Пол Ф. Діль, Гері Гьорц

Територіальні зміни і збройний конфлікт

Від самого початку свого існування людство (подібно до наших побратимів тварин) боролося за встановлення кордонів і захист сфер впливу. У ході історії суперництво за набуття території і контроль над нею були у центрі уваги. Як показують приклади Римської, Китайської і Ацтекської імперій, прагнення до опанування новою територією набувало безліч форм. Сьогодні мандрівники більше не займаються пошуками нових земель на користь своїх урядів, хоча низка держав, як і раніше, прагне до розширення територіального контролю, що породжує як внутрішні, так і зовнішні конфлікти.

Територіальні інтереси є центральними в міжнародних відносинах з кількох причин. По-перше, держави розглядають контроль над певними територіями як вирішальний чинник національної безпеки. Контроль над конкретним регіоном може бути також необхідним для стримування атак противників. Інтерес Совєтського Союзу до Східної Европи, і особливо до Польщі – приклад подібного прагнення. Жорстка позиція у територіальних суперечках також може бути корисна для збереження або поліпшення своєї репутації в ході переговорів [Mandel, 1980]. Инше можливе пояснення територіальної експансії зводиться до її економічного значення. Держава, яка контролює дану ділянку землі, наділена правом розробляти ресурси, що містяться в її надрах (см.: [Koch et al., 1960]). Розширення ринків для внутрішнього виробництва держави може також завершуватися захопленням нових земель. У більшості випадків, починаючи приблизно з XV ст., колоніальна боротьба між европейськими державами демонструє подібну меркантилістичну стратегію. Територіальна експансія також розглядалася як наслідок внутрішньополітичного і економічного розвитку. Дана точка зору по різному відображається в концепції «непрямого тиску» [Choucri and North, 1975] у різних версіях марксизму, що стверджують неминучість експансії капіталізму, і в моделі «переходу влади» [Organski, 1968]. Не дивно, що держави періодично втягуються в конфлікт з приводу того, хто з них і яку частку землі контролюватиме.

Спираючись на отримані дані, ми представимо способи систематизації і описовий аналіз впорядкованих нами територіальних змін. Перш за все, ми визначимо і опишемо зміни в контролі над територією за певними параметрами, включаючи тип і процес зміни. Потім перевіримо деякі попередні гіпотези про взаємозв’язок насильства і різних аспектів зміни території.

Сукупність даних територіальних змін

Зібрані дані територіальних змін є результатом спроби визначення і систематизації всіх територіальних змін, що торкнулися принаймні однієї держави-учасника міжнародної системи в період з 1816 до 1980 р. [Small and Singer, 1982]. Як прийнято вважати, територіальна зміна відбувається, коли який-небудь політичний суб’єкт отримує або втрачає деяку частку своєї території. Оскільки територіальна зміна за визначенням зачіпає принаймні одну державу, термін «політичний суб’єкт» використовується для опису держав і недержавних утворень, що мають територію, або квазі-держав (наприклад, колоній, протекторатів, підмандатних територій). У процесі визначення і систематизації територіальних змін до уваги бралися різні джерела з історії, географії і картографії (1).

Не всі територіальні зміни увійшли до справжньої бази даних. По-перше, включені тільки ті зміни, які охоплюють принаймні одну державу з «Проекту: кореляти війни» (Correlates of War Project, COW). He включаються такі зміни, як відділення Сполучених Штатів [від Британії] або регіону Центральної Америки від Мексики, оскільки в період змін ні один, ні другий політичний суб’єкт не входив в певну систему держав. По-друге, не враховуються територіальні зміни, які сталися на північ від полярного кола в Арктиці і на південь від полярного кола в Антарктиці. Дані випадки виключені через безліч одночасних домагань цих територій, відсутність ефективного режиму окупації і нездатності більшості великих держав враховувати ці домагання. І, нарешті, проблема виникає з тими регіонами, де колоніальні держави довільно провели лінії на карті (що особливо характерно для Африки) для того, щоб вирішити, які території належатимуть певним державам. Подібні угоди в більшості випадків не вважаються територіальними змінами до тих пір, поки не встановлюється режим ефективної окупації.

Перш за все, територіальні зміни систематизувалися відповідно до типу зміни, що сталася. Виділяються чотири категорії змін:

(1) передача колонії: територія, що утримується як колонія однією державою, стає колонією иншої;

(2) міждержавна передача: територія однієї держави, що не є колонією, стає територією иншої, також не як колонія;

(3) змішана передача: територія-колонія сторони, що втрачає, стає неколоніальною територією сторони, що одержує, або територія держави, що втрачає, яка не є колонією, стає колонією сторони, що одержує;

(4) инші випадки: усі приклади територіальних змін, що не відповідають критеріям попередніх трьох категорій. Сюди входять, головно, ситуації здобуття незалежності, а також деякі випадки підмандатних територій, протекторатів та инших суб’єктів, коли сторона, що одержує або віддає, не є державою.

