Ґабріель Прашль-Біхлер

Цісар Франц Йозеф і його алхеміки

Перш, ніж почати мову про  гофбурзьких алхеміків під протекторатом цісаря Франца Йозефа, варто зазначити, що він не був першим легковірним володарем, якого ошукала спритна зграйка шахраїв.

У 1700 році, на вершині розквіту алхемії, такий собі Дон Доменіко Емануель Ґаетано граф Руґєро експериментував у Брюсселі, у домі графині Арко, у спеціально для нього обладнаній лабораторії. Він народився у Неаполі і був сином графа Джакомо Батісти Руґєро, хоча инші джерела твердять, що він був селянським сином. Так чи инак, але намісник еспанських Нідерландів, князь електор Максимільян ІІ Емануель Баварський  був так захоплений хемічними дослідами Руґєро, що невдовзі надав йому звання полковника, а згодом і генерала-фельдмаршала. Але Руґєро все таки не міг виконати найбільшого бажання князя електора і не добув золота із металу. Коли вже неможливо було ошукувати далі, алхемік утік із Брюсселя. Однак,його невдовзі схопили і під охороною знову змусили виготовляти золото, що йому, звісно, знову не вдалося. Одного дня він намагався врятуватися від захланного князя через вікно, але його уже вдруге схопили і відвезли до Мюнхена. Проти хеміка розпочали процес і засудили його на довічне ув’язнення.  Це діялося у 1698 році, а  князь електор і надалі продовжував вірити у мистецтво алхемії. Тому то шарлатанові і у в’язниці встановили обладнання для дистиляції, надали йому потрібні інструменти і складники, з яких, як вважалося, можна добути золото.  Охоронці дуже цікавилися експериментами, і ось, одного дня Руґєро запросив їх взяти участь у досліді. Під час маніпуляцій від одурманив їх отруйними випарами і без перешкод здобув собі свободу.

Без коштів, але з багатою уявою і новими планами, він прибув до Відня, де нав’язав контакти із впливовими і багатими мешканцями міста. Він демонстрував їм складні досліди  і за посередництвом однієї вельможної особи отримав доступ до цісаря Леопольда І, який відразу захопився експериментами і наказав кардиналові Колонітшу  виплатити графові Руґєро шість тисяч гульденів для продовження його праці.

Кардинал дуже швидко збагнув, що він має справу із шахраєм і що гроші безрезультатно щезнуть. Тим часом Руґєро уклав із одним із представників цісарського дому угоду, за якою він зобов’язався до певної дати добути золото на суму  72 мільйони ґульденів. Шахрай, займаючи при Віденському дворі прекрасну позицію, не тільки відтермінував «золоту» дату, а навіть одружився врешті із Марією дела Торе, яка була йому вірною подругою до кінця життя.

Над Руґєро все більше нависали не виконані ним зобов’язання і він рятувався черговими втечами. Спершу він з’явився у Берліні, потім помандрував далі, до Щеціна, яким тоді управлялв шведський граф фон Мелін.  Руґєро усюди позичав гроші, і врешті утік із Щеціна, щоб оселитися у Гамбурзі. Там його арештували на вимогу численних кредиторів. Після арешту його сліди затерлися, аж 12 червня 1706 року  він знову з’явився у Берліні, де на той час уже лежала скарга  кардинала графа Леопольда фон Колонітша про повернення шести тисяч ґульденів. Руґєро ув’язнили у фортеці Костжин. 

Король Фрідріх Вільгельм І, як виявилося, також цікавився мистецтвом добування золота. Алхеміку уже вкотре обладнали лабораторію, виділили асистентів, якими були винятково сторонні люди, охоронці  і комендант фортеці. Однак, небавом і вони опинилися під чарами  Руґєро і навіть умовили короля, аби його звільнили.  Король наказав комендантові фортеці, генералові фон  Шлябрендорфові, аби той  у своїй  кареті, запряженій четвіркою коней, особисто супроводжував Руґєро у  його подорожі до Берліна.

19 лютого 1707 року уся компанія приїхала до Берліна, де король ласкаво прийняв Руґєро і виділив йому помешкання. Урядові наказано було забезпечити харчування алхеміка із королівського столу: обід із десяти страв, вечері – із восьми страв, окрім того бургундські, райнські і мозельські вина, шампанське і свічки для освітлення. Руґєро влаштовував гучні бали і просто танув у сонці королівської ласки.  Однак, коли якогось дня  йому наказали негайно доставити до двору «пів центнера золота», він зрозумів, що знову прийшов час утікати. Разом із дружиною Руґєро утік до Франкфурта над Майном, але і там його сягнула рука прусського короля і його зновузакували у кайданки.  Дорогою до Берліна конвой із охоронцями і в’язнями затримався у Касселі, де Руґєро постав перед  ландграфом  Гес’ї-Касселем, який запропонував своє покровительство, звичайно, при умові продукування золота. Оскільки Руґєро знав, що навряд чи це йому під силу, він тим разом  відмовився від пропозиції.

