зміст

I

Подорожували довго. Бічною, забутою віткою, де потяг курсує тільки раз на тиждень, їхало всього кілька пасажирів. Ніде більше не доводилося мені бачити таких архаїчних, вилучених із інших ліній вагонів, просторих, як кімнати, темних та з багатьма закапелками. Заламані під різними кутами коридори, лабіринтові порожні й зимні купе чаїли в собі якесь дивовижне занехаяння, щось зовсім моторошне. У пошуках затишного кутка я переходив з одного вагона до другого. Скрізь дуло, холодні протяги провірчували наскрізь увесь поїзд. Подекуди на підлозі сиділи люди з клунками, не насмілюючись зайняти дуже високі порожні лавиці. Зрештою, випуклі цератові сидіння були холодні, як лід, і липкі від старості. Ніхто не всідав на безлюдних станціях. Без гудка, без пихкання, поволі й ніби в задумі потяг рушав далі.

Трохи підтримував мені товариство мовчазний замислений чоловік у подертому залізничному мундирі. Притискав хустку до підпухлого зболілого обличчя. Потім і він щезнув десь, непомітно зійшов на котрійсь зупинці. Тільки й зосталося по ньому – втиснене в соломі місце та понищена чорна валізка, яку забув.

Хитаючись, я брів у соломі та покидьках крізь усі вагони. Гойдалися на протягах навстіж відкриті двері купе. Піде жодного пасажира. Нарешті стрів кондуктора у чорній уніформі цієї залізничної" лінії'. Він завивав грубою хусткою шию, пакував свої манатки, службову книжку.

– Доїждждємо, пане, – мовив, глянувши на мене зовсім безбарвними очима. Потяг поволі, без сапання і стукоту, спинявся, немов із останнім подихом пари з нього виходило життя. Стали. Тиша і пустка, ніяких станційних будівель. Кондуктор, висідаючи, показав, у якому напрямку санаторій. З валізою у руці я пішов вузьким білим гостинцем, що невдовзі ховався у темній гущавині парку. Краєвид зацікавив мене. Дорога, якою я ступав, здіймалася на хребет спадистого згір'я, звідки проглядався увесь виднокіл. День був зовсім сірий, без акцентів. І, може, під впливом важкої і безбарвної атмосфери так виразно темнів великий амфітеатр горизонту з розлогим лісовим пейзажем, укладеним кулісами з чимдалі сіріших паєм та верств заліснення, які спливали обабіч пологими схилами. Темний величний пейзаж, здавалося, ледь помітно плив сам у собі, пересувався, як сповнене прихованого руху хмарне і розбурхане небо. Плавні паси і лямівки лісів шуміли, і шум наростав, як морський приплив, що непомітно спинається до суходолу. Біла серед темної динаміки лісу дорога, здіймаючись вгору, вилася, мов мелодія, низкою широких акордів, стискувана потужними музичними масами, які її врешті поглинали. Я відчахнув з придорожнього дерева галузку. Зелень листків була дуже темна, аж чорна. Якась дивно насичена чорнота, глибока і доброчинна, як сон, повний сили і наснаги. І всі сірості краєвиду були похідною цієї єдиної барви. Такого кольору набуває інколи у нас краєвид у просякле дощами, похмуре літнє смеркання. Така ж глибока і спокійна відчуженість, така ж збайдужіла й остаточна заціпенілість, ідо вже не потребує потіхи барв.

У лісі було темно як поночі. Я йшов навмання по тихій глиці. Коли дерева порідшали, під ногами у мене задудніли колоди мосту. На його другому кінці серед чорноти дерев мріли сірі багатовіконні стіни готелю, рекламованого як санаторій. Подвійні скляні двері входу були відчинені. Входилося в них просто з містка, охопленого обабіч хиткими балюстрадами з березових жердок. У коридорі панували півсутінь та урочиста тиша. Я почав посуватися навшпиньки від дверей до дверей, читаючи у темряві влаштовані над ними номери. На повороті нарешті стрів покоївку. Вибігла з покою, якби вирвалася з чиїхось нахабних рук, задихана і збуджена. Ледве розуміла, що я до неї говорив. Мусив повторити. Безпорадно крутилася.

– Чи мою депешу отримали?

Розвела руками, її погляд помандрував убік. Чекала тільки нагоди кинутись до напіводчинених дверей, на які косувала очима.

– Я приїхав здалека, телеграфом замовив тут покій, – сказав я дещо роздратовано. – До кого маю звернутися? Не знала.

– Може, зайдіть, пане, до ресторану, – плуталась. – Зараз усі сплять. Коли лікар устане, покличу вас.

– Сплять? Але ж день, до ночі ще далеко

– У нас завжди сплять. Хіба не знаєте? – Звела на мене зацікавлені очі. – Зрештою, тут ніколи нема ночі, – додала кокетливо. Вже не збиралася утікати, вертілася, перебираючи пальцями мереживо фартушка.

Лишив її. Увійшов до напівтемного ресторану. Столики, великий буфет на цілу стіну. По довгім часі я відчув знову деякий апетит, утішившись самим виглядом тістечок і тортів, якими щедро були заставлені ляди буфета. Поклав валізку на один столик, решта усі стояли порожні. Ляснув долонями. Ніякої відповіді. Я заглянув до сусідньої зали, більшої та світлішої. Та зала була відкрита широким вікном чи лоджією на вже знайомий мені пейзаж, що в обрамленні ніші постав зі своїм глибоким смутком і самозреченням як жалобне мементо. На скатерках столів виднілися рештки недавнього частування, відкорковані пляшки, недопиті чарки. Де-не-де лежали ще чайові, не підібрані челяддю. Я повернувся до буфета, придивляючись до здоби та паштетів. Виглядали дуже смаковите. Я задумався, чи випадає самому обслужитись. Відчув приплив незвичної пажерливості. Особливо один ґатунок пісочного печива з яблучним мармеладом нагонив мені до вуст оскому. Я вже збирався підхопити одне тістечко срібною лопаткою, коли відчув когось позад себе. Покоївка тихо увійшла у м'яких пантофлях і дотикалася пальцями мого плеча.

