зараз же. Після неприємного, похапцем організованого прощання зі старим головним редактором, журналіст переходить на нове місце.

Однак невдовзі його чекає розчарування. Нові власники через пів року оголошують, що зарплата знижується, оскільки немає грошей.

Тільки потім жертва розуміє, що її розвели. Завдання полягало у тому, щоби журналіст пішов зі старого місця, і навряд чи він туди повернеться, тому що старий начальник не прощає зради. Тому він піде у нікуди або буде сором’язливо в етері проголошувати державну правду за ті ж гроші, що і на старій роботі.

Сучасна метода ліквідації незручного ЗМІ не у тому, щоби його закрити, а у тому, щоби його розвалити, створивши масу привабливих тимчасових альтернатив.

Однак, є особистості, які входять до журналістської еліти, і яких не купиш оптом. Для нейтралізації таких людей розробляються спецоперації, які за віртуозністю нагадують плани захоплення сусідньої бананової республіки. Під це виділяють спеціальний бюджет і найкращих фахівців.

Ось реальний випадок.

Відомому опозиційному журналісту, рупору «гласности» і лібералізму, пропонують стати головним редактором журналу. З ним зустрічаються у хорошому ресторані, пояснюють, що цей журнал важливий для країни, і саме цей журналіст, як думають нагорі, повинен цей журнал очолити. Журналісту приємно, що його цінують у верхах, але все ж, підозрюючи пастку, він запитує про цензуру у цьому журналі. Йому відповідають, що жодної цензури не буде, друкувати можна усе, що заманеться.

– Ми розуміємо необхідність обміну думками, важливість діалогу громадянського суспільства із владою. Ваше видання повинно стати справжнім дискусійним майданчиком для еліти, – пояснює співрозмовник, чесно дивлячись у вічі журналісту професійним поглядом кадрового працівника спецслужб. – Запрошуйте кого завгодно, друкуйте що хочете. Вашу журнал буде продаватися у всіх кіосках.

Почувши із вуст співрозмовника слова, які більше властиві правозахисникам, аніж жорсткому і цинічному лідеру країни, журналіст цікавиться фінансуванням журналу. Співрозмовник пояснює, що це питання вирішене. Як, зрештою, і питання з приміщенням у центрі міста. Усе це оплатять великі промислові компанії, яким уже дали відповідні вказівки. За це на сторінках видання треба буде просто розмістити їхню рекламу. Журналіст цікавиться, що це за компанії. Співрозмовник цвірінькає назви великих нафтових і металургійних корпорацій.

– Я і не знав, що ці компанії хочуть розвивати пресу, – іронічно говорить журналіст.

– Це називається соціальна відповідальність бізнесу, – з готовністю відповідає співрозмовник.

Наприкінці розмови, під коньяк і солодке, оголошується зарплата журналіста, якщо, звісно, він погоджується.

Оскільки до того моменту журналіст вважав, що такі зарплати існують тільки у легендах і у топ-менеджерів великих компаній, він, зазвичай, покомизившись, погоджується.

Слід зазначити, що журналіст все ж розумію, що усе це не просто так, але все ж упевнений, що перехитрує владу. Він заробить грошей для дітей і родини, але його журнал стане символом свободи слова, і найкращі журналісти, яких він тільки знає, будуть чесно писати про проблеми країни. Якщо ж йому будуть заважати працювати і запровадять цензуру, то він піде, і до того ж, зі скандалом. А влада боїться скандалу, думає собі журналіст.

Отож, коли співрозмовники переходять до десерту, вони домовляються, що розпочинати треба без зволікань.

Однак, з перших же кроків нашого героя очікує розчарування. У журналу невеликий наклад, а колишні колеги, розуміючи ситуацію, не погоджуються друкуватися.

Окрім того, його перестають друкувати инші видання, тому що звідкілясь стає відомо про його альянс із владою.

З’являються перші іронічні посмішки і коментарі.

Але одночасно робиться перший внесок на придбання будинку, про який так давно мріяла дружина.

Журналіст засмучений, справа рухається туго, і тут на допомогу знову приходить посланець влади із прямим поглядом. У затишному ресторані він знову оплачує обід і каже, що з авторами віднині проблем не буде. У нього є инші автори, з якими можна домовитися.

А ще він втішає журналіста новиною, що його будуть запрошувати в аналітичні передачі на телеканалах, які контролює влада, щоби піарити журнал. Він може говорити там усе, що захоче, а запрошують його тому, що його думка цінна і конструктивна.

Єдине прохання – сісти у залі на крісла прихильників влади. Але тільки для того, щоб допомогти розтлумачити громадянам її позицію.

Співрозмовник, до слова, зауважує, що негоже їздити на такій машині, а у нього є хороший банк, де можна взяти кредит під фантастично низькі відсотки. За нього можна купити «Ауді» темного кольору із шкіряними сидіннями. Є один знайомий ділер, який продасть машину з великою знижкою.

Зазначимо, що людина із прямим поглядом формально не купує журналіста, не втуляє йому грошей, не говорить слова «цензура», не дає переліку потрібних авторів. Він просто допомагає журналісту падати, використовуючи бажання і необхідності самого журналіста.

Це найбільш ефективний хід, тому що треба поставити журналіста у ситуацію, коли він сам увімкне механізм самоцензури, що ефективніший за будь-які вказівки. Віднині його не треба контролювати, гортаючи журнал у пошуках езопової мови. Журналіст усе викреслить сам, оскільки пам’ятає, хто платить йому не просто гроші, а дуже великі гроші.

У теледискусіях він буде дуже обережним, а миті ганьби компенсуються новим відчуттям популярности й упізнаваности на вулиці. Інтрига непомильно розвивається далі. В Інтернеті з’являється інформація про його зарплату, що призводить до остаточного розколу з журналістськими колами, позаяк колишні колеги не можуть простити зраду за гроші, а наш герой врешті ображається, що колеги його уже не розуміють.

Новий триповерховий будинок і лакована «Ауді» не показник, говорить наш герой. Усередині він такий же ліберал, як у молоді роки, просто тепер він став більш об’єктивним і враховує не тільки загальнолюдські цінності, але і конкретні сьогоднішні потреби своєї великої батьківщини, які йому нещодавно, під великою таємницею, розповіли, але просили не оприлюднювати. А якщо хтось його і не любить, то це просто заздрість. А можливо, вони навіть не прагнуть добра для своєї країни.

Ця ж корупційна схема дієва і щодо політологів, але їх купують зовсім инакше. Їм пропонують створити свій інститут чи фонд розвитку чогось. Достатньо глянути на регалії будь якого держполітолога, і стає зрозуміло, що він керує якимось інститутом сприяння чи аналізу. Під пильнішим поглядом виявиться, що у цьому інституті два співробітники: сам політолог і секретарка, вона ж бухгалтер і прибиральниця двокімнатного офісу. Деколи вона ж і коханка політолога. Але це вже безкоштовно. В офісі самотньо стоять сейф, телефон, факс і комп’ютер. У сейфі зберігається кругла печатка, якою ніхто не користується, оскільки зарплату політолог отримує у зовсім иншому місці. Инших предметів політологічного життя в офісі немає, бо вони і не потрібні, тому що більшість свого часу політолог проводить у боях на місцевості. Місцевість визначають куратори.

Політологи, здебільшого, скеровуються на держканали, в особливі пропагандистські програми, де вони пояснюють, чому влада геніальна, вигадуючи аргументи, які часом вражають саму владу.

Політологів періодично вивозять із президентом за кордон, щоб вони місцевій пресі пояснювали, чому президент таки має рацію. Инколи їх навіть пускають у президентський літак, через що почуття реальности втрачається цілковито і складається враження, що вони дотичні до влади і не тільки тлумачать її дії, але й самі творять історію.

Особливою прикметою подібної категорії журналістів і політологів є їхня упевненість, що нинішній режим вічний, і згодом їм ніхто не плюне в обличчя. А навіть якщо і плюнуть, то грошей уже зароблено стільки, що вистачить і на будинок, і на «ауді», і на велику кількість паперових одноразових хусточок, щоб обтертися.

Це майстерний хід влади – запрошуючи тебе до співпраці, вона пов'язує тебе спільною відповідальністю. І тепер ти вже не можеш її критикувати, оскільки відчуваєш себе співучасником того, що вона робила, хоча ти і не є насправді співучасником.

Потім влада відходить, залишивши собі гроші, а тобі публічну ганьбу, адже саме ти публічно захищав її сумнівні учинки. І за це доводиться розплачуватися, причому цілком із несподіваного боку. Диво дивнеє, але саме масова аудиторія ставить на такій людині клеймо нечистоплотности. Причому це клеймо живе усю решту життя.

Але якщо розібратися, то тут немає нічого дивного: усі знають, що у час виборчої кампанії у США відомі актори підтримують або республіканців, або демократів. Ну що ж, як то кажуть, мають право. Але варто пам’ятати, що слухачі із протилежних партій будуть пам’ятати це і після кожної пісні перемивати їм кісточки.

Вернімося до журналістів. Усвідомивши, що їх купили, вони ведуть себе по-різному. Деякі розуміють, що вони гинуть, і знаходять у собі сили зіскочити з голки державного щастя. Але найчастіше вони перетворюються на чудовиськ, на очах мільйонів людей виправдовуючи злочинні дії влади з небувалим ентузіазмом.

Кажуть, що справжній журналіст продається тільки один раз. Потім це називається роботою.

Ще раз підкреслю, що тут йдеться не про конверти з грошима, які кочують з руки у кишеню. Усе дуже пристойно, легально і порядно. Більше того, инколи сплачено усі податки. Це як легальна проституція, коли стоїш не у брудному провулку, а у престижному борделі із кришталевими люстрами. Але суть не міняється.

Я розповів вам ці історії і приклади для того, щоби ще раз нагадати:

Ви відповідальні за кожен учинок.

Якщо ви пішли на зближення із владою, то вона конче використає вас у своїх цілях.

Якщо ви зблизитеся із владою, аудиторія конче буде вас асоціювати із тією ж владою.

Загальносвітовий приклад – це Френк Сінатра. Слухачі напам’ять знають його пісні, він вважається одним із найліпших співаків світу, але після кожної пісні до голови лізе інформація, що він був пов’язаний із мафією і з певними політичними колами.

В Росії инший приклад – відомий артист Йосип Кобзон. При совєтській владі він був другом генеральних секретарів компартії. Саме він на урядових концертах співав пісні, що прославляли режим. Уже давно немає СССР, глядачі люблять ходити на концерти Кобзона і зараз, але паралельно засуджують його за комсомольські пісні. Дивно, але його засуджують навіть більше, аніж Брєжнєва, хоча Кобзон тільки співав, а Брєжнєв довів країну до стагнації і розвалу. Але чимало людей мріють, щоби СССР вернувся, водночас засуджуючи Кобзона за те, що він оспівував їхню мрію.

А ось приклад із кіно – Нікіта Міхалков. Він знімає чудові фільми, він став лауреатом «Оскара», але багато хто в Росії не любить його через надмірну наближеність до влади і таку ж компліментарність на її адресу. У результаті кожен новий фільм Міхалкова, незалежно від його якості, розглядається, передусім, як елемент загравання із лідерами.

А коли Міхалков починає говорити, що він чинить саме так, бо так думає, підозри зростають ще більше, тому що так думати неприродно, вважають критики.

Якщо у вашій програмі не будуть представлені різні точки зору, то аудиторія назавжди запише вас у пропагандисти і потім звинуватить у продажності, навіть якщо ви говорили не чужі думки за гроші, а свої – і без користі.

Аудиторія простить політикам поворот у їхніх судженнях, але вам – ніколи, тому що політиків початково вважають продажними, а журналістів – порядними.

Але все ж головний удар продажний журналіст отримає від своїх господарів.

Влада цинічна і їй байдуже, що з вами буде потім.

Вас викинуть, як тільки ви порушите мовчазну угоду: влада вам – бонуси, ви владі – беззаперечне виправдання усіх її дій.

Навіть більше: чим більше у вас таланту, тим більше влада, вигнавши вас, буде слідкувати, аби ви не з’явилися в етері знову.

Вона буде робити це так само маніакально, як колишня дружина, яка слідкує, щоби чоловік за рішенням суду не наближався до її дому ближче, ніж на сто метрів.

Авторитарна влада така ж істерична, як розлучені дружини.

Перш, ніж злитися з владою в екстазі, подумайте про наслідки.

Завдання політика – боротьба за владу.

Друге завдання – якщо владу здобуто, її слід перевести у готівку.

Третє завдання – безпечне відповзання до своїх активів, які розміщені у тихих, затишних країнах, де вже збудовані вілли і біля причалу стоять яхти.

Четверте завдання – написання мемуарів, де можна довести свою святість і чистоплотність.

Це для нащадків.

У журналіста инша ситуація. Для його фаху не властиве плавання на яхті. У журналіста, найчастіше, немає грошей, щоб її купити.

Політик може легко жити поза межами своєї країни. Він може навіть створити уряд в екзилі.

Але журналіст не може жити поза своєю аудиторією. Тому то запитання про збереження свого сумління не марне.

Якось до дому геніального російського письменника і поета Булата Окуджави прийшли люди від влади і попросили підписати якогось листа із засудженням людини, яку влада не любила. Їм було потрібно, щоби цього ганебного листа підписав хтось з авторитетної інтелігенції. Усі безвідмовно підписували того листа, оскільки пам’ятали про бонуси.

Окуджава ж віддав їм листа і сказав: «Знаєте, вас я бачу вперше і востаннє, а зі своїм сумлінням мені жити ціле життя».

Коли я пишу цю книгу, радіостанція «Эхо Москвы» працює дванадцятий рік. Порахуйте, скількох президентів ми пережили з 1990 року. Можливо, це сталося тому, що ми відчуваємо присутність у нас сумління.

Усе, що ви прочитали у цьому розділі, ви повинні сприйняти як аксіому.

Якщо ж ви вагаєтеся, перечитайте цей розділ ще раз.

Якщо ж ви не згідні із тим, що тут написано, то, значить, у вас инше розуміння журналістики.

 

ВИ І АУДИТОРІЯ: ЖОДНОЇ ЛЮБОВИ, ЖОДНИХ КОМПРОМІСІВ

Журналіст – слуга суспільства. Але власне слуга найбільше мріє, щоби його любив господар.

Я вже писав про ваше честолюбство. Міт про любов аудиторії до журналіста настільки ж стійкий, як міт про Грааль, але навіть самому Спілбергу було б складно зняти щось більш-менш правдоподібне на цю тему.

Любов вашої аудиторії до вас є частиною змови вашого честолюбства проти вас.

Вам мало, щоби у вас брала автограф ваша подружка, вам треба, що його брали широкі верстви населення.

І ваша розпалена свідомість малює вам дивовижні картини народної любови.

Ви йдете на роботу. Як тільки ви виходите з машини, вас оточують ваші слухачі і глядачі. Частина з них бере у вас автографи, а частина передає папки із власними розслідуваннями зловживань влади. Вони просять вас озвучити факти, щоби життя довкола очистилося.

Поруч стоїть представник президента. Він передає особисту подяку першої особи за вчорашній етер. Президент учора зустрічався із англійською королевою і вони разом слухали вашу передачу. Викривальні факти, які ви озвучили у своєму ток-шоу, врешті відкрили йому очі на його адміністрацію, а королеві – на її палату лордів, хоча про її палату ви не говорили.

Заходів уже вжито. Частину адміністрації просто вигнали на вулицю, а частину президент особисто прибив власною мухобійкою. Нова адміністрація буде складатися із колег Папи Римського і членів екологічних організацій.

Щодо палати лордів, то усі лорди відіслані підстригати англійські газони.

Що ж стосується матеріалів про особисті незаконні заощадження президента, то президент усі сорок мільярдів доларів, які йому належать, але були записані на знайомих і друзів, уже віддав на придбання комп’ютерів для сільських шкіл.

Вражена вчинком президента, королева, своєю чергою, подарувала бездомним свого улюбленого коника.

На момент вашого входження до студії у всіх будинках відчинено вікна, щоби звук етеру панував не тільки у помешканнях, але й виливався на вулицю.

Діти давно зробили уроки і разом із дорослими сидять з папером і ручкою, щоби записувати озвучені правдиві факти і ваші думки, які уже завтра будуть названі афоризмами і видані окремою книгою.

Під час етеру до вас телефонують винятково освічені, інтелігентні люди. На льоту цитуючи мислителів давнини, аудиторія чемно і організовано буре участь у інтерактивах і голосуваннях.

На екран комп’ютера плине потік SMS-повідомлень, у яких незаперечні свідоцтва цілющої дії вашого етеру. Сліпі прозрівають, каліки встають із возиків, у багатьох розсмоктуються післяопераційні близни, а портрети Кастро на Кубі починають мироточити.

Але етер закінчується і ви виходите на вулицю.

Тихенько грає оркестр місцевої пожежної команди. У вальсі кружляють пари у білому. Мільйонери і поліцейські, стоячи на кріселках, розкидають гроші, здобуті грабіжницьким способом.

Перед тим, як ви сядете в машину, пройшовши до неї доріжкою, всипаною квітами, вам встигають передати кілька Нобелівських премій. Їх присудили вам сьогодні, просто під час етеру.

Зробити це було нескладно, тому що спеціальна комісія з присудження Нобелівської премії особисто вам працює щоденно.

У машині плаче ваш водій. Він каже, що вражений вашим фінальним монологом про сімейні цінності. Він вирішив кинути свою нову кралечку, з якою зійшовся у піцерії, і повернутися до розповнілої злої дружини.

Ваша машина повільно розсікає спільну демонстрацію наркоманів і наркодилерів. Прослухавши вашу думку про здоровий спосіб життя і прозрівши тієї ж миті, вони вийшли на вулицю, розкидаючи шприци і здаючи один одного органам наркоконтролю.

Удома вас чекає дружина. Вона також плаче і зізнається, що, прослухавши ваш етер про мораль, вона повинна сказати правду, точніше, показати її. З-під ліжок і з шаф вистрибують молоді красені, які також плачуть і клянуться, що більше не будуть. Чимало з них, вистрибуючи у вікно, встигають н льоту передати вам свої бізнеси і нерухомість.

Ви утомлено лягаєте у ліжко, згасивши лампу. У повітрі ледь світиться силует чоловіка, що дивно ширяє у повітрі із німбом на голові. Не турбуючи ваш щойно зароджений сон, він простягає длань, благословляючи вас.

Адже завтра новий етер і все повториться знову...

Одразу хочу сказати, що написаний вище талановитий текст є водночас і сценарною заявкою на голівудську мелодраму із Мелом Гібсоном і Меріл Стріп. Хоча я розумію, що таку заявку не візьмуть – занадто вже вона фантастична.

І не дивно, адже у кожному сценарії повинна буди бодай часточка правди.

Цієї правди ми зараз і торкнемося, якою б неприємною вона не була. Можливо, прочитавши цей розділ, багато хто відмовиться від журналістського шляху.

Мій майже двадцятирічний досвід спілкування з аудиторією дає мені змогу уберегти вас від небезпечних ілюзій, невиправданих очікувань і застосування антидепресантів.

Відомою є аксіома, що усі люди розбираються у політиці і футболі. Це комічно, тому що існують дві відомі загадки: чому ми всі живемо погано і чому наші футболісти не виграють той найголовніший матч.

Я б трохи розширив цю аксіому: усі люди розбираються у журналістиці. І це уже трагічно, бо стосується особисто вас.

Цей розділ присвячений вашій аудиторії. І не важливо, чи збираєтеся ви працювати у газеті, чи на сайті, чи на телебаченні. Усюди ви будете працювати для людей. І ви будете сподіватися, що ваша робота корисна для них.

