Ґабріель Прашль-Біхлер

Цісар Франц Йозеф і жінки

Першим юнацьким коханням  чотирнадцятилітнього Франца Йозефа була придворна дама королеви Елізи Пруської (доньки Максимільяна І Баварського).  Юна, красива і розумна Берта фон Марвіц мала веселу вдачу і підліток нестямно у неї закохався. Збентежений, він віддався новому, невідомому раніше почуттю. Два роки потому, у Бад Ішлі він мав нагоду ще разу зустріти своє перше кохання.

Маючи вісімнадцять років Франц Йозеф закохався у заміжню графиню Елізабет Уґарт з дому Рохов-Бріст з Берліна. Вона була на вісім років старша за нього і уже чотири роки була дружиною  графа Йозефа фон Уґарта. З нагоди балу у палаці Кінскі, який відбувся у Відні у час карнавалу 1848 року, дама взяла на себе роль «ініціаторки» і відкрила Францу Йозефу світ любощів. Згодом вона ще кілька років втішалася увагою молодого чоловіка, аж поки з нею не трапилося кілька раптових і коротких инших любовних пригод. Тоді молодому Францу Йозефу залишалося тільки випускати жар свого темпераменту під час полювання у Бад Ішлі.

Невдовзі нова любовна історія затьмарила попередні. Спершу молодий цісар підтримував стосунки із Катаріною Абель, комічною акторкою і балериною віденьского Карл-театру. Вона часто потаємно відвідувала цісаря у Гофбурзі, а Франц Йозеф був таким щедрим, що невдовзі вона купила собі будинок у Відні.

Кілька років потому Франц Йозеф  познайомився і полюбив Гелену Балтазі, яка згодом стала баронесою Ветсера і матір’ю Марії Ветсера.

Роман не був тривалим, але приніс дамі «відпускні» у розмірі трьох мільйонів корон.

Наступна любовна історія  пов’язана із замахом на цісаря, що стався 18 лютого 1853 року, коли челядник кравецького цеху Янос Лібені із віденської дільниці Леопольдштат виставив на цісаря ніж, довжиною 41,5 см.  Згідно з офіційними повідомленнями, то був угорський анархіст, який обрав собі цісаря за гідну посвяти жертву. За свідченнями инших очевидців, замах був актом помсти через любовну пригоду молодого цісаря із однією угоркою, ганьбу якої повинен був змити член її родини.

За кілька місяців перед замахом цісар зауважив на променаді дівчину, яка стояла перед ярмарковою яткою і відважно і весело відповідала на зацікавлені погляди монарха. Щоб іще більше зацікавити собою, вона станцювала перед цісарем запальний чардаш. Цісар наказав пошпигувати за дівчиною і невдовзі довідався, що вона є  небогою власниці ярмаркової ятки пані Данцінгер , має на ім’я Маргіт Лібені  і походить із угорського села Чаквар. За ближче знайомство цісар повинен був оплатити їй навчання у балетній школі.

У той час один із братів Франца Йозефа, архикнязь (Фердинанд) Максимільян, який згодом став королем Мексики,  написав лібрето до опери, але цісар не дав дозволу на її постановку. І тоді архикнязь зв’язався із згадуваною уже танцівницею і пообіцяв їй  одну із ролей у виставі, якщо вона змінить думку Франца Йозефа. І справді, вистава відбулася, актриса тішилася бурхливими аплодисментами і у день прем’єри отримала посаду акторки цісарського балету. Відтоді вона виступала на сцені під псевдонімом Мізі Ланґер.

Чутки про те, що балерина є коханкою цісаря, дійшли до її рідного села і мабуть розтривожила його мешканців. Прохання брата, Яноша Лібені, аби жінка розірвала зв’язок із цісарем, залишились даремними і член «зганьбленої» родини вирішив змити вину сестри замахом на цісаря.

Подальший перебіг історії ми уже знаємо. Замах був невдалим, бо якась жінка побачила чоловіка, що наближався до цісаря  із ножем, почала кричати і злочинця упіймали. Під час допиту  Лібені правдоподібно зізнався у справжніх мотивах замаху.

В результаті цісар розірвав стосунки із танцівницею, щедро винагородивши моральні збитки їй і її матері. Цісар наполягав навіть на помилуванні брата, але члени уряду, пригрозивши негайною своєю відставкою, не допустили аж такого милосердя. Лібені було страчено 26 лютого 1853 року у Відні і його поховали за тридцять кроків від шибениці.

