Олексій Шалайський

Київ потребує регіональних текстів

Майже 30 років я прожив у Львові і 12 чи 13 років – у Києві. У Львові я працював у газеті «Ратуша», «Поступ», телекомпанії «Міст», навіть мав таке щастя паралельно викладати в університеті. А у Києві я був головним редактором УТН, потім головним редактором новин СТБ, потім редактором блоку журналу «Політика і Культура», потім редактором сайтів Forum і ProUA. І от я в Інтернеті і залишився. Насправді, принаймні в Києві, Інтернет трактується (не весь Інтернет – до семи-дев’яти видань) як абсолютно адекватні ЗМІ. Соціальний і фінансовий статуси газети, телебачення та Інтернету дуже схожі.

Журналіста цікавлять і Крим, і Рим і мідні труби. Тобто і слава, і гроші, і влада. Кому чого більше треба. Насправді, коли людина працює з Києвом, вона спершу робить славу, а потім робить гроші. А влада – або вона її хоче, або не хоче. Наприклад, мені ніколи не подобалась влада, але співіснувати із нею доводиться.

Що зробити, аби стати відомим журналістом в Києві?

Насправді треба зробити лише три кроки:

1) стати нормальним журналістом тут, у регіоні;

2) зрозуміти, що саме Києву потрібно;

3) продати цей продукт Києву.

Насправді зрозуміло, що коли ти живеш у Львові, то тобі здається, що Київ – це пересичене місто, якому нічого не потрібно, воно не дивиться на регіони і т. под. Коли я жив у Львові, саме так і думав. Коли я, сидячи у Львові, написав величезний економічний текст до журналу «Компаньон», то так і не отримав відповіді від редакції. Текст також не опублікували. І я подумав, що кияни – вони якісь інтелектуальні дауни. Лише проживши зо три роки у Києві, я зрозумів, що також би не надрукував той текст. Але тоді мені ніхто не розповідав, яких текстів потребує Київ.

Насправді Київ потребує неймовірної кількости регіональних текстів. (Регіон – це не обов’язково Львів. Регіон – це може бути село, район, бозна-що). Чому Київ їх потребує? Тому що у столиці усі топчуться на одному інформаційному полі. Ти можеш вирватися лише за рахунок якоїсь неймовірної сенсації. У регіонах цих інформацій є міріади. Однак вони з’являються і гинуть, і ніхто їх не піднімає на вищий рівень. Коли я читаю львівську пресу, то бачу масу матеріалів, які б зацікавили від п’яти до п’ятнадцяти видань у Києві. Звичайно, є проблеми з якістю подачі інформації у місцевій пресі, але найбільша проблема таки у тому, що інформація «гине» на рівні регіональної преси, не пробившись догори.

Нещодавно я був у Німеччині на журналістському семінарі (бо я теж їжджу вчитись), і з нами був редактор кременчуцької газети, точніше, власник. Після того, як він мені дав прочитати кременчуцькі газети, я зрозумів, що це абсолютно та ж логіка. У них теж є неймовірно цікаві речі, про які ми не знаємо. І ми домовились про обмін матеріалами, тому що це вигідно і їм, і нам. Ми отримуємо свіжий контент, вони отримують славу і вплив на своїх місцях.

Що означає «вплив на своїх місцях»? Є в нас такий сайт «Обком». Вони не мають регіональних журналістів, вони мають трьох друзів, які живуть в регіонах. Один живе в Криму, другий – в Полтаві, третій – в Донецьку. Двоє з цих журналістів підписуються псевдонімами, а третій пише під своїм прізвищем. Цей чоловік з Полтави – військовий відставник, полковник, який журналістикою ніколи не займався. Він раз на два тижні посилає якусь інформацію, і її ставлять за його підписом. Зараз це найвідоміший журналіст Полтави, він відкриває з ноги двері обласної держадміністрації і про всяк випадок його туди пускають. Він не заробляє гроші, однак справді став відомим. Якби він хотів це конвертувати в гроші, йому б це вдалося.

