Ґабріель Прашль-Біхлер

Габсбурги і придворний етикет

Байка про короля, який, оточений розкішшю, щасливо жив у прекрасному замку і гаяв свій час у кареті, на пікніках чи у танці, є всього лиш байкою. Як і те, що за своїм бажанням він міг узяти собі за дружину бідолашну Попелюшку і жити із нею щасливо до кінця своїх днів.

Насправді ж, королі були дуже обмеженими щодо розпорядку свого дня, були змушені терпіти навколо себе певне товариство, одним словом - вони були в'язнями придворного церемоніалу. Що ж до вибору дружини, то володар у жодному випадку не мін приймати рішення, керуючись лише своїми симпатіями чи смаками, а зобов'язаний був дослухатися до порад високих державних мужів і враховувати політичні інтереси.

Так було і у випадку Франца Йозефа, який, обплутаний густою мережею призначених аудієнцій, церемоніалу й етикету, не міг спонтанно учинити те, на що якраз мав у ту мить бажання. У всіх справах приватного і палацового життя він улягав придворному церемоніалу, який був винайдений саме для того, аби позбавити володаря людських рис (або надати йому ж рис божественних). Постать монарха була вилучена із грона звичайних смертних, вона повинна була бути недоступною і не вловимою. Це вимагало від обранця (чи, радше, бранця) життя у дисципліні, якої б не витримав ніхто, не підготований до такого фаху.

Король Карл V у XVI столітті ускладнив придворний церемоніал обтяжливою і клопіткою помпою; його онук, король Рудольф ІІ запровадив його при Віденському дворі. У часи еспанського короля Філіпа ІІ, сина Карла V, вивчення придворного етикету було обов'язковим заняттям для аристократичної молоді, яке свідчило про високий статус. Етикет пояснював, скільки кроків варто зробити перед тим, як поклонитися певній особі і яким глибоким повинен бути уклін.

Якось еспанська королева зсунулася із коня. Нога застрягла у стремені, а кінь мчав далі. Першого конюшого, який єдиний мав право доторку до королівської ноги, не було поруч, і ніхто із присутніх 43-х придворних не посмів допомогти королеві. У такі ситуації якийсь незнайомий кавалер кинувся наздоганяти вершницю і коня, він врятував даму у фатальній ситуації. Нагородою йому послужило довічне вигнання з Еспанії.

Еспанський король теж улягав усіляким непростим правилам і свою дружину у її спальні міг відвідувати тільки відповідно до прописаного церемоніалу. Спершу погоджували день і годину зустрічі. Потім король одягав чорні урочисті шати із плащем (які ми бачимо на парадних портретах, герої яких стоять штивно і нерухомо) і чекав, коли до нього прийде найвищий придворний і запросить до дружини. Врешті король, попереду якого урочисто несли свічку і карафку чистої води, в оточенні найвищих державних достойників і у супроводі почету алебардників, через палацові покої, де стояли, вишикувані відповідно до рангу, придворні, простував до апартаментів королеви. Її ж до візиту готувала перша придворна дама. У відповідному вбранні і в оточенні свити, королева виходила із своїх приватних кімнат назустріч королю, так, аби вони одночасно зійшлися у наперед підготовленому покої. Кімната була умебльована і прибрана відповідно до мети зустрічі. У кімнаті ставили свічки і карафку із водою. Обидві свити - знову чітко за рангом - виходили до сусідніх кімнат і там терпляче чекали, аж поки королівська пара знову не з'являлася, кожен у своїх дверях. Тоді розпочиналася зворотна дорога, також передбачена суворим церемоніалом. Важко собі навіть уявити, який здійнявся би рейвах, якби король запрагнув відвідати свою дружину не заплановано, у напливі раптової пристрасті. Навряд чи б він взагалі дійшов до дружини.

Таким же курйозним був придворний церемоніал у випадку, коли пари укладали шлюб per prokura (у замісництві). Оскільки укладання шлюбу і акт подружнього зв'язку мусили відбуватися при свідках, і цей акт могли зіграти тільки наречений і наречена, то вигадали символічне вирішення такої проблеми. У чудово аранжованому ложі, у якому під ковдрою лежала одягнута наречена, у приступності придворної свити відбувався символічний подружній акт: наречений, також одягнутий, запихав на мить праву ногу без взуття під ту ж ковдру.

Суворих еспансько-бурґундських правил особливо докладно дотримувався король епохи бароко Леопольд І, нащадок короля Рудольфа ІІ. Час його панування - епоха, що була цілковито зациклена на формі - був просто створений для упорядкування життя, звичаїв і функцій.