Правда, у цьому місці дороги журналістів кардинально розходяться.

Одні обмежуються тільки сподіваннями, инші ж намагаються це перевірити.

Суть перевірки проста – ти повинен почути, що говорить аудиторія з приводу того, що ти робиш.

Колись, у часи СССР, такого запитання для журналістів не існувало. На екрані телевізора з’являвся диктор, який пояснював, чому усе погане в нашому житті насправді є хорошим, після чого було про погоду. Погода, дивним чином, також обіцяла тільки хороше, незалежно від реальних показів приладів.

Пригадую, як повинен був піти страшний град. І він випав, і це була справжнісінька трагедія, тому що град знищив величезну кількість посівів і виноградників.

Вгодований диктор наступного дня пояснив, що колгоспники, вийшовши на поля, могли помилуватися найкрупнішим градом. Диктор пояснив, що проклятий Захід і не мріє про такий град, тому що загруз у проблемах. А наші колгоспники пишаються тим, що тримають у руках півкілограмові градини, і це правильно, тому що у країні, де найбільші танки і атомні бомби, повинен бути і найбільший град.

Тему підхопив диктор прогноз погоди, який пообіцяв, що до нового з’їзду партії природа подарує ще більший град.

Нещасні глядачі дивилися на той ідіотизм, але зробити нічого не могли, тому що при диктатурах журналісти не потрібні. Замість них є пропагандисти. А пропагандисту не потрібна оцінка аудиторії, йому достатньо оцінки начальства. Якщо ви помітили, я не використовував в описі совєтської телевізійної пасторалі слово «Журналіст», тому що для журналістики телевізор повинен відображати дійсність. А при диктатурах життя відображає телевізор. Точніше, так хочеться диктаторам.

Те, що я буду описувати далі, може бути незрозумілим для молодих читачів. Вони уже не розуміють, що таке журналістика без зворотного зв’язку, вони не вірять, що може бути инакше, адже це так природно.

Моя донька, у ті рідкісні хвилини, коли я її бачу, увесь час сидить у навушниках і слухає якусь радіостанцію. Паралельно вона закачує на телефон улюблену мелодію, бере участь у SMS-голосуванні і дзвінком голосує за те, яка саме пісня повинна зараз прозвучати. Звичайно, усі ці електронні потіхи оплачую я.

Тому, коли її забирає її жахливий мотоцикліст, я деколи навіть тішуся, бо коли мотоцикл мчить містом, SMS-ку не відправиш.

Власне на прикладі доньки і її ставлення до численних ді-джеїв я бачу, наскільки мінливою є народна любов.

Учорашній «зайчик», постерами якого була обвішана її кімната і татуювання якого вона намагалася намалювати собі на плечі шкільним фломастером, раптом сьогодні сказав в етері щось не те.

І любов і сльози моєї доньки змінюються нападом ненависти.

Усі постери летять у смітник.

А завтра на стіні висять уже инші постери і новий «зайчик» щось нашіптує доньці у навушники.

Для мене немає загадки у тому, що відбувається із донькою, але наше завдання не констатувати результат, а розібратися у процесі.

Ось чому, як на мене, погляд на двадцять років назад зможе допомогти молодим журналістам збагнути, що таке аудиторія і як правильно себе з нею поводити.

Коли відкрилася радіостанція «Эхо Москвы», це було схоже на вибух бомби. І зрозуміло чому, адже в країні з’явилася радіостанція, в етері якої уперше сиділи звичайні люди і щохвилини приймали дзвінки. Це було революцією, як, зрештою, революцією була сама епоха Міхаіла Горбачова, у часи якого і з’явилася радіостанція.

Захід вивчав слово «перестройка», а москвичі зубрили номер телефону, за яким можна було зателефонувати будь-коли, удень чи уночі. Той номер насправді варто було запам’ятати, тому що ти можеш його набрати і з тобою не тільки поговорять, але – і це важливіше – ти сам зможеш висловити свою думку. Це була сенсація.

Я розумію, що тепер подібна сенсація може викликати тільки милу, здивовану посмішку, адже свобода слова і свобода думки – це так природно!..

Звичайно, природно, якщо вони є.

Нагадаю, що чиста питна вода – це ще більш натурально, але у деяких африканських країнах її немає, і світове співтовариство виділяє мільярди, щоби з допомогою дуже складної техніки вона все ж полилася із труби.

Тобто, найчастіше те, що нам видається природним, стало таким в результаті важкої боротьби, а деколи і численних жертв.

Ось чому я безконечно і назавжди вдячний Міхаілу Горбачову.

Багато хто говорить, що він змінив світ. І це правда, тому що здебільшого саме завдяки йому в Росії з’явилась свобода – головна умова поступу будь-якої країни.

Я знаю Горбачова особисто. Я пишаюсь тим, що можу так написати.

Дивовижний парадокс у тому, що Горбачов, по суті, сам нічого не змінював. Він просто не зміг, чи не захотів заборонити зміни. Щось таке можна розцінити як слабкість, а можна – як мудрість. Тільки мудрий політик, який відчуває природні зміни у суспільстві, стримує власне бажання «доручити» і «поліпшити», чим і сприяє доконечному.

Зараз модно критикувати Горбачова, але ті, хто критикує, забувають, що тепер вони можуть когось критикувати.

А раніше не могли, але уже забули про те.

До хорошого швидко звикаєш.

Звичайно, дивно, що Горбачова критикують якраз ті політики, які чудово розуміють, що якщо б не було його – не було б і їх. Але вони це роблять з дурості чи з розрахунку.

Я можу їх засмутити. Їх прокляття забудуться. Час не знає жалю, він спресовує події і імена.

Згадайте історію, хіба багато подій чи імен дійшло до наших днів? І чим далі у глибину віків, тим менше. Але ті імена, які історія все ж зберегла, вона зберегла саме тому, що вони стали частиною епосу. А стати частиною епосу можна лише тоді, коли ти володієш особливим масштабом.

Люди, яких запам’ятала історія, були або великими творцями, або великими руйнівниками.

Мені прикро, що назавжди запам’ятається ім’я Гітлера. Я б волів, щоби його ім’я щезло без сліду. Але історія змушує його пам’ятати, і, можливо, вона має рацію. Це пересторога нащадкам.

Натомість ім’я Нефертіті живе тому, що це символ найбільш романтичної любові і краси в історії людства. І навіть, якщо усе, що пишуть про єгипетську царицю, було зовсім не так, навіть якщо вона була сварливою, дуже малювалася і била служниць – саме це історія забула, натомість винесла до потомків тільки її образ у фарбі і золоті. І це правильно.

Отож, якщо ви захочете навіки вписати себе в історію, то запам’ятайте: для цього ви повинні бути або великим будівничим, як Хеопс, або великим негідником, як Каїн.

Єдині, кого історія затято не хоче пам’ятати – це тих, хто забороняє, тому що їхні дії суперечать її плину.

Ось чому усі ті, хто критикує Горбачова, дуже швидко забудуться, а його ім’я пам’ятатимуть ще довго. Адже на половині земної кулі, яку займала небезпечна і озброєна країна, він увімкнув демократію. І світ став безпечнішим.

А історія уважає, що зробити світ більш безпечним – це не менше, ніж збудувати велику піраміду.

Повернімося до нашої теми вивчення закономірностей поведінки аудиторії.

Коли відкрили «Эхо», воно було в одній малесенькій кімнатці, з двома друкарськими машинками і чотирма стільцями. Кімната була наприкінці дуже довгого коридору. Біля дверей редакції у коридорі стояв велетенський, похмурий сейф. На ньому, коли у кімнатчині бракувало місця, можна було правити матеріал. У самій редакції голосно стукали три друкарських машинки і кричали по телефону.

З першого ж дня журналісти «Эха» відчули, що таке народна любов. Сотні людей довідалися нашу адресу, і довгий коридор почав наповнюватися людьми.

Спершу люди приходили просто так – подивитися на нас і переконатися, що ми насправді існуємо. Зайти до редакції і сказати щось приємне – це стало ритуалом, навіть певною модою серед московської інтелігенції. Нам це дуже подобалося, тому що нас годували. Велика сміттярка була заповнена коробками від тортів. Їх приносили, вручали нам і говорили, що принесли його нам, бо ми для них велике свято. Ми божеволіли, бо їсти цілими днями торти неможливо, а вони нічого иншого не приносили. Просити, щоб нам приносили, наприклад, канапки, було якось незручно. Ми просили залишати торти у коридорі, роздаровували їх і невблаганно повніли.

На двох редакційних столах були розкидані останні дари: велетенський пухнастий заєць для наших дітей, чимала купка рукописів з описом того, як поліпшити світ, і модель літака неймовірних розмірів. Чоловік, який приніс ту модель, ледве затягнув її у кімнату, побажав нам летіти далеко і швидко, і згідно зі своїми побажаннями, сам розчинився у темряві коридору.

Якось із тієї темряви з’явився огрядний священик із кадилом. Виявилося, що він представляє Катакомбну церкву і хоче нас освятити. Він втиснувся у кімнату і енергійно махнув кадилом, від чого на підлогу посипалися плівки і тексти, а приміщення наповнилося солодким димом. Махнувши ще кілька разів і завершивши руйнацію у редакції, він гордо відійшов. Мабуть, у свої катакомби.

Після таких от візитів одиночників, коли вже остаточно з’ясувалося, що ми не марсіани, прийшов наступний етап: десятки людей щоденно залишалися у коридорі, причому на повний день. Вони приносили із собою їжу, пригощали одне одного і нас, а під вечір розходилися, не забувши призначити зустріч на завтра. Це було праобразом сучасної соціальної мережі, хоча про Інтернет тоді ще навіть ніхто і не мріяв. Усі ті люди не просто товклися у коридорі, вони инколи приносили нам новини або поголоси, які виявлялися важливими для нашого етеру.

Згодом у коридорі з’явилися приїжджі. Вони розташовувалися оддалік, оскільки біля дверей уже усе було зайняте постійними коридорними «сидільцями». У москвичів були свої VIP-місця.

Приїжджі їли навпочіпки, потім діставали зім’яті після далекої дороги листи і дбайливо передавали їх нам. Це були безконечні скарги на несправедливість, на «беспредел» і порушення. Приїжджі пояснювали, що у них в районі правду не знайдеш, що вони зібрали останні гроші на квиток і приїхали, тому що гуляє поголос, що ми чесні.

Залишивши папери на столі, приїжджі поспішали на вечірній потяг, а ми складали ті скарги, щоб потім віддати їх якомусь депутату, якщо він захоче їх взяти.

Я тішуся, що ми багатьом допомогли.

Пройшло зовсім небагато часу, і у коридорі почалися очевидні зміни.

Нам все ще носили подарунки, але тепер зазвичай це було те, що уже зайве удома. Відомі уже торти тепер були напівз’їдженими, а дитячі іграшки – старими. До слова, модель літака також виявилася старою і розвалилася сама, обсипавши усіх старою фарбою.

У той час був великий дефіцит усього, зокрема батарейок до радіоприймачів. Якось ми звернулися до радіослухачів, щоб вони допомогли иншим і принесли батарейки, які ми роздамо тим, у кого замовкло радіо. Унизу, в охоронця ми залишили величезний паперовий мішок. Через три дні він наповнився.

Але три чверті батарейок були старими.

Це був поганий симптом.

У коридорі тривали зміни. У кімнату люди заходили усе рідше. Вони зустрічалися у коридорі, обговорювали новини, йшли геть і приходили знову, але ми, власне кажучи, їм уже були не потрібні.

Ми розуміли, що свіжість нашої з’яви щезла, і тепер у коридорі збираються радше за звичкою. Просто хороше місце для зустрічей у центрі міста.

Зрозуміло, що розв’язка була неминуча, і вона прийшла.

Якось на порозі кімнати з’явився інтелігентний чоловік, один із лідерів тієї компанії. З’явитися йому було нескладно, він зробив тільки три кроки від натовпу у коридорі до наших дверей. Він попросив нас вислухати його і звернувся до нас із роздратованою промовою.

Він сказав, що «наш клуб» – виявляється, вони так себе називали – дуже нами не задоволений. Ми зовсім пустилися берега. Ми не так подаємо матеріали, новини вибудувані неправильно, а тематичні передачі зроблені зовсім не на ті теми.

Ми пояснили, що вважаємо правильним те, що робимо, і просимо нам не заважати.

Чоловік був вражений. Він перепитав, чи добре почув?

Він нагадав, що «їхній клуб» щодня слухає наш етер. Вони знають усі наші передачі, наші імена і біографії. Вони мають чудову освіту, серед них чимало фахівців, а ми ніколи не враховуємо їхньої думки про те, як слід правильно робити передачу.

Ми пояснили, що думок може бути багато, але передачу роблять не вони, а ми, і тому ми будемо робити так, як вважаємо за потрібне, тому що журналісти ми, а не вони.

Чоловіка затрусило. Він назвав нас зрадниками своєї аудиторії і демократії заразом, і спитався просто з моста, чи розуміємо ми, що існуємо саме для них, для аудиторії.

Ми відповіли, що існуємо для аудиторії, але аудиторія тому й аудиторія, що слухає нас, а не намагається повчати, як робити передачі.

Чоловік сказав, що усе зрозуміло. «Наш клуб», виявляється, давно вважав нас непрофесіоналами. Найпростіший аналіз наших програм показує, що їх можна робити значно ліпше. Ба більше, будь-хто з членів клубу робив би їх, але на це у них немає часу, тому вони хотіли допомогти нам бодай порадами. А ми виявилися звичайнісінькими трамвайними хамами, тому «їхній клуб» покидає наш коридор. І невідомо, як складеться наша доля.

Коридор спорожнів, але «наш клуб» ще довго нагадував нам про своє існування гидотними телефонними дзвінками.

Я розповів вам цю історію зовсім не для засудження тих людей. Аналіз цієї історії важливий, тому що аудиторія – це складна спільнота, і слід знати, як себе з нею поводити.

Отже, ви вийшли в етер. Як і будь-яке нове обличчя, ви викликаєте нову хвилю уваги. Вона просто накочується на вас, тому що, як я писав раніше, аудиторія постійно прагне чогось нового. І це природно.

Якщо головний редактор не піклується про те, щоби в етері відбувалися зміни, приходить природна втома аудиторії. Навіть якщо ви усі розуми поїли, кількість розуму буде невпинно зменшуватися, якщо ви не будете змінювати свою програму.

Я часто даю інтерв’ю на инших радіостанціях і конче трапляється дзвінок, де слухач починає говорити, що нарешті в етері цієї радіостанції з’явився справжній журналіст. Він навіть починає жалітися мені на місцевих журналістів, мовляв, вони нудні і дурні. Я відразу перериваю такі дзвінки і різко заявляю, що не допущу, аби аудиторія возносила заїжджого журналіста, принижуючи місцевих. Та все ж, після таких етерів я намагаюся переговорити із місцевим керівництвом, щоб дізнатися, як влаштована сітка етерів і чи не час запровадити у ній зміни.

У відповідь я нерідко чую, що у них все гаразд, сітка стабільна, усе на місцях. В етері усе стабільно уже років зо два.

Я намагаюся пояснити, що стабільність в етері – це початок стагнації. Якщо слухач день у день чує того самого ведучого, у той самий час, якщо ведучий працює довго і слухачі три роки уже знають напам’ять усі його фрази, то будь-яка нова людина буде для них генієм. Не можна в епоху Інтернету і відеокліпів три роки поспіль вести одну і ту ж програму. І провина за таке повністю лягає на керівництво, яке не розуміє психологію сприйняття.

Слухач не винен, він просто природний.

Я даю приклад «Эха», де зміни у сітці і проба себе у нових програмах давно стали правилом. Я нагадую, що чимало знаменитих компаній, таких як Бі-бі-сі, обов’язково ротують своїх співробітників, щоби вони не застоювалися і щоби не було звикання аудиторії.

До слова, якщо ви помітили, що занадто довго ведете ту саму програму, знайте – кінець близький. Спробуйте м’яко переконати керівництво поставити вас на иншу програму або проведіть кардинальні зміни у структурі старої. Делікатно розтлумачте, що за п’ять років, коли ви незмінно вели цю програму, ви просто втомилися від неї. Що, врешті-решт, ви стали на п’ять років старші і хотіли б говорити з аудиторією иншою мовою і на иншому матеріалі. Якщо вам підуть назустріч – вам поталанило. Якщо ж категорично відмовляють, посилаючись на вашу геніальність саме у цій програмі, чемно подякуйте і починайте, тихцем, шукати нове місце праці, тому що коли врешті керівництво погляне на ваші рейтинги і побачить, що вони тяжіють до нуля, то винним у цьому будете саме ви. Дурне керівництво ніколи не визнає своєї провини.

Однак, продовжимо.

Отже, ви в етері, ваше керівництво адекватне, ви міняєте програми, не набридаючи собі самому і аудиторії, і тому сподіваєтесь бути вічним усезагальним улюбленцем етеру.

І не надійтесь.

Навіть у такому випадку усі ваші слівця, жарти і звороти, якими так захоплювалися першого дня, на тисяча перший день будуть працювати супроти вас. Ви не встигатимете промовити слово, як аудиторія буде скандувати те слово замість вас.

Але і це ще не все.

Пам’ятайте, що вас давно приватизували без вашої згоди.

Окрім того, що аудиторія переконана, що ви працюєте особисто для них, а тому повинні без ремствувань вислуховувати усі їхні вказівки, вона вважає, що ви працюєте на їхні гроші.

Нам постійно телефонують і ображаються, чому ми дозволяємо собі те чи инше, адже ми працюємо на їхні податки. Ми терпляче пояснюємо, що ми приватна радіостанція і працюємо на гроші від реклами. «Цього не може бути, це неподобство» – викрикує аудиторія і ображається ще більше, оскільки завалилася остання причина, через яку ми мусили бути чемними.

Кожен слухач чи глядач у чомусь фахівець, а ви дилетант, тому аж ніяк не може влаштувати усіх те, що ви говорите.

Вони вважають, що вартувало поставити инше, більш точне запитання. І тема передач сформульована вкрай погано, можна було і ліпше. Треба було запросити иншого гостя, цей геть нецікавий.

Якщо ви мовчите, а говорить здебільшого гість, то ви поганий, тому що не заперечуєте йому. Якщо ж ви заперечуєте і ставите уточнюючі запитання – ви поганий, бо заважаєте йому говорити, а аудиторія хоче слухати його, а не вас.

Взагалі-то аудиторія ліпше, ніж ви, провела б усі ваші програми, тільки от діти, дружина і вечірнє пиво не дають здійснити цю логічну заміну.

Я сиджу в етері, і на екрані комп’ютера біжать повідомлення, де мене сварять, критикують і ображають. Повідомлення починаються у момент початку етеру, а закінчуються задовго після його завершення, і прокляття на мою адресу читає уже наступний ведучий. А коли я тільки сідаю в етер, то читаю образи і зауваження на адресу попереднього нещасного колеги.

Неадекватність аудиторії доходить до абсурду.

Якось, у час етеру на Америку для однієї російськомовної радіостанції, мене образив радіослухач. Моє правило – працювати без етерного редактора, тому я просто попередив його, щоби він більше того не робив. Але обурення радіослухача самим моїм існуванням було настільки великим, що наступного разу він знову зателефонував і образив мене. Так тривало кілька разів. Той радіослухач упивався своєю безкарністю, тому що він був у Нью-Йорку, а я у Москві, і йому здавалося, що я нічого не зможу з ним зробити. Звісно, одразу ж після його дзвінка телефонували инші слухачі і просили пробачення за нього. Але це займало купу часу, який я міг би витратити на обговорення більш корисних речей. Етер «гнав порожняк».