Повернімося до Німеччини. У рамках поїздки було п’ять зустрічей, присвячених журналістській освіті. У трьох журналістських школах, і ще у трьох редакціях ми розпитували, як вони працюють, де беруть своїх журналістів. І тут я позаздрив своїм німецьким колегам.

Нагадаю, в Україні 90% журналістів щось закінчують, як правило, журфак, або ще якісь гуманітарні факультети. З 2-го або 4-го курсу починають тинятися редакціями і потім починають працювати.

У Німеччині є два шляхи стати журналістом. (Журфаків у них не існує в принципі. Є факультет публіцистики, який готує так званих публіцистів. І вони не вважаються журналістами, а є фахівцями, які розробляють теорію журналістики).

Перший шлях такий: людина закінчує п’ять років навчання у вищій школі і здобуває фах. Будь-який. Хемік, історик, економіст. Після чого вона вирішує стати журналістом, приходить в редакцію і стає волонтером. І цей волонтер ходить до редакції щодня. Йому дають різні роботи, причому це не схоже на українську практику. В українській практиці дають розгинати скріпки, підмітати підлогу… Там же дають займатись реальною журналістикою. Ти йдеш кудись паралельно із журналістом, щось виконуєш. Через якийсь час тобі починають платити за це гроші. Спершу платять, як на горня кави. Коли ти починаєш працювати практично як реальний журналіст, тобі платять приблизно пів платні «нормального» журналіста. Тобто, як сказали німці, це такі гроші, за які вмерти не можна, але жити теж не можна. І так вони ходять два роки. Після того, як два роки закінчуються, редакція вирішує, брати його на роботу чи не брати, і дуже часто каже: ти знаєш, ти нам не підходиш. Тоді він іде до иншої редакції і знову дуже часто стає волонтером на два роки. Люди, які весь час так ходять, і розуміють, що вони вже не вигрібають, дуже часто стають вільними журналістами. За гроші вільного журналіста жити теж не можна, і тому часто вільними журналістами стають люди, яких утримують мама, жінка, чоловік. Або це в них як хобі, тобто людина десь працює і ще пише.

Для того, щоб тебе взяли після волонтерства на роботу, дуже часто використовується другий шлях. Після закінчення п’яти років людина закінчує Журналістську школу, яка буває від одного до двох років. Після цього вона знову приходить як волонтер. Але оскільки вона вже щось знає, то дуже часто вона потрапляє у штат редакції.

Журналістські школи діляться на три категорії. У тих, що належать до першої категорії, за навчання людина платить сама. Инший тип школи, коли ніхто нікому не платить, тобто людина не отримує стипендії, але й сама не платить за навчання. І є ще школи, де людям платять стипендії, у межах 1000 євро, знову ж таки, прожити можна, але жити – ні. Така школа є при відомому концерні «Аксель Шпрінгер», у ній людина підписує контракт, що не менше трьох років буде працювати в структурах «Шпрінгера». Якщо вона його покидає, то платить штраф. В результаті проблем з журналістикою, з творчим потенціалом у Німеччині нема.

Проблема з творчим потенціалом в Україні реально є. Чому? Та тому, що не кажучи вже про систему освіти журфаків, є дуже мала кількість журналістів, які володіють якоюсь конкретною темою, щось знають у ній, окрім написання букв. Такі журналісти, принаймні в Києві, є найбільш оплачуваними, найбільш знаними і мають найбільш високий соціальний статус. У Києві є принаймні кілька журналістів, які, займаючись вузьким сегментом, наприклад, фондовим ринком, нафтою, політикою, мають зарплату вищу, ніж редактори їхніх видань. І черга за ними стоїть величезна.

Але навіть ті журналісти, щоби дати київській редакції щось цікавішого, шукають за регіональним матеріалом. А знайти хорошого регіонального журналіста практично неможливо.