Наступним параметром при описі територіальних змін є процес, в результаті якого сталася зміна. Ми розділили можливі способи здійснення змін на наступні сім категорій:

(1) завоювання: головний чинник зміни – збройні сили, при цьому зміна не підтверджується формальним договором;

(2) анексія: політичний суб’єкт в однобічному порядку переносить свою владу на частину території. Головна рушійна зміни – дипломатія, хоча може бути і прихована загроза застосування сили;

(3) поступка: частина одного політичного суб’єкта передається иншому в результаті плебісциту, покупки, договору, угоди про компенсацію або як наслідок військових дій(2);

(4) відділення (сецесія): існуючий суб’єкт розпадається або видозмінюється в результаті відділення однієї або декількох частин в цілях створення одного або декількох нових незалежних суб’єктів (3);

(5) об’єднання: новий політичний суб’єкт утворюється з двох або більше уже існуючих(4);

(6) перетворення на підмандатну територію: територіальна одиниця переходить під контроль політичного суб’єкта за сприяння міжнародної організації (наприклад, Ліги Націй, Організації Об’єднаних Націй):

(7) здобуття незалежності:закінчується колоніальне правління над підвладною державою, а саме: раніше залежна держава встановлює ефективний контроль над своєю зовнішньою політикою і озброєними силами, а також добивається дипломатичного визнання на певному рівні.

Для вивчення конфлікту або напряму політичного розвитку важливо визначити, чи відбуваються відповідні територіальні зміни в результаті застосування збройних сил. Таким чином, до бази даних включені відомості про те, чи здійснювалися процеси зміни із застосуванням насильства чи ні. Насильство визначається через наявність принаймні одного військового зіткнення між організованими силами сторін.

Окрім виділення вищезазначених характерних ознак варто певним чином оцінити важливість і масштаби територіальних змін. Незначне врегулювання кордонів може бути менш важливим для перебігу конфлікту, ніж завоювання усього політичного суб’єкта. Таким чином, береться до уваги розмір території (вимірюється в км²), що потрапила в зону конфлікту, і чисельність населення (5).

З цих двох критеріїв населення, судячи з усього, є важливішим показником. По-перше, проблеми націоналізму частіше зачіпають населення, ніж територію. По-друге, територіальні зміни можуть охопити широкі, але нерівномірно заселені і, можливо, не надто значущі. Ні населення, ні територія не є надійними показниками важливості змін, але вони набувають більшого обґрунтування, якщо встановлені способи визначення регіону і часового періоду (6).

Иншим критерієм важливості ділянки території є географічна близькість до сторін, задіяних у конфлікті. Держави можуть вважати важливішими ті території, які розташовані у безпосередній близькості, ніж ті, що розташовані на иншому континенті або півкулі; тому територіальні зміни класифікуються в залежності від географічної близькості ділянки території до суб’єктів. Окрема категорія необхідна для випадків здобуття незалежності: новий суб’єкт частенько створюється на основі раніше не об’єднаної території, і тому не може стикатися з чим-небудь до моменту свого створення. Для всіх типів територіальних змін ділянка території, що підлягає обміну, характеризується як «суміжна» або «несуміжна» щодо суб’єкта, що одержує або втрачає територію. Для виявлення суміжності ми використовуємо визначення з «Проекту: кореляти війни»: два або більше політичних суб’єктів, як вже було згадано, вважаються суміжними, якщо мають спільний сухопутний кордон або розділені водним простором, що не перевищує 150 статутних миль (214 км) завширшки (не включаючи колоніальні кордони). Суб’єкти, що не вважаються державами або підвладними одиницями, не розглядаються в термінах суміжності. Тимчасові зміни в суміжних територіях під час війни не враховуються доти, поки не стануть постійними після закінчення протистояння.

Таким чином, до бази даних входять суб’єкти, які набувають або втрачають, під час кожної територіальної зміни. Дата зміни також зазначається, але у ряді випадків її визначення пов’язане з деякими труднощами. Наприклад, певні зміни сталися під час війни і пізніше були закріплені положеннями мирного договору. Просте правило полягає в тому, щоб датою територіальної зміни вважати момент підписання договору. Якщо зміна сталася без укладення договору, то датою зміни території вважається момент завершення захоплення, проведення плебісциту або ухвалення акту про анексію. В инших випадках колоніальна територія здобувалася частинами (наприклад, поступова експансія Португалії до Анголи). Результати подібного накопичення позначаються як один випадок територіальної зміни. Якщо є конкретна дата оголошення даної території колонією, то саме вона приймається як момент захоплення всієї території.