– Пан лікар запрошує вас, – мовила, оглядаючи свої нігті. Ішла переді мною і, певна магнетизму, спричиненого грою її стегон, зовсім не оглядалася. Бавилася підсиленням цього магнетичного впливу, регулюючи підлеглість наших тіл, у той час як ми минали десятки нумерованих дверей. У цілковитій тиші сперлася якусь мить на мене.

– Це лікареві двері, – шепнула, – прошу ввійти. Лікар Готард прийняв мене, стоячи посеред покою. Був малого зросту, широкоплечий, чорноволосий.

– Ми отримали вашу депешу ще вчора, – сказав. – Вислали на стан дію санаторського візка, а ви приїхали іншим потягом. Ба! Залізничне сполучення не найліпше. Як почуваєтесь?

– Батько ще живий? – запитав я, втоплюючи неспокійний погляд у його усміхненому обличчі.

– Живий, звичайно, – спокійно витримав мій палкий погляд. – Зрозуміло, в зумовлених обставинами межах, – спокійно додав, мружачи очі. – Знаєте так само, як і я, що з точки зору вашого дому, з перспективи вашої вітчизни – батько помер. Того не можна цілком відшкодувати. Та смерть дещо затьмарює його тутешнє буття.

– А сам батько не знає, не здогадується? – спитав я пошепки. Він дуже переконливо покрутив головою.

– Не хвилюйтеся, – мовив притишеним голосом. – Наші пацієнти не здогадуються, не можуть здогадуватися

– Весь фокус полягає в тому, – додав, готовий на пальцях, уже піднятих, демонструвати його механізм, – що ми поточили час у зворотному напрямку. Маємо тут відставання у часі на певний інтервал, величину якого неможливо визначити. Вся справа у звичайному релятивізмі. Тут ще попросту батькова смерть не настала, та смерть, котра його спіткала у вашій вітчизні.

– У такому випадку, – сказав я, – батько зараз або вмирає, або й зовсім при смерті

– Не розумієте мене, – Готард відрік тоном поблажливої нетерплячості. – Відновлюємо тут минулий час з усіма його можливостями, а, таким чином, і з можливістю одужання.

Дивився на мене з усміхом, тримаючись за бороду.

– А зараз, напевне, захочете побачитися з батьком. Згідно з вашим розпорядженням ми зарезервували друге ліжко у батьковій кімнаті. Я проведу вас.

Як тільки ми вийшли до темного коридору, лікар Готард почав говорити пошепки. Я ще зауважив, що він, як і покоївка, має на ногах повстяні пантофлі.

– Дбаємо, аби наші пацієнти добре висиплялися, ощаджуємо їх життєву енергію. Зрештою, і так не мають отут ніякого ліпшого заняття. Став під котримись дверима, приклав палець до вуст.

– Тихо увійдіть – батько спить. Також лягайте. Це найкраще, що можете зараз учинити. До побачення.

– До побачення, – шепнув я, відчуваючи шалене серцебиття. Натиснув клямку, двері подалися, відхилилися, як беззахисне розкриті уві сні вуста. Я ввійшов досередини. Кімната була майже порожня, сіра і гола. Під маленьким віконцем у пишній постелі на простому дерев'яному ліжку спав мій батько. Його глибокий віддих видобував із глибини сну цілі поклади хропіння. Вся кімната, здавалося, була викладена тим хропінням від підлоги до стелі, а все ще прибували нові партії. Я, зворушений, дивився на схудле і змізерніле батькове обличчя, поглинуте працею хропіння, котре, покинувши у глибокому трансі свою земну оболонку, десь на далекому березі сповідалося урочистим відлічуванням миттєвостей свого буття.

Другого ліжка не було. Од вікна віяло пронизливим холодом. І грубка не напалена.

– Не надто тут піклуються пацієнтами, – подумав я. – Таку хвору людину покинуто на поталу протягам! І ніхто, певно, тут не прибирає. Грубий шар пилу встеляв підлогу, вкривав тумбочку з ліками та склянкою охололої кави. В буфеті лежать стоси тістечок, а пацієнтам замість чогось поживнішого дають саму чорну каву! Та у порівнянні з благодійством оберненого часу це нікчемна дрібничка.

Я поволі роздягнувся і всунувся до батькового ліжка. Він не збудився. Тільки його хропіння, ймовірно, зависоке вже згромаджене, зійшло на октаву нижче, зрікшись своєї декламаційної високольотності. Хропіння стало мовби приватним, як для власного вжитку. Я обтиснув довкола батька перину, якомога оберігаючи його від протягу з вікна. Невдовзі заснув біля нього і сам.

II

Коли я прокинувся, у кімнаті запали сутінки. Батько сидів уже вбраний при столі і пив чай, умочуючи у ньому глазуровані сухарики. Був убраний у ще новий чорний костюм із англійського сукна, який справив собі минулого літа. Мав трохи недбало зав'язану краватку.

Зауваживши, що я не сплю, батько мовив із приємною посмішкою на зблідлому від хвороби обличчі:

– Юзефе, я щиро втішився, що ти приїхав. От несподіванка! Почуваюся тут таким самотнім. Правда, у моєму становищі не гоже скаржитися, пройшов уже гірші речі і коли б баглося впадати в фаціт з усіх справ... Але досить того. Уявляєш, вже першого дня мені тут подали чудовий filet de boeuf із грибами. Юзефе, це буз пекельний шмат м'яса. Застерігаю тебе якнастійливіше – якби тобі будь-коли мали подати filet de boeuf. Досі чую вогонь у животі. І бігунка за бігункою... Зовсім не міг собі дати ради. Але мушу оповісти тобі новину, – продовжував далі. – Не смійся, я тут винайшов приміщення для крамниці. Так. І поздоровляю себе з тою ідеєю. Знаєш, я дуже нудився. Не уявляєш, що за нудьга тут панує. А так маю, принаймні, приємне заняття. Не вигадуй собі ніяких знову розкошів. Де вже там. Приміщення далеко скромніше за нашу давню крамницю. Просто буда у порівнянні з тамтим. У нас в місті я би соромився такої ятки, але тут, де ми настільки змушені попустити наших претензій – чиж неправда, Юзефе?.. гірко усміхнувся. – І так якось живеться.

Мені стало не по собі. Я засоромився батькового зніяковіння – він зауважив, що неправильно висловився.