Я вигадав, як йому помститися.

На екрані мого комп’ютера був визначник номера, І коли наступного разу він зателефонував і знову образив мене, я сказав, що не буду займатися його вихованням, а зроблю так, щоби його виховували инші. Після чого я оголосив його телефон і попросив, щоби инші радіослухачі зателефонували не мені, а йому, і пояснили, що так поводити себе недобре.

Слухачі, мабуть, насправді йому зателефонували, тому що його дзвінки негайно припинилися.

Але перемогу я святкував завчасно.

Увечері того ж дня до мене зателефонував директор радіостанції і повідомив, що у нього неприємності. Той слухач подзвонив йому і повідомив, що подаватиме на радіостанцію до суду.

Я був вражений. Людина, яка не раз ображала мене у прямому етері, збирається подавати до суду? І це тоді, коли існують записи програми із його голосом, і встановити, що ті свинства говорив власне він, зовсім не важко?

Саме так, підтвердив директор, але він збирається подати до суду із зовсім иншого приводу. Справа у тім, що я повідомив в етері його номер телефону, а це вважається порушенням закону. Це його приватна інформація, здобута і розголошена без його згоди. Він пенсіонер, йому нічим зайнятися, і тому він легко витратить час на те, щоби здерти з радіостанції кілька тисяч доларів.

Я запитав, а як же образи? Директор відповів, що, відповідно до закону, етер – це громадський майданчик, де кожен може говорити, що йому заманеться. Забороняти говорити людині те, що вона хоче – це порушення демократії і свободи. Понад те, адже це саме я запропонував людям телефонувати у прямий етер. А від попереднього прослуховування дзвінків я сам відмовився.

Я запитав, що ж ми можемо зробити. Директор пояснив, що він уже зателефонував до пенсіонера і попередив, що ми вийдемо із зустрічним позовом, тому що він порушив инший закон – він вимовляв нелітературні слова в етері, що образило инших радіослухачів і завдало їм моральних збитків. І вони готові виступити із зустрічним позовом до пенсіонера.

Пенсіонер злякався і принишк, а ми почали міркувати, як нам убезпечитися від подібних випадків. І придумали.

Була розроблена легка комп’ютерна програма, яка давала змогу маркувати підозрілих радіослухачів. При першому дзвінку такого собі пенсіонера визначається його номер, ви натискаєте кнопку, і наступного разу його номер світиться червоним кольором. А далі ви вже самі вирішуєте, брати цей дзвінок чи ні. Ця система усе поставила на свої місця, і я почав легко орієнтуватися у потоці дзвінків. Якщо людина позначена червоним, значить вона, можливо, з иншим ведучим у зовсім иншій передачі, вела себе неетично, про що мене попереджають. Якщо ж пенсіонер усвідомив, що не мав рації, то червоний колір можна зняти.

Згодом ми навіть удосконалили цю програму. Справа у тім, що у нас з’явилася инша проблема – образи ведучих через SMS. На екрані комп’ютера паралельно із відповідями на запитання вікторини, загальними коментарями і запитаннями до гостей йшов безупинний потік образ. Це не дивно, адже у Москві проживає до 12 мільйонів мешканців, а «Эхо Москвы» одночасно слухає два мільйони. Навіть якщо частка бажаючих образити ведучого становить долі відсотка, то цієї цифри достатньо, аби зіпсувати йому робочий день. Треба було вигадати систему, при якій ведучий міг спокійно працювати.

Допоміг технічний прогрес. Нова опція комп’ютерної програми дає змогу ведучому, який побачив образу, один раз натиснути на кнопку і більше ніколи не бачити цієї людини: програма вносить її у чорний перелік і при наступному SMS її повідомлення узагалі не висвітлюється на екрані, потрапляючи у спеціальний розділ, помічений пульсуючим цвинтарним хрестом.

Перед написанням цього розділу я відвідав той цвинтар. Там лежить близько п’ятисот негідників. Вони пишуть свої свинства, витрачають гроші, але не знають, що їх ніхто не читає.

І це чудово. Хай лежать з миром.

Щоправда, деякі із них не хочуть спокійно лежати. Вони купують додатковий телефон, у якому відключають визначник номера і таким чином знову з’являються на екрані. У кожній справі є свої маніяки і на то нема ради.

Деякі із читачів можуть здивуватися, чому я присвячую стільки місця описам таких випадків. Відповідь проста: тому що це правда, тому що мої колеги билися в істериці після деяких етерів. Тому що тебе можуть образити за національною чи релігійною ознакою. Тому що, як у хорошому трилері, ти починаєш етер, але думаєш не про гостя, а про те, де твій мучитель, і коли саме він розпочне чергову серію знущань з тебе.

Так, ти сидиш у красивому офісі, унизу три охоронці, які нікого не пускають у будівлю, праворуч від тебе горнятко ароматної кави, а навпроти – гість, якого ти місяць благав прийти на етер. Але перед тобою телефон і екран комп’ютера, які, оминувши усі охорони, пускають абсолютно усіх особисто до тебе. І це було твоїм рішенням.

Щодо рішення точиться чимало суперечок. Инколи ми запитуємо себе: чи не час посадити редактора, який буде відслуховувати дзвінки. І наше життя стане спокійним і приємним.

Не стане. Холодний аналіз свідчить, що мінусів при такому рішенні більше, аніж плюсів.

Редактор на телефоні – це своєрідний цензор твого етеру. Через тиждень після початку своєї роботи він буде відбирати слухачів за своїми принципами, які, безумовно, не будуть співпадати із вашими. Инколи вам взагалі не захочеться приймати дзвінки, але тоді постає логічне запитання, за що він у той час отримуватиме платню.

Не варто легковажити і винахідливістю етерних маніяків. Деякі із них благородними голосами пояснюють редактору, що вони хочуть поставити запитання по темі. Редактор не вірить і просить сказати запитання. Етерний маніяк говорить, що хоче запитати, як саме висаджувати хризантеми. Або скільки конкретно коштує поїздка на Ніагарський водоспад, якщо летіти першим класом. Його пускають в етер і він ричить козлом, чого, власне, і домагався.

Бажання обезсмертити свою глупоту в етері дуже стійке, а винахідливість – бездонна.

Ви знімаєте слухавку, а в етері тиша або тріск, або хтось квакає.

Инколи вам пускають з плеєра ваш же голос тижневої давнини.

Хтось декламує вірші.

Телефонують члени релігійних сект, які вас благословляють.

Майже два роки поспіль нас тероризував кретин, який телефонував в етер і нормальним голосом відповідав на запитання або давав розумні коментарі. Але наприкінці коментаря він переходив на регіт і називався звичним кодовим іменем, щоби ми зрозуміли, що це саме він. Потім на рік він щез, а тепер виліз знову.

Боротися з маніяками неможливо ані у житті, ані у етері. Якщо їх викоренити, то у кіно пропаде жанр трилера, а у ведучих передач не буде приводу просити підвищення платні у зв’язку з важким моральним становищем.

З иншого боку, їхня присутність дає змогу сподіватися, що з’явиться фільм «Мовчання ведучих», де Джуді Фостер зіграє молоду радіожурналістку, а сер Ентоні Гопкінс – маніяка, який тероризує ведучих етеру і ласує мозком головних редакторів радіостанцій.

До слова, про головних редакторів. Олексій Вєнєдіктов, головний редактор «Эха Москвы», якого я часто згадую у цій книзі, якось запропонував психологічне вирішення цього питання. Він сказав, що треба для себе вважати, що ти отримуєш частину платні за етер, а частину – за етерних маніяків. Це схоже на жарт, але насправді ним не є. Будь-який фах має свій рівень ризику, і це відображається на платні. Я вже не кажу про космонавтів, льотчиків чи підводників. Згадайте, я писав про те, що небезпечно сідати за кермо власного автомобіля. Чому ж фах журналіста повинен бути цілком позбавлений незручностей?

Гадаю, що коли обумовлюється платня льотчика, то йому кажуть: «Ось вам десять тисяч за те, що ви управляєте літаком, а ще три – за небезпечність фаху». І це правильно, хоча небезпеку фаху навряд чи можна виміряти конкретною сумою. Вам просто оголошують платню, до якої входять усі професійні затрати.

Я переконаний, що журналіст повинен ставитися до своєї платні саме так. Він повинен розуміти, що усі незручності його фаху є його складовою частиною. Їх неможливо усунути і вони доставляються одним пакетом. Льотчик не може літати тільки у хорошу погоду. Вона така, яка є. Журналіст має справу із аудиторією. Вона також така, яка є. Намагатися відгородитися від неї, переробити її, стати на шлях маніакального переслідування незадоволених вашим етером – це розтринькування вашого життя.

Водночас, така ваша позиція не повинна бути байдужою для начальства. Ваше керівництво зобов’язане максимально захистити вас усіма можливими технічним засобами, а якщо вам особисто і прямо погрожують, то начальство мусить зв’язатися із владою.

Не варто ставитися до цього, як до дрібнички. Якщо ви повідомили начальству, що ваша робота практично паралізована, а ви відчуваєте небезпеку, а у відповідь почули іронічне: «Та ну, перестань, старий, що за бздура. Кому ти потрібен?», знайте: від тієї миті ви насправді у реальній небезпеці. Декому ви потрібні, і, можливо, час шукати нове місце праці. Це означає, що ваш начальник не розуміє, що маніяки не завжди обмежуються телефонними погрозами і невеликим букетиком квітів.

Тепер спробуємо сформулювати певні висновки. Ми розіб’ємо їх на дві частини. Перша частина – критична.

Аудиторія занадто велика і різноманітна, аби бути одностайною.

Якщо частина аудиторії переконала вас щось змінити у ваших етерах, то инша частина може мати зовсім иншу думку щодо того.

Тому важливо пам’ятати, що тільки ви є автором вашого етеру.

У час передачі аудиторія повинна розуміти свою роль у вашому етері. Ця роль повинна бути визначена вами на початку етеру, щоб аудиторія чітко усвідомлювала правила гри.

Ви повинні також чітко слідкувати за виконанням цієї ролі, відсікаючи від етеру тих, хто намагається використати його у своїх цілях.

Не намагайтеся загравати із аудиторією. Вона гостро відчуває вашу невпевненість і спробує це використати.

Не намагайтеся домагатися любові аудиторії. Закладіть собі її первинну неприязнь, тому що частина аудиторії не любить вас особисто, а частина не любить те, що ви, на її думку, отримуєте занадто багато грошей, хоча і невідомо, скільки конкретно. Вашу роботу вони не вважають роботою. І обидві ті частини безумовно вважають, що виконали б її набагато ліпше, ніж ви.

Не вишукуйте з-посеред аудиторії улюбленців. Пам’ятайте, вони будуть говорити вам приємні слова, поки ви їм уперше не заперечите. Переривайте похвали вам в етері. Ніколи, за жодних обставин не коментуйте образи на свою адресу в етері, навіть якщо у вас є дотепна відповідь. Пам’ятайте, етерний маніяк прагне будь-якої вашої реакції, і тільки ваша повна байдужість і відсутність будь-якого коментаря захистить вас від його подальших дзвінків. Мовчки покладіть слухавку і прийміть наступний дзвінок. І маніяк відстане від вас, але зовсім не тому, що він щось усвідомив. Він просто піде шукати иншу, більш нервову жертву.

Не визначайте публічно того, кому ви віддаєте перевагу. Звісно, серед вашої аудиторії будуть люди, які розумітимуть вас ліпше, ніж инші, які поважають вас і допомагають своєю участю у програмах. Не підкреслюйте в етері позитивне ставлення до них, це викличе ревниву реакцію решти аудиторії. І хоча їй наплювати на вашу передачу, вона все ж образиться.

Дуже обережно ставтеся до усіх творчих порад. Їхня кінцева мета – змінити вас. Пам’ятайте, що ваші справжні поціновувачі люблять вас за вашу індивідуальність і несхожість до инших. Вас навіть на роботу взяли саме за вашу індивідуальність. Ви не зможете їхати чужими рейками. Робити зауваження і давати пропозиції вам може тільки ваш головний редактор, тільки у дружньому тоні, і тільки за зачиненими дверима. Якщо двері зачинені, то мета розмови – поліпшити вашу передачу, якщо ж він на вас кричить при всіх, він просто хоче вас принизити. Якщо це повторюється двічі, починайте шукати нове місце роботи, тому що ваш начальник також маніяк.

До речі, моя дружина любить дивитися фільми з Робертом Редфордом. Він їй подобається не менше, ніж її теперішній улюбленець Джордж Клуні. Але якщо Клуні для дружини – це гламурна досконалість, то Редфорд – досконалість акторська. Я не розумію, як один і той самий фільм можна дивитися раз на тиждень. Але дружина спокійно ставить наш улюблений фільми Сіднея Поллака «Три дні кондора» і уважно дивиться на екран. При цьому її очі наповнюють сльози. Якось я спробував розібратися у природі тих сліз. Оскільки дружина любить переглядати усі фільми з Редфордом, то поле моїх досліджень було доволі широким. Я зауважив, що у деяких місцях геніального фільму Джорджа Роя Хілла «Афера» моя дружина, уважно дивлячись на Редфорда, щось шепоче. Я почав розгадувати, що б то могли бути за слова. До голови приходили усілякі логічні фрази: «Красеню, чому я у свій час не зустріла тебе!?» Або: «Як я могла повірити своєму бовдуру, вийти за нього заміж і змарнувати своє життя?! Чому я не була у час твоїх зйомок у Голівуді!?»

Найцікавіше, що поруч з нею сиділа моя теща, яка також щось шепотіла. Якщо це також були слова кохання, то я уже мало розумів, на що ж розраховувала вона. Адже якщо моя дружина могла, як мінімум, повозити Редфорда на своєму спортивному «Мерседесі», то теща могла його потішити винятково своїми спогадами, як вона їхала кінною упряжкою у час війни Півночі і Півдня.

Одним словом, мені страшенно закортіло дізнатися таємницю того шепотіння.

Я підкрався до них у темряві, ховаючись за кутами меблів. Мені до смерті хотілося дізнатися, які ж слова кохання і обожнення до Редфорда шепочуть ці дві жінки, які, помилково, одночасно перебувають у моєму домі.

І ось що я почув.

– Ти уявляєш, що він сказав?! – здивовано спиталася теща, дивлячись на екран.

– Неподобство, – прошепотіла дружина, – як на мене, то йому загрожує небезпека.

І відповз від крісла заспокоєним. Вони переглядали той фільм усоте, як уперше. Мені нічого не загрожувало.

Я укотре переконався, що жіночу пам’ять можна порівняти до пам’яті золотої рибки в акваріумі, яка плаває кругами, бо не пам’ятає, що щойно тут пропливала.

Єдине, що ці дві жінки пам’ятають добре – це те, що я обіцяв їм перед весіллям.

Вам, звісно ж, цікаво, чому я пригадав геніальний фільм «Афера». Тому ми повинні згадати, що існує ще одна небезпечна порода етерних маніяків, які пропонують ведучому зіграти власне у цю гру, в аферу.

Їхня забава – дезінформація, і вона ретельно спланована. Потрібні фантастична майстерність і двадцятикратна перевірка, аби не виставити свій ЗМІ на посміховисько.

Ось показовий приклад.

У квітні 2008 року чимало російських ЗМІ упродовж двох днів отримали із різних джерел офіційні листи про ріст цін на металопродукцію. Оскільки ціни росли на все, то тим листам можна було повірити.

Листи були скеровані у різні інстанції і були написані так, що у їхній вірогідності годі було сумніватися. Скажімо, один лист від імені асоціації автовиробників Росії був адресований віце-прем’єру уряду. У ньому був заклик запровадити експортне мито на сталь для стримування внутрішніх цін.

У той же день прийшов ще один фальшивий лист від імені Асоціації енергоменеджерів Росії, у якому, цілком справедливо, до речі, стверджувалося, що ріст цін на метал – це загроза енергетичній безпеці, оскільки високі ціни можуть зірвати плати будівництва нових генеруючих потужностей.

Ще один фальшивий лист був від імені Російської спілки будівельників.

Далі – ще більше. З’явився лист «Прем'єр-міністру від Міжнародної спілки металургів». У ньому також були логічні вимоги підвищити експортне мито.

Почалося розслідування. З’ясувалося, що листи розсилалися із спеціально зареєстрованих доменів, що були схожими на домени справжніх організацій.

Коли зазирнули у реєстраційні документи тих доменів, то з’ясувалося, що там вказаний телефон, який ніколи не відповідає.

Звичайно, можна замислитися над причинами тієї дивної історії.

Можна припустити, що є людина, яка щиро вважає, що ріст цін на метал – це серйозний удар по економіці. І, цілком логічно, ця людина вважає, що підвищення експортного мита – реальний шлях до порятунку.

Звісно, можна замислитися і про те, чому ця людина вибрала такий дивний шлях привертання уваги до цієї проблеми.

Можливо, вона фахівець – металург або економіст, який хоче таким чином спровокувати дискусію.

Можливо, це божевільний.

Врешті-решт, це уже не ваша проблема, а проблема поліції чи психіатрів.

Важливе инше. Коли з’явилися ті листи, ви не поспішали і зателефонували до тих організацій із питанням, чи відсилали вони подібні мейли.

Ви вирішили перевірити, оскільки розумієте – через Інтернет можна надіслати будь-яку підробку. Адже ви одразу помітили, що лист не на офіційному бланку. І хоча офіційний бланк малюється за три хвилини у «фотошопі», вашу чутливу душу, готову до різних піар-провокацій, збентежило те, що такі важливі повідомлення надіслані простим мейлом.

Якщо ж ви цього не зробили, то, як і усі инші, ви дали це як головну новину. Ви попросили прокоментувати ці звернення провідних економістів, які повірили уже вам. Ви збудували «великі плани», а увечері на ваше прохання буде спеціальна програма, присвячена неминучій кризі у металургійній промисловості.

Але на вас чекає удар – до середини дня приходять спростування з усіх міністерств. Вони заявляють, що усі листи – брехня, і запитують, чому ваш ЗМІ влаштував паніку, не перевіривши інформацію.

І ось уже ви стоїте у кабінеті головного редактора і вислуховуєте останнє попередження про вашу професійну невідповідність.

Пам’ятайте, що це може статися із кожним, у будь-які день і мить. Причому, чим більш сенсаційною і гарячою є новина, чим більше ви горите бажанням подати її в етер першим, тим більш вірогідно, що це «вірус». Тим уважніше ви повинні перевірити цю новину, мінімум, у двох джерелах.

Усього кілька хвилин – і ваша кар’єра врятована.

Адже зробити це нескладно: достатньо зателефонувати двом-трьом фахівцям щодо тієї новини або до прес-служби міністерства і попросити у них коментар. І тут з’ясується, що у прес-службі про це нічого не знають, а спеціалісти взагалі вважають, що кризою і не пахне.

І ще. Ніколи без перевірки не приймайте на віру те, що вам повідомляють у прямому етері. Я кілька разів попадався. Мені повідомляли про пожежі і криваві аварії, яких не було.

У час президентських виборів мені телефонували і називали фальшиві цифри екзитполів.

У час футбольних матчів, щоби не відволікатися від гостя, але і не втрачати футбольну аудиторію, я просив повідомляти мені зміни у рахунку. Половина повідомлень були брехливими, а рахунок взагалі протилежний.