Серед тих, хто у 1879-1873 рр. займався у замку білизною, була швачка, панна Роза Московіц, яка теж якийсь час тішилася симпатією цісаря. Після трьох років служби у замку вона раптом почала жити за власний кошт, адже отримала від придворної каси пожиттєву ренту у розмірі триста гульденів щомісяця.  ЇЇ донька, Бодарль Маргарет Браун, кажуть, була дитиною цісаря Франца Йозефа. Можливо тому вона у дорослому віці змогла вийти заміж за  графа Андреаса Зіху, з яким, однак, швидко розлучилася.  Після розлучення вона поїхала до Парижа і від 1918 року отримувала  пенсію від Австрійського посольства. Згодом Маргарет знову вийшла заміж, тим разом за американця на прізвище Майлс, а після його смерті за иншого американця – пана Роджерса.

Одинадцять років, а саме від 1878 до 1889, Франц Йозеф мав роман із Анною Наговською, донькою купця Францішка Новака, який мав крамницю у Відні.  Цісар познайомився із Анною під час своїх ранкових прогулянок у парку Шьонбрунна. На той час вона була заміжня за паном Гойдуком і у тому, до слова, не щасливому шлюбі, була донька Кароля. Чоловік Анни був азартним гравцем і після кількох голосних скандалів  шлюб розпався. Другим чоловіком Анни був  Францішк Наговський, син  польського бургомістра у Бялей. У родині народилося двійко дітей – Гелена і Франц Йозеф. Із них дівчинка була, кажуть, донькою цісаря Франца Йозефа. Гелена, уже дружина композитора Альбана Берґа, розповідала про ранкові відвідини цісаря:  він охоче частувався у них удома (як потім у Катаріни Шратт) сніданком  (кава із випічкою від пекаря Штумпфа або власноруч спечена пані Анною бабка). Однак, у якийсь момент 1889 року зв’язок розпався  – правдоподібно  з приводу нової, щойно народжуваної любові до Катаріни Шратт: пані Наговська, яка мешкала усього за кілька метрів від своєї наступниці  мимоволі була свідком усе частіших візитів цісаря до вілли Кісс-Шратт.

Після 1890 року пані дому Наговських отримала із родинного дому Габсбурґів  одноразове відшкодування за мовчання  у розмірі тисяча ґульденів.

Схоже на те, що у житті Франца Йозефа  траплялися і инші романи, а часом і короткі любовні ночі.  В одному із мисливських угідь жив чоловік, який стверджував, що є сином цісаря. Його незаміжня матір була альпійською пастушкою і цісар познайомився із нею на полюванні. Ще один чоловік, тим разом міністр, барон Ґаутш, також був переконаний, що він – син цісаря.

Найбільш голосним і найбільш коментованим свого часу зв’язком цісаря  була довголітня, понад три десятки років, приязнь Франца Йозефа із Катаріною Шратт, ц.к. придворною актрисою Віденського Бургтеатру. Вона народилася 11 вересня  1853 року у Бадені поблизу Відня (зараз Ренґассе, 1) у родині Антоні Шратта (1804-1880), успішного купця. Дідусь, Хризостом Шратт, походив із Констанци над Боденським озером. Він оселився у Бадені і був повітовим хірургом.

Ще будучи дитиною Катаріна Шратт дуже любила брати участь  у невеличких театральних сценках і у віці десяти років остаточно вирішила стати  актрисою.  Вона таємно відвідувала  театральні вистави і навіть отримала якусь дитячу роль на баденській сцені. Батьки намагалися відмовити дівчинку від її планів і для цього відіслали її до інтернату у Кьольні. Однак, невдовзі пані директорці просто забракло сил для виховання тієї театральної маньячки і вона відіслала дівчину додому. На той час Антон Шратт змирився із покликанням доньки і записав її до Театральної академії Кіршнера, найбільш авторитетної тоді театральної школи. Після першого ангажементу у Берліні Гайнріх Ляубе, керівник Бургтеатру у 1849-1867 роках, запросив Катаріну Шратт до нового Віденського міського театру, директором якого він став.  Молода акторка виступала там із великим успіхом, спершу як наївна героїня, а потім як улюблениця публіки у цілком серйозних ролях.

