Ґабріель Прашль-Біхлер

Цісар на полюванні

 

 

 «Перелік курортних гостей № 13» в Ішлі, у вівторок, 5 липня 1898 р. подає під порядковими номерами таких гостей:

Супровідні особи:

№ 592 Його Екселенція пан Едуард граф Паар, генерал-ад’ютант Цісаря

№ 593 Його Високість Гуґо князь Дітріхштайн Нікольсбурзький, граф Менсдорф-Поллі, особисті ад’ютанти Цісаря

№ 594 Пан Гайнріх барон фон Кульмер, особистий ад’ютан Цісаря

№ 595 Пан Рудольф Дітль фон Вербурґ, офіцер ординарець і под., і под.

...............

№ 603 Пан Еуґеніус  Кеттерль, особистий камердинер

Служба, Цісарська вілла, 24 особи

Як і щороку, на початку літа, так і у липні 1898 р. цісар Франц Йозеф прибув до Бад Ішля, де, як завше, замешкав у цісарській віллі. На його превеликий жаль – як часто – туди ж не приїхала його дружина, яка, подорожуючи з одного курорту на инший, невблаганно наближалася до свого трагічного кінця. Спільна життєва дорога цієї достойної пари розпочалася саме у Бад Ішлі, тому то невдовзі цісар наказав перебудувати будинок і з серцем його обладнав.

Мати цісаря, архикнягиня Софія, купила колись маленьку віллу у тогочасного власника, доктора Ельтца. Для збільшення маєтку до нього долучили також Шмаленау, селяньскі землі, на території яких збудували котедж, і невеличкий замочок із ішлівського мармуру (тепер так званий Мармуровий палацик). До першої вілли Франц Йозеф наказав добудувати  два крила, щоб у плані вийшла літера Е, що було подарунком і шаною для коханої дружини.

Приміщення, які з’явилися після перебудови, давали достатньо багато місця для родини, яка постійно збільшувалася. Там же знаходила притулок архикняжна Марі Валерія, наймолодша донька цісаря, зі своїми дітьми. Друга доросла донька, Ґізела, дружина князя Леопольда Баварського, під час свого перебування в Ішлі мешкала зі своєю родиною у віллі Ам Ґріс.

Центральне крило цісарської вілли, де були також салони, належали Францу Йозефу. Західне крило було зарезервоване для цісаревої, східне – для архикняжої пари  Марії Валерії і Франца Сальватора. На стінах більшості приміщень висіли різні картини на мисливські чи звірині теми пензля Паузінґера, Ґауермана, Шіндлера і Блааса.

У кабінеті цісаря можна було побачити дивовижний мотузковий барометр із Мадонною ді Кампіджліо, який цісарева привезла з подорожі і який гарантував правильний прогноз:  якщо мотузка суха – значить буде гарна погода; буде дощ, якщо мотузка мокра; якщо то суха, то мокра – це на зміну погоди. Якщо мотузка коливалася туди-сюди – до вітру.

На столі традиційно стояла електрична запальничка для цигарок.  Спальня, як і у замку і у палаці Шьонбрунн, була дуже простою:  польове ліжко із брунатною капою, маленький туалетний столик і підколінник для молитви. Акварель на стіні свідчить про малярські таланти, якими так щедро була обдарована цісарська родина. Окрім дітей цісаревої Марії Терезії, які займалися мистецтвом, малював також архикнязь Людвік Сальватор (кузен цісаря Франца Йозефа),  архикнязь Отто (брат наступника трону, архикнязя Франца Фердинанда), архикнязь Максиміліан (брат цісаря), і врешті сам цісар як і його син Рудольф, який і є автором акварелі із соняшниками (підписана: Рудольф, 1875). У будуарі цісаревої стояли два великі планшети із численними світлинами дітей, сестер  і  румунської королеви  Кармен Сильви, яка була близькою за духом до цісаревої.