Пам’ятайте, дезінформація нещасного ведучого, зашарпаного прямим етером, це захоплююча народна забава. І вам таки доведеться грати за тими правилами, перевіряючи будь-яку новину і промовляючи фразу: «Дякую за дзвінок. Я передам вашу інформацію у службу новин». А для перевірки футбольного рахунку треба поставити у студії телевізійний монітор.

Один мій приятель, ведучий популярної програми, став жертвою флешмоба – спланованого розіграшу користувачів Інтернету. У нього під час нічного етеру на екран посунула лавина повідомлень, що буцімто щойно в аварії загинув відомий поп-співак. Побачивши десятки повідомлень від різних людей, що посилалися на різні джерела, мій друг повірив у це і присвятив увесь свій етер нещасній жертві аварії. Він ставив пісні цього співака, виголосив сповнену почуттів промову у його пам’ять і почав приймати меморіальні дзвінки. Він не знав, що дзвінки також організовані.

Телефонували лжесвідки, які повідомляли, що вони стоять на місці аварії, а голова співака лежить на дорозі, окремо від тіла. І що у неї дивний вираз обличчя.

Инші стверджували, що поруч із співаком лежить красива блондинка, але не його дружина.

Треті говорили, що поруч із тілом знайшли погрозливого листа від його продюсера, і що слідчі уже поїхали його арештовувати.

Четверті інформували, що із машини пропав кейс співака, у якому було двісті тисяч доларів і майстер нового альбому, щойно записаного у Лос-Анджелесі.

Увесь жах полягав утому, що аудиторія, яка не була частиною тієї змови, також піддалася цьому розіграшу, тому що не могла повірити, що така велика кількість слухачів може говорити неправду. А служба новин на цій музичній радіостанції уночі не працювала.

Закінчилося усе закономірно: о третій годині ночі на радіостанцію увірвався живий співак, який ледь не побився із мої другом, причому поруч із ним стояла блондинка, але не його дружина.

А на ранок над нещасним ведучим реготало усе місто.

Важливо зрозуміти, що позбутися таких неприємностей так само неможливо, як позбутися вірусів.

Але віруси тренують організм. Тому вознесемо подяку аудиторії за те, що вона є, подивимося на неї з иншого боку і спробуємо сформулювати правильне до неї ставлення:

Пам’ятайте, що аудиторія – це природна частина вашого етеру.

Якщо ви боїтеся прямого етеру, то не ведіть його.

Пам’ятайте, що аудиторія буде цінувати вас тільки у випадку, коли буде за що. Ваші етери повинні бути змістовні. Те, що ви сидите біля мікрофону, не дає вам жодних переваг.

Аудиторія любить господаря. Вона повинна відчувати у вас впевнену людину, яка осмислено і зрозуміло викладає аудиторії правила гри у вашій програмі.

Як би ви не вели етер, у вас обов’язково будуть ті, хто слухає вас постійно. Дайте їм зрозуміти, що ви цінуєте їх участь в етері.

Ми уже говорили, що серед аудиторії багато фахівців з різних галузей. Багато з них значно ліпше, аніж ви, можуть розкрити тему програми, адже ми з вами з’ясували, що ви маєте право бути дилетантом. Попросіть експертів телефонувати і додавати важливі деталі. Це спрацьовує беззастережно. Ви навіть не можете собі уявити, наскільки більш сенсовним стає етер, якщо він твориться колективно.

Пам’ятайте, що аудиторія не хоче бути пасивною. Вона звикла до блогів і форумів. Їй подобаються ваші етери, але якщо ви будете її повністю ігнорувати, вона піде геть. Обов’язково читайте бодай пару повідомлень від аудиторії, підкреслюйте її важливість для розкриття теми вашої програми. Аудиторія потребує самовираження, і забезпечити його – ваш обов’язок.

Не поспішайте робити висновки щодо того, хто телефонує. Можливо, ви просто не зовсім розумієте, що відбувається.

Останній пункт вимагає пояснення.

Якось, на початку кар’єри, я вів етер. Було багато дзвінків, і, звичайно, як завжди, були дзвінки не по темі. Були і такі дзвінки, про які я уже згадував: у слухавці мовчали, шипіли, грала музика і гавкав пес.

Черговий дзвінок роздратував мене остаточно: коли я увімкнув лінію, голос-робот прогугнявив, що хоче висловити свою думку.

Я розлютився і твердо порадив любителю Айзека Азімова йти геть, на свою далеку зірку. Але робот додзвонився до мене знову. Як мені здалося, у нього перегрілися мікросхем, і він із ще більшим гудінням, почав знову вимагати слова.

Я знову виключив його і сказав, що вимагаю припинити ці ідіотські штучки і перевантажити операційну систему. Таке, сказав я, часто допомагає.

Робот перестав телефонувати, і я спокійно довів етер до кінця.

Після етеру до мене підійшов мій колега, відвів мене убік і запитав, чи я знаю, що буває, якщо у людини, в силу діагнозу, вирізають голосові зв’язки?

Я відповів, що не зустрічався із чимось подібним.

Він пояснив, що у таких випадках людина прикладає до горла електричний вібратор. Він, вібруючи, коливає стінки горла, людина говорить і її можна чути, тільки голос буде не як у людини, а як у робота.

Я зрозумів, що зганьбився.

У наступній програмі я вибачився перед тією людиною. Я сказав, що ніколи не зустрічався із подібними випадками, і що відчуваю свою велику провину. І якщо ця людина зателефонує наступного разу, я обов’язково дам їй слово.

Звичайно, мене можна вибачити, адже я не знав, що насправді відбувалося. Але чи можна простити? Гадаю, що людина, яка сидить в етері, повинна бути готова до усього і не допускати подібних промахів.

Однак, слід твердо пам’ятати, що ведучий ніколи не повинен лягати під аудиторію, як би аудиторія того не вимагала.

Таким прикладом я вважаю історію, яку мені розповів мій колега Сакен Аймурзаєв. Це трапилося, коли він був ще початківцем і не знав усю аудиторію за іменами і прізвищами, а саме цього аудиторія дуже хоче.

Якось він вів етер, в якому йшлося про літературу. Надійшов час телефонних дзвінків.

Раптом зателефонував чоловік, який сказав, що не встиг додзвонитися минулої передачі, тому телефонує зараз. Але йому байдуже. Тому що його хвилює політика і він хоче висловити свою думку про президента і розповісти власний рецепт, як поліпшити життя народу.

Для Сакена такий дзвінок не був першим, адже у кожну наступну передачу телефонують ті, хто не встиг додзвонитися у попередню. Їм начхати, що той гість уже пішов, а новий нічого не може відповісти на тему висаджування фіолетових троянд у середній смузі, тому що прийшов розповісти про падіння армії Роммеля у Другій світовій війні.

Тому єдиний вихід – негайно, не коментуючи, скидати такі дзвінки і йти далі. Мій колега так і вчинив. Але той чоловік додзвонився знову, і Сакен знову поклав слухавку.

Зазвичай така поведінка ведучого гаряче підтримується аудиторією. Вона щаслива, що скинули когось иншого. Це означає, що більше місця в етері для решти.

Однак, у цьому випадку звичний егоїзм аудиторії розсіявся, як туман. На екран посипалися десятки повідомлень, у яких Сакена звинувачували у черствості і бездушності.

Автоматично, надалі не розуміючи, у чім справа, Сакен прийняв дзвінок. Жінка на тому кінці дроту сказала Сакену, що той повинен вибачитися.

– За що? – спантеличено спитав нещасний ведучий.

– За те, що ви не дали сказати тому, хто телефонував, – суворо відповіла жінка.

– А чому він повинен говорити не по темі?! – здивувався Сакен.

– Тому що він сліпий! – оголосила жінка. – Ви повинні йти йому назустріч.

І тоді жінка пояснила, що цього слухача усі знають. Виявляється, він великий друг радіостанції і слухає її цілодобово, тому що не бачить. Він знає усіх ведучих і телефонує у всі програми. Таких, підсумувала жінка, слід цінувати і берегти.

– Добре, – запропонував Сакен. – давайте, я йому зараз зателефоную. Я виведу його в етер, і нехай п’ять хвилин говорить, про що хоче.

– Навіщо, – натомість здивувалася жінка, – у вас уже зовсім инша тема, та й хто йому відповість?

– Ніхто, – відповів мій колега. – Але ж ви говорите, що таких слід берегти. Можливо, він сидить зараз із серцевим нападом.

– Немає ніякого нападу, – раптом злісно промовила жінка. – Він здоровий, як віл. Це усі знають. Навіщо йому дзвонити!

– Так що ж мені робити? – добивав телефонну даму Сакен.

– Не бути хамом! – вигукнула жінка і кинула слухавку.

Це типове закінчення подібної дискусії. Відомо, що коли той, хто телефонує, порушує усі правила, говорить дурниці, відповідає не до ладу, він наприкінці розмови зазвичай називає ведучого хамом і кидає слухавку.

Це схоже на те, коли вам телефонують о третій ночі і запитують, коли буде останній сеанс фільму. Ви спросоння відповідаєте, що це не кінотеатр. Тоді замість вибачень вас обматюкають і кинуть слухавку.

Я дуже розумію таких людей. Комусь, особливо комусь нетверезому, конче потрібно, щоб останнє слово було за ним. Що поробиш, коли йому дуже хочеться у кіно, а ви тут спите.

Раніше такі телефонні дзвінки залишалися безкарними. Але Господь дарував пастві визначники номерів. Якщо уже мене розбудили, то я йду до кухні і готую собі велику склянку свіжого соку. Я готую його не поспішаючи, тому що у святій справі поспіху бути не може. Перечекавши приблизно хвилин тридцять, поки людина, яка мені телефонувала, за моїми розрахунками уже сидить у залі і дивиться кіно, я телефоную на його номер і виманюю його із зали обіцянками термінового повідомлення. І коли він, наступаючи на ноги і протискуючись крізь ряд, виповзає із зали, я бажаю йому щасливого перегляду. Він починає з’ясовувати, хто ж це телефонує. Я чемно пояснюю, що це той, кого він розбудив. І оскільки він мене уже розбудив, то я прошу коротко розповісти мені, про що йдеться у фільмі. Він голосно проклинає усе на світі і біжить до зали, де вже пропустив чималенький шматок фільму. Шпортаючись через ноги глядачів, він шукає своє загублене місце і потім пів фільму намагається з’ясувати у своєї подружки, хто ж кого убив.

Я повільно допиваю корисний помаранчевий сік і солодко засинаю із почуттям реалізованої помсти.

Звісно, той, хто читає цей розділ, може спитати: невже аудиторія усуціль складається із йолопів?

Звичайно ж, ні! Одначе, слід врахувати, що більшість аудиторії, яка цінить те, що ви робите, взагалі вам не телефонує. Вони не вважають це потрібним.

Телефонують, зазвичай, вільні від роботи і ті, хто стоїть у корках на дорозі. Телефонують старші люди, від яких уже вивтікали діти і їм нема кого виховувати. Телефонують фанати і етерні маніяки.

У час будь-якого етеру вам конче зателефонує маса малосимпатичних людей. Але, і це дуже важливо, ніколи не переносьте на усю аудиторію своє роздратування від дзвінків неприємних поодиноких слухачів. Це принесе вам приємні несподіванки.

Хочу навести приклад правильного, на мій погляд, ставлення до аудиторії.

Якось я вів етер із заступником мера. Етер обіцяв бути нудним, як і тема: заміна старих, негарних сміттярок на нові. Я не уперше вів етер із заступником мера, і тому знав кожне слово наперед. Він скаже, що це велика перемога мерії, що контейнери виготовляли у Японії, і що віднині Москва буде найчистішим містом світу.

– Розкажіть нам про нові контейнери, – сказав я, маскуючи позіхання.

– По перше, я хочу сказати, що це велика перемога мерії, – бадьоро почав гість. – Ми довго чекали, поки у Голандії виготовлять ці контейнери. Тепер їх надіслали кораблем і уже розвозять по районах міста.

– І що буде тепер зі сміттям? – запитав я, мріючи про пенсію.

– А його не буде, – радісно сказав замісник мера. – Обіцяю вам, що через рік наше місто стане найчистішим містом світу.

– Гаразд, – зловтішно сказав я, – тепер послухаємо дзвінки радіослухачів.

Я знав, що зараз буде. Я віддавав його на розтерзання аудиторії.

Зараз вони його розірвуть, і це буде моєю солодкою помстою за марно згаяні пів години мого життя.

– Алло, ви мене чуєте? – прозвучало у телефоні.

– Чуємо, сказав я. – Назвіться і поставте своє запитання.

– Хвилиночку, – сказав голос, – я уже у прямому етері?

– Так, – роздратовано сказав я. – Ставте запитання!

– У мене немає запитання, – сказав голос.

– А чому у вас його немає?

– Тому що я не знаю, хто у вас в етері. І взагалі, я телефоную з иншого приводу.

– Я заступник мера, – сказав заступник мера. – Ми розмовляємо про нові контейнери для сміття. Вони незабаром будуть і у вашому дворі.

– Яка нецікава тема, – розчаровано сказав голос.

– Чому нецікава? – образився заступник мера. – дуже цікава. Чи знаєте ви, що ми замовляли їх у Голандії? У них автоматична кришка.

– Зараз мені це байдуже, – сказав голос. – Я вам телефоную сьогодні цілий день. Я, врешті, додзвонився. А ви хочете, щоб я говорив про сміття?

– А про що ви хочете говорити? – запитав заступник мера. – Якщо про ями на дорогах, то це не до мене.

– Є більш цікава тема, – радісно сказав голос. – Сьогодні мені виповнилося вісімдесят років!

– Вітаємо, – обережно промовив гість із мерії. – Якщо ви з приводу муніципального житла, то це також не до мене.

– Я не хочу муніципального житла, – ще більш радісно промовив голос. – Я хочу в етері заспівати пісню.

– Послухайте! – почав я, – у нас инша тема. Почекайте на иншу програму.

У слухавці хмикнули.

– Ви вважаєте, що у моєму віці я буду чогось чекати?!

Я побагровів, але заступник мера зупинив мене жестом.

– А що ви хочете проспівати? – запитав він.

– Російський романс, – сказав ювіляр. – Можна?

Заступник мера запитально поглянув на мене.

– Співайте, – сказав я, зітхаючи. Мені уже було байдуже.

У телефоні загуркотіло.

– Акомпанує дружина, ми з нею разом уже п’ятдесят років! – вигукнув голос десь здалеку. Було зрозуміло, що телефон не дотягував до інструмента.

Прозвучав акорд, і голос заспівав «Очі чорні». Потім до голосу приєднався инший, голос дружини.

Я дивився на заступника мера. Він посміхався.

Голоси у телефоні проспівали усі куплети і приспіви з пришвидшенням, і наприкінці крикнули «Е-ех!»

– Ну що, було чутно? – запитав голос. – Ми майже кричали.

– Усе гаразд, – сказав гість із мерії.

– Але ми більше не можемо говорити, сказав голос у слухавці, – ми ідемо до ресторану.

– Ідіть, – дозволив начальник із мерії.

Знову щось загуркотіло і зв’язок перервався.

– Ну що ж, – сказав я кам’яним голосом. – Повернемося до нашого сміття. Так де, кажете, зроблені ваші контейнери? Здається, у Голандії?

– А може, змінимо тему? – сказав гість. – Сміття якось сюди не лягає. Давайте поговоримо про муніципальне житло, хоча це і не моя тема...

Після етеру я стояв у коридорі. Заступник мера із натовпом помічників, уже одягнутий, зупинився біля мене.

– Я, здається, змінив ваш план етеру, – сказав він.

– Не страшно, – відповів я. – Важливо, щоби вам сподобалось. Ви так і не розповіли про свої контейнери.

– Та до біса ті контейнери! – заступник мера махнув рукою. – Вони у мене у печінках сидять. Коштували купу грошей, а накривки тандитні. Ви знаєте, які накривки треба робити для нашого народу, щоб не поламали?

Я кивнув.

– А це добре, коли люди співають у прямому етері, – додав він. – Ми їх зовсім не знаємо, а вони талановиті. Ліпше слухати романс, ніж говорити про сміття, правда ж?

Отож, підведемо ще один підсумок цього розділу.

Звичайно ж, не буває ведучого, якого б не дратувала аудиторія.

Намагайтеся відбирати дзвінки за допомогою технічних засобів: дивіться на код телефону. Намагайтесь приймати дзвінки із инших міст.

Запроваджуйте сучасні телефонні системи. Скажімо, наша телефонна комп’ютерна система влаштована так, що на екрані ми бачимо номер абонента, цифру, яка вказує, скільки разів ця людина уже телефонувала на наш номер, і ще одну цифру, яка показує, скільки разів ми прийняли її дзвінок. За допомогою червоної кнопки можна позначити будь-який телефон червоним кольором, який попередить, що ця людина телефонувала у попередній етер і була не зовсім адекватною. Натиснувши иншу кнопку, червону мітку можна зняти.

Якщо ви обираєте, чий дзвінок прийняти, то намагайтеся дати дорогу людям із невеликою кількістю дзвінків. Це означає, що людину зацікавив саме ваш етер, і ви можете отримати у передачу приємного і розумного співрозмовника. Натомість велика кількість дзвінків поруч із номером свідчить, що вам телефонує маніяк-професіонал, якому, зазвичай, наплювати, на яку передачу він телефонує. І ви йому потрібні винятково для його власного самовираження.

Ніколи не приймайте дзвінки без теми, за принципом «просто потеревенити». Програма одразу піде на укіс, оскільки важко знайти спільну для всіх тему. Така невизначеність підніме з дна усю каламуть, усіх, кому нічого робити і хто проводить час у боротьбі і в забаві з ведучими. Пам’ятайте, у п’ятихвилинному вільному польоті треба чітко визначити тему розмови.

Слід пам’ятати, що відсоток негідників і лайдаків, які телефонують вам в етер, завжди однаковий. Ці люди ніколи не втомлюються, тому що діяти вам на нерви – для них розвага. Коли частина з них із задоволеною посмішкою лягають спати, на зміну їм приходять ті, хто щойно прокинувся. Подолати цих людей неможливо, їх можна тільки розчинити, як каву.

І це не гастрономічний образ.

Не забудьте оголосити тему етеру, і станеться диво – величезна частина цікавої аудиторії почне телефонувати і розчинить у собі нероб. Вони просто не додзвоняться...

І це добре. Слід пам’ятати, що аудиторія велика, а ви один. І тільки ви несете відповідальність за те, що відбувається в етері. Правда, ви ж усе в етері і визначаєте.

Ще раз застерігаю читачів несерйозно сприймати те, що описано вище.

Не слід думати, що проблеми з аудиторією вас оминуть.

Не слід думати, що те, що я описую, неістотне, і на це можна не звертати уваги.

Журналістика завжди квасно-солодка, і я не збираюся вигадувати для неї новий смак.

Згадайте, як ви приходите до крамниці і бачите перемученого покупцями продавця. Ви ще нічого йому не сказали, але він уже дивиться на вас, як на ворога, тому що йому уже сотні разів зіпсували настрій сотні попередніх покупців.

Цей продавець йшов на роботу о сьомій ранку, він слухав спів пташок, і життя видавалося йому прекрасним. Він згадував своїх крихіток-дітей і мріяв купити хлопчику машинку, а дівчинці ляльку.

І ця пастораль була зруйнована злісними тітками і дядьками, які стерли посмішку з його обличчя. Комусь не подобається товар, комусь – погода, а комусь те, що наш продавець забагато посміхається.

Справу зроблено: нашому герою розбили настрій безглуздими претензіями і докорами. І уже він ричить на покупців. А увечері, дуже ймовірно, безпричинно відлупцює своїх нещасних крихіток і доведе до сліз дружину, яка цілий вечір чекала на нього, трепетно виглядаючи у вікно.