Проблема не в тому, що у регіонах немає журналістів, а в тому, що з одного боку, місцеві журналісти бояться написати у столичні видання, а, з иншого боку, для столичних редакцій віднайти регіональну інформацію – це зайвий клопіт. Не хочеться тратити купу часу, щоби знайти когось, хто погано пише, щоби його потім правити. Якби хтось прийшов і сказав: «Оце я, будь ласка, оце мій текст, і цей текст прекрасний»...

Зрозуміло, що у всіх редакторів є проблеми з регіональними журналістами, тому що практично всі регіони мають шість-сім типових помилок. (Я, коли працював у Львові, робив ті ж помилки).

Ось вони ті шість-сім помилок, які притаманні регіональній журналістиці.

Перша – патосність. Ось кілька типових цитат: «Бацила на ім’я Богословська», «Деякі її заяви свідчать про явне перезбудження», «один з найбільш непривабливих персонажів», «озлоблена, істерична, хамовита». Матеріал під заголовком «Вишиваємо прапор міста Славути разом» починається так: «Полотно розміром два на три метри поступово заповнюється кольорами»…

Друга річ – заголовки... Неправильні заголовки в Києві трактуються як неповага до читача. Чому? Тому що колись було два типи заголовків – західний і слов’янський. Західний був, приблизно, на сімнадцять рядків: завод такий-то побудував те-то для того, щоб отримати прибуток такий-то. А слов’янський журналіст назвав би це «Прірва». Для того, щоб зрозуміти, чому «Прірва», треба прочитати весь текст, як правило, велетенський, і тоді, можливо, ти зрозумієш, до чого цей заголовок.

Чому у західній пресі заголовки саме такі? Тому що людина отримує 140-сторінкову газету, перегортає її, виловлює те, що її цікавить, і прочитує. Тобто журналістика економить час. Журналістика взагалі створена для того, щоб передати людині якусь новину, інформацію і зекономити час на її здобуття самотужки.

У нас було по-инакшому і, на жаль, ще до тепер так залишилось. Газета виходить на шести-восьми сторінках, я її купив, я все мушу прочитати, включно з некрологами, і журналісти цим користаються.

Дослідження різних інтернет-ресурсів свідчать, що подобаються чіткі новинні чи аналітичні заголовки. Ясна річ, що інтернет-видання, які пишуть «Прочитай, що сталося з Тимошенко. Шок! Ужас! Фото», виказують тим самим, неповагу до споживача. Водночас такими заголовками формується таке коло читачів, яке не завжди подобається.

Дуже часто в регіональній пресі заголовок взагалі не відповідає тому, що написано всередині. Читаю заголовок у місцевій газеті: «Европа не має грошей за газ». Перше речення: «Президент Еврокомісії Жозе Мануель Баррозу каже, що ЕС поки не може допомогти Україні фінансово в оплаті за газ». Тобто Европа не має грошей за газ саме для України!

Третя помилка регіональної журналістики – зайві слова. Я знайшов два тексти про кращого двірника Львова. Перший – це був текст на 6,5 тисяч знаків, я прочитав його і не зрозумів. Потім прочитав иншу газету. Та ж тема, але там це була така маленька замітка. Мені цього цілком достатньо! А оці зайві «а вона пішла туди», «а вона думала, як підмела» і т.д., і т.д. Я розумію, що «краткость – сестра таланта і мачуха гонорара», але такі речі дуже не толерує київський редактор. Будь-який.

Дуже часта помилка: офіційна мова. Мова може бути не обов’язково барвистою, але коли пишуть: «проблема соціального та пенсійного забезпечення наших співвітчизників, що працюють за кордоном, є дуже серйозною»… І таких текстів багато.

Відсутність тем. Перечитавши масу текстів, я зрозумів, що читаю увесь час одні і ті ж тексти, просто подані з иншої точки зору. Зовсім свіжих текстів дуже мало, майже немає.

