Ґабріель Прашль-Біхлер

Догляд під час недуги. Домашні засоби і ліки

Не враховуючи кількох гострих недуг, цісар Франц Йозеф упродовж життя був здоровим чоловіком, що напевне було наслідком його дисциплінованого стилю життя, регулярного харчування і старанного догляду. Щоправда, багаторічне куріння у старшому віці таки далося взнаки на дихальних шляхах і особистий лікар порадив цісарю легші цигарки, аби злагодити кашель.  Инколи Франц Йозеф страждав від шлункових проблем, які лікували тоді виваром із цибулі (цибулю варили, потім проціджували і  пили охолоджений  відвар). Для часто підвищеної кислотності  доктор Керцль  застосовував місячний курс лікування, під час якого цісар пив сирий картопляний сік. Насправді цісар вважав той напій жахливим, але погоджувався, що він дуже швидко приносить полегшення.  З поміж менших нещасть, які час від часу згадуються у цісарських листах, були мозолі і жировики, про вчасне усунення яких зажди дуже дбали: «На цьому тижні я б хотів попрощатися із Вами у театрі, але здалека, бо у суботу виїжджаю до Ішля на вісім днів, де хочу позбутися жировика, який Ви певне зауважили на моєму чолі. І ще кілька  наростів на обличчі!» (лист до Катаріни Шратт, 6.06.1887 р.)

У цісаря була своя домашня аптека ( у придворних документах вона фігурує як Kammerapotheke), асортимент якої так описав магістер Посіканий, колишній орендар придворної аптеки:

1. Рідини: гліцерин (для полоскання горла), шлункові краплі, румбамбарові краплі (як послаблюючий засіб), бальзамічні краплі або краплі арніки (для дезінфекції носоглотки), ромашкові краплі, краплі вовчої ягоди, амоняк (у пляшечках для нюхання) і краплі опіуму.

2. Порошки: порошок грудний (його ще часто називали «Фіакровим порошком», оскільки кашель був професійною хворобою усіх кучерів), порошок проти підвищеної кислотності, хінін ( для зниження температури), порошок Довера (відхаркуючий), морфій (знеболюючий), а також зубний порошок, який усував не тільки зубний камінь, але і частину емалі.

3. Мазі: Creme celeste (крем для шкіри, до якого додавали трояндову воду), і оленячий тлущ для стіп.

4. Чаї: (Orange) Pecco-Thee, лікарський проскурняк, ромашка, мальва, липовий цвіт.

5. Різне: пластир із свинцевою витяжкою, англійський пластир (для міцного приклеювання), листи гутаперчі, які, просмолені, також приклеюються.   

Окрім того, у цісарському господарстві  був пірамідон (знеболюючий засіб) і аспірин (найстаріший знеболюючий засіб із реєстраційним номером № 1), який випускала фірма Bayer у вигляді таблеток, що виготовлялися механічним способом (Bayer AG із центральним офісом у Леверкузені була закладена Фридериком Баєром  як хемічне виробництво).

У колекції рецептів придворної аптеки можна побачити також рецепти, які виписували цісарю різні  особисті лікарі. З поміж них рецепт, написаний у 1882 році  лікарем Віденгофером на розчин для полоскання горла. У січні 1883 року  лікар Аухенгальтер  виписав пепсиновий порошок (його розчиняли у рідині і приймали як засіб для поліпшення травлення), каплі шлункового соку і краплі румбамбару, гіркі краплі для збудження апетиту і шлункові краплі з вином на час подорожі цісаря до Будапешта. На полювання цісар завжди  брав із собою саліциловий порошок (для  зниження температури) і порошок хініну. У квітні 1897 року  цісар отримав кодеїн у порошку для лікування кашлю. У липні 1899 року  особистий лікар цісаря Керцль виписав морфій і хінін у порошку, а також ментоловий порошок для полегшення катару, а у березні 1901 року цісар отримав  морфійно-кокаїнові краплі проти болю у вусі. Від 1902 року цісар використовував апарат для інгаляцій і приймав краплі для інгаляцій  із бромом.