– Бачу, ти ще сонний, – сказав мені перегодом. – Проспися ще трохи, а потім відвідаєш мене у крамниці, правда ж? Кваплюся власне туди, щоб подивитися як справи. Не уявляєш, як було важко з кредитом, з якою недовірою ставляться до старих купців, до купців із солідним минулим Пригадуєш місце оптика на ринку? Тож зараз збоку є наша крамниця. Вивіски ще нема, але й так потрапиш. Важко помилитись.

– Чому виходите без пальта, тату? – запитав я занепокоєно.

– Забули запакувати його, уявляєш – не знайшов його в куфрі, але зовсім не брак мені тут пальта. Такий помірний клімат, таке солодке повітря!

– Візьміть моє пальто, – наполягав я, – прошу конче взяти.

Але батько вже вбрав капелюха. Махнув мені рукою і вислизнув із кімнати.

Ні, я вже не був сонним. Відпочив і зголоднів. З приємністю пригадав заставлений тістечками стіл. Одягався, уявляючи, як догоджу собі розмаїтими ласощами. Найперше віддам перевагу пісочній здобі з яблуками, не забуваючи про ще бачений там чудовий бісквіт, начинений лушпайками помаранчів. Став перед люстром, аби зав'язати краватку, але його поверхня, як дзеркальна сфера, зачаїла мій образ десь у глибині, у вирі мутної хлані. Надаремне підходив і відступав – ніяке відображення не виринало зі срібної плинної мли. "Мушу попросити інше дзеркало", – подумав я і вийшов із кімнати

У коридорі було зовсім темно. Враження урочистої тиші посилювала ще й слаба газова лампа, що палахкотіла блакитнуватим пломінчиком на повороті. У лабіринті дверей, ніш і закапелків важко було пригадати, де вхід до ресторану. "Вийду до міста, – подумав я, раптово вирішивши. – Поїм десь там. Знайду, певно, якусь гарну цукерню".

За брамою мене поглинуло тяжке, вільготне солодкувате повітря особливого місцевого клімату. Хронічна сірість атмосфери зійшла на кілька відтінків нижче Днина стояла мовби побачена крізь жалобний креп.

Я не міг намилуватися оксамитною, соковитою чорнотою найтемніших партій, гамою пригашених плюшево-попелястих сіростей, що перебігали пасажами стишених тонів, зламаних натиском клавіші, – який ноктюрн пейзажу. Пишне і вируюче повітря облопотіло мені лице м'якою плахтою. Було млаво-солодко, як відстояна дощівка.

Знову цей звернений сам до себе шум чорних лісів, глухі акорди, що збурюють роздолля вже поза межами слуху! Я був на внутрішньому подвір'ї санаторію. Оглянувся на високі мури вигнутого підковою головного корпусу. Всі вікна були закриті чорними віконницями. Санаторій міцно спав. Я минув браму із залізних прутів. Збоку від неї стояла собача буда, незвично велика і порожня. Знову мене обійняв і поглинув чорний ліс; у лісових потемках я йшов наосліп по тихій глиці, немов із заплющеними очима. Коли трохи розвиднілося, між деревами вимальовувалися контури будинків. Ще кілька кроків – і я на просторій міській площі.

Дивна оманлива схожість з ринком нашого рідного міста! Як подібні, по суті, всі ринки на світі! Майже ті самі будинки та крамниці!

Хідники були зовсім безлюдні. Жалобний і пізній відблиск невизначеної пори порошив із невизначеного сірого неба. Всі вивіски й афіші легко читались, однак я не здивувався б, якби мені сказали, що зараз глуха ніч! Тільки окремі крамниці були відчинені. Інші мали напівзаслонені жалюзі, замикались у поспіху. Повітря туге і буйне, упійне й багате повітря поглинало подекуди частину краєвиду, змивало, немов мокрою губкою, пару будинків, ліхтарі, шмат вивіски. Хвилями важко було підняти повіки, підпадаючи дивній недбалості чи сонності. Я почав шукати магазин оптики, про котрий згадував батько. Він говорив про нього як про щось мені знайоме, якби апелював до моєї обізнаності з місцевими стосунками. Чи не знав, що я тут вперше? Без сумніву плуталось йому в голові. Та що можна очікувати від батька, навпіл тільки реального, що жив таким умовним, відносним життям, обмеженим стількома застереженнями! Чого там таїтись, треба було багато доброї волі, аби визнати йому певний рід існування. І це жалюгідний сурогат життя, залежний від загальної поблажливості, від того "consensus omnium", з якого черпав свої мізерні соки. Зрозуміло, що тільки завдяки солідарному погляду крізь пальці, масовому заплющенню очей на очевидні та разючі недоліки того стану справ могла утримуватись якусь мить у тканині реальності жалюгідна видимість життя. Найлегший спротив міг його похитнути, найслабший подмух скептицизму міг повалити. Чи міг санаторій лікаря Готарда запевнити йому тепличну атмосферу прихильної толеранції, вберегти від холодних подмухів раціоналістичності та критицизму? Треба дивуватися, що за такого загрозливого стану справ батько зміг ще зберегти таку добру поставу.

Я втішився, уздрівши вітрину цукерні, заповнену бабками і тортами. Апетит мій розгорівся. Я відчинив скляні двері з табличкою "Морозиво" й увійшов до темного приміщення. Там пахло кавою і ваніллю. З глибини крамниці вийшла панянка з розмитим смерканням лицем і прийняла замовлення. Нарешті за такий довгий час я міг раз досита підкріпитися пампушками, які вмочав у каву. У темряві, обтанцьований вируючими арабесками меркання, я ковтав все нові й нові тістечка, відчуваючи, як вирування сутіні втискається під повіки, опановує нишком мою утробу своїм теплим пульсуванням, мільйонним ройовиськом лагідних дотиків. Накінець вже тільки прямокутник вікна світив сірою плямою у цілковитій темряві. Даремно я стукав ложечкою в плиту стола. Ніхто не з'явився, аби прийняти розрахунок за наїдки. Я залишив срібну монету на столі і вийшов на вулицю. У книгарні поряд ще світилося. Продавці були зайняті сортуванням книжок. Я запитався про батькову крамницю. То власне наступний заклад біля нас, – пояснили мені. Люб'язний хлопчина підбіг до дверей, щоб показати. Скляний портал, вітрина ще не готова, заслонена сірим папером. Ще від дверей я зауважив із здивуванням, що у крамниці повно покупців. Мій батько стояв за лядою і рахував, слинячи олівець, пункти довгого рахунку. Пан, котрому готувався цей рахунок, похилившись над прилавком, посував указівним пальцем за кожним доданим числом і лічив упівголосу. Батько глянув на мене поверх окулярів і мовив, притримуючи графу, на якій зупинився: "Тут якийсь лист тобі лежить на бюрку між паперами." – І знову поринув у лічбу. Продавці тим часом відкладали куплені товари, загортали їх у папір, обв'язували шпагатом. Полиці були тільки частково виповнені сукном. Більша їх частина була ще порожня.