І завжди – довжелезні початки. З цим боротись складно. Використаю як наочний посібник Богдана Волошина. Колись ми працювали в «Ратуші». Волошин дуже добре володіє словом, але має одну таку підступну рису – він не любить допомагати иншим писати тексти. (До речі, щоб я не забув, я в німців питав: «Оці редактори, журналісти, вони ж вчать волонтерів?». Вони кажуть: «Так, вчать». Я питаю: «А їм доплачують». – «Ні» – «А навіщо вони їх вчать?». Вони навіть не розуміли цього питання. В Україні зовсім не так.) Так от, ще тоді у «Ратуші» до Волошина якось підійшов товариш і каже: «Богдан, я написав текст. Прочитай і скажи мені якийсь «мінус» чи «плюс». Богдан каже: «Я тут друкую, вибач». Але товариш був такий напористий, приходить ще раз: «Ну, Богдане, я тебе дуже прошу: давай, ти прочитай і скажи мені один якийсь негатив. Одне зауваження. Більше нічого не треба». Богдан каже: «Добре». Він переглянув, текст був про щось на кшталт зборів (хтось там щось говорив, завод, отаке). Волошин закочує очі вгору і каже: «Знаєш, тут все прекрасно. Але треба, щоб початок відповідав всьому тому, що тут написано». Той питає: «А як би ти почав?» – «Я би почав: «Падав лапатий сніг». Хлопець образився, пішов.

Через якусь кількість років після того випадку мені дали в університеті викладати погодинником журналістику. І ми вчили, як починати текст. Я розповів цю історію з Волошином і його товаришем. Студенти кажуть: «Ми зрозуміли». Ми з ними придумали, про що будемо писати, вони вдома написали, і одна дівчинка (а писали ми щось динамічне, ясна річ) написала початок: «Багряне сонце легким доторком торкнуло» там щось. Я кажу: «Ти що зробила?» А вона каже: «Ну, це ж не про сніг!».

Насправді ці «сніги» переслідують будь-якого редактора – і львівського, і київського. Однак, якщо київський редактор замовив десь в Херсоні, в Дніпропетровську текст, і той текст почався зі «снігу», київський редактор далі читати не буде, він не буде працювати з тим журналістом.

Отож, будемо вважати, що людина вже стала журналістом. Тепер про те, що їй потрібно запропонувати киянам.

Киянам потрібно три види інформації.

Перший – новини. Другий і третій – це тексти. Я їх називаю «нормальна аналітика» і «новинна аналітика» (в МГУ це називається «расширенная заметка». В принципі, це тексти, які щоденні газети публікують як аналітику).

Новина. Якщо би вам раптом довелося працювати у новинному форматі з Києвом, то інформацію треба робити за класичною методою (новина має всього лише два правила – «Five Ws» і «перевернута піраміда»). Я не буду на цьому зупинятися. Єдине, з чим періодично бувають проблеми, то це емоції журналіста. Коли регіонали присилають до Києва новини, то їхнє ставлення до героя дуже часто випирає в цій новині, инколи шляхом емоційно забарвленого слововжитку. Новина повинна бути беземоційною, і дуже важливо для регіональної інформації, щоб був бекграунд, бо, можливо, людині, яка вже сімсот разів пише про львівський водоканал чи про стадіон, це здається банальним, а в Києві й поняття не мають, що десь там, окрім столиці, також стадіон будується. Тому оте «нагадаємо, що», тобто бекграунд, мусить бути.

Ще одна проблема з новинами. Багато хто переконувався в тому, що новини, які присилають з регіону, дуже часто не першої свіжости. Тобто спершу написала газета, а потім журналіст прочитав і переслав. Крім того, якщо говорити про Львів, то тут ексклюзивну новину при тій кількості інтернет-видань, які є у Львові, напевно, важко знайти.

Разом з тим, що стосується «нормальної аналітики», «новинної аналітики», то на це потреба є завжди.

Що таке «нормальна аналітика»? Нормальних аналітиків в українській журналістиці є дуже і дуже мало, і вони є зірками.