Коли в актрису закохався граф Гайнріх Хорінскі, азартний гравець, син колишнього намісника Нижньої Австрії, і попросив її руки, Шратт чемно відмовила, адже не уявляла собі життя із незаможним чоловіком.  Закоханий вирішив рятуватися від розпачу у Джокер-клубі і щовечора випробовував долю, не забувши перед тим заручитися Божою допомогою у Францисканському костьолі.  Через кілька тижнів він знову з’явився перед Катаріною Шратт, кинув до її ніг сто тисяч гульденів у банкнотах і сказав, що тепер уже ніщо не стоїть на заваді їхньому щастю. Однак, на актрису це зовсім не вразило. Вона дала зрозуміти, що ніколи не довірила б свою долю гравцеві (не знаючи ще, що сама упаде у таку ж пастку). Хоріскі знову подався до Джокер-клубу, де просиджував вечори при змінному успіхові. Він помер самотнім і убогим у зальцбурзькому притулку.  

Повернімося до Катаріни Шратт, яка якийсь час працювала акторкою в Америці. 37 лютого 1882 року вона написала подрузі до Відня про хороші умови, які не так часто дарувало їй життя: «У Ньо-Йорку була прем’єра «Ципрієнни», потім я грала у «Малій мамі» і «Сутінках», майже щодня важкі репетиції і вистави. Те, що ніколи мені не вдавалося у Відні, сталося тут: я маю гроші (багато за короткий час) у банку, чим я дуже пишаюся.  Я отримала пропозиції виступити із гастролями у Сент-Луїсі, Чикаго, Цинцинатті, Філадельфії...»

Повернувшись до Відня Катаріна отримала запрошення від Бурґтеатру і уже там, у 1887 році отримала за заслуги звання ц.к. придворної актриси.

Від вересня 1879 року Катаріна Шратт була у шлюбі.  Угорський барон  Ніколаус Кісс фон Іттебе походив із заможної колись аристократичної родини. Але його батько ще у молоді роки втратив більшу частину маєтку, а решту «доїли» його два сини Ніколаус і Ельмар. До того ж, чоловік Катаріни Шратт  під час краху на біржі 1873 року  поніс дуже великі втрати і утік за кордон.  Згодом він якось знайшов можливість повернутися до Відня. З  дружиною він розійшовся за згодою обох сторін, без процедури розлучення, і вирішив заробляти на життя дипломатичною кар’єрою – як віцеконсул у Тунісі і Буенос-Айресі і як консул у Барселоні і Алжирі. Становище родини поліпшувалося разом із усе глибшою дружбою Катаріни із Францом Йозефом. Ніколаус Кісс фон Ітебе помер у 1906 році.

Від зв’язку Катаріни і цісаря народився син Антон, який виховувався у Терезіанумі. Він також став дипломатом і розпочав свою кар’єру на посаді аташе у Константинополі, а згодом працював секретарем у посольствах у Стокгольмі і Брюсселі.  Після дворічної військової служби Антон отримав посаду радника посольства  у представництві Міністерства закордонних справ у Варшаві. Чоловік був одружений із Вірою Ліндес, але дітей у них не було.  Антон фон Кісс, якому цісар у 1911 році надав титул угорського барона, мав особливий привілей: він міг відвідувати цісаря без попереднього зголошення і на зустріч його супроводжкував лише камердинер.

Ще до того, як цісарева Елізабет, аби винагородити чоловіка за свої численні відмови і відсутності, нарадила цісарю Катаріну Шратт як приятельку, Франц Йозеф і Катаріна  уже зустрічалися при офіційних нагодах. Цісарева зробила мудрий вибір. Актриса мала не тільки веселу і щиру вдачу, але також уміла дуже майстерно розважити старшого на двадцять років чоловіка різними театральними історійками і легкими, ні до чого не зобов’язуючими балачками. Невдовзі у цісаря стало уже милою звичкою приходити о сьомій ранку до вілли «ласкавої Пані», яка була усього у кількох хвилинах ходу від палацу, аби спожити там другий сніданок.

 О першій годині дня цісар Франц Йозеф часто гуляв із Катаріною у палацовому парку Карменгартен, що був зарезервований саме для нього. Тут він почувався вільно, ніхто їх ніби не бачив. Хоча, і там за ними  могли слідкувати очі численних служників із вікон вищих поверхів палацу.