 Усі рецепти, які упродовж останніх століть виписували лікарі будь-кому із представників цісарського дому, подавалися до ц.к. придворної аптеки, яка і виготовляла усі ліки. Існувала дивна традиція, яка започаткувалася, мабуть, через забобони: ліки у ц.к. аптеці для членів цісарської родини виготовляли завжди тринадцять фармацевтів. Вони ж опікувалися ліками для міністрів, урядників двору і чільних представників віденської міської ради. До слова, кількість тринадцяти аптекарів не змінювалася аж до 60-х років ХХ століття. І ще один курйоз: якщо якийсь препарат мав бути доставлений до  цісаря, цісаревої чи архикнязів у вигляді таблеток, то їх загортали у тоненькі пластівці листкового золота. Для аристократії другого класу і і високих державних урядників обгортка була срібна, а звичайна людина отримувала таблетки без обгортки. І нікому не спадало на гадку, що такий спосіб упакування мав не тільки естетичне значення: таблетка у золоті чи сріблі не розчинялася відразу у шлунку і не подразнювала його, а починала діяти там, де це потрібно – у кишківнику.

У архіві придворної аптеки століттями записували усі хвороби і можливі причини смерті усіх Габсбурґів. Аптекарі, разом із особистими лікарями відповідали також за бальзамування і розтин померлих Габсбурґів. Відомо, що серця членів  цісарського дому хоронили у срібних урнах у спеціальній крипті костьола Августинців, внутрішні органи –  мідних скриньках у костьолі св. Стефана, а забальзамовані тіла – у крипті Капуцинів. Цей дивний звичай бере свій початок у дуже прозаїчній речі: кожен із згаданих храмів ревниво боровся за те, аби бути місцем спочинку Габсбурґів. Архикнязь Франц Карл, батько цісаря Франца Йозефа, який помер у 1878 році, був останнім Гасбурґом, якого похоронили у такий дивний, потрійний спосіб. Його дружина, архикнягиня Софія, яка особливо цінувала домашні лікарські засоби і яка щодня випивала склянку квасного молока, померла на шість років раніше чоловіка. Причиною смерті була смертельна застуда після випадкової дрімоти на балконі.

Окрім поділу цісарських тіл на три частини, сама процедура бальзамування приносила инколи дивні результати, як це сталося, наприклад, із тілом покійної архикняжни Марії Амалії, яка померла у 1798 році.  Вона була донькою цісаря Леопольда ІІ і від 12 років була повною сиротою. ЇЇ виховував найстарший брат, цісар Франц ІІ. Архикняжна померла у вісімнадцять років. Після усунення внутрішніх органів тіло вистелили шовком і заповнили  цінними східними прянощами і лісовими травами із Тіролю. 

Улюбленим медичним опікуном цісаря Франца Йозефа  був лікар Йозеф Керцль, що народився у 1851 році.  Свого часу він був найбільш популярним лікарем Австрії. Він чимало доклався до підтримання здоров’я цісаря Франца Йозефа. Спершу Керцль був полковим лікарем, але одного дня він отримав наказ  виїхати до Люксембурґа, аби там лікувати доньку архикнязя Рудольфа Елізабету. Згодом він опікувався також дітьми  архикнягині Марії Валерії. Незабаром його призначили штабним лікарем і асистентом тодішнього особистого лікаря цісаря Відергофера. Після смерті Відергофера за протекцією  цісарського ад’ютанта, генерала, графа Паара йому запропонували цю високу посаду. Однак, перш, ніж приступити до служби, Керцль повинен був подолати ще кілька перешкод. Йому призначили  особисту аудієнцію у цісаря на 10 годину ранку, але він з’явився лише об 11 годині. Монарх був страшенно розлючений, але все ж прийняв його і вказав на неприпустиме запізнення. Керцль не злякався грізного тону і  пояснив причину своєї поведінки – його затримала невідкладна операція у гарнізонному шпиталі.  Цісар полагіднішав і запитав, ким був той хворий, через якого лікар так спізнився.  У відповідь цісар почув, що то був звичайний рядовий із 73 полку піхоти. Це остаточно примирило Франца Йозефа, він потиснув  лікареві руку і запевнив його в отриманій посаді. Відтоді лікар Керцль щоранку, у чорному фраці і білій краватці, приходив привітатися із цісарем.