І нехай те, що я написав, не здається вам вульгарним кіносценарієм.

Запевняю вас, і це дуже важливо, що робота журналіста нічим не відрізняється від роботи крамниці, пральні чи автомайстерні.

Тому що усе це – сфера обслуговування.

Коли Паваротті потопав у квітах після виконання арії, то напередодні його менеджери не забували виторговувати для нього захмарний гонорар, який відобразився на вартості ваших квитків. Він продавав свій вокал. І я ризикую позбавити вас цнотливої самовпевнености, що якщо ви журналіст, то просто продаєте инший товар, який називається інформацією. І хоча ви не бачите своїх покупців, вони існують.

Це ваша аудиторія.

Навіть якщо ви не приймаєте дзвінки, не відповідаєте на листи і зневажаєте аудиторію, ви існуєте тільки тому, що вона є.

Як ви пам’ятаєте, я вважаю журналістику фахом тільки у тому випадку, якщо ви отримуєте за це гроші. Але звідки ви їх отримуєте?

Зрозуміло, якщо це приватний ЗМІ, то від реклами. А звідки реклама? Від аудиторії. Якщо ваш ЗМІ державний, то гроші йдуть із податків тої ж аудиторії. Тільки їх вам видає держава, оскільки вважає вашу роботу важливою для громадськості.

Вашу продукцію купують, вам за це платять гроші, тому будьте ласкаві, як мінімум, не зневажати тих, хто платить.

Пам’ятайте, ви ніколи не зміните свою аудиторію. Ваша мрія мати по той бік етеру тільки Айнштайнів і Селінджерів так само утопічна, як мрія аудиторії зробити з вас суміш Сократа із покійним Ганді.

Тому, вертаючись до головної теми цього розділу, я смію наполягати: уміння працювати із аудиторією, розуміти принципи спілкування з нею, чуйно розуміти її, і водночас, тримати в узді – це найважливіша складова вашого фаху.

І останнє.

Деколи вам буде здаватися, що це уже межа, край, і ви більше не можете. Якщо таке трапиться, то все ж ніколи не приймайте антидепресанти. Робіть, як я.

Я іду у кабінет шефа, коли його немає. Там, на полиці шафи обов’язково стоїть коньяк. Я наливаю собі одразу пів склянки.

Саму пляшку красти не варто, він може помітити.

Я випиваю коньяк і закусую цукеркою чи чорним шоколадом, також із його запасів. При такій конфігурації випивки і закуски серед аудиторії різко зросте кількість приємних вам людей. У всякому разі, мені так здається.

На нашій радіостанції у Олексія Вєнєдіктова море подарованої випивки, і я увесь час бачу моїх колег, які вислизають із його кабінету, досмоктуючи цукерку. Так що у цій справі я не один.

Инколи Олексій кличе мене до кабінету, міцно зачиняє двері і тихо говорить, що у нього щезає коньяк, але він не знає, кого запідозрити. Я, зазвичай, відповідаю йому, що, як відомо, світ недосконалий і у ньому повно дрібних злодюжок. Безсумнівно, на жаль, вони ж є і на нашій радіостанції, навіть серед найбільш відомих журналістів. Але ми разом знайдемо їх і їм буде непереливки.

Хоча, є одна людина, в якій він може не сумніватися.

Це я!

Олексій відкриває шафу і наливає мені за надану допомогу велику порцію «HENNESSY».

Не дивно. Господь завжди віддячує кришталево чесним людям!..

 

ЯК ПРИЙМАТИ ГОСТЕЙ, І ЯК ПРАВИЛЬНО ХОДИТИ НА ЕТЕРИ ДО ИНШИХ, І ПРИ ЦЬОМУ НЕ СТАТИ ІНВАЛІДОМ

Я уже писав, що аудиторія сприймає ведучого як прикру заваду. Їй здається, що якщо ведучий зникне з етеру, то вони врешті почують слова тієї дивовижної людини, яка зараз прийшла.

І неважливо, що гість влітає на станцію за хвилину до етеру. Він поспіхом скидає із себе верхній одяг і негайно вимагає кави. Потім вимагає розповісти, про що будемо говорити, канапку із нежирною шинкою і тридцять п’ять крапель заспокійливого.

Узявши горня кави, гість обов’язково заходить до головного редактора, який не встиг утекти, і уп’яте дарує йому нове видання своєї сенсаційної книжки «Кільчасті черви – чи розумні вони?», де на п’яти сотнях сторінок доводить, що вони таки розумні.

Згодом, сидячи в етері, гість відповідає абияк, обливається кавою і усіх порівнює зі своїми улюбленцями – хробаками.

На питання, чому він став парламентарем, а не залишився біологом, гість заявляє, що ліпше копатися у політичному лайні, ніж у реальному.

І голосно регоче, залишаючи ведучого у глибокій задумі.

Після етеру, не відповівши до пуття на жодне запитання, гість перевіряє, де висить його фото. Виявивши його, він знову біжить до головного редактора, знову дарує йому книгу про хробаків, скаржиться, що його фото висить біля жіночого туалету, і просить повісити біля входу, де висять фото Горбачова, Клінтона і Шрьодера. За це обіцяє подарувати ще одну книжку. Окрім того, він просить сфотографувати його знову, тому що він схуд на шість кілограмів.

Його фото перевішують при ньому. Він дарує ще одну книгу, і, одягнувши не те пальто, вибігає.

Його фото негайно знімають, і як помста за хробаків, чіпляють на двері туалету.

Це типовий гість, але аудиторія нічого не знає і слухає його одкровення, приймаючи їх за божественні.

Як говорив одному затятому злочинцю спеціальний агент Джефро Гібс з мого улюбленого серіалу «Морська поліція» («NCIS»): «Ти ще живий тільки тому, що до нашої зустрічі я не знав про твоє існування».

Мені близькі такі думки старого Джефро.

Деяких гостей я б пристрілив ще на підході до студії.

Причина такого бажання криється у моєму глибокому ворожому переконанні, що гість також вважає ведучого перешкодою. Він хотів би говорити з аудиторією наодинці, посилаючи їй ті дві думки, якими його обдарував його потужний інтелект, породжений непомірним вживанням алкоголю і піклуванням про благо народу.

Гості гидотні. Я можу навести тільки декілька їх жахливих рис, які мені доводиться терпіти уже багато років.

Гості не готуються до передач. Вони сидять і чекають, про що їх спитають.

Почавши говорити, гість не дивиться на годинник і не розуміє, що таке говорити форматно.

Незважаючи на попередження, що залишилося двадцять секунд до новин, гість раптом згадує, що не сказав головного. Він звинувачує у цьому ведучого і вимагає, щоби його запросили знову.

Гостю ніколи не подобається питання для голосування.

Гостю не подобається, як проголосували слухачі. Як би вони не проголосували, це завжди не на користь йому.

Особливо гостю не подобається те, як ведучий сформулював тему його частини етеру.

Улюблена фраза гостя: «Ми уже п’ятнадцять хвилин говоримо не про те!..», хоча, окрім самого гостя, упродовж п’ятнадцяти хвилин ніхто не промовив ані слова.

Уже анекдотом стала реальна історія, коли на етер прийшов начальник залізниці. Він говорив про рейки, шпали і розклад електричок. Гостя попередили, що йому дадуть знак, коли треба буде завершувати. Але коли ведучий подивився на годинник і непомітно описав рукою замкнуте коло, що яке означало, що час закруглятися, гість кивнув головою і бадьоро оголосив: «А тепер я розповім вам про кільцеву залізницю».

Ведучий зімлів.

Я можу цілодобово описувати вам, як мені було б добре, якби не було гостей. Однак це буде лукавством.

Саме наявність гостей і їх рівень визначають тепер престиж і рейтинг ЗМІ.

Тому нам слід подивитися на гостей з иншого боку, обговоривши реальні проблеми, що виникають довкола них, а також виходи із деяких непростих ситуацій.

Звичайно ж, що усі журналісти – генії. Але я уже писав, що аудиторія давно вивчила напам’ять усе, що ті генії можуть сказати. Тому існування гостей сприяє хоча б тому, що аудиторія відволікається на гостя і влаштовує суд лінча над набридлим ведучим не сьогодні, а через кілька днів.

На тлі неготовности гостя до етеру ведучий виглядає відмінником.

Тому забудемо про власну геніальність і потанцюємо довкола гостя.

Танці розпочинаються з його приходом.

У нас на станції є правило: коли приходить гість, його зустрічає ведучий особисто і розмовляє із ним хвилин десять-п’ятнадцять.

Підкреслюю – особисто!

Мені дуже не подобається це правило. Зараз, коли я пишу ці рядки, я уже далеко не хлопчик. Коли ця книга вийде, мені буде уже усіх сто. Чи повинен я, у такому поважному віці, увінчаний лаврами, званнями, почесними медалями і поцілунками, зустрічати з посмішкою якогось пацана і догоджати йому чаєм?

Чи не ліпше буде, якщо його зустрінуть референти, а я царствено увійду до студії за хвилину до етеру і милостиво кивну гостеві головою. Гість встане струнко, виконає гімн і візьме у мене автограф. І, можливо, після цього я почну етер.

Не ліпше. І поясню, чому. Гість приходить з вулиці, де займався дідько знає чим. Він повинен говорити з вами на конкретну тему, у конкретний відтинок часу. Гість може прийти до вас після джакузі із двома дівахами і пелюстками троянд або з гарячого засідання якогось парламентського комітету.

Гість може, але не повинен спеціально готуватися до етеру. Оскільки його запросили, то очевидно, знають чому. І його обов’язок – прийти вчасно. Решту повинні зробити ви.

Я входжу до кімнати гостей із широкою, осяйною посмішкою, трясу йому руку і кажу, що його візит – це свято не тільки для мене, але і для моєї тещі. Звичайно, це брехня, тим паче, що саме моя теща доручила мені задушити гостя, як тільки я його побачу, за останню модернізацію пенсійного закону.

Гість здригається. Він чув про мій манір вести етер. Він пробував у головного редактора вибити иншого ведучого. Але у нас правило – гості ведучого не обирають. Побачивши мене, гість розмірковував, чи не вистрибнути йому у вікно, однак його загальмувала моя посмішка і пропозиція кави.

Я саджу його у крісло і переходжу до наступної стадії охмуряння.

Я кажу, що радіослухачі прислали багато запитань до цього етеру (брехня), дуже багато запитань і у мене (у мене одне запитання: коли він піде?), але, передусім, я хочу дізнатися, які питання хотів би підняти сам гість?

І це чистісінька правда.

Ви не знаєте, де був гість. Ви не знаєте, які аспекти сьогоднішньої теми його цікавлять. Звичайно, ви вибудували свою схему програми, нахапавши тез із Інтернету. Але погодьтеся, наскільки багатшою стане програма, якщо ви погодите її перебіг, взявши за основу бажання гостя.

Гість ніколи не запропонує обговорювати те, у чому він погано розбирається.

Коли гість скаже, що йому байдуже, що обговорювати, пропустіть цю фразу повз вуха. Вона нічого не означає. Продовжуйте з’ясовувати, що цікаво гостю, не поспішаючи будувати свою схему.

Це погано, бо для гостя на буде мертвою і передача програє. Якщо ж ви дасте гостю говорити тільки про те, що для нього важливе – успіх гарантований.

Я ще раз хотів би акцентувати увагу на необхідності говорити те, що знаєш і любиш, і не відступати від цього правила.

Ось приклад.

Відома журналістка Юлія Латиніна веде авторську програму у нашому етері. Вона тонкий знавець Російського Кавказу.

Вона знає усі тейпи і легко вимовляє важкі прізвища польових командирів. А ще вона легко орієнтується у справах кремлівських лідерів і в людях, які кермують спецслужбами. Про ФСБ вона розповідає в лицях, ніби сама стояла з пістолетом за шторою у час, коли приймалися дуже цікаві рішення.

Значна частина етеру присвячена проблемам Кавказу. Коли вона розповідає про Кавказ, дивуєшся, звідки вона знає так багато подробиць. Не менш цікаво, з подробицями, вона розповідає про інтриги вищої влади.

Однак, і я про це уже писав, деяким слухачам байдуже, про що говорить ведучий. І от якось зателефонував наполегливий слухач, який вимагав пояснити, у чому різниця між Обамою і Хіларі Клінтон.

Юлія знітилася. Вона щойно у деталях розповідала, як в Інгушетії люди у масках впіймали двох братів Махачевих, які йшли вулицею за цигарками. Оскільки був вечір, справжнім бандитам, які влаштували вибух, вдалося утекти, а брати були неголені і їх одразу звинуватили у тероризмі. Одного брата убили відразу, на вулиці, біля кіоску з цигарками, а иншому відбили нирки. І де вони – зараз невідомо. Мати Махачевих хотіла скаржитися, але до неї приїхали ті ж люди у масках і сказали, щоби вона мовчала, инакше вони спалять її будинок.

– Так що ж ви можете сказати про Обаму і Хіларі? – вимагав наполегливий слухач. – У чому поміж ними різниця?

– Я не знаю, у чому різниця. – сказала Юлія. – Але я знаю, що між ними спільного. Вони обидва нічого не знають, що є брати Махачеви, і що у них великі проблеми.

І продовжила свою розповідь про знущання над мирним населенням в Інгушетії.

Слухач образився і написав мейла Олексію Вєнєдіктову. У ньому він назвав себе «заслуженим слухачем», звинуватив Латиніну у некомпетентності і у тому, що вона не відповіла на його запитання. Лист був зухвалим, від нього заносило хорошим ситним обідом із зубочисткою у зубах.

Вєнєдіктов, прочитавши листа, негайно натиснув на комп’ютері «Delete» і вивісив наказ, у якому запропонував усім ведучим чітко оголошувати теми, на які приймаються дзвінки у кожному етері. А тих, хто телефонує не по темі, він наказує гнати геть.

І я з ним абсолютно погоджуюся.

Якщо Латиніній у її авторській програмі цікаво розповідати тільки про Кавказ і інтриги Кремля, нехай розповідає саме про те. Вона так хоче і вона висвітлює ті теми найкраще.

Повернімося до вашої зустрічі з гостем перед етером.

Отож, після горнятка кави, яке, за вашим щедрим розпорядженням йому принесла секретарка редакції, ви продовжуєте з’ясовувати, які саме теми у сьогоднішній розмові збуджують його найбільше. Звичайно, гостя збуджують ноги секретарки, від її ходи він навіть розлив каву на вашу нову сорочку. Але, на жаль, є тема передачі і ви опритомнюєте гостя запитанням, про що він зможе розповісти найцікавіше, без вступних мукань і підготовчих совань по кріслу.

Однак, ваше ставлення до гостя не повинно бути споживацьким. У гостей є свої вимоги до етеру, і найчастіше вони справедливі.

На загал, аби зрозуміти, як правильно ставитися до гостя, слід побувати у його шкірі.

Мене часто запрошують до участі у різних передачах, тому я хочу навести кілька прикладів того, що дратувало мене як запрошеного.

Якось мені зателефонувала адміністратор одного телеканалу і запросила на запис нової програми. Я почав випитувати подробиці про нову програму. Адміністратор відповіла, що нічого не знає, бо вона новенька. Я запитав, чому не телефонує сам ведучий. Ми з ним знаємося і він би умить пояснив мені завдання. Дівчина відповіла, що він дуже зайнятий.

Я відмовив і ось чому.

Мені важливо узгодити формат моєї участи. Я хочу ясно розуміти свою роль, наскільки розлогими можуть бути мої відповіді, наскільки смішно чи серйозно я повинен говорити.

Саме так.

Над цим можна сміятися, але для мене це важливо. Коли мене запрошують на запис нових програм, я, як гість, забезпечую якість етеру. Я дуже уважно ставлюся до чужих етерів і усі це знають. Я намагаюся бути яскравим, активно брати слово, бути темпераментним і дотепним. І той ведучий запросив мене власне для успіху своєї прем’єри, але полінувався витратити п’ять хвилин на розмову з тим, хто буде для нього працювати, і пояснити деталі.

На иншому телеканалі мене запросили підтримати основного учасника дебатів, але згодом я виявив, що цензура вирізала усі мої гострі репліки. У передачі я виглядав ідіотом. Ведучий, теж мій знайомий, не зателефонував і нічого не пояснив.

Запитаєте, а чому він повинен був це зробити? Адже не він вирізав мої гострі репліки, а його начальство.

Воно то так, але для мене саме цей ведучий був обличчям цієї програми. Я не знаю, хто вирізав мої репліки, і чи знав ведучий, що так станеться. Можливо, він захищав мій, неприємний для начальства, монолог, можливо, махнув рукою і сказав, що йому байдуже. Погодьтеся, що це «две большие разницы».

А тепер подумайте, що врешті сталося.

Я прийшов на передачу, старався, щоби вона вийшла, а в результаті, в етер нічого не потрапило.

Чи це образливо для мене? Звичайно, так!

Як і для будь-кого иншого.

Це тільки так здається, що і ви, і гість сприймаєте етер однаково...

Насправді усе не так.

Це ви зранку, у робочому режимі, поговорили з десятком гостей і ще п’ятьох записали на завтра.

Для гостя ж візит до вас – це цілий ритуал.

Про те, що його запросили на етер, ще з вечора знає уся його родина. Він не забув зателефонувати до инших країн своїм друзям, щоби вони почули його програму по Інтернету. Він ретельно готується, щось записує на папері, укладає план розмови у голові. Він старається, тому що запрошення на етер – це як нагорода. Тебе виділили з-посеред инших! Ти будеш говорити на багатомільйонну аудиторію.

Повірте, навіть якщо за хвилину до етеру гість холодно і байдуже дивиться у вікно, йому не байдуже.

Я знаю людей, які у вихідні відвідують аероклуб, сідають у літак і стрибають з парашутом. Для розваги у польоті вони відкривають шампанське і п’ють його із кришталевих келихів. А один такий дивак навіть малював у польоті картину, правда, чорним грифелем.

Але якщо хтось спробує запхати у літак мене з парашутом, то у нього були б великі проблеми, тому що неможливо вантажити у літак людину, яка прикувала себе ланцюгами до освітлювальної щогли.

Я б не полетів, навіть якщо б від моєї доньки відмовився її мотоцикліст!

Те, що для одних звичне, для инших – екстраординарне.

Ваш рутинний етер – справжнісіньке потрясіння для тих, хто приходить до студії раз до року. Для вас – це похід у хлібний, для них – поїздка у Великий Каньйон.

Ось чому дуже важливо врахувати головне: гість емоційно витрачає на етер набагато більше, аніж ви. Ось чому саме ви, як людина, до якої він іде на етер, несете цілковиту відповідальність за те, як гість прийшов, що було у вас на етері і що потім почув глядач чи слухач.

Саме тому я вважаю, що ведучий тієї програми, де вирізали усе, що я говорив, вчинив неправильно. Ось чому я більше до нього не ходжу.

Прикладів неправильного ставлення до гостей чимало.

Якось кілька годин я просидів у холодній гримерці. Річ у тім, що у студії записували кілька програм підряд, а гості попередніх програм постійно запізнювалися. Поступово відставання зросло до півтори години. Запис затримувався, але ніхто не вибачався, не пропонував мені чаю і не цікавився, чи можу я стирчати у порожній, холодній кімнаті ще годину, поки не підійде моя черга. Я розлютився, почав вимагати гостьового редактора і запитав, чому, знаючи про такі проблеми, до мене не зателефонували і не сказали приїхати пізніше. У відповідь почув, що дуже багато гостей і усього не припильнуєш, але вони всі просять пробачення. На моє запитання, чому б їм не набрати ще кількох редакторів, я дізнався, що це справа начальства, і що, мабуть, воно економить гроші.