Коли цісарську віллу електрифікували, то поруч, на протилежному березі ріки Ішль обладнали купальню (цісар завжди називав її у своїх листах «школою плавання», адже там, мабуть, училися плавати усі численні онуки цісаря). Він сам охоче відвідував купальню.  Віллу оточує парк площею 6500 кв. м., закладений придворним садівником Раухом як англійський природний парк, у якому до тепер – наперекір суворій погоді Зальцкамерґуту – росте кілька екзотичних дерев.  Коли цісар, щоб побачити погоду, виходив удосвіта на балкон другого поверху, то він міг бачити краєвид аж до льодовиків Дахштайну.

Погода завжди була предметом величезної уваги, адже саме від неї залежала найулюбленіша, приватна пристрась цісаря: полювання. Цікавим є запис у щоденнику  шаха Персії, який перебував у Відні з нагоди відкриття Світової виставки і який зустрічався із цісарем у неофіційному, тісному колі тільки раз –на спільному із цісарем  полюванні. «Ми полювали у великому лісі, що розтягнувся довкола чудового замку Шьонбрунн. Цісар, який майже від мене не відходив, був справді захоплений полюванням, і таким я його ще не бачив.  Він уважно мене розпитував про наших звірів, на яких ми полюємо у наших лісах. Він справді розпалився, коли я розповідав йому про наших левів, тигрів, шакалів, леопардів і ведмедів, і що ми часто цілими тижнями полюємо, живучи, як номади, у наметах.  У його очах блищала пристрасть мисливця і величезне бажання самому так пополювати. Він дуже жваво про це говорив і дуже шкодував, що у своїй імперії не може запропонувати мені такої звірини, до якої я звик на Сході. Я щиро вірив його почуттям і був переконаний, що він був би справжнім мисливцем на ведмедя чи вовка в околицях Тегерану» (запис у щоденнику від 4.8.1873).

Для цісаря Франца Йозефа полювання було справедливим, шляхетним і етичним заняттям. Він віддавався йому душею і тілом і це була єдина річ, якою він – як приватна особа – міг займатися. Тому червоною ниткою через усе його листування проходить щороку повторюване прохання, аби привітання, пов’язана із щорічним його прибуттям до Залькамерґуту на полювання, не було аж занадто офіційним: «А тепер про найголовніше. Можливо уже завтра я звідси (з Відня) виїду, але не можу це обіцяти. Тому, щоб не було тріумфальних арок і на біло одягнутих дівчат, прошу тільки тихо чекати у Ебензее із парою коней уже від ранку 16 серпня» (лист цісаря Франца Йозефа до матері, 13.8.1849).  Лист закінчується уже традиційним сезонним проханням – щоби наступного дня після приїзду «підготувати полювання на косуль».

Окрім цісаря у цісарських мисливських угіддях полювали передусім його зять, князь Леопольд Баварський і кілька архикнязів.  Кожному було суворо наказано після полювання повідомляти цісаря про його результати – зокрема, і про хибні постріли.

Відвідним до стану, а відтак, і відповідним до мисливства, повинен був бути і стрій. Це стосувалося як цісаря, так і його гостей.  Сам цісар носив сірий фільцовий капелюх з козячою борідкою або хвостом тетерева, народний стрій штирійських мисливців на великого звіра (сіра куртка з грубої вовняної тканини із зеленим стоячим комірцем, шнур через шию і зелена камізелька) з короткими шкіряними штанами і сірими вовняними підколінками. Власне ті короткі панчохи мали здатність зсуватися і складатися грубими складками над міцними, набити цвяхами черевиками. Тоді ставали відкритими не тільки коліна, але і більша частина литки, що було причиною ревматичних болів, на які так страждав цісар у старшому віці.

Особлива увага приділялася відповідному мисливському взуттю. Сам цісар носив набиті грубими цвяхами ґойсерери (goiserery, він назви місцевості Goisern), які, як і шкіряні штани, повинні були бути досить зношеними, аби відповідно виглядати. Якось, коли один із гостей з’явився на полюванні у новісіньких, ясних, жовтуватих черевиках, цісар уїдливо зауважив: «Але ж гарні жовті черевики Ви, пане, одягнули!». Після цього випадку запрошений гість уже більше ніколи не відважувався прийти на полювання таким франтом.