Перш, ніж перейти до емпіричного аналізу, необхідно зробити дві зауваги. По-перше, ця база даних (як і всі відомості з «Проекту: кореляти війни») починається з 1816 р. У зв’язку з цим ми не можемо аналізувати численні територіальні зміни, події попередніх епох. Найбільш важливим обмеженням є те, що ми пропускаємо перші хвилі колоніальних захоплень і обмінів. Крім того, ми не можемо визначити значення досліджуваного конфлікту на території, якщо він не завершився переходом права на володіння. Це, безумовно, звужує наш перелік випадків і може обмежити висновки про територіальний конфлікт. Проте, дані про зміни, які відбулися мирним шляхом, дають нам основу для порівнянь з випадками, що супроводжувалися використанням насильства.

Емпіричні патерни

Ми визначили 775 випадків територіальних змін, що включають зміну хоча б одного числового параметра в системі даних «Проекту: кореляти війни». Це, в середньому, по п’ять змін в рік за період з 1816 по 1980 р., але зміни в часі не були рівномірними, як показано на першій гістограмі (мал. 1).

На малюнку є п’ять піків, які відповідають значним змінам структури міжнародної системи. Перший пік доводиться на час національного об’єднання Німеччини та Італії у середині XIX ст., а ще два припадають на Першу і Другу світові війни. Наступні два відображають підйом, а потім занепад колоніальної системи: один пік припадає на 1880-1890 рр., коли боротьба за колонії досягла апогею, а инший – на період близько 1960 р., коли багато з цих колоній здобули незалежність. Мендел у своєму дослідженні про прикордонні конфлікти після Другої світової війни відзначає подібний пік на початку 1960-х рр. [Mandel, 1980].

Частота територіальних змін у конкретний п’ятирічний період певною мірою може бути функцією від числа держав в міжнародній системі. Гохман і Меоз встановили, що частота суперечок із застосуванням зброї жорстко залежала від масштабу міжнародної системи [Gochman and Maoz, 1984]. Чим більша кількість держав (які межують одна з одною), тим більше «можливостей» для територіальних суперечок і змін. Для перевірки даного твердження ми стандартизували число територіальних змін, які відбулися в п’ятирічні періоди, розділивши їх на кількість держав в міжнародній системі певного періоду. Результати представлені на другій гістограмі (мал. 2).

Стійка структура, або патерн, схожа з тією, у якій представлені нестандартизовані результати (мал. 1). Виділяються ті ж п’ять піків, але піки, що належать епосі після Другої світової війни, виглядають менш різкими, коли враховується кількість держав. Проте виявляється, що відносна частота територіальних змін менш чутлива до розширення міжнародної системи, ніж суперечки із застосуванням зброї. Слід визнати, що територіальні зміни ведуть до створення нових держав і, отже, збільшують розмір міжнародної системи. Тому не дивно, що при врахуванні розміру системи у моделі територіальних змін не відбувається помітних зсувів.

Якщо частота територіальних змін не постійна в часі, то вона також нерівномірно розподілена і в просторі. Не дивлячись на те, що число територіальних змін приблизно однакове в Азії (N = 186), Европі (N = 183) і Африці (N = 193), у двох регіонах число змін набагато менше: на Близькому Сході (N = 121) і в Америці (N = 90). В Африці відбувалася велика кількість змін не дивлячись на те, що колоніальні держави розділяли африканський континент швидше на основі домовленостей, ніж у боротьбі за свої домагання. У процесі деколонізації африканські лідери домовилися поважати встановлені кордони, хоча це створило етнічні і міжплемінні проблеми. Домінування Сполучених Штатів в Західній півкулі, відносна ізоляція регіону від Европи, його рання колонізація і порівняно невелика чисельність населення могли сприяти відносно малій кількості змін на континенті.

Инший спосіб виміру територіальних змін в часі полягає в оцінці їх значущості за параметрами площі і населення, охоплених конфліктом. Величезне число змін в певний період могло спричинити лише незначне прикордонне врегулювання і торкнутися невеликої кількості людей. Хоча, як наголошувалося вище, є декілька випадків переміщення і територіальних змін, що вибиваються із загальної картини. Більше того, площа і населення у великій мірі корелюють з частотою територіальних змін (г = 0,63 і г = 0,57 для площі і чисельності населення відповідно). Тимчасові графіки для площі і чисельності населення повністю збігаються з патернами на гістограмах (мал. 1-2). Єдиними винятком є величезні простори суші, на які вплинуло закінчення двох світових воєн, і велика кількість людей, залучених в територіальні зміни в більш густонаселену епоху після 1945 р. Піки залишаються тими ж, але різкіше вираженими в дані періоди. Наш аналіз населення знову має бути уточнений через великі об’єми «неврахованих» даних.

У таблиці 1 ми наводимо перелік держав, що мали принаймні 10 територіальних набутків або втрат.