8 лютого 1708 року Руґєро знову  опинився у фортеці Костжин. Уже був призначений суд і доля шарлатана здавалася вирішеною. Раптом суд припинили за наказом короля, який вирішив дати графу ще один шанс продукування золота. І знову все почалося спочатку: збудували печі, виділили кошти, привезли сировину.

Коли улітку 1709 року із Костжина все ще не привезли золота, 2 вересня кримінальний суд виніс вирок: Руґєро повісити.  23 серпня відбулася екзекуція, яка, згідно із тодішніми звичаями, була збагачена розважальними елементами. Приреченому Рґєро пошили лляну сорочку, яку, як і саму шибеницю, багато прикрасили візерунками.

Духовним потомком Руґєро, який також прагнув «допомогти» цісарській парі Марії Терезії і Францу Стефану збагатитися, був алхемік із Родаун. У 1746 році якийсь собі  пан Сефельд прибув до курортного містечка  Родаун, що на південь від Відня. Там він втерся у довіру до лазничного, з яким розраховувався золотими монетами. Невдовзі він отримав у своє розпорядження підвальне приміщення для таємничих «праць». Тимчасом Сефельд закохався у доньку лазничного і урочисто із нею заручився. Юній нареченій він довірив таємницю свого життя – не більше, і не менше, а уміння добувати золото із инших металів – і просив її зберігати мовчанку.

Однак, дівчина не втрималася і небавом про таланти її нареченого говорили уже усі. Поголос дістався і до замку. Якось ночі міські стражники прибули до курортного будинку, зв’язали Сефельда і потягли до центру міста. Там його поставили перед трибуналом і звинуватили у чаклунстві. Але, про всяк випадок, у нього намагалися вивідати рецепт виготовлення золота, не нехтуючи навіть тортурами, адже цісарська казна потребувала негайного поповнення.

Сефельд затято мовчав, і його ув’язнили у фортеці Тімішоаре, що в Угорщині. Саме там відбулися ті кілька сцен, які точнісько повторили трюки Руґєро. Знову комендант фортеці зацікавився уміннями в’язня. І знову він не тільки приніс йому необхідне для експериментів обладнання, але й намагався зняти усі обвинувачення із Сефельда. Алхеміка  з ескортом привезли до Відня, де із ним уже хотів розмовляти не хто инший, як сам цісар Франц І Стефан.

Сефельд погодився продемонструвати експеримент із добування золота, тільки наодинці із цісарем. Для цього йому потрібно було маленьке, темне приміщення, гусячі пера, аркуші паперу із підписом цісаря, кілька приладів і сировина. Усе це йому  швиденько забезпечили. Цісар, в очікуванні золотого дощу, підписав аркуш паперу, вважаючи, що це частина магічного дійства.

Незабаром цісар і Сефельд зустрілися у кімнатці без вікна, що була у бічному крилі замку.  Сефельд розпалив невеличкий вогонь у пічці і розіграв перед захопленим цісарем виставу із «спецефектами». Насправді він, поєднавши кілька хемічних препаратів, виготовив чорнило. У час, коли погляд цісаря був прикований до розпечених шматочків металу, Сефельд за допомогою гусячого пера і щойно виготовленого чорнила на аркуші із цісарським підписом виписав перепустку на своє ім’я.  Потім одним ударом він розбив прилади, згасив вогонь окропом і використав мить несподіванки для своєї втечі.  Про подальшу долю алхеміка  історія мовчить.  

За життя Марії Терезіїї її особистий лікар ван Світен також експериментував із металами. Ця ідея спала йому на думку після смерті його учителя, Германа Вьоргаафе. Той залишив своїй доньці у спадок мільйонний капітал у голландських гульденах, і пішов поголос, що він, нібито, виготовляв золото. Ці плітки спонукали ван Світена повторити спроби учителя, але після численних невдач він так розчарувався, що почав переслідувати усі наукові дослідження і наказав викинути із придворної бібліотеки усі записки і книжки на цю тематику.

Однак, повернімося до алхемії у часи цісаря Франца Йозефа. Документи і листування щодо цього становлять окремий підрозділ у Державному архіві Австрії.

В останні місяці перед трагічною загибеллю до Максимільяна – молодшого брата цісаря Франца Йозефа, який був цісарем Мексики – приблудилися авантюристи, які переконували у своїх алхемічних уміннях.  Один із них, сицилієць Антоніо Джімедес де ла Роза, спершу служив в армії Наполеона ІІІ, а згодом став заступником начальника мексиканської поліції.  Другим був так званий «архикаплан» Ромуальдо Роццатані із Неаполя, третім – граф дон Хосе Марото де Фресноі де Ландрес –  мабуть самозванець і колишній полковник армії Дона Карлоса. Ця рафінована трійця переконувала, що уміє добувати золото із срібла і що вони готові розкрити таємницю тільки  представникові дому Габсбурґів.