– Чому не сідаєте, батьку? – запитав я тихо, увійшовши за ляду. – Зовсім не зважаєте на себе, хоч такий хворий.

Він підніс категорично долоню, як ніби віддаляв мої зауваження, і не переставав рахувати. Був дуже змарнілий на вигляд. Видно було, як на долоні, що тільки штучне збудження, гарячкова діяльність підтримують його сили, віддаляють іще мить остаточного краху.

Я пошукав, на бюрку. Це швидше пакунок, ніж лист. Пару день тому я писав до книгарні з приводу певної порнографічної книжки. І от вислано мені її сюди, вже знайдено мою адресу, швидше адресу батька, який ледве встиг відчинити собі крамницю, без вивіски та імені. По суті дивогідна організація вивідування, вражаюча справність обслуговування! І незвиклий поспіх!

– Можеш собі почитати у конторці позаду, – сказав батько, кинувши на мене невдоволений погляд, – сам бачиш, що нема тут місця.

Конторка за крамницею була ще порожня. Через скляні двері туди потрапляло трохи світла з магазину. На стінах висіли пальта продавців. Я відкрив листа і в слабому світлі від дверей почав читати.

Інформували мене, що замовленої книжки не було, на жаль, на складі. Почато її пошуки, але, не передбачаючи його наслідків, фірма дозволяє собі тим часом прислати, ні до чого не зобов'язуючи, певний товар, який, на їх здогад, безсумнівно зацікавить мене. Потім слідував об'ємний опис розкладного астрономічного рефрактора великої світлової сили та різноманітних добрих якостей. Зацікавлений, я видобув із конверта зроблений із чорної церати чи цупкого полотна інструмент, складений плоскою гармонійкою. Завжди відчував слабість до телескопів. Почав розкладати багаторазово складену оболонку інструмента. Зафіксований тоненькими прутиками, розбудувався під моїми руками величезний міх далекогляда, витягаючись на довжину цілої кімнати своєю пустою будою, лабіринтом чорних комірок, довгим комплексом камер обскур, всунутих одна в одну до половини. Це було щось на кшталт довгого автомобіля з лакованого полотна, якийсь театральний реквізит, який імітував у легких матеріалах – папері та цупкому тику – масивність дійсності. Я подивився у чорну лійочку окуляра і побачив, як у глибині ледве маячать обриси задвіркового фасаду санаторію. Зацікавившись, я всунувся глибше до тильної камери апарата. Зараз у полі зору рури слідкував за покоївкою, що йшла з тацею в руках півтемним коридором санаторію. Обернулася і посміхнулася. Чи вона мене бачить? – подумав я. Невідпорна сонність заслонила мені очі. Сидів у тильній камері рури, як у лімузині. Легкий порух двигуна і от апарат зашелестів лопотінням паперового мотиля, я почув, що рушає враз зі мною і завертає до дверей.

Як велика чорна гусениця виїхала рура до освітленої крамниці – многочленний тулуб, величезний паперовий тарган з імітацією двох ліхтарень спереду. Покупці з'юрмились, відступаючи перед тим сліпим драконом, продавці широко відкрили двері на вулицю і я виїхав поволі паперовим автом, між шеренгами клієнтів, що супроводжували осудливим поглядом той справді скандальний виїзд.

III

Так якось живеться у цьому місті і так спливає час. Більшу частину дня спиться й не тільки у ліжку. Лі, надмірної вибагливості у цьому нема. В кожному місці і кожної пори дня людина тут готова втнути собі смачної дрімливиці. З головою, опертою до столика в ресторані, у фіакрі, і навіть навстоячки по дорозі, в сінях якогось будинку, куди завертається на хвилинку, аби скористатися на момент невідпорній потребі сну.

Пробудившись, запаморочені ще і хиткі, тягнемо далі перервану розмову, продовжуємо обтяжливу путь, топимо вперед складну справу без початку й кінця. Внаслідок цього губляться десь там мимохідь по дорозі цілі проміжки часу, втрачаємо контроль за тривалістю дня і в кінці перестаємо на ній наполягати, відмовляємося без жалю від скелета безперервної хронології, за якою з поганої звички і турботливої щоденної дисципліни колись уважно наглядали. Ми давно офірували невинну готовність складати рахунок за перебутий час та пильність у вилічуванні до мідяка зужитих годин – гордість нашої економіки. Ми давно капітулювали, зрікшись кардинальних цнот, у яких не знали колись вагання і не припускалися хиб.

Декілька прикладів нехай проілюструють становище, що склалося. Якоїсь пори дня чи ночі – ледве помітний нюанс неба відрізняє ці пори – я пробуджуюсь коло балюстради містка, що провадить до санаторію.

Стоїть присмерк. Мусив, знеможений дрімотою, довго несвідомо тинятися містом, поки доволікся, смертельно стомлений, до цього містка. Не можу сказати, чи в дорозі мене весь час супроводжував лікар Готард, котрий стоїть зараз переді мною, завершуючи якесь розмірковування виведенням остаточних висновків. Захоплений власним красномовством, навіть бере мене під руку і тягне за собою. Йду за ним, і поки перейшли громокхі дошки містка, вже знову сплю. Крізь заплющені повіки ледве бачу проникливу жестикуляцію лікаря, усмішку в глибині його чорної бороди і марно намагаюся зрозуміти логічний виверт, остаточний козир, яким він тріумфальні завершує свої аргументи, завмерши з розведеними руками. Не знаю. як довго так ідемо поруч, заглиблені в повну непорозумінь розмову, коли в якийсь момент остаточно пробуджуюся. Лікаря Готарда вже нема, зовсім темно, але це тільки тому, що тримаю очі заплющеними. Відкриваю Їх і знаходжу себе в ліжку, в моїй кімнаті, до якої не знати яким чином потрапив.