У Києві є дуже непоганий бізнес: рірайтери, райтери, иншими словами, люди пишуть «заказухи». От, наприклад, треба описати корпоративний конфлікт, газета готова про це написати, але розбиратися в цьому не хоче –їй потрібен текст, який трошки поправлять і поставлять. Ці тексти коштують дуже дорого і людина їх клепає з величезною швидкістю, тому що знає, як будується матеріал. Дуже багато журналістів не знають, як він будується.

Коли говориться про нормальну аналітику, то в ній повинно бути буквально кілька речей – заголовок, початок, серединка і кінець.

Людина, яка пише аналітику, мусить чітко розуміти, що вона пише. Коли автор хоче нам щось написати, я його питаю: «Про що?». І коли він мені починає оце «про що» говорити у двох реченнях, то я кажу: «Ти знаєш, ти подумай, може, пізніше якось» і т.д. Людина, яка не може одним реченням сказати, про що вона буде писати (хай складносурядним чи підрядним реченням), у 90% випадків не напише нормально. Це не означає, що журналіст має сказати: «Я напишу про проблеми Водоканалу». Він має сказати: «Я тобі напишу, як у Водоканалі вкрали 10 млн. доларів».

Мені дуже подобається фраза, – але не знаю, хто її сказав, здається, людина, яка творила Бі-бі-сі, – для того, щоби написати текст, треба зробити всього три речі:

– спочатку повідомте читачів, про що ви будете писати;

– дайте інформацію, яку хотіли дати;

– нагадайте, про що ви тільки що написали.

Тобто логіка написання тексту є в тому, що один текст – одна ідея. От, наприклад, текст про маршрутки «Мафія на колесах». У цьому тексті усередині є насправді три тексти, а повинен бути лише один. Така ж логіка повинна панувати і у новинах, і в новинній аналітиці. Людина, яка йде на прес-конференцію може дати сім новин з однієї події, вона ж не робить велику одну новину: Юлія Тимошенко сказала, що закупить цукор, а крім того, нагадала, що вона ще не розрахувалася за газ… Все можна, звичайно, в одну новину впхати, але кому ця новина потрібна?! У цьому теж є неповага до читача.

Як правило, такі тексти здаються авторами без заголовків. Тому що до такого розхристаного тексту неможливо вигадати заголовок, бо ти не знаєш, до якої частини тексту його придумувати. Тому я завжди рекомендую починати писати з заголовка. Це важко. Його не обов’язково писати. Нехай він у голові буде, але насправді хороший журналіст все одно починає із заголовка, тільки він його не пише ручкою, а він ходить і думає: «На чому я ставлю акценти».

Отже, перше – провідна ідея, друге – заголовок, який має відповідати цілі. Третє: спочатку, не далі, ніж в другому абзаці, ця сама ідея має бути подана ще раз. І далі виклад інформації. Закінчення – повернення до тієї ж ідеї. Тут є такий нюанс: у західній пресі вважається, що журналіст не має права на свою думку, хоча дотримуються цього правила там далеко не завжди. Слов’янський читач натомість хоче побачити позицію журналіста і, якщо без патосу, то, в принципі, журналіст може натякнути на свою думку, і це добре читається. Це набагато краще, ніж закінчення на кшталт «поживемо – побачимо».

Найкраще у класичній аналітиці сприймаються заголовки, які несуть в собі наліт скептицизму – «От така фігня малята...» і три крапки. Але головне – не переборщити і не заклеймити.

Менш затребувана, але все ж затребувана – це «новинна аналітика». Тут є один мінус. Якщо «нормальну аналітику» можна писати набагато пізніше від події, то «новинну аналітику» треба писати швидко. Це – розширена новина. Вона виглядає дуже простенько. Вона розкладається таким «паровозиком». Перше – щось сталось. Новина. Після цього людина бере два-три коментарі до цієї новини, і ці коментарі пов’язує між собою.

Мені особисто не надто подобається така журналістика, але вона дуже потрібна, тому що, якщо я хочу зрозуміти, що вчора сталося в країні, і я нічого не читав, то я приречений читати ту газету, яка «такими «кубиками» захопить усе, що сталось в Україні.