Найцікавіше те, що тоді ми повинні були записувати гумористичну програму, і можна собі тільки уявити, з якою пикою я там сидів і як жартував.

А ось ще одна історія. Я був гостем на шоу, де було ще п’ятеро гостей, окрім мене. Серед них був один особливо статусний, у ранзі міністра. Взагалі-то, він був головним гостем, і я розумів це, і мої не вельми радісні передбачення справдилися. Він говорив, а ми були тільки гарніром.

Я розумів організаторів передачі. Вони не були упевнені, що головний гість прийде, і запросили решту, щоби забезпечити рівень програми. Ми дуже добре говорили, але у монтажі нас показали пару разів, а говорив тільки він.

Ще якогось разу дівчина, яка до мене телефонувала, тричі переплутала моє ім'я, неправильно вимовила прізвище і, знову ж таки, не могла пояснити, що я буду робити під час запису. Вона пояснювала, що це нічна програма, і найбільш красномовною є її назва. Назва програми була «Голубые волны». Я замислився, а потім запитав, чи доведеться мені стояти по коліно у воді, співати пісень старих моряків і вимахувати морським прапором. І чи конче мені бути геєм, щоб там зніматися. Тоді уже замислилася дівчина. Помовчавши трохи, вона сказала, що стояти у воді, як їй здається, не треба буде, оскільки басейн вони не замовляли. А про геїв вона уточнить. Більше вона не телефонувала.

 

ЧИ ПОТРАТИСЯ НА ДОВГІ ШКАРПЕТКИ І ЩО РОБИТИ ІЗ УЛЮБЛЕНОЮ БОРОДАВКОЮ

Коли мотоцикліст моєї доньки занадто довго вичікує у кущах, поки вона підмалює губки і поки не вискочить, не попрощавшись, його мотоцикл випускає смердючу хмару, яка просякає у нашу кімнату і осідає на моїй білосніжній сорочці, яку щойно випрасувала моя дружина, готуючи мене до етеру.

Коли я це бачу і намагаюся вискочити на вулицю, щоб нагодувати мотоцикліста деталями його власного мотоцикла, дружина зупиняє мене і закликає ставитися до цього факту спокійно – сорочку вона випрасує, а донечка хай хоч трохи відпочине.

На запитання, від чого повинна відпочивати дочка, дружина розповідає драматичну історію про те, як донька смажила собі зранку яєчню, і яких титанічних зусиль їй це вартувало.

– Окрім того, вона читала книжку!.. – цю фразу дружина вимовляє з особливим придихом.

Потім дружина читає мені невеличку лекцію про те, що мотоцикліст непоганий хлопець, і вона якось навіть бачила його у красивому модному костюмі з краваткою. Він спеціально одягнув гарнітур, щоб зустрітися з мною, але, побачивши з кущів моє обличчя, злякався і утік.

-   Я просто вийшов на балкон і подивився на захід сонця, – здивувався я. – Що такого він побачив у моєму обличчі?

-   У тому то й справа, – ображено пояснила донька. – Він сказав, що вираз твого обличчя був таким же кривавим, як і захід сонця. І я йому довго пояснювала, що за твоєю моторошною посмішкою криється щось людське. Ти просто це людське ретельно приховуєш.

На цю зраду рідної доньки я зауважую, що є люди, які намагаються приховати свої жахливі пороки під хорошим костюмом. Але їхнє єство проступає, як під хорошим рентгеном.

Тут у розмову втручається теща, яка заявляє, що коли я залицявся до моєї майбутньої дружини, то у мене були одні подерті джинси. Але вона, теща, зазирнула у мою душу і побачила чисте сумління і перспективу побудови триповерхового будинку, тому вона не надто заперечувала проти нашого союзу. Тому теща вважає, що костюм особливого значення не має. Головне, що усередині людини.

Моя теща, як завжди, має рацію, лише за одним винятком.

Зовнішність і костюм не визначальні для кохання на лавочках у міському парку, але вони визначальні для журналіста на екрані.

Так що вернімося до питань ваших стосунків із гостями, подивимося на них трохи з иншого боку і виберемо, що можна запозичити, а від чого варто відмовитися.

Ми уже домовлялися, що я буду наводити приклади, які можуть бачити усі.

Увімкніть будь-яку дискусійну програму на CNN або на FOX. Усюди ви побачите одну і ту ж картину.

Гості ретельно одягнуті, у них чисте взуття, а у чоловіків – високі шкарпетки.

Про це, можливо, і смішно говорити, але ще смішніше, коли між черевиками і короткими шкарпетками стирчить кавалок волохатої голої ноги. І справа тут навіть не в естетиці, а у тому, що це відволікає увагу.

Політичний етер – це не конкурс довжини шерсті на собачій виставці.

Усі гості одягнуті у костюми і краватки.

Костюм потрібен не для того, щоби конче зробити якусь важливу заяву. Просто вигляд ведучого свідчить про те, що все гаразд, і що це серйозна передача для дорослих. Погодьтеся, що ведучий дитячої програми у костюмі така ж нісенітниця, як ведучий у футболці і з кільцем у вусі в аналітичній програмі, присвяченій черговій безглуздій війні.

Хороший костюм і краватка – загальноприйнятий код, який ведучий надсилає глядачам: я серйозний ведучий, і зараз, в серйозній і важливій програмі ми поговоримо на серйозні і важливі теми.

Тепер подивимося, як гості поводять себе в етері.

Вони дивляться точно в об’єктив камери, не відводячи погляду. Вони навіть на секунду не відводять очей, а це, повірте, дуже важко.

Поекспериментуйте: оберіть у кімнаті якусь одну точку, скажімо, клямку дверей або маленьке фото на стіні. Головне, щоб предмет був невеликим, співмірним із об’єктивом телекамери, і був на висоті вашого обличчя.

А тепер, дивлячись на цей предмет, спробуйте розповісти, як ви провели день. Головна умова – не відводьте погляду.

Несподівано ви з’ясуєте, що дивитися в одну точку – це зовсім не просто. Те, що у житті ви робите завиграшки, виявляється важким до виконання за чиїмось завданням.

У вас несподівано почнуть бігати очі, потім раптово засвербить і зіштивніє шия. Ясна річ, це тільки віртуальні відчуття, породжені неприродною ситуацією і знущанням над вашим організмом. Але коли ви, як кадровий розвідник, даєте собі команду за будь-яку ціну тримати погляд, раптом виявиться, що у вас плутаються думки і ви згубилися у своїй розповіді.

Я часто проводжу із студентами такий експеримент. Вони п’ять хвилин щось розповідають у відеокамеру. Потім вони дивляться запис і регочуть, спостерігаючи, як організм перемагає і їхній погляд несподівано і невмотивовано скаче убік. Потім студенти плачуть і переконують, що свердлити очима одну точку неможливо.

І тоді я їм нагадую, що коли вони сидять дві години і дивляться по телевізору трилер, то вони якось примудряються не відводити погляду від екрана і не заявляють, що це дуже важко. А коли дивляться фільм у кінотеатрі, вони водночас навіть жують попкорн.

Це дуже важливий приклад.

Пригадуєте, у цій книзі я уже згадував, що професіоналізм – це набір прикладних навичок, якого не слід плутати із талантом.

Талант – від природи.

Професіоналізм – від досвіду і навчання.

Неважко здогадатися, що гості CNN, про яких я згадував, це відібрана гостьова еліта, яка може одночасно дивитися у камеру, слухати у вусі голос редактора, чудово виглядати у крупному плані, тримати у пам’яті усі деталі теми передачі. І відповідати не на відчіпного, а у хорошій, привабливій формі, правильною мовою і з допустимою для оголошеної теми дотепністю.

Тепер про зовнішність.

Давайте ще раз подякуємо Господу за те, що на радіо немає картинки. Ви невидимі, і слухач конструює вашу зовнішність виключно за вашим голосом. Навіть якщо ви потворніші, ніж Квазімодо, достатньо щось оксамитово пробурмотіти у мікрофон і двійко дівчат увечері біля студії – ваші. Правда згодом, побачивши, що ваш чудовий голос сусідить із зовнішністю Шрека, вони швидко утечуть, але перші три хвилини вони все ж ваші. А якщо на вулиці темно – то цілих п’ять.

Але ось вас, як журналіста, несподівано запрошують на телебачення. А у вас проблеми.

Ви запитуєте: «А що мені робити із бородавкою на носі?», «А що із моїми не дуже хорошими зубами?»

Відповідаю просто і зрозуміло: ідіть до косметолога і до дантиста. Вам доведеться власним коштом довести себе до ладу. Глядачі не зобов’язані оглядати у крупному плані вашу м’ясисту бородавку і дірку замість зуба.

Гості також перебувають у конкурентному полі. Ви уже знаєте, що будь-якому гостю завжди можна знайти заміну. І якщо вам дорога відсутність у вас зуба, скажімо, вам це допомагає висвистувати зранку вальси Штрауса, вам доведеться йти на програму «Давайте над ним посміємося!..» Там вас випустять на сцену між чоловіком, який уміє язиком зав’язувати морські вузли, і дівулею, яка можу запхати цвях в одне вухо, а витягти його з иншого. Правда, вона блондинка. А з досвіду мого улюбленого серіалу «Одружені з дітьми» ми знаємо, що такі блондинки, як Келлі Банді, уміють чимало.

Мені нерідко телефонують дуже хороші люди, як просяться в етер моїх телевізійних програм. Вони гідні етера за своїм розумом, але, на жаль, не за своєю зовнішністю. Я не можу їм цього сказати, вони б мені цього не простили, покликавшись на те, що я люблю не їх багату особистість, а журнальний гламур. І я не можу попросити їх піти до дантиста чи купити собі пристойний костюм. Можливо, у них немає грошей, не знаю. Але на етери ходять инші, і це сумна правда.

Умови гри слід розуміти і враховувати.

Щотижня я отримую купу запрошень. На багатьох із них золотом написано: «Прохання бути у смокінгу». Я не ходжу на ці вечори, просто тому, що у мене немає смокінга.

Можливо, я не маю рації. Можливо, там я б познайомився з якимось нафтовим шейхом, і він подарував би мені яхту. Можливо.

Але я не ходжу, у мене немає яхти, і я на нікого не ображаюсь.

Еге ж, у цих естетів немає смаку, вони цінують магазинний смокінг більше, аніж мій розум і шокуючу чарівність.

Але я приймаю їхні правила гри, тому що це правила.

Змусити глядачів не помічати недоліків зовнішности – таке під силу тільки найбільш великим, тим, хто магнетизує аудиторію.

І такий приклад я знаю.

Якось я був на виставі, де в одного насправді великого актора просто під час вистави у першому акті упали штани. Він спокійно поправив костюм і продовжив монолог.

В антракті усі обговорювали незвичне і свіже режисерське вирішення цієї сцени, і те, як штани входять у контрапункт із пихатим монологом героя, висвітлюють усю ницість і нікчемність його життя і звичаїв прогнилого суспільства, що його оточує.

Критики потім написали, що ті штани – це символ падіння моралі сучасного світу. Цю виставу, здається, навіть чимось там нагородили.

Штани, звісно, сповзли випадково. Просто відірвався ґудзик.

 

ВИХОДИМО НА СТЕЖКУ ВІЙНИ, АБО ЯК НЕ ДАТИ ГОСТЮ ВИКОРИСТАТИ ЕТЕР У СВОЇХ ПОГАНИХ ЦІЛЯХ

Коли увечері я дивлюся із сином свій улюблений фільм «Пірати Карибського моря», а на ранок спостерігаю за деякими гостями, то переконуюся, що вони склали б достойну конкуренцію Джеку Горобцю.

Джек хотів тільки свій пошарпаний корабель, кілька скринь золота і любов красуні.

Але часи змінилися. Тепер замість скрині із золотом більше ціниться любов народу. А замість піратської шхуни ці гості воліють красти етерний час і приватизувати ведучого.

Російського письменника і політика Едуарда Лимонова можна пошкодувати. Його «Национально-большевистская партия» звинувачена владою в екстремізмі і розгромлена, його не показують на федеральних каналах, оскільки він у чорному переліку людей, яким заборонено давати етер. Але він може писати і ходити до ЗМІ, де не діє цензура.

Він часто буває на моїх етерах. Деякі ж них присвячені черговим ув’язненням його соратників. У таких етерах він, звичайно ж, говорить тільки про це. І це логічно.

Якось ми покликали його у передачу «Особое мнение», де гості оцінюють і коментують різні теми, які сьогодні принесла інформаційна стрічка. Отут і почалися проблеми.

Я запитав Лимонова про його думку щодо останніх заяв російського президента.

Він сказав, що тут нема що аналізувати, треб спершу випустити із в’язниці усіх несправедливо ув’язнених членів його партії, а уже потім щось аналізувати.

Я запитав його, а що він думає про те, що демократи в Америці виступають за закінчення війни в Іраку.

Він сказав, що радше американці припинять війну в Іраку, аніж російська влада – переслідування його бойових товаришів.

Я поцікавився, що він думає про будівництво у Москві найбільшого у Европі хмародера.

Лімонов відповів, що пишатися нічим. Ті, хто будуть дивитися на Москву із оглядового майданчика цього хмародера, повинні бачити ту в’язницю, де сидять молоді люди, які несправедливо постраждали за те, що були його однопартійцями.

Після програми я лютував у коридорі.

Лімонов підійшов до мене і сказав, що все розуміє, але зробити нічого не може. Він сказав: «Розумієте, мені так рідко дають етер, що я змушений використовувати кожну його хвилину, щоби привернути увагу аудиторії до проблеми несправедливо засуджених».

Я промовчав. Я розумів його проблеми.

Але він ігнорував мої.

Він використав цю програму як частину своєї пропаганди, але знав, що прийшов на інформаційну програму, де від нього чекали зовсім иншого.

Звичайно, можна сказати: раз йому цікаво говорити про своїх товаришів, то нехай говорить. Адже кілька розділів тому саме я переконував, що цікава для гостя тема – це запорука успіху в етері.

Однак, є нюанс: це не була його особиста, авторська програма.

Якби він вів авторську програму, то її аудиторія складалася б із його фанатів. Натомість Лімонов прийшов на програму загального формату, де різні журналісти коментують події дня, а слухачі збираються не тільки задля гостя, але і задля події.

Лімонов про це знав, але використав етер у своїх цілях, хоча вони і були цілком шляхетними.

Тепер я з ним дуже обережний, бо розумію, що поки влада не випустить усіх його політичних прибічників, він може говорити тільки на цю тему. Ми це враховуємо. А оскільки влада і не думає їх відпускати, то я гадаю, Лімонов ще довго не зможе говорити ні ніші теми.

Ведучий зазвичай знає можливості своїх гостей. Навіть якщо вони ще не були у нього на етері, він уже бачив або чув їх в инших програмах. І, як приборкувач тигрів, він розуміє – покидавшись трохи на металеву сітку і поричавши, вони все ж стрибнуть через кільце, щоб потім поїсти м’яса. З ними, врешті-решт, можна дати раду.

Але як бути, якщо до вас на етер приходить людина, яку ви раніше ніколи не бачили, не маєте жодної інформації, окрім чуток про неврівноваженість тієї людини.

У такому випадку будьте пильним, терпеливим і готовим до усього.

Ось який випадок розповів мені мій колега Сергій Бунтман.

Якось, у час виборів мера Москви, до нього на етер прийшов один із численних кандидатів.

Сергій, пригасивши позіхання, як і личить у такому випадку, почав зі службового запитання. Він запитав, із якою програмою гість іде на вибори, що б йому хотілося змінити, щоби столиця Росії стала ще прекрасніша.

Гість обдарував його осяйною усмішкою і сказав, що хотів би розпочати із того, що він є послідовником давнього культу сонцепоклонників.

Сергій стрепенувся і прокинувся.

Цей культ, продовжив гість, має давню історію і поганські корені.

Сергій ще раз подивився на розклад, переконався, що це передвиборчий етер, і спробував перейти до справи. Він запитав представника сонячних променів, як впливає його прихильність до давнього патріотичного культу на його передвиборчу програму.

Можливо, припустив Сергій, тримаючись однією рукою за кнопку виклику охорони, ви хочете обладнати усі будинки сонячними батареями чи перевести усі автомобілі на сонячну енергію?

– Можливо, – відповів гість, посміхаючись ще більш осяйно. – Але перед тим, як розпочати цю розмову, ми повинні проспівати гімн Сонцю.

Він встав, з гуркотом відсунув стілець, витягнув шию і тонким голосом затягнув якусь тужливу пісню.

Бунтман знає багато мов, але якою мовою був той гімн, він так і не збагнув. Поки гість співав, Сергій напружено міркував, чи посланник сонця обмежиться тільки гімном, чи ударить його кріслом по голові, покликавшись на те, що це обов’язковий ритуал після виконання гімну.

Однак, усе завершилося так само несподівано, як і розпочалося. Провивши фінальну ноту гімну, гість несподівано замовк, знесилено упав на крісло і по діловому промовив: «А тепер поговоримо про те, як саме, коли я стану мером, буде обладнана система каналізації».

Як тільки етер закінчився, Бунтман нервово побіг до книгарні шукати книгу «Ритуали сонцепоклонників», а гість пішов собі, щось наспівуючи під ніс.

А ось випадок, який трапився зі мною.

Якось, ще у часи Президента Єльцина, коли парламентське життя Росії ще тільки формувалося і привертала увагу, на політичному обрії можна було спостерігати найбільш незвичні партії, які прагнули потрапити до парламенту. Три-чотири особи, зібравши невелику суму, реєстрували нову партію і штурмували мозок нещасних виборців своїми ексцентричними ідеями.

Одна із таких партій називалася «Партія любителів пива». Народу пропонувалась проста ідея: «Ті, хто люблять пиво – хороші люди. Ми любимо пиво, отже, ми теж хороші. Давайте об’єднаємося – ви нас проштовхнете до парламенту, а ми дамо вам ще більше пива».

Можливо, передвиборчі гасла тієї партії, яка уже давно і навіки забута, були иншими. Але суть була саме такою.

Згідно із законом, партії можуть купувати рекламний час для агітації. Пивна партія купила час, і цей час припав на мій етер.

До студії зайшло двійко чоловіків і я почав ставити їм запитання.

Зрозуміло, що у передвиборчих передачах якихось особливих витребеньок бути не може, і ведучий повинен поставити прості і точні запитання, що допомагають розкрити ідеї і політику тієї партії.

Я так і вчинив.

– Скажіть, – запитав я, – якщо громадянин вирішить проголосувати за вашу партію, за яку програму він голосує?

– А що тут незрозумілого, – дивно засміялися гості, – у назві партії уже все сказано. Ті, хто любить пиво, повинні бути разом. А хто цього не розуміє, у того, мабуть, цироз печінки.

Вони замовкли і втупилися у мене.

-   Добре, – сказав я. – Якщо ви увійдете до парламенту, яких змін до законів ви будете вимагати. Чи, може, внесете свої?

-   Якщо людина п’є пиво, – знову радісно заговорили гості, – то вона приймає найліпші закони. Той, хто цього не розуміє – повний кретин.

Вони знову замовкли, впершись у мене поглядом.

– Гаразд, – сказав я ще більш обережно, припускаючи, що гості вважають мене передвиборчою мішенню або запідозрили у мене цироз печінки. – Ось, скажімо, інститут президентства. Як ви вважаєте, він нам потрібен? Чи, можливо, Росія повинна стати парламентською республікою?