Іще непристойніший приклад.

Обідньої пори входжу в місті до ресторану, в безладний гомін та сум'яття їдців. І кого ж надибую тут серед зали за столом, що вгинається від страв? Батька. Всі погляди спрямовані на нього, а він, блискаючи діамантовою шпилькою, незвично пожвавлений, розчулений до екстазу, похиляється з афектацією навсібіч у відвертій розмові одразу з цілою залою. З неприродною бравадою, на яку не можу дивитися без глибокого заклопотання, замовляються все нові й нові їства, що вже здіймаються стосами на столі. Любо нагромаджує їх довкола себе, хоч не впорався ще з першою стравою. Прицмокуючи язиком, він жує і говорить одночасно, вдає жестами, мімікою крайнє вдоволення бесідою, супроводжує захопленим поглядом пана Адася, кельнера, якому з закоханою усмішкою кидає все нові замовлення. І коли кельнер, маячи серветкою, біжить їх виконати, батько благальним жестом закликає всіх засвідчити невідхильну чарівність цього Ганімеда.

– Неоціненний хлопчина, – волає, заплющивши очі з щасливою усмішкою, – ангельський хлопак! Панове, погодьтеся, що чарівний!

Я вступаюся геть зі зали, сповнений несмаку, не зауважений батьком. Якби адміністрація готелю навмисне для реклами призначила його потішати клієнтів, не міг би поводитися більш підкреслено провокаційно. З затуманеною оспалістю головою, заточуючись, я простую вулицею додому. Спираюся на мить головою до поштової скриньки і влаштовую собі коротку сієсту. Нарешті домацуюсь у темряві брами санаторію і входжу. У кімнаті темно. Повертаю вимикача, а мережа несправна. Від вікна віє холодом. Рипить у пітьмі ліжко. Батько піднімає з-над постелі голову і каже: – Ах, Юзефе, Юзефе! Лежу тут уже два дні без усякої опіки, дзвоники роз'єднані, ніхто до мене не заглядає, а власний син покинув мене, тяжко хворого, і волочиться по місті за дівками. Дивись, як мені гепає серце.

І як це узгодити? Чи батько сидить у ресторані, полонений нездоровою амбіцією ненажерності, чи лежить тяжко хворий у своїй кімнаті? Чи, може, є два батька? Нічого подібного. Всьому причиною швидкий розпад недоглянутого пильно та безупинно часу.

Відомо, що ця недисциплінована стихія утримується в певних рамках тільки завдяки невпинному обробітку, пестливій турботі, старанній регуляції та коригуванню її вибриків. Позбавлена опіки, схиляється одразу до порушень і дикої аберації, до численних витівок і безглуздого блазнювання. Щораз виразніше вимальовується інконгруенція наших індивідуальних часів. Час мого батька і мій власний не збігаються вже між собою.

До речі, закид у моральній розв'язаності, вчинений мені батьком, є безпідставною інсинуацією. Не зблизився іще тут із жодною дівчиною. Заточуючись, як п'яний, від одного сну до другого, ледве звертав у тверезіші миті на тутешню прекрасну стать.

Зрештою хронічний присмерк на вулицях не дозволяє навіть докладно розрізняти обличчя. Єдине, що спромігся зауважити, як молодик, який має ще, хоч не хоч, у тій царині певні інтереси, – це особлива хода тих панянок.

Це хода по невблаганно прямій лінії, незважаючи на будь-які перешкоди, покірна тільки якомусь внутрішньому ритмові, якомусь закону, котрий вони розсотують як з клубка в нитку прямолінійної ристі, сповненої акуратності і виваженої грації.

Кожна як накручену пружину має в собі інакше індивідуальне правило.

Коли так простують прямо перед себе, втуплені у те правило, зосереджені й поважні, здається, що переймаються одним тільки, аби не зронити чогось із нього, не схибити складної норми, не збитися від неї ані на міліметр. І тоді стає очевидним, що те, що з такою увагою і пройнятістю несуть над собою, є нічим іншим як якоюсь idee fixe власної досконалості, котра завдяки моці їх переконання стає майже дійсністю. Це якесь заповзяте на власний ризик покликання, винесений поза всякі сумніви недоторканий догмат.

А яких ґанджів та вад, яких кирпатих чи плескатих носиків не протягується бравурно контрабандою під знаменою цієї фікції. Немає такої бридоти і пересічності, яких піднесення віри не поривали би за собою у фіктивне небо досконалості.

За санкцією цієї віри тіло виразно ладніє, а ноги, справді стрункі та еластичні ноги у бездоганному взутті своєю ходою проголошують, квапливо пояснюють плавним, блискотливим монологом ступання багатство ідеї, яку через гордощі замовчує замкнуте лице. Руки тримають у кишенах своїх коротких, щільноприлягаючих жакетиків. У кав’ярні й театрі складають високо відкриті до колін ноги та багатозначно ними мовчать. Лиш стільки мимохіть про одну з особливостей міста.

Я вже згадував про тутешню чорну рослинність. Найдужче заслуговує на увагу певний вид чорної папороті, величезні пучки якої здоблять вази у кожному місцевому помешканні та в кожному громадському закладі. Це майже жалобний символ, погребовий герб цього міста.

IV

Стосунки в санаторії стають все нестерпнішими. Важко заперечити, що ми попросту потрапили до пастки. З моменту мого приїзду, коли перед прибульцем розсунуто деяку позірну гостинну запопадливість, управління санаторію не завдає собі ніякого клопоту аби лишити нам хоча б ілюзію якоїсь опіки. Ми просто покинуті напризволяще. Нікого не хвилюють наші потреби. Я вже давно впевнився, що проводи електричних дзвоників нікуди не провадять – обриваються зразу ж над дверима. Челяді не видно. Коридори вдень і вночі темні та безмовні. Я твердо переконаний, що ми єдині клієнти у цьому санаторії і що таємничі і делікатні міни, з якими покоївка причиняє двері кімнат, входячи чи виходячи, є звичайнісінькою містифікацією.