Невдовзі після того, як Максимільяна у липні 1867 року застрелили, трійця чоловіків приплила разом із кількома сотнями австрійців до Европи, за що Австрійське міністерство закордонних справ сплатило банку Ротшильда у Парижі триста тисяч франків.

Діставшись через Париж до Відня троє алхеміків  1 вересня 1867 року зупинилися у готелі «Під чотирма порами року» і оселися в одній спільній кімнаті. Де ла Роза попросив графа Туна, який власне також повернувся із Мексики, про аудієнцію у  цісаря Франца Йозефа. За посередництвом графа новопризначений генерал-ад’ютант граф Беллєґарде  призначив аудієнцію на 19 вересня.  Шахраї розповіли цісарю, що уже давно займаються добуванням золота із срібла і попросили зберігати це у таємниці. Якщо б цісар захотів профінансувати експеримент, йому пообіцяли значну частку прибутку.  Цісар Франц Йозеф ніколи глибоко не вникав у жодну наукову сферу, і тому його легко було переконати навіть псевдо науковими лекціями. Державна казна після кількох воєн  спорожніла і її поповнення було дуже бажаним.

20 вересня  троє самозванців від науки представили свою програму, а 4 жовтня подали рапорт з описом таємничого процесу перетворення  металів.  Звісно, що цісар зарезервував собі час для прийняття рішення і доручив перевірити дані довіреній особі – доктору Антону Шрьоттеру, професору хемії Політехнічного інституту.

Уже в неділю, невдовзі після отриманого документу, трьох алхеміків знову викликали до двору. Вони зажадали необхідні п’ять мільйонів срібних гульденів із монетного двору. Окрім того, їм потрібні були четверо неповносправних  помічників, які б не зрадили таємниці. Обладнана для них лабораторія повинна була бути постійно зачиненою.

10 жовтня  1867 року професор Шрьоттер оприлюднив свою думку про планований       експеримент. Він висловив серйозні сумніви і запропонував, аби ці люди спершу продемонстрували пробний дослід. Погодили термін досліду, який мав би відбутися у присутності Шрьоттера і тільки із пів фунтом чистого  срібла. Віденський науковець мав контролювати увесь процес.

Трійця алхеміків погодилася. Вони планували проробити те ж,  що колись показав  князю електу Авґусту Сильному алхемік Йогна Фрідріх Бьотґер, мимовільний винахідник порцеляни: із суміші золота і ртуті випарувати ртуть, в результаті чого залишається чисте золото. Під час експерименту потайки слід кинути у тигель амальгаму золота і кожен присутній  може переконатися у правдивості досліду.

Дав обкрутитися  довкруж пальця і достойний Шрьоттер, коли 3 березня 1868 року, після перевірки шести лабораторних колб він визнав, що кулька почорнілих зерняток у сьомій колбі таки справді золото. Успішна експертиза надавала вірогідності цілому експерименту. Шахраї отримали дозвіл на подальшу працю.  31 березня 1868 року  управління каси родинного фонду  виділило алхемікам вісімнадцять тисяч гульденів, не враховуючи уже проведених раніше виплат.  Шрьоттер за проведену експертизу отримав  титул міністерського радника і став директором монетного двору.

Для подальших спроб було надано 170 центнерів срібла і 1360 центнерів ртуті вартістю близько 197 200 гульденів.

Для глибокого втаємничення проекту Роццатані запропонував проводити досліди на безлюдному острові, але Шрьоттер відмовив. Натомість він наказав обладнати лабораторію у монетному дворі, де були уже відповідні печі і апаратура, і де можна було відслідкувати увесь процес.  Вартість експерименту (окрім уже наданих коштів) становила  мільйон триста тисяч гульденів.

У листі від 9 серпня 1868 року до державного радника Брауна пан Шрьоттер зазначав, що при наступних дослідах золота уже не було, натомість з’явилися великі сумніви у доцільності продовження проекту, тому він просив аудієнції у цісаря.

Директор канцелярії, державний радник  фон Браун, а  також секретар кабінету, урядовий радник Карл Гофман, не довіряли трьом лаборантам. Вони вирішили приставити до алхеміків нових асистентів і ті швидко викрили шахрайство.

Однак, еспанці все ж і у наступні місяці отримували фінансову підтримку, аж поки державний радник Браун 14 жовтня 1869 року не припинив подальші виплати. Останній лист Шрьоттера від 22 червня 1870 року стверджує, що після вісімнадцяти місяців експериментування  не було добуто ані грама золота і що варто негайно припинити роботи.  Після майже двох років усі нарешті переконалися, що спроби не принесли нічого, окрім  затрат.