При цісарському дворі на дотримання правил дрес-коду звертали особливу увагу. Скажімо, перукарка цісаревої повинна була приступати до двогодинного ритуалу укладки волосся цісаревої у придворній сукні із довгим шлейфом. Такий режим одягу панував також і при найбільш приватних  імпрезах, його важко було оминути навіть під час родинних вечерь у Бад Ішлі: « 3 (листопада), мабуть о сьомій годині вечора, ми виїдемо із Відня, мабуть будемо їсти 4 –го у Ґмундені і по обіді прибудемо до Ішля. Я б дуже хотів, аби Сісі у найтепліші години поплавала собі в озері (після народження спадкоємця трону Рудольфа вона тижнями  лежала у ліжку із гарячкою), і щоби в Ішлі вона не мусіла врешті переодягатися до вечері, а по можливості швидко відпочила (лист цісаря Франца Йозефа до матері, 25.09.1858 року).

Такий дух панував до кінця монархії і цісар Франц Йозеф усіляко його підтримував. Якось цісар важко занедужав на бронхіт і негайно викликали лікаря Керцля, який у поспіху з’явився у невідповідному вбранні – у щоденному сурдуті, а не у фраку з краваткою. Це не пройшло повз увагу Його Величности. Як тільки йому трохи  полегшало, він одразу нагадав лікарю про той випадок і наказав у майбутньому завжди приходити у відповідному вбранні – у фраці і з білою краваткою. 

Инколи оте затяте дотримання традиційного етикету, якого Габсбурґи педантично пильнували століттями, мало навіть  трагічні наслідки: король Еспанії Філіп ІІ, онук цісаря Карла V,  лежав у ліжку із застудою.  Поруч із ліжком стояла вугільна переносна пічка у вигляді мидниці. Дим, який виходив із пічки, дуже заважав королю, який мав і без того утруднене дихання. Слуга князя Альбу дозволити винести пічку. Князь відмовив, бо, мовляв, честь виконувати такі доручення належить винятково його придворному доглядачу пивниць.  Коли ж після тривалих пошуків доглядача таки віднайшли і привели до короля, то той був уже мертвим, надихавшись чаду і отруївшись.   

Доктор Керцль, особистий лікар цісаря Франца Йозефа, попри те, що не раз виступав проти необґрунтованих правил придворного етикету, все ж дослужився до ц.к. таємного радника і отримав звання радника двору. Він опікувався цісарем аж до його смерті у 1916 році. У випадках складніших недуг лікар послуговувася допомогою двох університетських професорів.  Коли доктор Керцль був у відпустці або з якоїсь иншої причини не міг супроводжувати цісаря у якійсь його подорожі, він майже щодня дізнавався про його здоров’я через листування.

10 лютого 1907 року, сам будучи на курорті у Аббації, доктор Керцль написав листа на адресу  камердинера Евґеніуса Кеттерля: «Високоповажний пане Кеттерль!  Чи не міг би пан бути таким ласкавим і виконати наступне моє прохання, бо инакше я не матиму тут спокою: нехай би камердинер, який зараз заступив на службу,  бодай у кількох словах повідомить мені про самопочутття Його Цісарської Величности.  Якби щось раптом було не так, наприклад геромороїди, то я мусів би відразу повернутися. Якщо б кожен камердинер, що заступає на службу, щодня писав мені кілька слів, то я мав би щоденні відомості і був би спокійним. Наразі надсилаю марки. Прошу також про новини від Вас. Сердечно і з поклонами для усіх найглибшими. Дк. Керцль».