Мав би я охоту колись відчинити широко двері всіх по черзі кімнат і залишити їх так навстіж відкритими, аби задемонструвати ницу інтригу, в яку нас уплутано.

Та однак я не цілком упевнений у своїх підозрах. Інкол4 бачу пізно вночі, як лікар Готард у білому операційному халаті з клістиром у руці поспішає десь коридором, супроводжуваний покоївкою. Важко його затримати тоді у поспіху і приперти до стіни рішучим запитанням.

Якби не ресторан і цукерня в місті, можна б умерти з голоду. Досі не допросився другого ліжка. Про свіжу постіль можна й не говорити. І треба визнати, що загальна розгнузданість культурних звичаїв не поминула і нас самих.

Лягти в ліжко одягненим та в черевиках завше видавалося мені, як людині цивілізованій, річчю просто неймовірною. А зараз приходжу додому пізно, п'яний від сонності, у кімнаті півсутінь, фіранки на вікні підняті холодним подмухом. Безпритомний валюся на ліжко і загрібаюсь у перини. Сплю так цілі простори часу, дні чи тижні, подорожуючи порожніми краєвидами сну, безугавно в дорозі, безугавно на крутих шляхах дихання, то з'їжджаючи легко та м'яко з пологих схилів, чи знову пнучись на прямовисну стіну хропіння. Досягнувши вершини, охоплюю величезні горизонти скелястої та глухої пустелі сну. Якоїсь миті, у невідомій точці, десь на раптовому повороті хропіння я пробуджуюсь напівпритомний і відчуваю в ногах батькове тіло. Лежить він там, згорнутий клубочком, малий, як кошеня. Я засинаю знову з відкритими вустами і вся здоровенна панорама гористого краєвиду хвилясте і велично посувається мимо мене.

У крамниці батько розвиває жваву діяльність, укладаючи угоди, скеровує все своє красномовство на переконування клієнтів. Щоки йому рум'яніють від пожвавлення, очі блищать. У санаторії лежить тяжко хворий, як в останні тижні вдома. І не приховати, що процес швидким кроком наближається до фатального кінця. Слабким голосом говорить до мене: "Ти повинен частіше заходити до крамниці, Юзефе. Продавці нас обкрадають. Адже бачиш, що не можу вже впоратись зі справами, Лежу тут кілька тижнів, а крамниця марнується, покинута на божу ласку. Чи не було якоїсь пошти з дому?"

Я починаю жалкувати, що затіяли всю цю справу. Важко назвати щасливим помислом те, що ми, захоплені гучною рекламою, вислали сюди батька. Обернений час... по суті звучить гарно, але чим він є насправді? Чи отримується тут повноцінний справдешній час ніби розмотаний зі свіжого поставу, що пахне новизною і фарбою? Зовсім навпаки. Це до решток зужитий, зношений людьми час, час протертий і дірявий у багатьох місцях, прозорий як сито.

Нічого дивного, це час ніби виблюваний – прошу мене добре зрозуміти – час із других рук. Змилуйся, Боже!..

До того ж уся ця дуже безтактна маніпуляція з часом. Ці загрозливі закулісні стосунки, підкрадання з-за спини до його механізму, ризиковане копирсання коло його дражливих таємниць! Інколи хочеться вдарити в стіл і закричати на все горло: – Досить того, гетьте від часу, час недоторканий, часу не можна провокувати! Замало вам простору? Простір для людини, у просторі можете сновигати донесхочу, перевертаючись сторчака, скакати з зірки на зірку. Але, на бога, не чіпайте часу!

З іншого боку, чи можна вимагати від мене, щоби сам виставляв умови лікареві Готардові? Хоч яке нікчемне батькове існування, але бачу його все-таки, є ми разом, розмовляємо. Власне лікареві Готарду я мушу бути глибоко вдячним.

Кількаразово я хотів із ним відверто порозмовляти. Але лікар Готард невловимий. – Пішов саме до ресторану, – повідомляє мені покоївка. Коли вдаюся туди, вона наздоганяє мене, щоб сказати, що помилилася, лікар Готард – в операційній залі. Поспішаю на другий поверх, замислившись, які ж операції можуть тут робитися, входжу до передпокою і дійсно – кажуть мені чекати. Лікар Готард вийде за мить, саме закінчив операцію, миє руки. Вже майже бачу його, невисокого, крокуючого великими кроками в розвіянім халаті, як поспішає через ряд шпитальних зал. Що ж виявляється по хвилі? Лікаря Готарда зовсім тут не було, роками тут не робили ніяких операцій. Лікар Готард спить у своїй кімнаті, а його чорна борода стирчить задерта догори. Кімната повниться хропінням, як клубами хмар, які ростуть, громадяться, піднімають на своєму скупченні лікаря Готарда разом з ліжком, ще різ вище й вище – велике патетичне вознесіння на хвилях хропіння і здутої постелі.

Трапляються тут іще дивніші речі, речі, які приховую сам від себе, речі фантастичні, абсурдні. Скільки не виходжу з кімнати, все здається мені, що хтось швидко віддаляється від дверей і звертає в бічний коридор. Або хтось іде переді мною, не обертаючись. Це не санітарка. Знаю, хто це. "Мамо!" – кричу тремтким від хвилювання голосом, і мати повертає лице і якусь мить з благальним усміхом дивиться на мене. Де я? Що тут діється? У яку пастку втрапив?

V

Не знаю, чи це вплив пізньої пори року, але дні щораз поважнішають у барвах, хмурнішають і тьмяніють. Стало так, ніби дивишся на світ крізь зовсім чорні окуляри.

Весь краєвид – мовби дно величезного акваріума – з блідого чорнила. Дерева, люди, будинки зливаються у чорні силуети, що колишуться як водорості на фоні чорнильної товщі.

Околиці санаторію аж кишать чорними псами. Різного розміру і кшталту пробігають вони долі в сутінках всі дороги і стежки, заглиблені у свої собачі справи, напружені й уважні.