– Нам байдуже, лиш би пиво було, – хором відповіли гості. – Буде багато пива – буде хороше життя! Шкода, що деякі недолугі ведучі цього не розуміють.

Поступово я почав розуміти, що відбувається.

На усі запитання гості повинні були відповісти, що головне у житті – це пиво. При цьому слід було конче образити ведучого. Мабуть, щоб бути ближче до народу.

Це може видатися маячнею, але саме у такому дусі минув цілий етер. Я хотів його перервати, але це був комерційний етер, і я просто був додатком до викупленого набору хвилин. Тому я не відважувався показати їм н двері. Таке було уперше.

Коли передача завершилася, пивні брати підійшли до мене і почали вибачатися.

-   Ми говорили начальству, що так поводити себе не варто, але наші політтехнологи сказали, що власне так і треба. Ми вас не дуже образили?

-   Не дуже, – сказав я і пішов до головного редактора.

Рішення було прийнято миттєво. Тепер при найменшій спробі образити ведучого гостеві вказують на поріг.

І гроші не повертаються.

Щодо «партії пива», то вона, цілком закономірно, щезла.

Хоча її політтехнологи, здається, залишилися. І надалі «талановито» дають поради владі. Бо инакше не можна пояснити, чому сучасна влада так недолюблює журналістів і вважає їх не своїми помічниками, а затятими ворогами.

Хоча, журналісту, якщо він не перетворився на пропагандиста і підгодовується у партійній бухгалтерії, не варто гаяти час на вивчення джерел цієї глухої ворожнечі.

На щастя, нові вибори, найчастіше, таки міняють владу. Її люди раптом виявляються нікому не потрібними. І якщо вони не сядуть до в’язниці за хабарі чи зловживання, то їм знову знадобиться етер. Уся пиха з них одразу спадає, вони стоять біля дверей і просяться у студію, улесливо зазираючи у вічі. Не поспішайте давати їм етер. Покатуйте їх трохи.

Але не занадто.

Так, будь-який найбрудніший автомобіль чистіший за будь-якого політика. Але в очікуванні чесного політика в етері можна зістарітися. Окрім того, не слід прикрашати життя.

Аудиторія повинна бачити гостей у натуральному виді.

Мій улюблений англійський актор, сер Майкл Кейн, у блискучому фільмі «Бездоганний» («Flawless») говорить Демі Мур, з якою збирається пограбувати банк: «Війна і грабунок – два найнадійніших джерела доходів».

Герой Кейна добре знає життя. Те, що політика – брудна справа, кричать усі, і, передусім, самі політики, які цей бруд і примножують.

Тому, якщо до вас на етер прийшов черговий «людожер», на якому ніде пробу ставити, і вам не вдалося вивернутися від того етеру, не прикривайте його своєю присутністю і авторитетом. Не намагайтеся у чомусь його переконати в етері. Просто сухими і точними запитаннями дайте йому самому продемонструвати аудиторії його чорну душу. Вона, аудиторія, розумна, і все збагне.

Отже, підведемо підсумки цього важливого розділу. Його головна мета – розбити чергову ілюзію у вашій голові.

Якщо хтось уявляв собі, що гість в етері – це приємна балачка за кавою, то забудьте про те.

Приймати гостей у професійній журналістиці – зовсім непроста справа.

Ходити на інтерв’ю до инших – не простіше.

Коли я розповів дружині, що буду писати цей розділ, вона обурилася. Вона сказала, що я безжальний до початкуючих журналістів. Ці крихітки, сказала вона, тільки роблять перші кроки, і не варто поспішати робити із них довершених циніків, яким є я. Прощатися із ілюзіями слід поступово.

Мабуть, дружина має рацію, але будь-яка чесна книга – це не школа циніків, а школа реалістів. Виховати циніка неможливо, він стає ним сам, розташовуючи неприємні сторони життя у центральній точці зору.

Але я поблажливий до реплік дружини. Вона, як і дочка, не кажучи уже про тещу, потребують ідеалів і не хочуть із ними розставатися. І якщо цих ідеалів немає у власному домі у моїй персоні, то вони шукають їх збоку.

Особливо донька.

Коли вона у своїй кімнаті розвішує постери із молодіжних журналів, на яких красені сяють білосніжними усмішками, то я не поспішаю її сварити. Вона повинна вірити, що ця досконалість візьме її тендітне тіло своїми міцними руками і понесе у країну любові і розуміння.

Ця досконалість винесе її геть від моїх претензій, порад і зауважень у дрібницях.

Хтось повинен винести мою доньку, як вона вважає, із задушливої атмосфери родини, де панують дріб’язкові розмови про несплачені рахунки за електроенергію, і де змушують ходити до супермаркету.

Донька повинна вірити, що десь існує ясний і ніжний світ, переповнений байдикуванням і цукерками.

І ви, як батько, повинні усіляко підтримувати цю мрію.

Запитаєте, чому?

Розтлумачу.

Це потрібно для того, щоб переповнена відразою до набридливих батьків, ваша донечка хоча б на один вечір потрапила до помешкання, де живе її мрія, і познайомилася із її розкиданими брудними шкарпетками і немитим посудом.

Якось я, сховавшись у кущах, чув цікаву розмову доньки із її мотоциклістом. Донька вимагала від нього хоча б раз на місяць мити свій мотоцикл.

Я не знаю, що він їй відповів, але вона швидко повернулася додому, оголосила мене найліпшим батьком і тиждень бігала за піцою в инший кінець міста за першим нашим бажанням.

ПРОВОКАТОРИ В ЕТЕРІ, АБО ПРИБОРКАННЯ НЕПОКІРНИХ

Я бажаю вам, щоб такого не трапилося у вашій роботі.

Але таке обов’язково буде.

Інколи оточуючі поводять себе дивно.

Часто це відбувається в етері.

Чому і як виникають такі ситуації і як із них вийти.

Як кажуть психологи у голлівудських комедіях: «Давайте про це поговоримо».

Особливо у підручнику.

Почну із прикладу, який тим разом буде із мого дитинства.

Коли я був школярем, на сусідній вулиці жив хлопець Володя, який дуже полюбляв горілку. Пив він удома, а потім виходив на вулицю прогулятися. Виглядало це так: спершу з хвіртки вилазив його живіт, потім усе тіло, а уже згодом – голова і черевики.

Я розумію ваші труднощі, якщо ви спробуєте візуалізувати цю з’яву.

Вам буде незрозуміло, чому його тіло вигнуто таким дивним чином.

Пояснюю.

Володя був питущим інтелігентом, у всякому разі, він так про себе думав. Інтелігенти також п’ють, але дбають про те, щоб якось при цьому ще виглядати.

Якось у дощ він сидів під вуличним ліхтарем і міцно спав, не забуваючи трепетно стискати у руці книгу Джеральда Дарела «Моя сім'я і инші звірі». Ціла вулиця його потому шкодувала: «Він такий начитаний, жаль, що п’є!» Не шкодував його тільки я – це була моя книга, він ніс її мені віддати. Від дощу її обкладинка зморщилась, і обличчя Дарела на обкладинці ніби обливалося сльозами. Хоча, якби я розповів Дарелу, що між двома склянками горілки ним зачитується російський алкоголік, то навряд чи він сам би заплакав. Врешті-решт на книжці великими літерами було написано: «Для широкого кола читачів». І нехай хтось скаже, що російські алкоголіки не входять до цього широкого кола.

Так ось, у цього Володі було своє розуміння громадської пристойности під час запою. Він міг горланити пісню, бігати у трусах, але було одне поняття, яке він не міг порушити.

Це рівновага.

Саме так, проста фізична рівновага. Пройти у майтелесах, співаючи при цьому пісню – це можна.

Але упасти при цьому – ніколи!

Це правило було таким же священним для Володі, як для міських інтелігентів пити воду із склянки, відстовбурчивши мізинець.

Володя пив стільки, що вестибулярний апарат відмовлявся тримати його строго вертикально, і щоби не втратити тіло, вимагав більш тонкого налаштування.

Це налаштування виявилося можливим завдяки одному природному дару – неймовірній гнучкості тіла.

Він випивав перших пів склянки, і його організм ледь прогинався назад. Другі пів склянки прогинали його ще більше.

Коли пляшка горілки остаточно порожніла, усе виглядало наступним чином: вулицею йшов чоловік, який, здавалося, бавиться у дитячу гру, в якій треба прогнувшись пройти під низьким канатом. Тільки от канату поруч не було. У такому неймовірно вигнутому виді, животом уперед, він і походжав. Інколи його голова була усього в метрі від землі. Як при цьому не ламався його хребет – незрозуміло. Можливо, у російської горілки є чудова властивість розм’якшувати не тільки мозок, але і спину.

Так ось, коли тіло Володі перетворювалося на ходячий бублик, на сусідніх вулицях розуміли: час зачиняти двері.

Можливо, у ті хвилини кров посилено припливала до голови алкоголіка, а можливо, відпливала, але він робив дивні вчинки.

Він переносив речі з місця на місце.

Скажімо, він виносив дрова. Не крав, а саме виносив, до прикладу, у сусідній двір – це був його улюблений жарт.

Взагалі-то, він був не злою людиною – питущий інтелігент, все-таки, але жартував неприємно. Уявіть, на вулиці 30 градусів морозу, це було ще до глобального потепління, ви повертаєтесь додому, а дров немає, вони у сусіда.

Влітку він потаємно викопував у когось картоплю, клав її у мішок і ніс до иншого двору. Сусіди це оцінили, бо, погодьтеся, копати картоплю – це не завжди розвага. А так, ти прийшов додому, а картопля уже зібрана, треба тільки забрати її за парканом.

Інколи, правда, виникала паніка. Мішок знаходили не у сусідньому дворі, а через дві вулиці.

Якось трапилося жахливе. Коли мішок знайшли, господар иншого подвір’я сказав, що це його картопля. І довести нічого не вдалося. Справжній господар картоплі вказував, що це саме його пластиковий мішок, на якому був напис «Made in Russia». Але прикрий сусід зайшов у дім і виніс двадцять таких мішків: справа у тім, що всі крали ці мішки з одного заводу, який щось там експортував за кордон.

Власне тоді Володю уперше сильно побили.

Наступного разу його побили, коли він тягнув від одного сусіда до иншого старий холодильник, який стояв у саду. Люди виявилися черствими: холодильник – не картопля і користі від його переміщення не було.

І ось коли його били за холодильник, він сказав історичну фразу, заради якої я згадав його у цій книзі.

Утікаючи вулицею, вигнувшись бубликом, він кричав: «Не чіпайте мене, я просто «шебутний».

Володя був справжнім питущим інтелігентом. Тільки інтелігент може настільки точно описати свої дії, які полягають у тому, щоби напаскудити без злості і без наслідків.

Бідний Володя, він замерз узимку, коли переносив з одного подвір'я на инше велетенську свиню. Коли їх знайшли, вони, обнявшись, лежали у снігу. Свиня слабенько рохкала. Вона була товста і її вдалося відкачати.

А Володя помер. Він був у самій сорочці і домашніх капцях.

Він вибіг на хвильку, просто перенести свиню.

Відтоді я не люблю слово «шебутний».

Це дуже точне, старе слово із гидкою суттю.

«Шебутний» – це коли ти робиш якесь свинство із веселим видом, причому тебе не б’ють, тому що це свинство усіх влаштовує. Ба більше, воно і є метою.

Актор і письменник Євгеній Грішковєц наводить показовий взірець такої демонстративної безкарности.

В одному місті він грав моноспектакль. Для провінційного міста приїзд зірки – завжди подія, тому не дивно, що у залі з’явився фотограф.

Його поведінка була дивовижною.

Озброївшись великою фотокамерою, він всівся у перший ряд і почав під час вистави наклацувати кадри. Звичайно, він ловив динамічні моменти, коли Грішковєц махне рукою, повернеться, чи зробить крок ліворуч або праворуч. Камера була професійною, і кожен кадр супроводжувався потужним спалахом і тріском камери. Навіть більше, інколи фотограф умикав режим серії світлин. Тоді усе це блискало і тріщало не разово, а серійно.

Слід врахувати, що Грішковєц виступає, зазвичай, не на стадіоні, а у співмірних залах, де актор не губиться на сцені, а глядач спроможний розгледіти його персону без потужного телескопа.

Далі Грішковєц описує таке: він перервав виставу, підійшов до фотографа і попросив його припинити зйомку, оскільки у залі сімсот людей, яким він заважає.

Фотограф сидів, заклавши ногу за ногу, і буркнув у відповідь щось на кшталт: «Іди займися своєю справою».

Отож, той фотограф не пішов. Спершу він знимкував, а потім заснув.

Євгеній знову припинив виставу і запропонував тому чоловікові піти і навіть повернути гроші за квиток. Але той відмовився.

Так він і просидів цілу виставу.

Звичайно, Грішковєц міг самотужки викинути його із зали. Або міг покликати адміністрацію, щоби вони це зробили.

Але хіба фотограф не чекав саме цього? Хіба людина, яка так виклично себе поводить, не робить це зумисне?

Яка солодка перспектива: актор уже поїхав, а місцеві газети рясніють заголовками: «Нахабна зірка розправилась із беззахисним фотографом, який щойно забрав двох малюків із пологового будинку!»

І «беззахисний» у численних телеінтерв’ю описує низку образ і наруг зірки над його фотографічною персоною, від яких кров в жилах холоне. Крихітки, які дивним чином виявилися двома дорослими дівулями – медсестрами із пологового будинку, нервово поправляючи розріз, пояснюють, що фотограф – їхній приятель, і що як тільки він забрав їх із пологового будинку на виставу, отоді усе і почалося!

Два нервових адвокати із шкіряними портфелями пояснюють, що готується позов до Європейського суду з прав людини.

Потім усе це продається жовтій столичній пресі, яка описує ганебну поведінку «столичних», які «відриваються» у провінції.

Безсумнівно, читачі знають десятки подібних прикладів і розуміють, що тут «нічого особистого – тільки бізнес». І не треба на мотоциклах гонитися за принцесою Діаною у Парижі. Можна все залагодити і у своєму маленькому містечку. Таких людей влаштовує будь-який результат: якщо їх викинуть, якщо подадуть до суду, навіть якщо його сильно потовчуть за кулісами.

Тут синці більші істотні, ніж будь-яка медаль.

Того фотографа не влаштувало єдине: якби глядачі стали і сам витягнули його із зали. Тобто, тягнучи його підлогою і розбиваючи ногами його камеру, глядачі ніби натякали б: хлопче, а чи туди ти прийшов? А випадково зчепивши його голову за кут, вони ніби поцікавилися б: а чи варто було псувати нам культурний вечір після важкого трудового дня?

І, акуратно вкладаючи його тіло у придорожній рів, аудиторія ніби підсумовувала б: не смій лапати своїми брудними руками тонку душу актора.

Ви можете собі таке уявити?

Я ні.

І правильно, тому що ті ж тонкі інтелігенти, які сидять на виставах у Грішковця і кидають на нього захоплені погляди, були б готові, з не меншою цікавістю, спостерігати бійку Грішковця із фотографом у залі. А на ранок побігти і купити місцеву газету, щоби прочитати подробиці і порівняти із своїми інтелігентними відчуттями.

Що важливо зазначити у цій історії?

Те, що як тому фотографу, так і глядачам у залі, сам Грішковєц у цій ситуації мало цікавий. Кожен із учасників мав своє завдання: фотограф – відзнимкувати актора і, можливо, нарватися на скандал, а глядачі – розважитися. Причому, не конче самою виставою.

І тільки Євгеній Грішковєц хотів відіграти свою виставу.

Важливо зрозуміти, що і ви дуже часто можете опинитися у ситуації, коли зовні усе довкола вас дуже схоже на звичайний етер. Але, по суті, це не етер. І його учасники, нові «шебутні», прийшли, з вашою допомогою, вирішити зовсім инші завдання – на потіху публіки. І на вас їм начхати.

Сьогодні зовсім не обов’язково, як Володі із мого дитинства, викопувати картоплю, щоб прославитися «шебутним».

Можна бути «шебутним» голосно, на всю країну.

Колись, у дев’яностих, і це вже стало класикою жанру, російський політик Владімір Жиріновскій, відомий своїми радикальними заявами і ексцентричними вибриками, під час ток-шоу вихлюпнув помаранчевий сік в обличчя иншому політику, Борису Нємцову. Жиріновскому було начхати на ведучого програми, він просто використовував етер для свого піару.

Після того ніхто не зробив жодних висновків.

Тоді Жиріновскій збагнув, що він натрапив на золоту жилу, і влаштував кілька експериментальних бійок у парламенті, тягаючи за волосся жінок-депутатів, знаючи, що усе це знімає телебачення. Згодом він ще кілька разів бився з опонентами у прямих етерах під час передвиборчих баталій.

І знову не було жодної реакції з боку закону.

Понад те, партія Жиріновского усі роки посідає третю сходинку популярности і упевнено проходить у парламент.

Я не збираюся аналізувати дивний вибір російського виборця. Зрозуміло, що Жиріновскій – «шебутний». Для нього картопля – виборці. Виборці знають, яким овочем їх вважає Жиріновскій, але обирають його знову і знову, бо він ніби і не шкідливий, а розвеселить.

Тим паче, що любов до схожих ексцентриків властива не тільки Росії.

Чого варта була, скажімо, присутність в італійському парламенті порнозірки Чічоліни як депутата. Будь-який читач із будь-якої країни конче знайде подібне диво на своєму політичному ландшафті.

Помаранчевий учинок Жиріновского і те, що він за це не був покараний, на мою думку, відчинив двері найгіршим проявам у етері. Політики збагнули – суспільство сприймає їхнє хуліганство як милу необхідність політичного процесу. Та й де ще побачиш, як опоненту вихлюпують сік в обличчя.

Ясно одне, публіці це необхідно, а схожим персонажам знову і знову необхідно утверджувати свій ексцентричний образ.

Ще більш поблажливим є ставлення до вибриків різних поп-зірок. Вважається, що ці «діти квітів» дійсно діти, не дивлячись на те, що до студії вони під’їжджають не на іграшковому «Porshe», а на справжньому. І оточують їх не Барбі і Братц, а справжні бройлери-охоронці, пухкенькі артдиректори і метушливі стилісти із безконечними валізочками.

Слід розуміти, що усі ці персонажі, поки вони комусь цікаві, вважають, що роблять вам велику честь, прийшовши на етер. У них дві мети: розповісти те, що їм хочеться, і викинути якогось коника у прямому етері, щоби підтвердити свій незабутній імідж.

На превеликий жаль, інколи можуть самоутверджуватися власне у вас.

Звісно, ви можете дещо попередити, дізнавшись інформацію про гостя, але все може трапитися несподівано. Окрім того, навряд чи ви знайдете роботу, де легко можете вибирати гостей, як краватки. Вести етер треба зі всіма, крім фашистів.

Навіть поняття «несосвітенний негідник» не є критерієм. Для вас він негідник, а для вашого начальника – взірець невинности.

Як поводитися у таких випадках, щоб вийти із них із мінімальними втратами. Як учинити так, щоб відеокамера або пауза у радіоетері не демонструвала вашу розгубленість чи одурілість.

Ясно одне, ви повинні раз і назавжди, просто зараз, визначити свої людські принципи як основу своєї поведінки в етері.

Ви повинні вирішити: якщо я зустрінуся із чимось схожим, як я буду на це реагувати?

Що я зроблю: мило посміхнусь, щось тихенько скажу, буду апелювати до аудиторії чи завалю гостю мікрофоном по голові?

Моделей поведінки може бути чимало, а ви повинні обрати властиву саме вам, тому що використання будь-якої з них буде мати свої наслідки, оскільки усі подібні випадки пов’язані із нервами і адміністративними з’ясовуваннями.

