Ґабріель Прашль-Біхлер

Цісар Франц Йозеф господар

Світова виставка 1873 року, яка своїм розмахом затьмарила усі попередні, стягнула до Відня величезну кількість гостей. Сорок країн виставило понад 53 000 експонатів – найновіші досягнення техніки, економіки, культури. Виставка займала площу понад 16 гектарів, що значно перевищувало ареал Паризької світової виставки 1867 року.

Люди старшого віку і з обмеженими можливостями могли скористатися легкими транспортними засобами на території виставки. Усього їх було 500 і перша  година поїздки коштувала півтора ґульдени. Це було дорого, але відповідало рівню цін, які встановилися у час підготовки до виставки і під час неї.  Адже кожен хотів отримати зиск у цій оборудці століття, і ціни блискавично підскочили до неймовірних висот. Для порівняння:  до 1873 року  зі ніч у готелі платили від 2 до 5 ґульденів, а від 1873 року ціна зросла до 30-60 ґульденів. 

Архітектурним центром виставки була ротонда, сучасний витвір зі скла і сталі.  Проект лійкоподібної конструкції даху довірили  англійському корабельному майстру Джону Скоту Русселу, однак, у його обрахунках були знайдені певні помилки і тоді замовили новий проект, тим разом архітектору Гасенауру. Висота ротонди  становила  85 метрів (майже дві третини  висоти вежі  костьола Св. Стефана), а її діаметр був  108 метрів.  Вершечок ротонди увінчувала корона Габсбурґів із кованого, позолоченого заліза і величезними  скляними стразами. Її автором був  старійшина слюсарного цеху Йоган Гшмайдлер. Відвідуючи виставку німецький кайзер Вільгельм піднімався разом із князем Бісмарком на дах ротонди, аби оглянути усю територію.

На урочистому відкритті за участі цісаря Франца Йозефа 1 травня 1873 року, окрім цісарської родини, кількох архикнязів і придворної свити були присутні також численні закордонні  можновладці і делегації. Музичним апогеєм програми  став виступ  шістсотособового хору з оркестром під керуванням Йогана Штрауса-сина, який для цієї нагоди написав «Ротондову кадриль». До загального святкового настрою долучився і Карл Міхаель Зірер своїм «Вальсом до Світової виставки», виконаним уперше у павільйоні квітів, а також військовий капельмайстер Філіп Фарбах молодший, що подарував публіці прем’єру свого «Маршу до Віденської світової виставки 1873».

Незважаючи на великі спільні зусилля, Світова виставка закрилася із  дефіцитом понад 19 мільйонів ґульденів.  Сім мільйонів гостей, з поміж яких були шах Персії, російський цар Алєксандр ІІІ і німецький кайзер – усі із численними свитами – принесли не більше, ніж чотири мільйони ґульденів. Коли ця економічна невдача Світової виставки стала очевидною, 9 травня, у так звану «чорну п’ятницю», на біржі стався обвал, який спричинився до багатьох катастроф.  Сотні фірм збанкрутіли, чимало власників учинили самогубство, залишивши ні з чим дітей і жінок, а нове підвищення цін спровокувало ще більше зубожіння населення.

Натомість ротонда пережила ще кілька чудових моментів: тут виступав славетний американський цирк Barnum&Bailey, тут відбулося свято Цвітіння вишні, проходили виставки рибальства, демонстрували маятник Фуко.  У ротонді проходила також Адріатична виставка, для якої навіть збудували канал шириною одинадцять метрів. На ньому стояв паровий корабель «Відень», в якому облаштували ресторан і який був дуже популярним місцем відпочинку віденців і гостей міста.

Після краху монархії ротонду використовували уже тільки як ярмаркову залу, аж поки 17 вересня 1937 року її не зруйнувала пожежа.  Десятки тисяч віденців прощалися із символом, який колись дуже не любили і навіть називали «архітектурною бабою».

30 липня 1873 року цісар Франц Йозеф з нагоди відкриття Світової виставки приймав  володаря Персії, шаха Насіра ед-Діна з династії Каджарів.  Особистий лікар шаха ще за багато тижнів перед його приїздом перевіряв санітарний стан Відня. Передусім, він хотів упевнитися, що у місті немає холери. На той час епідемії у місті не було, але вона вибухнула під час виставки і її жертвами стали мешканці  одного із готелів на вул. Норббанштрасе.

Шах їхав із Італії до Відня довгою дорогою через Інсбрук і Зальцбурґ. Дам із гарему, які супроводжували його у спеціальному потязі, шах залишив на австрійському кордоні, мабуть із міркувань безпеки. Жінки дуже тішилися, що пізнають нарешті европейський світ розваг, але шаху  це не дуже сподобалося.  Він заборонив їм брати участь у публічному житті, що викликало гострий спротив дам. Шах, не зволікаючи, відіслав їх назад, під домашній арешт у гаремі.