Назви десяти держав, що мали найбільшу кількість територіальних змін, навряд чи викликають здивування. Назагал, це провідні світові і колоніальні держави, що існували останніх 165 років. Британія і Франція з найбільш чисельними і великими володіннями, безперечно, очолюють список. За винятком Еспанії, усі ці держави також входять до переліку десяти держав, які найбільше втягувалися у збройні суперечки [Gochman and Maoz, 1984]. Ймовірно, сталося так тому, що великі держави більш схильні до участі у всіх видах міжнародних взаємодій (про що свідчать, наприклад, показники торгівлі), але також можливо і те, що припинення міждержавних суперечок часто супроводжується територіальними змінами.

З таблиці 1 також витікає, що дані держави, які виявили колоніальну цікавість до 1816 р., з розпадом колоніальних імперій понесли чисті втрати населення і контрольованої території. В результаті набуття незалежності деякі держави пережили величезний приріст населення. Хоча, знову-таки, частота участі держави в територіальних змінах дуже істотно корелює із загальною площею і чисельністю населення, які підпадають під вплив (r = 0,93 і r = 0,8 для площі і населення відповідно).

Як наголошувалося раніше, ми також класифікували типи і процеси територіальних змін; результати представлені в таблиці 2.

Територіальні зміни можуть відбуватися в різноманітних формах. У нашій класифікації зміни достатньо рівномірно розподілені по чотирьох типах. Кількість змін, які зачепили колоніальну територію, значна, навіть при тому, що наші дані стосуються періоду з 1816 р., тобто набагато пізніше, ніж виникнення колоніалізму. Важливіші відмінності виявляються при розгляді процесу територіальних змін.

Переважаючим процесом територіальних змін є поступка, метод, який використовувався майже у 42% випадків. Це означає, що більшість територіальних змін закріплюються договором, инколи в результаті застосування насильства, а в инших випадках – шляхом мирних переговорів. Існує порівняно небагато прикладів розділення і об’єднання, що показує наступне: політичні суб’єкти рідко розпадаються або з’єднуються у формі становлення держави. Обмежена роль міжнародних організацій в територіальних змінах також підтверджується наявністю тільки 19 випадків утворення підмандатної території.

Таблиця 1
Держави з найбільшою кількістю територіальних змін, 1816-1980 рр.

а. Включаючи німецькі держави від Пруссії в 1816 р. до Німеччини в 1945 р.
b. Включаючи території від Росії в 1816 р. до СРСР в 1980 р.
с. Не включаючи Австро-Угорщини (до 1918 р.).
d. Більше 1/3 даних про населення «відсутні». Число в дужках означає кількість випадків, для яких дані доступні.

Такими є деякі аспекти територіальної зміни. У наступній частині увага зосереджується на декількох гіпотезах щодо кореляції між насильством і територіальною зміною.

Таблиця 2
Тип і процес територіальної зміни, 1816-1980 рр.

Насильство і територіальна зміна

Географічні міркування давно увійшли до арсеналу стратегічного мислення. Теоретики першої хвилі, включаючи Спайкмена, Мехена і Маккідера, формулювали різні стратегії, в яких географічні чинники відігравали центральну роль. Не так давно розробники теорії конфлікту сфокусували увагу на територіальних питаннях, трактуючи їх не як джерело конфлікту, а як якусь змінну, що впливає на вірогідність конфлікту. Територіальні інтереси пов’язуються з поняттям «можливості» [Starr, 1978]. Конфлікт певною мірою розуміється як функція можливості розбіжностей між державами. Географічна близькість надає більше шансів для взаємодії між державами і, отже, більше можливостей для виникнення конфлікту за инших рівних умов. Відповідна гіпотеза полягає в тому, що географічні чинники впливають на здатність держави підтримувати свою владу і, таким чином, визначають її витрати на участь в конфлікті. Згідно виявленому Боулдінгом градієнту «втрати сили» стверджується, що потужність держави зменшується мірою того, як вона починає діяти все далі від початкової ресурсної бази (home base) [Bonlding, 1962].

У емпіричних дослідженнях з взаємозв’язку географії і війни територіальні інтереси трактуються радше як залежні змінні, ніж як джерела конфлікту. Річардсон, Старр і Міст, Мідларскі подібним чином розглядали протяжність кордонів держави як передумову його участі в конфлікті [Richardson, 1960; Starr and Most, 1978; Midlarsky, 1975]. В цілому, чим більш протяжні кордони держави, тим вірогідніше, що вона буде втягнутою у війну, хоча Старр і Міст стверджують, що ефект обмежується межами колонізації. В инших наукових дослідженнях на перший план виступає просторова дифузія і робиться висновок про те, що участь однієї держави в конфлікті підвищує вірогідність залучення до нього сусідніх держав [Most and Starr, 1980; Bremer, 1982; Starr and Most, 1983]. Діль встановив, що від місця розташування зони конфлікту істотно залежить вірогідність переростання конфлікту у війну [Diehl, 1985]; майже всі війни великих держав починалися тоді, коли територія принаймні однієї з цих держав примикала до деякої спірної ділянки.