Давайте декілька прикладів розберемо більш докладно.

Якось ішов запис телешоу, тема якого була «Як подолати депресію, дізнавшись про сумний медичний діагноз».

Серед гостей були лікарі, психологи, а також один поп-співак, який, за його словами, вилікувався від раку.

Не знаю, чи розуміло те дитя поп-культури, що воно перебуває на запису, чи на нього діяли специфічні, зовсім не протиракові, препарати, але він безпричинно сміявся і без упину вживав нецензурні слова.

Наголошую, що він робив це свідомо. Йому, як і належиться, було начхати, що з цього приводу думають не тільки ведучі програми, але і глядачі.

Мабуть, він вважав, що це етер MTV.

Я був запрошений як гість, а ті, хто вів програму, виглядали розгубленими: їм було неприємно, що головний герой веде себе подібним чином, але запису не припиняли. Якщо б вони його припинили, то, як я розумію, тільки для одного – викинути баламута із студії. Однак, вони мляво і сором’язливо ставили якісь запитання, а редактор у їхніх навушниках вимагав продовжити запис.

Логіка редактора також була зрозуміла: він сподівався записати побільше, а потім залишити дрібку від головного героя, адже передача потім йшла на монтаж.

Я озирнувся. Гості і глядачі сиділи із пісними обличчями, але мовчали. Хтось посміхався, ховаючи очі.

Після чергового «Fuck» я підняв руку. Ведучі втішилися і сказали, що готові вислухати моє запитання.

Я сказав, що запитання у мене тільки одне – коли цього ідіота викинуть із студії.

Зала загуділа. У передачі з’явилася інтрига. Хтось посміхнувся. Усім було цікаво, як зреагує сам соленізант і як саме його будуть викидати. Якщо його будуть тягнути за ноги, то чи буде він хапатися за меблі. Чи буде викрикувати прокльони, коли застрягне у дверях.

Як бачимо, нудна програма про подолання депресії стала динамічною і захоплюючою. Бодай на час запису.

Реакція героя програми була блискавичною: він утричі частіше почав вимовляти своє улюблене слово.

Я знову повторив своє прохання його вивести.

Мене ніхто не підтримав. Гості похмуро мовчали. Глядачі дивилися із цікавістю.

Тоді ведучі врешті оголосили паузу і попросили мене підійти до телеоператора. Той передав мені навушники, у яких я почув голос керівника зйомки. Він сказав мені, що просить пробачення, що усе розуміє, але просить і мене поставитись до ситуації із розумінням. Передачу треба дописати, усе потім добре змонтують, і «від нього потім залишиться сама дрібка».

Я сказав, що усе розумію, окрім одного: чому керівники зйомки не роблять йому зауважень.

– Але ж ви бачите, у яком він стані, він же піде геть! – сказав редактор.

– Нехай залишається, тільки без мене, – сказав я. – Давайте я піду.

– Але ми уже не змонтуємо, – заверещав редактор у навушниках. – У нас буде порожнє крісло.

– Це не моя проблема. – сказав я. – Усе, що вам слід зробити – це хоча б відвести його убік і пояснити, що у залі сидять достойні люди, які не переносять матюків. Окрім того, у залі є школярі. Вибирайте.

– Але він може образитися і піти, – умовляв мене редактор.

– Так, тоді буде однією передачею менше, – я був непохитним.

Редактор подумав і сказав, що вони продовжать запис. У його голосі бриніла образа. Адже я з його цеху і не допоміг йому.

Я пішов зі студії, і вважаю, що вчинив вірно.

Я вчинив би так само, якби був на місці ведучих.

Я вважаю, що немає жодних обставин, які можуть змусити людину добровільно бути присутньою в образливій ситуації, окрім її власного бажання заробити гроші.

Заради справедливості скажу, що инші гості і глядачі програми поставилися до мого відходу байдуже. Але я і не очікував демонстрацій з транспарантами у свою підтримку. У даному випадку у кожного була своя рація для вчинку. Глядачі припхалися на запис програми з иншого кінця міста і піти, не погапившись на запис, було б катастрофою. Та й дивитися на героя, який і далі матюкався, було цікаво. Буде що розповісти сусідам.

Що ж стосується гостей, які сиділи поруч зі мною на канапах, то вони усе розуміли, але дивилися в инший бік. У них було своє завдання – вони хотіли посвітитися на екрані.

Натомість я за етером не гнався і пішов геть.

Ясна річ, на цю програму мене більше не запрошували. І мали рацію, а раптом хтось знову почне лаятися і я знову піду.

На що варто звернути увагу у цій історії?

Зовсім не на мене.

Важливо збагнути, що неадекватний гість конче з’явиться і на вашій програмі. І саме вам доведеться вирішувати – продовжувати програму чи зупинити, попросивши гостя піти.

Тут є дві взаємовиключні аргументації:

1. Ми дуже принципові люди і не дозволимо, щоби гість вів себе так на нашому етері. Ми розуміємо, що це образливо не тільки для ведучого, але і для аудиторії.

Присутність шебутного героя в етері – удар по авторитету усього вашого колективу.

Але є прямо протилежна аргументація.

2. Ми розуміємо, що людську природу не виправиш. Якщо гість не порушує місцеві закони про ЗМІ, то нехай сидить і говорить так, як вважає за потрібне.

Окрім того, це надасть передачі необхідної гостроти і скандальности. Що ж стосується поведінки гостя, то усі розуміють, що ми не маємо до нього жодного стосунку, і він небавом піде. Ба більше, усі побачили, який він поганий. Слава нам, які показали його у натуральному виді. Це і є свобода слова!

Найцікавіше, що і одна, і друга точки зору мають право на існування. Ви можете учинити і так, і сяк. Вибір залежить від вашої позиції, смаку, рівня культури і розуміння потреб вашого ЗМІ.

Серйозне видання чи етерний канал більше не будуть запрошувати таку зірку. Канали із жовтим відблиском радісно покажуть усю ситуацію, запищавши матюки і видавши це як тижневу сенсацію.

Можливо, із цього зроблять спеціальну програму. У ній покажуть моїх сусідів і шкільних друзів, як будуть розмірковувати про мій мужній відхід з програми. Далекі родичі матюкливого будуть розповідати про його важке дитинство. Про те, як у першому класі йому відібрали смачну шоколадку, роблячи висновок, що порок завжди має свої соціальні корені.

А провідні психологи будуть розмірковувати про те, куди ми всі котимося.

І усе те будуть показувати у прайм-таймі, з велетенським рейтингом.

Якщо каналу натякнути, що найліпша моральна постава – це не розносити лайна, і все це не показувати, то менеджери просто крутять пальцем біля скроні. Вони пояснюють, що зараз не епоха Відродження, що час моралістів відійшов. Тепер Мікеланджело – це всього лиш один із Черепашок Ніндзя. Що головне завдання журналістів – інформувати, а аудиторії – робити свої висновки. І що про це вони читали у моїх мудрих книжках.

Так що вони можуть пригостити мене кавою, після чого я повинен піти, бо вони викличуть поліцію.

Є, правда, ще один пункт, який, поруч із вашою позицією, є визначальним.

Це уміння протистояти начальству, яке обов’язково утрутиться у подібну ситуація.

На одному телеканалі я понад три роки провадив дуже складне політичне і соціальне ток-шоу.

У ньому було шестеро гостей, по три «за», і три «проти». Окрім того, там були журналісти різних видань, які ставили запитання і висловлювали свої думки. І ще був супутниковий телеміст, який поєднував студію з якоюсь иншою країною, де сидів ще один гість.

Програма була громіздкою: бажано було усім дати можливість викласти свою позицію, а потім розв’язати суперечку. Важливо було дати можливість усім висловитися. Слід було зважати і на телеміст, оскільки там завжди сидів хтось із уряду тієї республіки. Йому слід було дати можливість виговоритися від душі, щоби він не образився. Але час мосту, як ви розумієте, зажди обмежений.

У моєму радіовусі, яке одягає кожен ведучий для зв’язку із редактором, панувала вічна паніка. Мені безконечно нагадували, що хтось знудився, що треба комусь дати слово, що телеміст завершиться через п’ять хвилин. А міністр, по суті, так нічого і не сказав.

Я спокійно ставлюся до зауважень редактора. Я розумію, що редактор хоче, щоби все було якнайкраще, але пропускаю його паніку повз вуха.

Під час того запису одним із гостей була дама із парламенту. Від початку запису вона зайняла агресивну позицію. Вона усіх перебивала, пробувала говорити монологом. Инших вона обривала на пів слові.

Очевидно, що через десять хвилин у нас з нею почав розростатися конфлікт.

Я просив її дати висловитися иншим.

Вона відповідала, що ще не завершила свій монолог і просить її не переривати.

– Тоді не переривайте инших, – просив я.

У відповідь вона говорила, що не хоче гаяти дорогоцінний час передачі і перериває тих, хто каже дурниці.

Вона переводила розмову на зовсім иншу тему, виправдовуючи це тим, що її розгляд слід починати від джерел. А джерела в иншій темі.

Одним словом, як ви розумієте, переді мною був типовий приклад, коли гість використовує етер у своїх цілях, нахабно зневажаючи усіх довкола.

Звісно, у якийсь момент хтось із гостей не витримав. Він почав вимагати від мене, щоби ця дама не перетворювала передачу у свій монолог, і пригрозив, що піде.

Дама із парламенту остаточно скипіла і сказала, що усякі там дилетанти не будуть нею командувати.

Я розумів, що справа йде до кінця. Тому я дуже ретельно добирав слова.

Я усвідомлював, що кожне моє слово повинно бути виваженим, сказаним спокійним тоном, із легкими благальними інтонаціями.

Я сказав дамі, що дуже її поважаю, але попросив поважати инших. Я нагадав, що я ведучий, і що саме я визначаю черговість виступаючих. Окрім того, я нагадав, що у нас може закінчитися телеміст, і що у програмі буде друга частина, де можна буде спокійно висловитися.

Дама підскочила, сказала, що «усякі» її виховувати не будуть. І що вона йде, причому назавжди. І що більше ми не побачимося.

У студії процокали її чорні парламентські черевички, опісля траснули двері.

Я знав, що ми побачимося. Я знав, куди вона йде і що вона буде робити.

Через кілька днів мені зателефонувало керівництво каналу і попросили прийти.

Розмова була крутою, оскільки вести те шоу мене запросив один начальник, але потім він пішов. І тепер инший начальник, у якого були свої кандидатури на ведучого цієї програми, врешті збагнув, як мене прибрати.

Він показав мені листа із парламенту. Дама-депутат не полінувалася зібрати профільний комітет для розбору мого персонального випадку. У папері значилося, що я зірвав передачу і хамив депутату. Комітет нагадував, що це державний телеканал і керівництву слід вжити заходів.

– Якщо б вона прийшла до мене, – залізним тоном сказав новий начальник, – ваше питання було б вирішене умить.

– Пропоную переглянути запис програми, – спокійно сказав я.

Новий начальник сказав, що нічого переглядати не буде.

Але на перегляді наполягали редактори програми, тому що їх взяли на роботу також при старому начальнику. Вони розуміли, що вилетять з каналу разом зі мною.

Включили запис і мовчки переглянули гострий момент.

На екрані лютувала жінка, яку ввічливо заспокоював ідеальний ведучий.

– Так, вона порушувала запис передачі, – холодно промовив начальник. – Ідіть.

Ми вийшли.

Новий начальник супроводжував мене важким поглядом. Він розумів, що я маю рацію, але тепер він змушений доводити мою правоту більш високим начальникам. Він готовий був це робити для своїх, але не для мене. Тому відтоді він не любив мене удвічі більше.

Як бачите, ті, хто вважав, що я хвацько переміг, помилялися.

Слід пам’ятати, що у суперечці журналіста із начальством завжди перемагає начальство. Навіть якщо ви тисячу разів праві, ваш начальник не пробачить вам вашої правоти. Ви однаково будете звільнені.

Начальники уміють звільняти журналістів. І мій новий начальник обрав простий спосіб усунення мене від етеру: передачу реформували, і її нова редакція уже не потребувала моєї приступности.

А я і не розраховував на перемогу. Згадайте фільм Клуні «На добраніч і удачі». Навіть тоді, коли журналіст просто виконував свій обов’язок, оприлюднюючи правдиві факти, він програв. Причина спільна: начальство не любить конфліктів довкола власного ЗМІ. Звісно, окрім тих випадків, коли ЗМІ політично ангажований і конфлікт необхідний для досягнення політичних цілей. Або це ЗМІ відкрито жовтий. Тоді їм важливий будь-який скандал.

Ось чому у моєму підручнику так часто зустрічається фраза «підшукуйте нове місце праці».

Пам’ятайте, без конфліктів ви працювати не зумієте. Будьте уважні. І якщо вас провокують, зберіть нерви у кулак у будьте удвічі увічливі і коректні.

Як говорив мій улюблений герой із серіалу «Морська поліція» («NCIS») спеціальний агент Гібс, арештовуючи чергового злочинця, «кожне ваше слово може бути використане проти вас». І хоча це не він вигадав ту фразу, складається враження, що Гібс розумів специфіку роботи журналістів.

Ви повинні бути завжди готові захистити свою журналістську честь. Правда, у тому випадку, якщо вона у вас є.

Продовжимо розглядати дивних гостей і несподівані ситуації в етері.

Мій колега Сергій Бунтман розповів мені про ще одного парламентаря, який прийшов до нього на етер і почав той етер з обвинувачення журналістів «Эха Москвы», явно розраховуючи спровокувати ведучого.

Це також типова ситуація, коли гість зневажає ЗМІ, куди його покликали, але використовує його. Або, страждаючи мазохізмом, горить ідеєю зруйнувати той ЗМІ із середини.

Робиться це просто.

Скажімо, якщо передача – про сталінські репресії і ведучий нагадує, що у ті страшні роки безневинно загинуло близько півтора мільйони людей, гість заявляє, що це брехня. Що усі цифри підтасував Хрущов, а ведучий працює на ЦРУ і олігархів.

Гість усвідомлено бреше, і у нього вуха палають від захвату.

Це його мить слави.

Так ось, після двох-трьох таких заходів, коли гість сказав, що у СССР ніколи не було політв’язнів, що люди були щасливими, що крамниці тріщали від товарів, і товари коштували копійки, а за кордон усі їхали куди і коли хотіли, Сергій Бунтман не витримав і сказав, що гість бреше.

Гість відповів, що, якщо так, то він йде геть.

Сергій сказав: «Будь ласка!»

Гість встав, військовим кроком рушив до дверей і увійшов у них.

Сильно загуркотіло.

Виявилося, що гість помилився дверима і увійшов у вбудовану книжкову шафу.

Вилізши з-поміж книжок і повалених полиць, гість, врешті, вийшов із студії.

Сергій стверджує, що вчинив абсолютно вірно, тому що гість, фактично, свідомо зривав передачу.

Але це не все.

Коли гість вийшов, у Сергія стався нервовий зрив, і він сам припинив передачу.

Тобто, він просто зупинив передачу, заливши розгубленим звукорежисера, який не знав, чим заповнювати решту двадцять хвилин.

Той свій другий крок Сергій вважає категорично невірним. У цій програмі був ще один співрозмовник. Сергій вважає, що якби він зберіг розсудливість, то міг би учинити по иншому. Скажімо, мило посміхнутися і передати слово другому учаснику.

А провокатору більше не давати слова взагалі.

Провокатор від люті тріснув би.

Навіть, якщо б провокатор пішов, і Сергій залишився б у студії сам, він міг би продовжити етер. Наприклад, увімкнувши телефон і обговоривши із аудиторією тему передачі, або прочитавши останню інформацію зі стрічки новин і обговоривши останні події дня.

Який висновок слід зробити із подібних історій.

Варто зрозуміти, що ви у них точно потрапите.

Обов’язково заздалегідь подумайте, як особисто ви будете діяти у таких випадках.

І головне: якщо ви молодий журналіст, то обов’язково підіть до свого керівника і запитайте, як він рекомендує чинити у таких випадках. Такий крок дуже важливий. Він ніколи не принизить вашу гідність. Він покаже, що ви мислите стратегічно, що не хочете принести неприємності вашому ЗМІ. Цей крок, дуже можливо, приведе вашого начальника до розуміння, що слід письмово сформулювати правила поведінки для усіх ведучих на випадок таких гостей.

Ви повинні зрозуміти, що такі нехороші історії у будь-якому випадку доведеться розгрібати вашій адміністрації.

Вас обов’язково викличуть, і, можливо, будуть тупати ногами. Ви повинні довести, що діяли у рамках інструкції. Ви повинні вимагати перегляду відеозапису або прослуховування аудіозапису етеру, щоби довести, що ви діяли так, як було домовлено.

Якщо усе так і буде, то гнів начальства незабаром згасне, воно вас відпустить і піде до ресторану з провокатором, який зірвав етер, пообідати. І його важко засуджувати. Він начальник і повинен згладжувати конфлікти, щоб не розмножувати ворогів. Тому що саме цей провокатор має вплив на розподіл етерних частот у инших містах.

Отож, підсумуємо.

Щодня до вас приходитимуть люди.

І усі ті люди не ангели.

Більшість гостей приходить із благою метою потішити аудиторію своєю розповіддю або точкою зору, але частина гостей приходить відкрито вас використати.

Цих «шебутних» слід вчасно розпізнати.

Треба бути готовим до будь-якого розгортання подій у студії.

Слід завчасу змоделювати для себе і узгодити із начальством усі деталі своєї поведінки на випадок гостя-негідника.

Категорично не слід вважати, що таких ситуацій не виникне.

Вони виникають на рівному місці, але досвідчений ведучий завжди знайде вихід.

Ось позитивні приклади, які просто приємно вражають винахідливістю.

У час нічного музичного етеру два рокери-гості побилися, щоби привернути увагу до нового альбому. Але вони не знали, що ведучий, мовчки, давно увімкнув їхній диск, і усі їхні крики ніхто не почув. Вони ледь не луснули зі злості.

Один із частих гостей, член однієї із політичних партій, узяв за звичку приходити на етер нетверезим. Він виправдовував це тим, що під вечір втомлюється і випиває, щоб розслабитися. Ведучий виготовив у фотошопі підробку листа-кляузи, якого нібито написав один із функціонерів тієї партії на ім’я її керівника. У листі була вимога позбавити гостя партійного квитка, бо він усіх ганьбить, приходячи на етер нетверезим. Гість, побачивши писульку, перестав приходити нетверезим, але згодом поскаржився, що саме той функціонер часто кличе його разом випити і він тепер розуміє, що це робиться задля провокації.

Иншим разом, одна із поп-зірок почала в етері ганьбити своїх колег-виконавців, розповідаючи про них усілякі нісенітниці. Ведучий сказав, що це дуже цікаво, і що станція зробить спеціальну дискусійну програму щодо цього. Але для цього усім, про кого згадувала гостя, треба буде розіслати розшифровку розмови. А потім усі прийдуть у студію. Поп-діва злякалась і перейшла на розмову про музику. Більше про колег вона не говорила.

Однак класичною я вважаю ось таку історію. Вона дуже коротка.

Якось гість, незадоволений усім на світі, пригрозив ведучому, що піде. Ведучий відповів: «Будь ласка».

І гість залишився.

Кінець історії.

Гість розумний. Він розуміє, що якщо він піде, то назавжди. І йому доведеться за допомогою паяльника, цвяха і пательні виготовити свою радіостанцію або телеканал. І просторікувати для дружини, дітей і пса.

А це зовсім не той рейтинг.

Переклала Ірина Магдиш