Речі, які були потрібні шахові у час подорожі, перевозили не у валізках, а у маленьких коробках, оббитих чорним сукном.  Свита налічувала сто двадцять осіб, поміж яких були гардеробні, охоронці сідел, головний підчаший і камердинер, який повинен був виконувати обов’язки астролога.  Окрім того, у багажі шаха було сорок баранів, коні, п’ять псів і чотири газелі.

Преса писала, що придворний астролог шаха побачив у гороскопі свого  володара не дуже добрий прогноз для подальшої подорожі.  Від Інсбрука мандрівка мала тривати уже під поганою зіркою, тому шах відмовився від дальшої поїздки, наказав відчепити свій вагон і поставити його на запасній колії. І тільки тоді, коли з’явився великий канцлер граф Ґреневіль, висланий цісарем Францом Йозефом, аби пояснити шахові, що він ризикує життям, якщо надалі буде узалежнювати свою подорож від  астрології,  шах дослухався до порад і рушив далі.

Як цей інцидент виглядав очима перського володаря, можна прочитати у його щоденнику під датою 31 липня 1873 р.: «Для мого австрійського колеги світ почав руйнуватися, коли я, приїхавши до міста Інсбрук, висловив побажання там заночувати. Такого не було у протоколі і він шукав усіх можливих причин, аби мене відмовити. Наприклад, що є наказ доставити мене до наступної, більшої станції, де є передбачена зупинка. Моє бажання також ніяк не узгоджувалося із розкладом руху. В Інсбруці не підготували для мене помешкання. Такими способами упертий придворний боровся за точне виконання наміченої програми візиту. Але він повинен був пізнати короля над королями – я таки залишився і ліг на підлозі свого вагону. Такою була моя програма! Я чудово виспався. Після п’яти годин прекрасного відпочинку я наказав викликати того генерала і повідомив його, що тепер я можу їхати  далі».

Як свідчать записи, у самому Інсбруці шах не зупинявся, але у пресі ширився опис одного нічного епізоду у місті. Отже, газети писали, що в Інсбруці шах споживав вечерю, яка складалася із дев’ятнадцяти страв, у товаристві п’яти своїх улюблених хлопців віком від семи до шістнадцяти років. Офіційно їх представили як принців. Уже у Відні один із хлопців виявився дівчиною із Парижа, яка невдовзі потрапила у неласку до шаха і її відіслали до Франції.  Цю історію також варто прочитати у щоденниковій      інтерпретації шаха: «Ґастайгер (тіролець на службі у шаха) мені сказав, що місцеві журналісти у численних щоденних  газетах поширюють неймовірну кількість дурниць і брехні. Деякі із них нібито знають, що у моїй свиті є танцівниця із Франції. І та жінка ніби перебрана у пажа, аби не кидатися у вічі. А ще инші ніби бачать, як до мого палацу щовечора потайки привозять двох жінок. Ті цілковиті бздури скапують із журналістського пера і видаються за правдиві. (запис від 6 серпня 1873 р.)

Увесь відтинок дороги на території Австрії придворний потяг міг долати тільки із швидкістю 25 км за годину, оскільки шах не звик до їзди потягом і боявся швидкості. Коли він ходив у туалет, то наказував зупинятися, адже навіть просто сидіти у купе було для нього великим стресом, не кажучи вже про пильні приватні справи у туалеті. Однак, невідома для нього раніше залізниця його зацікавила і він навіть відвідав локомотив і поцікавився ціною

На вокзалі Відень-Пенцінґ шаха привітав цісар Франц Йозеф. Шах був одягнутий у чорне, і мав на голові високу, чорну, перську каракулеву шапку, до якої, з нагоди таких урочистостей, була причіплена славетна шпилька у вигляді комети із діамантом Дерйя Нур. Груди шаха прикрашала стрічка із семи рядами діамантів розміром із горіх.  Крива шабля і широкий пояс, також прикрашений коштовними каменями, доповнювали небувалий стрій. На станції цісар і його гість увійшли до придворного екіпажу і поїхали до палацу Лаксенбурґ, де розмістили шаха на час свого візиту. У так званому Блауер Гоф, де цісар Франц Йозеф у свій час провів медовий місяць із своєю молодою дружиною і де народився йог син Рудольф, «короля королів» чекав почет із членів віденського двору.  На привітальну промову шах відповів мовчанкою, а потім підійшов до чотирнадцятилітнього Рудольфа і тричі поцілував його у чоло.