За часів цісаревої Марії Терезії суворі форми придворного церемоніалу набули приємної віденської нотки, а її син і наступник зробив те, чого очікувало суспільство - звів церемоніал до мінімуму. У часи Франца Йозефа плекали бюрократично-педантичну інтерпретацію церемоніалу. Віденська придворна церемонія обіймала етикет (правила поведінки при дворі), стиль одягу (у святкові, у жалобні дні і под.), суспільні позиції (вік, титул, почесті відповідних осіб), а також правила доступу до двору, тобто у якому порядку придворні могли брати участь в урочистих церемоніях. При віденському дворі певний порядок кортежу був обов'язковим від 1527 року і до падіння монархії у 1918 р. Окрім того, придворний церемоніал передбачав порядок підготовки і організації урочистостей, вирішення справ, що стосувалися безпеки, подорожей двору, його розміщення. У випадку смерти представника цісарського дому оголошувалася жалоба двору і набирали чинності так звані "Правила жалоби двору". Цісарева Марія Терезія запровадила такі правила 22 грудня 1767 р., і вони містили розпорядження для представників семі різних класів.

Щодо аудієнцій, які надавав Франц Йозеф - за час його правління їх було мабуть понад сто тисяч - то були аудієнції загальні і приватні. Порядок приватних залежав від рангу прохача. Скажімо камергери мали першість перед кавалерами Золотого Руна, а ті, натомість, перед володарами инших почесних відзнак. Кардинали і духовенство узагалі мали переваги перед усіма иншими. Що стосується одягу, то цивільні особи повинні були приходити на аудієнцію у фраці, військові ж - у повному парадному мундирі.

За кілька хвилин перед входом до цісаря майстер церемоній учив прохача трьох, щоразу глибших поклонів з ритуалу вітання і входження: перший слід було віддати тоді, коли відкривалися двері з почекальні до кімнати аудієнцій. Другий мав відбутися між дверима і цісарем, а третій - уже перед самим цісарем, на належній, повній поваги відстані, тобто завжди настільки далеко, аби гість не розраховував на потиск руки. Лише у справді виняткових випадках цісар подавав гостеві руку. Ще більш складним, ніж вхід до кімнати аудієнції, був вихід із неї: відповідно до розпорядження майстра церемонії відвідувач повинен був прощатися із цісарем задкуючи і віддаючи два поклони. "Спиною до дверей" означало намагання потрапити у них насліпо. Найчастіше це відбувалося трагікомічно, в'юном, і нерідко гість натикався на консолі, заставлені величезними порцеляновими вазонами. Декого, кому пощастило, співчуваючі придворні служаки тягнули ззаду за поли фрака у потрібному напрямі.

Навіть при дріб'язкових подіях суворо дотримувалися традиційних звичаїв і приписів. Наприклад, щорічний приїзд цісаря до літнього палацу у Лаксенбурґу, що був на півдорозі до Ішля, ще від часів Марії Терезії завжди відбувався за однією і тією ж церемонією: представники громади, шкільної молоді, духовенства, а також місцевої влади вітали монарха за тим самим ритуалом і тими ж промовами і навіть тими ж ініціативами.

Великий гофмейстер двору, князь Монтенуово (Montenuovo) був найпалкішим прихильником дотримання усіх можливих церемоніальних приписів, хоча він сам мав би великі проблеми і випадку потреби довести чистоту свого походження. Якщо коротко, то він, хоча і був родичем цісаря Франца Йозефа, все ж не міг вважатися правомірним членом родини, оскільки його батько походив із нерівного за станом і досить сумнівного зв'язку: бабуся князя Монтенуово (і заразом тітка Франца Йозефа), архикнягиня Марія Людвіка, донька цісаря Франца ІІ, будучи ще дружиною опального французького екс-імператора Наполеона І отримала на довічно князівства Парма, П'яценза і Квасталла, що належали бічній бурбонській гілці і куди їй дозволили переїхати як регентші. Батько виділив їй для товариства графа Адама Альберта Найпперґа, якого невдовзі Марія Людвіка полюбила так сильно, що, будучи ще дружиною Наполеона, обдарувала графа кількома діточками. Ті ж, незважаючи на пізніший шлюб батьків, були визнані обома родинами "невідповідними станові" і їм навіть було заборонено носити прізвище Найпперґ. Тому то прізвищу надали італійського звучання Монтенуово, а онук із найстаршої чоловічої лінії згодом (отримавши титул князя) приніс цьому прізвищу сумнівну честь як великий гофмейстер двору. Він виконував цю функцію із обтяжливою педантичністю і вважав суспільну позицію такою ж важливою, як і державний інтерес. Статус дружини спадкоємця трону Франца Фердинанда, у дівоцтві графині Цнотек (згодом княгині Гогенберґ) він трактував із усією "належною" суворістю: під час балів, прийнять і инших офіційних заходів вона не мала права показуватися разом із чоловіком і змушена була йти позад усіх, навіть після наймолодших архикнягинь. Навіть під час церемонії у замковій каплиці біля труни пари, убитої у 1914 році у Сараєві, Монтенуово суворо дотримувався етикету і наказав поставити труну княгині фон Гогенберґ на кілька сантиметрів нижче, аніж труну її чоловіка.

Переклала Ірина Магдиш