зміст

Є люди, що мітять міста, освоюючи простори, яких не привласнила ще міфологія запахів та пригод. Цей люд – собаки, Степаненко із їх числа. Вони вражають діалектичною єдністю непретензійності дворняги і рафінованого шляхетства хорта, тобто – рідкісним даром поляризованої повноти особи, певної навіть надмірності людського енергетизму, який так дратує військових, пенсіонерів і просто людей часткових.

Спогади про Степаненка розклеєні, немов театральні афіші, на стінах львівських вулиць, де ми зустрічаємо його чи то за малюванням, чи то нудьгуючим, хоч, може, він просто прикидається. Йому кортіло – хоч це й не рідкість – вчитися в Парижі, в Ецоле дес Беаух Артс, але опинившись у Львівському прикладному, він не розгубився, вдаючи, що живе в Сен-Жермен де Пре чи, в гіршому випадку, – в Латинському кварталі. Декадентський запашок фін де сіецле, який чудом зберігся в непровітрюваних штольнях подвір'я цього закинутого театру каміння, його собаче чуття безпомилково виділило зі всієї гами чисто фізіологічних запахів розкладу життя. Це стало початком гри у воскресіння Лева-Лазаря. В кав'ярні на Вірменській в епоху її ексклюзивності і першої молодості Лариси він малював пастеллю друзів та жінок. Ціна портрета була символічною, але на знак поваги до мистецтва все ж була. Маленькі малюнки пером йшли за склянку кефіру.

Пухнастим, але доволі штивним хвостом він розганяв довкола себе смог послуху та страху, який додушував місто в середині сімдесятих – початку вісімдесятих.

Що ж було в його малюнках, які розміром були не більше коробки "Казбека"? По-перше – лінія, тонка – на межі сприйняття оком, і неперервна рівно настільки, наскільки потрібно руці, що поспішає за уявою. По таких лініях Ерос на пальчиках імпровізації вкрадається в альков ацтекської цариці, передчуваючи насолоду та можливу страту. Стилізації в дусі наскальної різьби ацтеків чи майя, пом'якшені витонченим еротизмом О.Бердслея та облегшені повітроплавною етикою Хуана Міро, – це любовні цидулки Степаненка зістарілим музам. Вони ще не затьмарені ніцшеанством та оруелізмом, не змудровані ідеєю в тій мірі, як його подальші фломастерні спагеті московського приготування, які під соусом передбачуваності готові шубовснути в стравохід поп-арту. Лінія фломастерних серій покірна волі, вона чітко бачить свою дорогу, в неї немає тієї туманної лихоманки юнацького передчуття. І все ж, гадаю, саме ця волосяна наркотична лінія і потягла за собою той візочок з діжею, з якої вихлюпувала сперма і солона вода сновидінь, і кайфуючий візник якої, піднявшись на козлах з батогом у руках, маячить: “В кіно, в кіно! В Мексику! В Індію! В Ірпінь та Шаолінь! В Мексику і Каліфорнію!” І, здається, вона, ця лінія-дурепа, таки повела Анатолія Степаненка у чорний курник сінематографу, де можна жити поверхово й біжуче, візіонерським свавіллям виправляючи ландшафти і, обриваючи камеру, коли засвербить у носі і захочеться вишмаркатися в хустинку з вишитою монограмою франко-української родини.

---

Погляд другий

Ігор Клех

Киянин Степаненко закінчив два художні вузи: у Львові та в Москві. Навіщо?

Львів – поза всяким сумнівом, данина ілюзіям, яку сплатило перше цілком мирне покоління, що раптом виросло в країні, повністю побудованій за принципами війни. В якого так і не обсохло на губах молоко мирного співіснування. Воно насправді наче й не бачило шанців, якими вздовж і впоперек була переорана країна.

У цій країні паспортів воно було на диво легким на підйом. У великої країни був кишеньковий Захід – Прибалтика.

У меншій країні була своя Прибалтика – це для Києва – Львів, для Львова – Ужгород.

Так відбулося мале "передвижництво" в хибному напрямку.

На початку сімдесятих цілий виводок молодих київських художників, спокусившись декораціями, приїхав вчитися до Львова. Зрештою, це могло буй. й будь-яке інше місто, тому що життя в цій напівзадушеній країні все одно мало нагадувало акварельну практику.

Вони це зрозуміли дуже швидко.

Степаненко з тих художників, які рано зробили свій вибір, і вибір, на відміну від багатьох – свідомий. Його шлях я назвав би художньою непокорою.

Уникаючи зудару з колосальною інертною масою злиплих в клубок існувань, він обмежився малюванням на полях життя. Власним, київським, південного походження артистизмом він пробував хоч трохи розігріти прилягаючий простір.

Сюди входило: малювання кольоровою крейдою в кафе і на вулицях;

стояння на одній нозі слиною до стіни, – підпершись другою ногою і виставивши вперед коліно, – з квіткою в зубах (тоді він був, до речі, вегетаріанцем);

похід в Стрийський парк, щоб, обмалювавши крейдою на доріжці тінь від крони дерева, прийти завтра на те ж місце і, дочекавшись збігу тіні зі своїм контуром, піти відзначити з колегами склянкою сухого вина народження концепції. О, скільки тоді було місць у Львові, де це можна було зробити!

Чи приїхати в весняну хляпавицю в білих штанах з худенькою сумчиною, – немов ти не син своїх батьків, а внучка Херста.

Хто кине камінь в його естетизм? Поза всяким сумнівом, отрута сецесії текла в його жилах (бо ж знову був кінець імперії, – як в поганому сні), лінія і колір жили у нього ніби окремо у різних жанрах, куди десятки впливів лили свою воду на його млин, – від імперських ацтеків до поп-графіки та французистого чуттєвого Параджанова.

На одному з "ацтецьких" малюнків середини сімдесятих – тих, що за пляшку молока, – можна розібрати витіюватий напис: "Війна буде неминуче. 1983."

Тоді він вже сидів у промерзлій андропівській Москві, у запущеному "вгіківському" гуртожитку, щонайменше сподіваючись вийти звідти режисером.

І саме тоді, немов про щось нарешті здогадавшись, – діставши відмову від однієї з претенденток у Музи, – він сказав одного разу: "Жаль! А з тебе могла б вийти непогана повія."