Кажуть, що цісар від самого початку був розчарований візитом, оскільки ще на вокзалі йому повідомили про те, що диван, штори і оксамитові покривала у придворному вагоні, яким їхав шах, або  зникли, або страшенно засмальцьовані. Килими ж були випалені цигарками або вугіллям із кальянів.  Після таких повідомлень цісар дуже непокоївся про інтер’єри палацу. Під час восьмиденного перебування там шаха  чимала кількість австрійського персоналу намагалася контролювати будинок. Це було не просто, адже місцева служба не мала права заходити до  приватних приміщень перського шаха. Хоча для привезених баранів, овець і курей були приготовані стайні, перси розмістили їх в одній із кімнат палацу, а в другій влаштували різницьку. Окрім того, шах наказав готувати їжу у своїй спальні, де він, за звичаєм своєї релігії, щодня приносив жертву кров’ю, тобто убивав баранів. В результаті усі  килими і шпалери були заюшені кров’ю. Після від’їзду перського гостя довелося також цілковито здирати паркет, оскільки кров так в’їлася у дерево, що навіть циклюванням неможливо було позбутися червоних плям.  Штори і покривала перси вживали для чищення ножів і усі приміщення використовували як туалети.

Коли без відома і згоди шаха деякі деталі його побуту таки  стали відомі, журналісти почали писати про поведінку «варварів». Таке визначення не сподобалося шахові і він зажадав, аби усі журналісти, які його так обізвали, були покарані. У своєму щоденнику він занотував, що дуже рекомендує кару смерті, бо полюбляє це видовище. В Австрії він навіть висловив побажання бути присутнім при страті. Його допустили до страти на шибениці, і шахові  так сподобалася, що захотів іще. Однак, більше засуджених до смерті не було, і шах вибрав на цю роль свого перекладача. Той, ясна річ, почав опиратися, але чим більше він опирався і кричав, тим більше шах наполягав на виконанні вироку. Володар Персії був гірко розчарований, коли йому відмовили у такій приємності.

2 серпня шах відвідав Світову виставку. Під час спільного із цісарем,  генеральним директором виставки Шварц-Себорном і архикнязем Райнером, одним із кузенів цісаря візиту шах зауважив посеред гостей гарну, пишну жінку. Вона сподобалася йому більше, ніж виставка і він покинув товариство, аби присвятити час їй.  Шах привселюдно гладив її обличчя, плечі, груди і запросив долучитися до його свити.  На жаль історія замовчує подальший перебіг подій. 

Під час свого перебування у Відні шах побував на виставі в опері, а коли його запитали, чи він хотів би повторення якогось музичного фрагменту, зажадав ще раз послухати перший фрагмент. Його прохання охоче виконали, але шах був незадоволений, бо, за його словами, він хотів музику, яку грали ще раніше. Як потім з’ясувалося, шаху сподобалося настроювання інструментів і саме це на його прохання музиканти із радістю повторили.

8 серпня шах врешті покинув Австрію, залишивши по собі зруйнований палац Лаксенбурґ і, незважаючи на своє багатство, величезні борги у віденських ( а раніше – паризьких) підприємців. З Франції за шахом приїхав ювелір, аби забрати у нього борг розміром 300 000 франків,і йому це якось вдалося. В Австрії перське товариство залишило не заплаченими високі рахунки у ресторанах. Саме тому кельнер із «Золотої Зірки» намагався ще на вокзалі догнати від’їжджаючих.  Вони завинили йому сто п’ятдесят сім гульденів, які перський міністр фінансів Мемалік Мунчі ніяк не хотів платити – він просто потиснув плечима і дав наказ негайно вирушати.  Кельнер же не дав себе залякати і звернувся до акредитованого в Австрії перського генерального консула. Коли і той відмовився відшкодовувати втрати, кельнер пригрозив силою.  Врешті представник Персії змушений був  витягнути гаманець і покрити борги своїх земляків.

У час виставки Відень просто заполонили члени тридцяти двох княжих ро

дин. Або хоч якось дотримуватися церемоніалу, було призначено чотирьох додаткових  майстрів церемонії. Ними стали граф Кальман Гуняді, граф Леопольд Тун, барон Філіп Штільфрід і граф Ян Вільчек. Саме вони виконували розпорядчі функції при високих гостях.

Значно спокійніше, ніж візит шаха, проходили відвідини Відня німецькою парою спадкоємців трону – Фрідріха і його дружини архикнягині Вікторії, доньки британської королеви Вікторії, які розмістилися у палаці Гецендорф. Архикнягиня була дуже здивована, коли майстер церемоній показав парі підготовані для них окремі спальні. Дама запротестувала і наказала негайно перенести ліжко її чоловіка до себе.