Отже, скажімо людина уже уміє писати і новинну, і нормальну аналітику. Тепер наступний крок – знайти редакцію, яка твій текст надрукує. Яким чином шукається редакція? Редакція шукається або під той текст, який пишеш ти, або редакція шукається під «де би я хотів бути опублікований». Припустимо, я не вмію писати, як «Комерсант-Україна», але я хочу бути п’ять разів там опублікований. Є різні шляхи. Всі на мені апробовані.

Перший варіант такий: приходять листи або дзвінки: «Я – Аня К...ва, мені дуже подобається ваше видання. Я працювала на «5 каналі», на «Інтері» і в газеті «Сегодня». Я би хотіла вам писати». На такі речі дуже часто редакції навіть не відповідають, тому що де вона працювала – це її особисте щастя. Ми вже мали дуже багато досвіду, що людина могла працювати де завгодно, а приходить – і нічого не вміє. Виявляється, вона там працювала завскладом чи носила касети на «5 каналі». Крім того, з телевізійної журналістики в нормальну журналістику досить складно переходити.

Другий варіант. Буває так: «Я хочу до вас писати. Пишу про політику і економіку». На таку пропозицію теж найчастіше не відповідають.

Третій варіант –телефонний дзвінок. «Добрий день, я журналіст такий-то, я би хотів поговорити з редактором». – «Так, я вас слухаю». – «Я такий-то й такий, давайте, я вам щось напишу». – «А про що ви напишете?». Він каже: «Я пишу про економіку». – «Яку економіку?» – «Ну, я пишу про банки». – «Про які?» – «Отакі». – «А про що ви востаннє написали?»… Поговорили-поговорили, я вже його ненавиджу. Він ще не прислав, а я вже ненавиджу.

Є нормальний варіант. Людина пише: «Я пишу про ІТ-технології. Хотів би у вас опублікуватись. От моїх 9 текстів». Як правило, газети мають свої сторінки в Інтернет, і ці листи мають лінки. Прочитав – відклав, не маю часу. Завтра згадав, що мужик якийсь писав. Дуже часто тоді зав’язується розмова. По-перше, людина присилає не найгірші свої тексти, зрозуміло. По-друге, редактор має час прочитати, коли в нього є можливість. По-третє, ти можеш відповісти йому там на третій день, четвертий. Якщо ж людина пише: «Оце мої тексти. Я можу вам прислати ще свій текст, свіжий, для вас». Дуже часто присилають свіжий текст і пишуть: «Я цей текст написав і відіслав вам. Дуже хочу у вас опублікувати його. Якщо би ви мені протягом двох днів відповіли, то я би був щасливий. Якщо ні, то я змушений буду передати у якесь більш ганебне видання». Тоді редактор розуміє, що це ексклюзив… (Бо дуже часто пишуть текст і розсилають у 15 видань.) Тому такий варіант є найбільш адекватним.

Є ще одна річ, яка є дискусійною. Вона стосується того, які гроші потрібно заробляти на цих текстах? Мені здається, що це насправді дискусійна річ. Мені, чесно кажучи, здається, що для початку людина мусить вважати успіхом сам факт публікації у столичному виданні. Розумієте, вихід на Київ – це так, як перший курс в університеті. Це коли ти на заліковку працюєш. Людина, яка опублікувала, скажімо, 5-10 текстів у виданнях всеукраїнського рівня, отримує таку заліковку, з якою важко сперечатися.

Отож, невеликий підсумок: людина, яка живе в будь-якому регіоні, – це може бути місто, містечко, – мусить спробувати себе, спробувати надіслати в різні видання текст, який їй здається адекватним. В ідеалі, звичайно, було б добре, якби в цьому виданні працював хтось зі своїх, хай віддалено знайомих, для того, щоб тобі сказали правду – чи це повна фігня, чи з цим можна працювати, чи це взагалі геніально. Після того, як це вдасться кілька разів, людина справді може, не виїжджаючи до Києва, підняти свій рейтинг на місці і почати коштувати дорожче.

За матеріалами семінару Журналу Ї