Дивно, що на тлі регулярних воєн на Близькому Сході, а також конфліктів на Фолклендських островах і в инших місцях дослідники не провели емпіричного вивчення територіальних проблем як джерела конфлікту. Найчастіше, якщо йдеться про літературу з кількісного аналізу, це було результатом рішення не розглядати «проблеми», які викликали собою конфлікт, а сфокусувати увагу на відмінних рисах учасників суперечки або міжнародної системи. Проте, є невеликий ряд робіт з даної теми. Уїд прийшов до висновку, що територіальний конфлікт веде до посилення мілітаризації держави і збільшує вірогідність її вступу у війну в порівнянні з тими державами, в історії яких не було територіальних конфліктів [Weede, 1973, 1975а, 1975b, 1976, 1977]. Згідно з його дослідженнями, територіальні розбіжності відіграють важливу роль при визначенні так званих «діад», здатних почати війну. Мендел виявив, що прикордонні конфлікти найчастіше відбуваються між державами, відносно рівними по силі і технологічно менш розвиненими [Mandel, 1980]. Луард висуває припущення, що хоча в епоху після Другої світової війни більшість конфліктів не є головним чином територіальними, існує величезна кількість воєн і суперечок тільки через територіальні проблеми [Luard, 1970]. В абсолютних цифрах, стверджує він, останніх може бути стільки ж, скільки і в будь-яку попередню епоху.

Близько чверті (N = 179) територіальних змін в нашій базі даних відбувається із застосуванням насильства. Оскільки територіальна суперечка спочатку є грою з нульовою сумою (тільки один суб’єкт може контролювати певну територію), може здатися дещо дивним той факт, що переважна більшість територіальних змін за останніх 165 років здійснювалися мирним шляхом. Та все ж, багато територіальних змін відбуваються саме за взаємною згодою сторін, причому одним з відомих прикладів служить продаж території. Берлінська конференція є зразком багатосторонньої угоди про мирний поділ території замість розв’язування збройного протистояння. Нарешті, ми повинні нагадати, що багато країн здобули свою незалежність без застосування насильства, оскільки метрополія полегшила перехід від колонії до суверенної держави. Остання обставина може пояснити відносну рідкість застосування насильства при територіальних змінах в епоху після 1945 р. Не дивлячись на те, що насильство застосовувалося досить регулярно в історичні періоди до 1945 р. (навіть враховуючи наслідки світових воєн), вірогідність застосування насильства після 1945 р. становить тільки 0,08. Подібне зменшення вірогідності насильницької зміни спостерігається не дивлячись на різноманітні конфлікти на території декількох континентів, наприклад Фолклендські війни. Ймовірно, якщо майже всі міжнародні кордони вже встановлені, важко змінити їх яким-небудь иншим чином, окрім як за допомогою мирних засобів.

Таблиця 3
Насильство щодо площі і населення, залучених у територіальні зміни

a. е⁵ = 148,4; е¹⁰ = 22 026,5
b. е¹¹ = 59 874,1; е¹⁴ = 1 202 604,3.

Існує три групи гіпотез про взаємозв’язки насильства і територіальних змін, які розглядаються за допомогою аналізу таблиці вірогідності. Перша пов’язана із значимістю обмінюваних територій. Гохман і Ленг встановили, що конфлікт через «життєво важливі» проблеми, найімовірніше, вирішувався за допомогою війни [Gochman and Leng, 1983]. Подібним чином, наша гіпотеза полягає в наступному: вірогідність насильства підвищується залежно від ступеня важливості перехідної території. Таблиця. 3 містить емпіричні результати за двома показниками значимості: площею і населенням.

Взаємозв’язок між насильством і логарифмом площі є значимим (р < 0,001), і існує помірний лінійний зв’язок між логарифмом розміру території і наявністю/відсутністю насильства (або, висловлюючись точніше, монотонно зростаючий зв’язок). Крім того, існує значний щільний лінійний взаємозв’язок між насильством і логарифмом чисельності населення, втягнутого в зміни; чим більша чисельність населення, тим вища вірогідність застосування насилля (7). Єдина проблема з даними про населення полягає в тому, що близько 1/3 з них «втрачається», а це може привести до спотворення результатів, оскільки може статися так, що певні типи територіальної зміни недостатньо або занадто повно представлені у вибірці. Збільшення достовірності цих показників значимості, наприклад використання відносного розміру території для тих сторін, що набувають і тих, що втрачають, може привести до поліпшення результатів, але первинні висновки виглядають багатообіцяючими.