Шах Насаїр ед-Дін, повертаючись із Паризької світової виставки, вдруге приїхав до Відня 5 липня 1878 р. Тим разом – можливо для ліпшого контролю – його розмістили у Гофбурзі. Шах особливо цікавився організацією армії, поліції, пошти і монетного двору, про що його повинні були старанно інформувати місцеві урядники і міністри. Шах готував велику реорганізацію перської управлінської системи за австрійським взірцем.  На загал цей візит пройшов значно спокійніше, ніж попередній, і без великих інцидентів чи втрат.  

1 травня 1896 року біля мавзолею у місцевості прощ Шах-Абдуль-Асун неподалік від Тегерану шаха Насаїра ед-Діна застрелив член секти Бабі. Його наступником став другий син, князь Музафер ед-Дін, якого призначили наступником трону ще у віці п’яти років. Музафер ед-Дін (народився 25 березня 1853 року) був п’ятим володарем  Персії у правлячій       від 1794 року династії Каджарів.

Він також побував у Відні, і цісар урочисто привітав його на вокзалі Франца Йозефа. Свита шаха налічувала двадцять дев’ять осіб. Гарем із кількасот жінок і ката (який у Персії належить до двору) шах залишив удома. До свити входило кілька політиків, придворний кухар і придворний поет. Із цими людьми  великий перс мандрував Европою. До Відня він прибув із Парижа, де 2 серпня 1900 року на нього був вчинений невдалий замах. Під час перебування у Відні шаха розмістили в гостьових апартаментах  Гофбурга і виглядає на те, що він приносив цісарю менше клопотів, аніж колись його батько: « У Відні ще гостює шах, але завтра він вже від’їжджає до Будапешта і Константинополя.  Оскільки він не зовсім здоровий і потребує багато спокою, його візит був значно менш клопітним, ніж я передбачав. Він розуміє французьку мову, може навіть сказати кілька слів французькою, а решта іде через перекладача. Шах постійно має лихоманку, п’є увесь час лимонад і воду з льодом, користується віялами, які позичає у дам, або обмахується театральними  програмками чи меню.» (лист цісаря Франца Йозефа до Катаріни Шратт від 23. 09.1900 р.) Під час урочистих вечерь на його честь шах познайомився із донькою архикнязя Рудольфа, тоді ще сімнадцятилітньою архикняжною Елізабет, якою він був так захоплений, що хотів запросити її до свого гарему.  24 вересня шах покинув Відень і вирушив у напрямку Будапешта, подарувавши напередодні цісарю шаблю, багато прикрашену коштовними каменями.

Музафер ед-Дін ще двічі відвідав Австрію, останнього разу це був короткий візит до Відня у червні 1905 року. Він приїхав із Віші у Франції, де лікувався від шлункових недуг. Через два роки, 8 січня 1907 року шах помер після інсульту, залишивши шістнадцять синів, одинадцять доньок і казкове багатство. У його щоденника і щоденниках його батька залишилися записи про усе найцікавіше, що трапилося під час подорожей до Европи. Окрім цих цінних записів, шах залишив також високомистецькі фото свого авторства.

Після смерті шаха трон посів  його найстарший син Мохамед Алі Мірза, якому було тоді тридцять три роки.  Однак, він панував тільки до 16 липня 1909 року – незважаючи на вимоги своїх підвладних, він відхилив щойно прийняту конституцію і його позбавили трону.  У листопаді 1910 року шах прибув до Відня  уже як емігрант. Для житла собі, своїм трьом дружинам і трійці дітей він вибрав Шьонбрунський Паркготель. Колишній шах залюбки їздив автомобілем околицями, відвідував засідання парламенту і вивчав роботу міських комунальних служб. 6 грудня 1910 року екс-шах  виїхав з Відня разом зі своєю родиною. У липні 1911 року він спробував повернути собі трон, але безуспішно.  Час панування Каджарів був для Персії часом занепаду, у 1813-1828 рр. Персія втратила Грузію, Закавказзя і частину Вірменії на користь Росії, яка ще з 1809 року воювала із Великою Британією за вплив у Персії. Останній каджарський володар Ахмед Шах полишив трон у 1925 році і його наступником став Реза-хан із династії Пехлеві. 