Свідченням того, що доктор Керцль мав почуття гумору, є його фраза із грою слів, яку охоче повторювали: «Усюди про здоров’я більшості европейських монархів дбають світила науки, і тільки цісар Франц Йозеф задовільняється свічкою» (Kerz (Керц) – нім. Свічка. Керцль – австрійська здрібніла назва свічки).

У час І Світової війни  лікар із усіх сил оберігав сивого уже монарха від негараздів, і тому порадив подавати цісарю тільки найбільш важливі повідомлення. Лікар намагався усіма доступними йому способами згладити перед цісарем поважність ситуації і залишати монарха по можливості  у стані невідання, що називав «гігієнічною терапією».

Після смерті Франца Йозефа доктор Керцль у своєму помешканні у Кавалерському крилі палацу Шьонбрунн влаштував музей.  На столах стояли фото високих і найвищих пацієнтів, акварелі, альбоми, сувеніри з цісарських уродин у Бад Ішлі, а також пам’ятки після хвороб і одужань.  На стінах висіли роги косуль і тих звірів, яких лікар вполював, супроводжуючи цісаря на ловах.

У приватних, дуже вибіркових спогадах, що було типовим для доктора Керцля, він зауважував, що міг приходити до хворого цісаря тільки тоді, коли хтось на цьому уже наполягав. Часто особистий камердинер Кеттерль повідомляв доньку  цісаря  Марію Валерію про недугу батька , і тільки вона вже зверталася до особистого лікаря, просячи його прийти. Нерідко траплялося, що через таку довгу процедуру, коли врешті лікар приходив до цісаря, його стан вже поліпшувався. Франц Йозеф любив лікуватися сам або взагалі не вважав застуду хворобою. Часто лікар, якого особистий камердинер потаємно приводив до сусіднього із цісарським кабінетом покою, дослухався до відголосків, що лунали з-поза причинених дверей. Таким чином лікар діагностував, чи монарший кашель є загрозливим, чи ні.  Коли за кілька років до смерті цісар Франц Йозеф серйозно занедужав, але затято не хотів міняти кабінет на ліжко, лікар давав йому поради дослівно через шпаринку для ключа.

Доктор Керцль погоджувався із цісарем, що добрим є той лікар, якого викликають якнайменше. Тому то часто, у кризові дні він не мав иншого вибору, аніж о третій годині ночі очікувати від камердинерів вістей про те, як цісар провів ніч. А ще – випитувати у міністрів, ад’ютантів, глав кабінетів, чиновників і инших гостей, які бачили монарха на аудієнціях, про стан його здоров’я. Вони  повинні були докладно доповідати, чи цісар кашляв і скільки разів, чи голос був захриплий, чи було мокротиння, а камердинер мав обов’язок приносити лікарю останню вживану носову хустинку цісаря.

Доктор Керцль помер у червні 1919 року на 79 році життя, через три роки після смерті свого достойного пацієнта.

Типовою рисою вдачі цісаря було те, що навіть у час недуги він не хотів виглядати хворим.  Окрім того, він вважав себе за фізично міцним і опірним і не мав ані найменшого страху перед зараженням від инших хворих.  Коли спорудження Шпиталю Цісаря Франца Йозефа у Відні було завершене, монарх відвідав лікарню, де розмовляв не тільки із лікарями, але і з хворими. Відвідини уже добігали кінця, коли монарх зауважив  крило будинку, яке йому не показали, і одразу поцікавився його призначенням. Це було дезінфекційне відділення, де дезінфікували білизну хворих  на дифтерію і скарлатину. Коли цісар вислови бажання оглянути відділення, супроводжуючі особи почали застерігати його з огляду на небезпеку зараження. Цісар відсунув їх рукою і промовив: «Якщо Ви боїтеся, то я – ні». Опісля він зайшов до приміщення  і наказав дуже докладно пояснити, як працюють усі дезінфекційні прилади і апарати.