Наступною досліджуваною нами характеристикою є географічне розташування держав, що втрачають і набувають, щодо обмінюваної території. Згідно градієнту втрати сили, запропонованому Боулдингом [Bouilding, 1962], і концепції Старра про можливість і готовність [Starr, 1978], мається на увазі, що використання насильства ймовірніше в областях, прилеглих до території одного або обох противників. Результати емпіричної роботи [Diehl, 1985] також показують, що війна вірогідніша, коли спірна ділянка межує з одним або обома учасниками конфлікту. Тому у випадках, якщо територія є суміжною з стороною, що одержує або такою, що втрачає, можна очікувати масштабнішого насильства; такого роду області розглядаються як стратегічні по відношенню до задіяних держав, і готовність застосувати силу тут набагато вища.

Що стосується суміжності спірної території з стороною, що одержує, як показано в таблиці. 4, то взаємозв’язок досить слабкий у відповідній гіпотезі напрямку (p < 0,06), причому у випадках суміжності застосовується більше насильства, ніж очікувалося, а випадки набуття незалежності супроводжуються насильством меншою мірою. Цей взаємозв’язок набагато сильніший при розгляді сторони (р > 0,001), що втрачає, причому у випадках суміжності набагато вища вірогідність застосування насильства. Політичні суб’єкти виступають швидше для захисту того, що розташоване ближче до домівки, ніж для захоплення за допомогою збройних сил нових земель, навіть якщо ці області межують із їх власною територією. Насильство також вірогідніше, якщо ділянка території межує з обома сторонами конфлікту, ніж у разі, коли вона є суміжною тільки з однією стороною або не примикає ні до однієї з них.

Таблиця 4
Співвідношення суміжності (територій) і насильства

а. Випадки набуття незалежності віднесені до категорії несуміжних територій, оскільки там може і не бути випадків незалежності для обох сторін (наприклад, якщо політичний суб’єкт раніше не існував).

Другий ряд гіпотез відноситься до характеристик суб’єкта, що одержує, або такого, що втрачає, а також до вірогідності насильства. Ми розглядаємо можливості держав, що беруть участь у територіальних змінах. Попередні дослідження [Bremer, 1979; Gochman and Maoz, 1984] показують, що у війну і суперечки з більшою вірогідністю втягуються великі держави, ніж другорядні. Проте Мендел повідомляє, що вірогідність участі в прикордонних суперечках держав з низьким рівнем розвитку технологій (инакше кажучи, другорядних держав) більша, ніж їх високорозвинених в технологічному сенсі противників [Mandel, 1980]. У своєму аналізі ми розділяємо держави на великі і другорядні держави (major and minor powers), за визначенням Смолла і Сингера [Small and Singer, 1982]. Таблиця 5 показує, що коли держава, що завойовує, є великою державою, вірогідність насильства вища (р < 0,05). Сила цього взаємозв’язку в основному відображена в елементі таблиці «велика держава/насильство».

Таблиця 5
Співвідношення насильства і властивостей сторони, що втрачає/що одержує

Зіставлення великої і другорядної держави
		Сторона, що одержує
		Велика	Другорядна
Є насильство		27,1%	20,1%
Немає насильства		72,9%	79,9%
		(n = 332)	(n = 443)
χ2 = 5,26	p < 0,05
Tb = 0,08
		Сторона, що втрачає
		Велика	Другорядна
Є насильство		12,6%	27,31%
Немає насильства		87,4%	72,7%
		(n = 222)	(n = 553)
χ2 = 19,25	p < 0,05
Tb = –0,16

При розгляді ситуації з точки зору сторони, що втрачає, виявляється, що взаємозв’язок навіть сильніший(р < 0,001). Хоча тут сила взаємозв’язку прослідковується в клітинці «другорядна держава/насильство». Ці результати не обов’язково суперечать попереднім. З врахуванням статусу великих держав важко чекати частої втрати території насильницьким шляхом, оскільки ці країни сильніші за инші держави в системі.

Таблиця 6
Співвідношення типу територіальної зміни і насильства

		Міждержавний	Колоніальний	Змішаний	Инший
Є насильство		36,2%	6,0%	20,4%	33,9%
Нема насильства		63,8%	94,0%	79,6%	66,1%
		(n = 210)	(n = 201)	(n = 240)	(n = 124)
χ2 = 62,54	p < 0,001
V (за Крамером) = 0,29

Третя і остання низка гіпотез зосереджує увагу на типові територіальної зміни і вірогідності насильства. У табл.6 чотири типи змін зіставляються за їх схильністю до насильства. Вірогідність насильства неоднакова для всіх типів (р < 0,001). Середній рівень насильства значно перевищується при міждержавних неколоніальних переходах. І навпаки, тільки 6% колоніальних випадків (наприклад, колоніальна територія для обох сторін) супроводжувалися насильством. Це важливо в тому сенсі, що більшість колоніальних обмінів здійснювалися провідними і европейськими державами, які, як наголошувалося вище, більшою мірою схильні до застосування зброї. Пояснити це можна на основі нашого попереднього обговорення значущості території. Держави можуть більш охоче воювати за свою власну територію, ніж за далеко розташовані і не населені громадянами метрополії колоніальні набутки.