Із особливою педантичністю цісар наглядав за усім, що стосувалося мисливського строю. Коли старий камердинер Кундраґ запропонував оглянути старий мисливський гардероб, цісар був найвищою мірою задоволений зі стану одягу. На те Кундраґ запропонував купити бодай новий крават. Цісар Франц Йозеф рішуче це заборонив. Однак, йому хотілося бодай трохи догодити службі і він запропонував із старих, зношених краватів повикроювати кращі кавалки і з них зшити новий.

У своєму зношеному мисливському вбранні цісар нічим не відрізнявся від місцевих мисливців і лісників. Доходило до того, що  не впізнавали ані його, ані його вельможних гостей.  Коли одного дня цісар і його гості згубили дорогу, вони попросили селянина, аби той завіз їх до Ішля. Коли вони уже дякували і прощалися, цісар вирішив відкрити селянину своє інкогніто: «Чи ти знаєш, кого віз? Я цісар Австрії, а це – король Саксонії і Великий Князь Тоскані».

Селянин щиро зареготав і покинув дивне товариство, зауваживши: «Кожен може так сказати!» Коли ж наступного дня йому підтвердили, кого саме він підвозив, він однаково не повірив: «У цьому одязі!... А поза тим навіть не дали мені чайових».

Однак, повернімося до шкіряних штанів і голих колін, на яких цісареві особливо залежало. На горі Шнееберґ збудували якось капличку на честь Елізабет. Цісар, з огляду на свій графік, не міг взяти участь в урочистому посвяченні і тому приїхав до каплички пізніше.  На вершину Шнеееберґу треба було їхати вузькоколійкою із Пухберґу. Охорону вельможного гостя взяв на себе  мисливський персонал графа Ернтса Гойо і Вільгельм Вурмбрандт, власних тутешніх мисливських і лісових угідь.  Коли цісар із вікна вагончика побачив мисливців, які стояли уздовж траси  на варті, він незадоволено звернувся до намісника, графа Кільмансеґґа: «Ну так, там стоїть справжній мисливець, але він має блакитні кальсони до  шкіряних штанів, я цього не терплю, справжньому мисливцю личать тільки голі коліна». Під час десятихвилинної зупинки на станції  Баумґартенгхауз цісар вийшов із вагона під звук  квінтету рожків, подякував привітальному комітетові  і привітав лісничих.  Раптом він вражено обернувся, рушив у бік потягу, поспішно зайшов у нього і зник у своєму купе. Приводом такої поведінки стали закриті байковими кальсонами коліна кількох лісників.

Коли цісар йшов на полювання, зброю він ніс сам, а другу рушницю напоготові ніс  сусідній мисливець. У молодості цісар використовував  так звані штуцери з Ішлю – рушницю із одним дулом і з дерев’яною накладкою, малокаліберної системи ланкастер із майстерні зброяра Шпрінґера з Відня і Вольфганга Ляйтнера старшого з Бад Ішля. Потім цісар уподобав собі семиміліметрову рушницю з двома дулами, а часом користувався і оптичним прицілом.  У молоді роки цісар полював на великого і  рогатого звіра, а згодом полював тільки на великого звіра і глухарів. Оскільки цісар Франц Йозеф не надто охоче користувався оптичним прицілом, то у старості носив спеціальні для полювання окуляри у роговій оправі, але з ними мабуть були такі певні проблеми: «Передвчора мій зять (князь Леопольд Баварський) прибув о пів на четверту ранку до Гьодьоло, а вже о четвертій ми поїхали із ним на полювання, де він підстрелив два олені, а я двічі схибив, чому причиною є мій вік, а передусім – окуляри, в яких я завжди стріляю занизько» (лист цісаря Франца Йозефа др Катаріни Шратт з Вишеграду, 26.9.1889).

Сталим товариством на цісарському полюванні були два цісарські зяті, особливо князь Леопольд Баварський, чоловік архи-княгині Ґізели, який, як і його батько, князь регент Люітпольд Баварський, був затятим мисливцем і чудовим стрільцем. Із царем полював також архикнязь Франц Сальваторе, чоловік архикнягині Марії Валерії. Онуки цісаря, баварські княжата  Ґеорг і Конрад, князі Отто Віндішґрец, одружений із Елізабет, донькою наступника трону Рудольфа, а також граф Сеефрід Буттенгаймський, чоловік однієї із баварських онучок, були також дуже бажаним гостями на полюванні.