Том Дрегер, художник, який працював над портретом цісаря, став одного дня свідком такої прогулянки. Чотири місяці цісар позував йому у мундирі  англійського маршала і портрет був винятково вдалим. Раптом ще не закінчений портрет зник. Його тижнями безуспішно шукали у різних закамарках палацу. Причиною була помста художника і жертвою помсти – невинною жертвою – мав стати монарх.

А було усе так. Коли художник востаннє був у палаці Шьонбрунн і уже  пакував свої фарби, він зауважив цісаря, що якраз прогулювався у парку і пані Шратт. Художник схопив фотоапарат і увіковічнив цю приватну хвилину.

Камердинер Кеттерль викрив таємного «папарацці», і щоб той його не видав,  Дреґер подарував йому відбитки світлини, а портрет заховав зі злості на прикру ситуацію.

Як і всі инші пам’ятки від своїх високих працедавців, Кеттерль дбайливо зберігав світлину упродовж усього життя (зараз фото вважається втраченим).

Цісарева також не раз бачила пару із свого вікна, вона навіть присвятила цій події один із своїх віршів, який починався словами: «Глянь на пару, яка наближається...»

У час написання вірша цісар мав уже п’ятдесят вісім років. Стосунки між цісарем і Катаріною Шратт ставали усе глибшими.

Для перебування Катаріни Шратт у Бад Ішлі їй надавали віллу Феліцітас, яку відділяв від парку цісарської вілли лише струмок.  Там Франц Йозеф охоче снідав із Катаріною, або поєднував більш ситну учту із учтою любовною.  Акторка уміла розбещувати цісаря смаколиками, які сама ж готувала: віденська кава з вершками, запашна випічка і смачні ковбаски із хріном, які цісар любив понад усе, як, зрештою, і багато инших народних страв. Катаріна завжди смакувала разом із цісарем, бо коли він їв на самоті, то ковтав усе швидко і без апетиту

Инколи за спільним столом були також инші знаменитиі гості, скажімо актор Александр Жірарді (з яким Катаріна Шратт колись мало не заручилася), архітектор Карл Сайдль із чеського Сумперка і фінансист Едуард Пальмер, який допоміг у свій час зредукувати борги Катаріни Шратт, що з’явилися після оборудок її чоловіка.  Понад чверть боргу за згодою цісаря  покрив генеральний директор цісарського родинного фонду барон Мейр. Пальмер помер, будучи на посаді віцепрезидента Державного банку. Його вважають автором численних листів Катаріни Шратт до цісаря, яка не дуже надавалася до писання і складала їх за поданим банкіром взірцем.

На покриття коштів, які витрачалися на цісарські візити, Катаріна Шратт мала річну квоту у розмірі близько тридцяти тисяч гульденів, і ця сума ще збільшувалася через приватні дотації Франца Йозефа.  Окрім того, у листах до актриси щороку, о тій самій порі (у час карнавалу) з’являлося прохання цісаря прийняти певну суму на  поповнення гардеробу: «Карнавал закінчується, він вимагає красивих суконь, а вони не дешеві. Пані не повинна і не можу заходити у борги, і тому я був би дуже вдячний, якби Пані була така ласкава по дружньому прийняти невелику суму для поповнення свого гардеробу. Вважаю Вас  прекрасною і талановитою жінкою, але не зовсім упевнений у Ваших фінансових талантах» (лист від 17 лютого 1887 р.)

Величезні суми грошей поглинав не тільки побут – від 1907 року подруга цісаря була власницею будинку на вулиці Кернерінг 4, колишнього палацу банкіра Й.Р. Кьонігсвартера, вілли у Гітцінгу і віллі у Бад Ішлі – але і численні подорожі, курорти і візити у касино. Поступово акторку поглинули азартні ігри, які і знищили її маєток. Боргові зобов’язання узяв на себе закоханий цісар, який вважав манію купування і фінансову негосподарність жіночими рисами характеру, а покриття боргів вважав виявом чоловічої любові. Лише инколи він дозволяв собі дуже делікатні і обережні докори: «... дуже прошу Вас ласкаво, не грати аж на такі великі суми...». Більш гостріших зауважень він ніколи не допускав, адже розумів, що окрім мовчанки отримає ще й відмову у любові.