Висновок

Спираючись на нову сукупність даних, в статті описані і класифіковані близько 775 випадків територіальних змін за період з 1816 по 1980 р. До групи параметрів увійшли тип і процес зміни, а також чинники суміжності, розміру і чисельності населення задіяної території. Також аналізувався взаємозв’язок між насильством і територіальною зміною. Спільні висновки про взаємозв’язок між насильством і територіальною зміною такі:

1. Чим більша значущість території, що розглядалася як конкретна область, тим вища вірогідність конфлікту із застосуванням насильства, якщо передається контроль над цією областю. Те ж стосується населення території, хоча велика кількість недоступних даних робить наведений висновок більш гіпотетичним.

2. Вірогідність насильства вища, якщо територія, що передається, межує з однією із сторін конфлікту, особливо, якщо ця територія прилягає до тієї, що втрачає, або до обох сторін.

3. Зміни, що стосуються «своєї» («home») території, супроводжуються великим насильством, а у випадках залучення колоніальних територій обох сторін вірогідність використання насильства мінімальна.

4. Насильство при територіальному обміні ймовірніше, коли держава, що одержує, є великою державою, а що втрачає – другорядною.

Попередні дослідження взаємозв’язку географічних чинників і конфлікту [Richardson, 1960; Midlarsky, 1975; Most and Starr, 1980; Diehl, 1985] спираються на протяжність кордонів як на залежній змінній. Наш аналіз відрізняється тим, що ми розглядаємо географічні інтереси як джерела конфлікту. Насправді, не тільки спільні кордони підсилюють можливість конфлікту через повторні акти взаємодії або дифузію, але і суперечки про контури цих кордонів виникають доволі часто. Усупереч Старру і Мосту [Starr and Most, 1978], ми також встановили, що неколоніальна територія більшою мірою впливає на вірогідність насильства, ніж колоніальні рубежі. У нашому дослідженні передбачається, що учені повинні пильніше розглядати територіальні джерела суперечки, звертаючи увагу на важливість геополітичних цілей, а не тільки вивчати, як географія сприяє конфлікту.

Як і Мендел [Mandel, 1980], ми розглядали територіальні конфлікти. Проте, наші результати дають змогу зробити декілька важливих доповнень до його роботи. По-перше, він визнає жорсткі обмеження при поширенні своїх висновків за рамки свого дослідження, що охопило період з 1945 по 1974 рр. [Ibid., р. 452]. У нашому аналізі розглядається триваліший період – з 1816 по 1980 рр., що дозволяє розширити узагальнення. По-друге, ми вивчали територіальні зміни із застосуванням насильства нарівні із змінами, що завершилися мирно. Це дозволяє створити контрольну групу даних, що дає можливість детально вивчити не тільки те, які територіальні зміни підсилюють вірогідність використання насильства, але також те, коли і яким чином вони можуть завершитися мирним шляхом.

Найважливіше, що подібний аналіз веде далі за дослідження Мендела і низки инших робіт, оскільки вивчаються проблеми, які лежать в основі конфлікту. Тоді як учені традиційно розглядають державні, діадні і системні характерні властивості, прагнучи пояснити конфлікт і його ескалацію, ми зупинилися тут на деяких аспектах «значущості» передбачуваних проблем. Запропоновані нами показники значущості (територія, населення і чинник суміжності) привели до появи скромних, але істотних результатів в ході нашого аналізу насильства. Таким чином, передбачається двосторонній підхід у вивченні територіальних та инших конфліктів. Потребує уточнення поняття «значущості» і те, як вона впливає на готовність держави використовувати збройну силу в суперечці. Отже, «значущість», або «ставки» у суперечці повинні вивчатися поряд з традиційними кореляціями, пов’язаними з війною, такими як розподіл могутності. Узяті разом, вони повинні зменшити масштаб наших помилок при прогнозуванні конфлікту і його ескалації, а також дати нам можливість чіткіше розуміти суть державних рішень про застосування військової сили.

Наші висновки говорять про те, що територіальні зміни відіграють істотну роль у міжнародних відносинах. Хоча мандрівники більше не займаються пошуками нових територій, а колоніальна система повсюдно заборонена, насильство і війна все ще лютують як між державами, так і всередині них заради встановлення контролю над просторами земної кулі. Вивчення територіальних змін, як хочеться сподіватися, дозволить нам запобігти смерті і руйнуванню, які стали буденними явищами в ході територіальних конфліктів на Близькому Сході, в Африці і в инших місцях.

---

1. Перелік політичних суб’єктів і джерел, використаних для визначення територіальних змін див. у роботі Шафера і Гоерца [Schafer and Goertz,1987].

2. Якщо поступка була повною, зміна визначається як «завоювання».

3. Спроби залежних держав досягти незалежності не включаються в поняття «відділення», навіть якщо метрополія вважає їх за одну зі своїх частин (приклади Анголи чи Алжиру).