Поза мисливськими теренами в Ішлі цісар володів  кількома мисливськими замочками, передусім у Штирії.  До улюблених теренів належали Айзенерц із озером Леопольдштайн. Каммергоф  у Айзенерці, старий столітній будинок,  був колись садибою графа Інненберґа і водночас мисливським будинком князя Зальцкаммерґута.  У 1880 році Франц Йозеф купив будинок  і наказав його перебудувати на мисливський замочок.  У Каммергофі було багато палісандрових меблів, на більшості стін висіли картини Паузінґера, які дуже подобалися цісарю своїми мисливськими і природничими мотивами.  У їдальні стіни були викладені деревом лімби, у які у формі медальйонів також були вмонтовані  картини Паузінґера.  У спальні, як, зрештою, у всіх цісарських кімнатах, призначених для відпочинку, домінувало просте, залізне ліжко.  Перед туалетним столиком стояв плетений із соломи фотель, з яким монарх ніяк не хотів розлучитися, хоча стан крісла був щоразу гірший.  Перед підколінником для молитви цісар поставив Розп’яття, яке прислав йому колись Папа Пій ІХ.

Цісар Максимільян І  і його праправнук, Цісар Фердинанд ІІ охоче бували у мисливських угіддях у лісах Айсенгерн, відтоді, мабуть, і походить назва місцевості Кайзершільд.  Цісар Фран Йозеф ще більше  оживив  цю місцину, коли 8 вересня 1862 року прибув сюди у товаристві Масимільяна Антонія Ламлрала фон Турн і Таксіс, міністра оборони графа Деґенфельда  і обох особистих ад’ютантів – графів Латура і Фюнфкірхена. Усі вони поселилися у господі «Під королем Саксонії».

Мисливські угіддя підлягал ц.к. старшому стрільцеві у Айсенгерці Йозефу Мюльбахеру, якого цісар особливо любив. Під його керівництвом Франц Йозеф у дитинстві  поцілив у свою першу косулю. Тому то цісар, коли приїжджав до мисливських угідь, одразу запитував про Мюльбахера, а після полювання наказував його смачно нагодувати і частував улюбленого старого слугу сигарою із власної кишені.  Коли ж цісар зауважував, що той, посивілий уже на службі чоловік, стомлений, то одразу відсилав його додому, щоб той виспався. Стрілець Мюльбахер, який провадив у Айсенгерці  цісарський облік відстрілів, помер у 1892 році.

Иншим улюбленим мисливцем цісаря був лісничий у господарстві Лянґвайзе Франц Нойбахер.  Коли цей заслужений чоловік був уже на пенсії, цісар часто із ним зустрічався і разом вони згадували  спільні мисливські пригоди. Франц Нойбахер помер у травні 1910 року у віці 72 років.

Однак, жоден із мисливців не намагався скористатися із наданих привілеїв, навіть, якщо і був у тісних стосунках із цісарем.  У Ішлі придворним мисливцем служив такий собі Петера, якого цісар дуже цінував і якому не раз пропонував, у випадку сильного дощу, зійти із козлів  і пересісти у цісарський візок. Якось, коли почалася раптова злива, Петера, не чекаючи цісарського запрошення, вліз до карети. «Ваше місце нагорі!» – різко промовив  цісар і відіслав його назад на козли. Відтоді Петера раз і назавжди втратив право їздити у  цісарській кареті.

У молоді роки цісар кілька разів полював у мисливських угіддях Райхенау.  Туди приїздили із ним діти – Ґізела і наступник трону Рудольф. На 21 серпня 1861 року цісар наказав збудувати своєму сину з нагоди його третього дня народження маленький мисливський  будиночок, схожий на гірську хатину: окрім звичайного облаштування там були мініатюрні мисливські знаряддя, навіть маленька файка і мішечок на тютюн.  Гостей вітав напис над входом: «Це мисливський будиночок наступника трону Рудольфа. Кому не подобається – не заходьте!» Райхенау  належало до придворних мисливських угідь Нойберґ, розташованих поміж Мюрццушляґом і Мюрзштеґом у Штирії. Князь Отто Веселий, шостий син цісаря Альбрехта І, у першій половині XIV ст. заклав тут велике абатство цистеріанців. У будинку капітули абатства була крипта фундаторів, де поховано князя Отто і його обидні дружини – Елізабет Баварська  і Анна Чеська, а також два його сини – Фрідріх  і Леопольд. У часи цісаря Йозефа ІІ 18 лютого 1786 року абатство закрили, а колегіату перетворили на парафіяльний костьол.