Катаріна Шратт найбільше любила бувати у касино Монте Карло. Цісар із цікавості сам колись відвідав ігрову залу (мабуть, аби ще більше сподобатися подружці), але сам не грав: «те, що я теж був в ігровому залі, можуть довести вхідні картки, але сам я не грав, бо занадто великий ризик. По обіді ми поїхали разом із Ліхтенштайном, Пааром і Берзевічом до Монте Карло, і я міг, поки мене не пізнавали,оглянути чудовий парк, терасу і ігрові зали. Коли я розглядав рулетку, публіка почала непокоїтися і щось підозрювати. Час було утікати, і через натовп ми ледь пробралися до наших автомобілів і поїхали до Монако» (лист цісаря Франца Йозефа до Катаріни Шратт від 2 березня 1894 р.)

Як і багато инших акторів і гравців, Катаріна Шратт була дуже забобонна і щовечора перед відвідинами касино торкалася рукою до горба каліки Юлеса Марігни, що мало приносити щастя. Той, гідний співчуття чоловік,  чотири десятиліття ніс службу при вході до касино, і, мабуть, був єдиним, хто звідти гроші приносив додому. Гравці платили йому щедрі гонорари, але він провадив самотнє життя і помер у квітні 1932 року у бідності.

Катаріна Шратт була великою любителькою тварин, тому у віденській віллі, як і у будинку в Ішлі, було багато домашніх улюбленців. У парку вілли Феліцітас жили дві приручені сарни, за якими дбайливо доглядали і які мали веселе товариство з  восьми-десяти собак. Улюбленцем Катаріни був малий пінчер на ім’я  Уль, який на старість цілковито осліп. Врешті він потрапив під колеса потяга і його господиня довго оплакувала втрату.

Звірине господарство акторки оживила пара мавпочок, що жили у великій клітці. Натомість пострахом дому була морська свинка Ґіґі, яка уміла дуже хитро привертати увагу саме до себе. Серед прекрасних птахів (ара і какаду) особливо вирізнялася кмітливістю зелена папужка, яка озвучувала цісарські сніданки не завжди коректними висловами.

Повернімося до цісаря і його прив’язаності до старого одягу, з яким – навіть коли був дірявий і витертий – він дуже неохоче розлучався. Стан гардеробу Франца Йозефа у часи «панування» пані Шратт значно поліпшився. Акторка разом із камердинером знайшли спільну мову і уклали «таємну спілку», головним завдання якої було замовляти у придворного кравця Узеля новий одяг, ясна річ, таємно цісаря. Потім старий одяг Франца Йозефа потихеньку міняли на новий. Восени 1907 року  цісар занедужав і Катаріна Шратт наказала замінити дві старі ковдри із верблюжої шерсті на одну  велику пухову, покриту шовком, під яку хворому мали класти ще й грілку.  На Різдво 1908 року Евґеніус Кеттерль склав такий перелік корисних подарунків для цісаря: «хутряна накидка, дуже легка, для закритого екіпажу, вази (металеві або скляні, 15 см. висотою), бінокль Цейса для маневрів, футляр на п’ять сигар, коньяк».

Попри усю приязнь між цісарем Францем Йозефом і Катаріною Шратт, яка инколи набувала дуже гострих і рішучих форм з боку актриси, в останній версії заповіту цісаря  не було її імені, хоча у попередніх версіях їй заповідалося п’ятсот тисяч гульденів. Для порівняння лист цісаря Франца Йозефа до Катаріни Шратт від 28 лютого 1889 р. з Офена: «Учора і позавчора був у мене державний радник Браун і генеральний директор барон Мейр, з яким  я опрацював свій новий заповіт. Зараз ця робота уже закінчена і обидва  вони поїхали до Відня, звідки мають мені надіслати чистовик на підпис. Коли це нарешті станеться, мені буде спокійніше, бо людина ніколи не знає, що із нею трапиться наступної миті. Про Вас я подбав так, щоб навіть після моєї смерті Ви не мали клопотів. Більше скажу Вам при зустрічі».

Але навіть, коли актриса не отримала жодних грошей за заповітом цісаря, вона безтурботно жила і після його смерті. Ще за життя цісаря жінка отримала він нього сотні цінних коштовностей, з продажу яких могла забезпечити собі життя. Катаріна пережила свого добродія на двадцять чотири роки і померла під час ІІ Світової війни, 17 квітня 1940 року, у своєму будинку у Відні.