Ґабріель Прашль-Біхлер

Останні дні цісаря

Коли 22 листопада 1916 року було оголошено, що цісар  назавжди покинув цей світ, ніхто не хотів вірити. Країною блискавично розлетівся поголос: цісар зовсім не помер, у труні замість нього лежить дерев’яна лялька. Инші ж говорили, що уже давно роль стомленого владарюванням монарха виконує двійник. Про двійників цісаря говорили завжди, і схоже на те, що кілька їх таки було, і їх використовували для різних завдань. Такі ж плітки про «ніби померлого»  ширилися і після смерті Рудольфа. Тоді подейкували, що син цісаря нібито і далі живе  інкогніто за кордоном. Говорили також, що «театралізований» замах на цісареву Елізабет дав їй можливість спокійно жити у тихому місці, без зайвих людських очей.

Легенди і чутки довкола смерті Франца Йозефа стають зрозумілими, якщо взяти до уваги, що його правління тривало шістдесят вісім років і три або й чотири покоління австрійців знало країну тільки під його короною.  Тому то смерть цісаря породила у народі не тільки жалобу за покійним, але і меланхолійні спогади про епоху, яка уже ніколи не повернеться, і страх (тривав третій рік І Світової війни) перед майбутнім. «У той незабутній листопадовий вечір, коли тіло Франца Йозефа мали перевезти із палацу Шьонбрунн до замку, у величезному натовпі людей, який стояв уздовж усієї довгої останньої дороги цісаря, була групка молодих осіб, яка скрашувала очікування жалобної процесії тихими розмовами про роль і значення померлого монарха. Кожен із них докладав до імпровізованої жалобної промови свою частину, що відповідала його темпераменту і поінформованості. Поруч із тією групкою схвильованих молодих людей, що говорили про долю, яка була чимось більшим, ніж доля однієї людини, стояв високий офіцер із сніжно білою бородою, підстриженою точнісько так, як у померлого цісаря. Він мовчки прислухався до розмови. «Шановні панове, ви так добре і з таким розумінням говорили про цісаря, як тільки можуть говорити молоді люди. Але ви не сказали найголовнішого!  Подумайте, пошукайте старий Відень, почитайте у книжках і розпитайте ваших батьків, щоб зрозуміти, якою прекрасною була стара Австрія!»

На основі записів камердинера Кеттерля можна відтворити останній рік життя цісаря Франца Йозефа. Нова – «сторінка Б» книги за рік 1916 розпочинається словами «З Богом», після чого йде текст на день Нового Року: « 03:30 (час, коли цісар вставав з ліжка), 5 сніданок, 06:30 перукар, 07:00 Служба Божа, 11:30 другий сніданок: чай і шинка. 17:00 найясніший обід родини у кімнаті Антуанетти (усі записи стосуються палацу Шьонбрунн), 9 осіб».

«14.2.1916: 03:30, 05:00 сніданок, 06:00 перукар, 09:00 прибуття Його Величності короля Болгарії, 12:00 прийняття болгарського короля, 13:15 аудієнція, 13:30 другий сніданок, 17:00 обід».

«17.6. 1916: 03:30, 05:00 сніданок, 07:30 перукар, 11:30 чай із шинкою, від 11:45 година прогулянки у Каммергартен. Від 13 позування  професору Штауферу (працював над портретом цісаря), 18:00 обід».

«16.7. 1916: 03:30, 05:00 сніданок, 07:00 перукар, 08:00 Служба Божа, 11:30 другий сніданок, 12:00 прийняття князя Генріха Баварського- баварський мундир, 18:00 обід».

«30.9.1916: 03:30, 05:00 сніданок, 08:30 молоко (від того часу щоденно, за порадою доктора Керцля), 12:00 другий сніданок, 12:30 усування мозолів, 18:00 обід».

«17.10.1916: 03:30, 05:00 сніданок, 08:30 молоко, 12:00 другий сніданок,17:00 обід, від 18 до 20 збирати сечу і відправити до придворної аптеки».