Ще одним екзотичним гостем цісаря Франца Йозефа був  Чулалонгкорн,  король Сіаму, який 24 червня 1897 року  прибув до Відня і згодом взяв участь у кількох прийняттях і вечерях. З огляду на світські манери поведінки короля Сіаму завжди охоче приймали при Віденському дворі. Король був просякнутий европейською культурою і намагався ближче пізнати княжі родини на материку. Сердечна дружба поєднувала його із  князем Йоганом Альбрехтом Мекленбурзьким, який під час світової подорожі цілий місяць гостював у палаці Бангкоку.

З нагоди Світової виставки до Відня прибув також сорокашестилітній король Давид Калакауа з Гаваїв, якого мешканці Відня одразу полюбили за його веселу вдачу. Для нього зарезервували кілька кімнату у готелі Імперіал, а комендант міста виставив біля них почесну варту. Не надто переймаючись місцевими звичаями,  гавайський король снідав на голяса, від чого трохи ніяковіла прислуга. На аудієнцію до цісаря король прийшов у спеціально для цієї нагоди придбаному фраку, в якому почувався якось зле. Не викликала у гавайця захват і занадто регламентована традиція придворного спілкування. Коли його офіційно супроводжували по виставці, він просто утік і подався у  самостійні мандри Віднем.

Спершу король Гаваїв відвідав  «Csarde», віденську винарню, де скуштував кілька скляночок вина.  Потім він склав візит до так званої «Третьої каварні», де його сердечно пригощав власник, пан Ронахер. Задоволений король  прогулювався містом і у веселому гуморі опинився  у танцювальному залі «Swoboda», де можна було бавитися і танцювати, не знаючи ані німецької, ані чеської, ані угорської мов.

Невдовзі король Гаваїв зауважив, що він, у час забави, позбавився так не любленого фраку, і запив втрату кількома гальбами пива і скляночками вина.  Врешті, не стоячи уже на ногах, він обрав собі місце під столом. Там його і знайшли агенти його ж вітчизняних таємних служб, які турботливо відвезли короля до готелю «Imperial».

У травні 1893 року  у Відні відбулися заручини  княжни Августи, доньки архикнягині Ґізели і архикнязя Леопольда Баварського, з архикнязем Йозефом, сином архикнязя Йозефа і архикнягині Клотильди фон Саксен-Кобурґ-Ґота. Внаслідок тих заручин і так щоразу складніший вузол родинних зв’язків  доповнився ще й  парою, яка мала спільного предка – цісаря Леопольда ІІ.

На шлюбні урочистості поміж инших був запрошений індонезійський князь, султан Абу Берк. У середу, 17 травня відбулася урочиста вечеря у церемоніальній залі замку. Султан, увесь обвішаний діамантами, сидів праворуч від цісаря і був дуже мальовничим у своїх шатах.  Під час вечері за його кріслом постійно стояв його особистий служник, який мав на собі жовтий кафтан, підперезаний блакитним поясом, а на голові щось, що до болю нагадувало дамський капелюшок. Одним словом, він мав казково-екзотичний вигляд. Служник турботливо перевіряв усі страви і напої, які подавали його пану – заглядав під покришки і відкидав те, що, на його думку, не слід було споживати султану. З під носа султана він забрав таріль із рагу, а потім конфіскував і склянку із пуншем.

Ще удосвіта, у день вечері, особистий служник султана приступив до роботи у цісарській кухні, де з великою увагою слідкував за приготуванням страв, аби забезпечити свого господаря від споживання «нечистої» їжі.

У середині жовтня у Відні приймали індійського магараджу Джагат Джіт Гурдіт Сінгха з Капурталі і його кохану дружину. Княжа пара поверталася якраз із світової подорожі і зупинилася у віденському готелі «Імперіал». Магараджа відвідав столичні музеї, ратушу, палац Шьонбрунн, виставу у театрі і взяв участь у засіданні Дипломатичного клубу. Опісля він вирушив до Будапешта, де у той час був і цісар, аби висловити тому своє шанування.

На відміну від магараджи, який брав активну участь у культурному житті столиці  і зустрівся із кількома представниками монарших родин, його дружині, згідно із індійськими звичаями, не можна було ані складати офіційних візитів, ані приймати офіційних осіб. Тому, на превеликий свій жаль, вона не могла бути присутньою  навіть на шлюбних урочистостях. Як і в инших містах, які вона відвідала разом із чоловіком, жінка змушена була обмежитися лекціями із вивчення мови і уроками гри на фортепіано. Вона понад усе любила танцювати і для неї запросили балетмейстера Воїтуса ван Гамме, який учив жінку магараджі австрійських танців. Пані з Індії була так захоплена віденським вальсом, що не упускала жодної нагоди повальсувати із чоловіком у готельних апартаментах.

Звичай забороняв їй також фотографуватися, тому збереглися кілька світлин магараджі і жодної із його дружиною.