4. Коли залучені збройні сили, зміна визначається як «завоювання», якщо не було офіційного договору про передачу території.

5. Через важкість визначення чисельності населення територіальної одиниці, що потрапила в зону конфлікту, більше третини даних «втрачається». У разі, коли обмінювана територія була дуже малою і точні дані недоступні, розмір території береться за один квадратний кілометр.

6. Є декілька випадків, коли чисельність населення, залученого до конфлікту, невелика (близько 50 прикладів), і ще декілька, коли вона виявляється вельми великою (деякі випадки здобуття незалежності), але той факт, що в більшості випадків чисельність залученого до конфлікту населення варіюється від 60 до 900 тис. осіб, показує, що в цілому значна частка населення опиняється у зоні конфлікту. Що стосується територій, що підлягають обміну, то тільки в 10-20% випадків йшлося про порівняно невелику за розмірами територію. Переважно територія, яка передається, складала від 400 до 1 200 тис. км². Якщо використовувати критерій чисельності населення і розміру території, які задіяні в обміні, то більшість територіальних змін зовсім не є чимось незначним.

7. Логарифм площі і логарифм населення використовуються через неточність даних.

---

Література

Boulding, Kenntth. Conflict and Defense. N. Y.: Harper and Row, 1962.

Bremer S. National Capabilities and War Proneness // The Correlates of War, II: Testing Some Realpolitik Models / Ed. by J. Singer. (N. Y.: Free Press, 1979. P. 57-82.

Idem. The Contagiousness of Coercion: The Spread of Serious International Disputes, 1900-1976 // International Interactions. 1982. №9. P. 29-55.

Choucri N., and R. North. Nations in Conflict. San Francisco: W. H. Freeman, 1975.

Dieh, Paul. Contiguity and Military Escalation in Major Power Rivalries, 1816- 1980 11 J. of Politics. 1985. Vol. 47. P. 1203-1211.

Gochman C., and R. Leng. Realpolitik and the Road to War // Int. Studies Q. 1983. Vol. 27. P. 97-120.

Gochman C., and Z. Maoz. Militarized Interstate Disputes, 1816-1976: Procedures, Patterns, and Insights // «/. of Conflict Resolution. 1984. Vol. 28. P. 585-616.

Koch, H. R. North, and D. Zinnes. Some Theoretical Notes on Geography and International Conflict //J. of Conflict Resolution. 1960. № 4. P. 4-14.

Luard, E. Frontier Disputes in Modern International Relations // The International Regulation of Frontier Disputes / Ed. by E. Luard. N. Y.: Praeger, 1970. P. 7-30.

Mandel, R. Roots of Modern Interstate Border Disputes // J. of Conflict Resolution. 1980. Vol. 24. P. 427-454.

Midlarsky, M. On War. N. Y.: Free Press, 1975.

Most, В., and H. Starr. Diffusion, Reinforcement, Geopolitics, and the Spread of War // Amer. Pol. Sei. Rev. 1980. Vol. 74. P. 932-946.

Organsky, A. F. K. World Politics. 2nd ed. N. Y.: Knopf. 1968.

Richardson, L. Statistics of Deadly Quarrels. Pittsburgh: Boxwood, 1960.

Schafer, P., and G. Goertz. Coding Manual For The Territorial Change Data Set / / Correlates of War Project. Ann Arbor: (mimeo), 1987.

Small, M., and J. D. Singer. Resort to Arms. Beverly Hills, CA: Sage, 1982.

Starr, H. «Opportunity» and «Willingness» as Ordering Concepts in the Study of Wars // International Interactions. 1978. Vol. 4. P. 363-387.

Starr, H., and B. Most. A Return Journey: Richardson, «Frontiers», and Wars in The 1945-1965 Era // J. of Conflict Resolution. 1978. Vol. 22. P. 441- 467.

Idem. Contagion and Border Effects on Contemporary African Conflict // Comparative Pol. Studies. 1983. Vol. 16. P. 92-117. Weede, E. Nation-Environment Relations as Determinants of Hostilities Among

Nations // Peace Sei. Society (Int.) Papers. 1973. Vol. 20. P. 67-90. Weede, 1975a: Weede E. Weltpolitik und Kriegsursachen im 20. Jahrhundert.

Munich: Oldenbourg, 1975. Weede, 1975b: Weede E. World Order in the Fifties and Sixties: Dependence, Deterrence, and Limited Peace // Peace. Sei. Society (Int.) Papers. 1975. Vol. 14. P. 49-80.

Idem. Overwhelming Preponderance as a Pacifying Condition Among Contiguous Asian Dyads, 1950-1969 // J. of Conflict Resolution. 1976. Vol. 20. P. 395-412.

Idem. National Position in World Politics and Military Allocation Ratios in the 1950s and 1960s // Jerusalem J. of International Relations. 1977. Vol. 2. P. 63-80.