Пролітають по двоє, по троє з витягнутими чуйними шиями, вуха шпичасто наставлені, з жалібним тоном тихого скімлення, що мимоволі видирається з горлянки, засвідчуючи велику схвильованість, заклопотані своїми справами, завжди в русі, завжди захоплені незрозумілою метою, ледь звертають увагу на перехожого. Часом тільки глипнуть на нього у люті і тоді в чорному і мудрому зизуванні проглядає лють, гамована у своїх пориваннях єдино браком часу. Інколи, даючи волю своїй злості, підбігають до ноги з похиленою головою і зловісним гарчанням, але тільки для того, щоб по дорозі занехаяти свій замір і мчати далі у великих собачих танцях.

Нема ради на це собаче засилля, але на яку біду управління санаторію тримає на ланцюгу величезну вівчарку, страхітливого звіра, сутого вовкулаку демонічної просто дикості?

Дрож протинає мене щораз як минаю його буду, при якій стоїть він нерухомий на короткому ланцюгу з наїженим дико коміром кудлів навколо голови, щетинястий і бородатий, з потужним механізмом повної ікол пащі. Зовсім не гавкає, тільки його дикий писок стає на сам вигляд людини ще страшнішим, риси завмирають у виразі безмежної люті. Піднісши поволі страшну морду, заноситься в тихій конвульсії зовсім низьким пристрасним, з глибини ненависті добутим виттям, у якому звучать туга і розпач безсилля.

Мій батько байдуже проходить повз цього звіра, як виходимо разом із санаторію. А мене щораз до глибини душі вражає ця стихійна маніфестація безсилої ненависті. Перевершую зараз на дві голови батька, який обіч мене малий і худий тупцює дрібним старечим кроком.

Наближаючись до ринку, бачимо незвичайне пожвавлення. Юрби людей перебігають вулиці. Доходять до нас неймовірні звістки про вторгнення до міста ворожої армії.

Серед загальної розгубленості люди подають одне одному тривожні і суперечливі відомості. Важко розібратися у цьому. Війна не попереджена дипломатичними заходами? Війна серед мирної тиші, не затьмареної жодним конфліктом? З ким війна і за що? Сповіщають, що вторгнення ворожої армії підбадьорило у цьому місті партію невдоволених, які вибігли на вулиці зі зброєю в руках, тероризуючи мирних мешканців. І дійсно, ми вздріли групи путчистів у чорному цивільному вбранні;,? перехрещеними на грудях білими ременями, які посувалися мовчки з похиленими напереваги карабінами. Юрба відступала перед ними, скупчувалася на хідниках, а вони йшли, кидаючи з-під циліндрів темні погляди, в яких вимальовувалося почуття зверхності, блиск зловтіхи і якесь змовницьке підморгування, мовби стримувалися, аби не пирснути сміхом, який здемаскував би всю цю маніфестацію. Декотрих із них розпізнала юрба, але загроза похилених цівок тамувала веселі окрики. Минають нас, нікого не зачепивши. Знову всі вулиці заливає тривожна, понуро мовчазна юрба. Глухий гамір палає над містом. Видається, що здалека чутно гуркотіння артилерії, брязкання зарядних ящиків.

– Мушу дістатися до крамниці, – говорить батько, блідий, але сповнений рішучості. – Не треба мене супроводжувати; будеш тільки заважати, – додає, – повертайся до санаторію.

Голос боягузтва радить мені бути слухняним. Бачу як батько втискається в щільну стіну юрби і гублю його з очей.

Бічними вуличками квапливо скрадаюсь до горішнього міста. Усвідомлюю, що на стрімких дорогах мені пощастить обійти півколом середмістя, замкнене товчією.

Там, у горішній частині міста юрба була рідша, а врешті зникла зовсім. Я спокійно йшов порожніми вулицями до міського парку. Ліхтарі горіли тьмяним, блакитнуватим промінням як жалобні лілії. Навколо кожного танцювали рої тяжких, як кулі, хрущів, несених скісним льотом вібруючих крил. Деякі, впавши, недолуге повзали намагаючись скласти ніжні плівки крил під згорблені тверді покриття випуклих спинок. Газонами і стежками гуляли заглиблені в безтурботні розмови перехожі. Крайні дерева нависали над подвір'ям будинків, що лежали внизу примикаючи до паркового муру. Я рухався вздовж муру, який з мого боку ледве сягав до висоти грудей, а назовні спадав до рівня дворів високими, з цілий поверх, кам'яними укосами. В одному місці поміж подвір'ями аж до висоти муру проходила глинобитна рампа. Я легко подолав бар'єр, протиснувся цією вузькою греблею поміж скупченими забудовами на вулицю. Мої розрахунки, підкріплені доброю просторовою орієнтацією, справдились. Я знаходився майже навпроти санаторного будинку, он у чорній оправі дерев біліє флігель. Входжу як звикло через заднє подвір'я, крізь браму в залізній огорожі і вже здалека бачу собаку на варті. Як завжди проймає мене дрож осоруги на сам його вигляд. Хочу мерщій обминути його, аби не чути добутого з глибини серця стогону ненависті, коли на моє здивування, бачу, не вірячи власним очам, як пес віддаляється підскоком від буди, біжить не прив’язаний довкола подвір'я з глухим, ніби з бочки, кашлянням, бажаючи відтяти мені зворотний шлях.

Задерев'янілий від загрози, я відступаю в протилежний, найдальший кут подвір'я, шукаючи інстинктивно якогось укриття, ховаюся до малої альтанки, твердо переконаний в даремності моїх зусиль. Кудлатий звір підскоком наближається і от його морда вже коло входу альтанки замикає мене в пастці. Ледь живий зі страху, здогадаюсь, що він розтягнув на всю довжину ланцюг, який тягнув за собою подвір'ям, і що сама альтанка вже недосяжна для його зубів. Зтероризований, розчавлений загрозою, ледь відчуваю якусь полегшу. Ноги мені підкошуються, близький до запаморочення піднімаю очі. Ніколи не бачив його так зблизька і допіру щойно опадає мені з очей полуда. Яка велика сила упередження! Який потужний гіпноз страху! Що за засліплення! Та ж це людина. Людина на ланцюгу, яку в спрощеному метафоричному скороченні сприймав незрозуміле як за собаку. Прошу мене правильно зрозуміти. Це був собака – безсумнівно, – але в людській подобі. Собача якість – це якість внутрішня і може проявлятись однаково добре в людській подобі, як і в тваринній. Цей, що став переді мною в отворі альтанки, з пащею ніби навиворіт, усі зуби вищирені в страшному гарчанні, – був чорноволосим чоловіком середнього зросту, мав жовте, кістляве обличчя, гарні, злі й нещасливі очі. Судячи з чорного вбрання, з цивілізованої форми бороди можна було його прийняти за інтелігента, за науковця. Це міг бути старший брат-невдаха лікаря Готарда. Але перше враження хибне. Його великі, виваляні клеєм руки, дві брутальні й цинічні зморшки довкола носа, що губилися в бороді, поперечні ординарні зморшки на низькому чолі швидко розвіювали початкову ілюзію. Він був радше палітурником, крикуном, промовцем на зборах, партійцем, запальним чоловіком темних вибухових пристрастей. І власне у прірві жаги, у конвульсійному наїжаченні всіх жил, у шаленій люті, оскаженіло очікуючій кінчик скерованої до нього палиці, – був стопроцентним псом.