Після 1850 року цісар Франц Йозеф наказав перебудувати південно-східне крило колишньої будівлі монастиря на  мисливський палацик, де було б доволі місця для нього і його гостей. На горішньому поверсі  (тепер там виставкові зали)  були цісарські апартаменти з передпокоєм, робочим кабінетом, спальнею, кімнатою особистого камердинера, кімнатою наступника трону, а також із їдальнею, читальною залою і кімнатою для ігор (де були більярдний стіл, столик із картами для вісту і шахами). Дві останні кімнати найчастіше відвідували саме гості.

У передпокої палацику дотепер красуються на стінах розлогі роги, голова вепра із величезними іклами, опудала зайців-біляків, кілька опудал птахів, яких архикнязь Рудольф вполював, будучи ще хлопцем. Дерев’яні сходи ведуть на  другий поверх, де з коридору можна увійти до кімнати рогів, де усе прикрашено рогами оленів, кіз і козлів. З цією кімнатою сусідить кабінет цісаря, на стінах якого висять розфарбовані  фотографії постійних гостей цісарських полювань із розгалуженої родини Габсбурґів: до них надежав король Альберт Саксонський (приятель Франца Йозефа ще з дитячих років і з часом пов’язаний із цісарською родиною усе тіснішими узами:  через свою сестру Анну Альберт став швагром Великого Князя Тоскани Фердинанда IV, через сестру Маргариту він став швагром архикнязя Карла Людвіга, брата цісаря Франца Йозефа, а через свою сестру Софію він став швагром  князя Карла Теодора Баварського, брата цісаревої Елізабет), Фердинанд IV Великий Князь Тоскани і князь Людвік Баварський, найстраший брат цісаревої Елізабет – усі вони були приятелями забав цісаря; Максимільян Антон Ламорал фон Турн і Таксіс (який пошлюбив старшу сестру цісаревої Елізабет – Гелену) і баварьский князь Карл Теодор (брат цісаревої Елізабет).

Спальня цісаря Франца Йозефа була традиційною: залізне ліжко на коліщатках, умивальник і місце для молитов із образом. Тут також були дитячий малюнок  доньки Марії Валерії і два малюнки князя Рудольфа, що свідчили про неабиякі його художні таланти.

Ліворуч від кімнати рогів розташувалися кімнати  князя Леопольда Баварського, зятя цісаря Франца Йозефа. Одна кімната на цьому поверсі була у розпорядженні генерал-ад’ютанта Едуарда графа Паара. Одна із південних кімнат згодом дісталася  цісарю Карлу. У двох кімнатах на першому поверсі розміщалися князь Отто Віндішгрец, чоловік онучки цісаря.  В одній із них стояла велика канапа із шовковим оббиттям, яка походила іще з часів Марії Терезії. Усі спальні були обладнані у стилі Франца Йозефа, тобто там було ліжко, нічний столик, шафа, умивальник із дзеркалом, столик для гоління із ручним люстерком, вішак для одягу, рушник стоячий годинник, канапа і один фотель, покритий  шкірою.

У їдальні висять дві картини Франца фон Паузінґера і кілька  мисливських трофеїв молодого цісаря: «25 грудня 1848 року (у рік вступу на трон) цісар Франц Йозеф  у мисливських лісах Нойшльос поблизу Літави поцілив свого першого оленя».