– Якби перелізти через задній бар'єр альтанки, – подумалося мені, – напевно буду недосяжним для його оскаженілості і зможу бічною стежкою дійти до брами санаторію. Вже перекидаю ноги за поруччя, коли раптом затримуюсь напівдорозі. Відчуваю, що було б надто жорстоко просто відійти і залишити його так з його безпорадною розлюченістю, що перейшла усякі межі. Уявляю собі його страшне розчарування, нелюдський біль, коли б побачив, що виходжу з пастки і віддаляюсь раз і назавжди. Зостаюся. Підходжу до нього і кажу спокійним щирим голосом: "Заспокійтеся, я вас відчеплю".

На це його морда, посічена судомою, збурена вібрацією гарчання, інтегрується, розгладжується і з глибини виринає майже людське обличчя. Підходжу без сумніву і відчіпляю на його шиї пряжку. Йдемо зараз поруч. Палітурник – у порядному чорному одязі, але босий. Намагаюсь розмовляти з ним, але його уста белькотять щось незрозуміле. Тільки в очах, чорних виразних очах читаю дикий ентузіазм прихильності, симпатії, від якого впадаю в трепет. Часом він спотикається на камінчику, на грудці землі і тоді від струсу його лице одразу ж ламається, розпадається, жах виринає до половини, готовий до стрибка, а тут же за ним слідом і лють, що чекає тільки нагоди, аби знову перетворити обличчя в клубовисько диких змій. Закликаю його тоді до порядку шорстким дружнім нагадуванням. Поплескую його навіть по плечах. І часом намагається на його обличчі виникнути здивована, підозріла до всього і без довіри до себе усмішка. Ах! Як мене обтяжує ця страшна приязнь. Як мене жахає ця несамовита симпатія. Як позбутись цього чоловіка, що крокує поруч і завис оком з усією зажерливістю своєї собачої душі на моєму обличчі. Не можу однак зрадити своєї нетерплячості. Витягаю пулярес і кажу діловим тоном: "Ви напевно потребуєте грошей, з приємністю позичив би вам".

Але на ту картину його лице набуває виразу такої страшної дикості, що ховаю хуткіше пулярес. І ще довго він не може заспокоїтись і опанувати рис обличчя, викривленого конвульсією виття. Ні, не знесу того довше. Все, що завгодно, ніж це. Справа вже й так ускладнилася, сплуталася безнадійно. Над містом бачу заграву пожежі. Батько десь у вогні революції в палаючій крамниці. Лікар Готард недосяжний і, на додаток, незрозуміла поява матері інкогніто, з якоюсь таємною місією! Це ланки якоїсь великої, незрозумілої інтриги, що стискається довкола мене. Втікати, втікати звідси. Куди завгодно. Скинути з себе цю жахливу приязнь, цього смердючого псом палітурника, що не спускає з мене ока. Стоїмо перед брамою санаторію.

– Прошу до моєї кімнати, – кажу з увічливим рухом руки. Цивілізовані жести захоплюють його, присипляють дикість. Пропускаю його перед себе до кімнати, саджу на стілець. – Піду до ресторану, принесу коньяку, – кажу йому. На це зривається нажахано, хоче мене супроводжувати, 3 лагідною твердістю заспокоюю його наполоханість. – Посидьте, чекайте спокійно, – говорю глибоким проникливим голосом, на споді якого бринить тамований страх. Сідає з непевним усміхом.

Виходжу і, йду поволі коридором, потім сходами вниз, коридором до виходу, минаю браму, перетинаю подвір'я, захряскую за собою залізну хвіртку і тоді без віддиху, з шаленим серцебиттям, із сильними ударами в скронях біжу темною алеєю, що веде до залізничного вокзалу.

У голові громадяться мені образи, один страшніший від другого: нетерплячість монстра, його переляк, розпач, коли пізнає, що його ошукано. Потворна фурія, рецидив люті вибухають з непогамованою силою. Тимчасом мій батько повертається до санаторію, нічого не підозрюючи, стукає у двері і несподівано віч-на-віч зі страшливим звіром.

Щастя, що батько вже по суті не живе, що його вже це не досягне, – думаю я з полегшенням і бачу перед собою чорний ряд залізничних вагонів на пероні, сідаю до першого-ліпшого, і потяг, ніби чекав на мене, рушає з місця поволі без гудка.

У вікні ще раз пересувається й обертається спроквола величезний амфітеатр горизонту, налитий темними шумлячими лісами, серед яких біліють мури санаторію. Прощавай, батьку, прощай, місто, якого вже не побачу.

Відтоді я іду, все ще їду, немов оселився на залізниці і мене терплять тут, як тиняюсь з вагону до вагону. У величезних, як кімнати, вагонах повно сміття і соломи, у сірі безбарвні дні їх наскрізь провірчують протяги.

Мій одяг подерся, розтріпався. Ношу подарований зношений залізничний мундир. Обличчя маю обв'язане брудною ганчіркою, бо спухла щока. Сиджу в соломі і дрімаю, а коли голодний, стаю в коридорі та співаю, І кидають мені дрібні монети до моєї кондукторської шапки, до чорної залізничної шапки з обдертим дашком.

Переклав з польської М. Яковина