У верхів’ях річки Мюрц розташована місцевість Мюрцштеґ із мисливським замочком. Ще до його спорудження у 1870 р. цісар зупинявся тут у лісництві Мюрцштеґ. У 1879 р. замочок уже потребував розбудови, у 1902 році його цілковито перебудували, оскільки у листопаді очікували на полювання російського царя Ніколая ІІ. З нагоди цього візиту цар разом із тогочасним міністром закордонних справ, графом Ламсдорфом обговорив так звані македонські реформи (угода, підписана  у Мюрцштеґу 3 жовтня 1903 року  між Австрією і Росією щодо заворушень на Балканах). Після падіння монархії замок є власністю Республіки Австрія  і служить літньою резиденцією для сучасних уже президентів.

У холі замку у Мюрцштеґу з під стелі звисає опудало величезного сича із розпростертими крилами, якого колись поцілив мисливець Фашінґ.  На дерев’яному пеньку сидить опудало лісовогго кота, що є трофеєм цісаревої Елізабет.

У так званому салоні царя, який і до, і після його візиту служив залою для прийнять, стіну прикрашає картина Паузінґера, де зображено цісаря, що прицілюється у глухаря.

У 1872 році цісар Франц Йозеф наказав збудувати мисливський замочок у Радмері із кількома кімнатами для гостей на першому поверсі і невеликими цісарськими апартаментами на другому – із спальнею, лазничкою і робочим кабінетом.  Стіни замочку також прикрашають численні портрети цісаревої і наступника трону Рудольфа. Інтер’єр доповнюють мисливські трофеї і велике опудало вепра, якого вполювала цесарева у 1887 р. у мисливських угіллях Ґьодьоло.

Біля підніжжя Гьоленґебірґе, на березі  озера Фордерер Лянґбатзее розташований ще один мисливський замочок із 17-ти кімнатами, який, зрештою, за інтер’єром дуже подібний до усіх попередніх.  У спальні цісаря дотепер лежить під ліжком обрамлений рукопис вірша доньки Марії Валерії, якого вона написала з нагоди 54 уродин цісаря у 1884 році. Вірш свідчить про поетичні амбіції цісарської доньки і сповнену турботи любов.

Через своє віддалене і ідилічне місце розташування садиба у  Лянґбатзее була улюбленим місцем відпочинку цісаревої Елізабет. У своєму «Поетичному щоденнику» 14 серпня 1888 року вона описала романтичну мить над залитим місяцем озером, з якого ось-ось має з’явитися Наяда.

Неподалік від Лянґбатзее, на північний схід від Бад Ішля, на березі Оффензее розташований мисливський замочок, який до тепер – один з небагатьох – залишився у власності родини.  Він збудований на висоті 651 м. над рівнем моря і звідти можна милуватися розкішним краєвидом Мертвих гір (Totes Gebirge). Над вхідними дверми кожного мисливця вітає потішаючий напис: «Завжди є день для полювання, але не завжди для здобичі!»

Сімнадцять замкових кімнат облаштовані доволі скромно, у стилі решти мисливських замків – крісла у їдальні оздоблюють роги, канделябр зроблений також із рогів, столовий посуд прикрашають мисливські вислови.

На полюванні цісар любив поласувати  ситними домашніми стравами: маринованою, вудженою і печеною яловичиною з книдлями, кров’янкою із квашеною капустою, «пляшкою сливовиці, кількома яблуками, зимни м’ясом [...] і солониною» (з листа Кетлєра, 30 листопада 1904 року). Але навіть на полюванні він дуже неохоче відмовлявся від вареної яловичини із овочами. Улюбленим цісарським десертом були «яблука у шляфроку». У п’ятницю цісар відкидав усілякі гастрономічні смаколики – тоді він суворо постився і на вечерю їв лише картоплю із маслом.

У дні полювань цісар лягав у ліжко уже у дев’ятій вечора, хоча його гості могли затриматися при партії більярду чи вісти. О другій годині ночі завжди прибував кур’єр із документами із Відня, які переглядали чиновники кабінету і військової канцелярії, що були із цісарем на полюванні, і уже о п’ятій ранку, при сніданку, подавали документи цісарю. У молоді роки цісар Франц Йозеф любив ще перед світанком виходити до лісу, згодом він полював тільки пополудню, аби ранкові години присвятити канцелярській роботі.

Керівник ловів перед кожним полюванням повинен був подати схему усіх позицій, з яких найкращі завжди діставалися цісарському зятю або найбільш милому гостю – князю Леопольду Баварському.