«30.10.1916: 03:30, 05:00 сніданок, 08:30 молоко, 12:00 другий сніданок, 11:00 австрійський капітан із прусською військовою відзнакою, 11:30 другий сніданок, 13:00 аудієнція із вірчими грамотами нового нунція (австрійська зала), 17:00 обід». Того дня цісар виразно занедужав на бронхіт.

«19.11.1916: 03:30, 05:00 сніданок, 07:00 Служба Божа у новому кабінеті, 08:30 молоко, 12:00 другий сніданок, 17:00 обід». Запалення легень щораз більше утруднює цісарю виконання щоденних обов’язків.

20.11. 1916 цісар тільки раз перериває свою працю, аби прийняти із рук замкового священика Святе Причастя.

Для увиразнення характеру монарха і його самодисципліни, події дня смерті ми подамо без скорочень.: « У вівторок, 12 листопада 1916 року Його Цісарська Величність після майже спокійної ночі встав у звичайній для себе годині (як завжди о 03:30), але того дня не купався, з’їв сніданок о 5 годині і прийняв перукаря о 6 годині. О 8 прийшов князь Монтенуово, Перший великий канцлер і попросив Його Високість  прийняти замкового священика, який перекаже Його Величності благословення від Папи. Його Цісарська Величність був різким і розмовляв із князем про різні службові справи. О 8 цісар прийняв ранковий візит найяснішої пані архикнягині Марії Валерії (тоді він випив склянку молока), яка прийшла у товаристві своєї доньки, графині фон Вальдбург-Цайль. Його Цісарська Величність  сидів, як завжди, за своїм столом, був у хорошому гуморі і зі світлою головою.

О 9:45 Його Величність прийняв замкового священика, який відразу прийшов із Причастям. Із цілковито ясною головою Його Величність відбув Сповідь у великому кабінеті. Об 11:14 до Його Цісарської Величності прийшла пара наступників трону (архикнязь Карл і архикнягиня Зіта) з коротким візитом. Цісар поскаржився на свій стан, але висловив надію на одужання, зауваживши, що не має часу хворіти (о 12 як звичайно, другий сніданок, близько 13 його стан погіршився). Коли з’явився Глава кабінету, доктор, барон фон Шісль і керівник управління доктор фон Дарувар, яких викликали на 13:30, цісар уже не міг із ними працювати. Цісар встав від свого столу і провів кілька годин у зручному фотелі.  Десь близько 16 Його Величність наказав  ще раз подати перо і зробив останній підпис. О 17 він з’їв за своїм письмовим столом трішки із поданих страв.  О 17:30 до Його Величності прийшла архикнягиня Марія Валерія і зауважила, що цісар був дуже слабким. На противагу ранковим годинам, тепер він робив враження важко хворого. Перед 18 годиною Його Цісарська Величність попросив підвести себе до вівтаря, де він молився сидячи, бо уже не міг, як завжди під час ранкової і вечірньої молитви,  стояти навколішки. Коли врешті Його Величність був у ліжку, я запитав про подальші накази. Голосно і дуже рішуче він мені відповів: «Я не закінчив своєї роботи, зранку збудите мене, як звичайно, о пів на четверту». Потім Його Величність заснув, але невдовзі збудився і попросив пити. Ніхто не відважувався його напоїти.  Я взяв філіжанку до рук, підняв подушку і мені вдалося напоїти помираючого кількома краплями. Цісар усміхнувся і сказав тихим голосом : «Чому зараз». Потім дихання цісаря стало уривчастим і професор Ортнер вважав за необхідне зробити ін’єкцію для підтримки серця, яку цісар уже не відчув; тоді ж закликали замкового священика. О пів на дев’яту священика впустили до спальні, де він востаннє причастив монарха у присутності пари наступників трону, архикнягині Марії Йозефи ( матері майбутнього цісаря Карла), архикнягині Марії Терези (дружини померлого у  1896 році брата цісаря Карла Людвіга),  архикнязя Франца Сальваторе (зятя), архикнягині Марії Валерії (наймолодшої доньки цісаря), Першого великого канцлера князя Монтенуово, генерал-ад’ютанта генерал-полковника графа Паара, а також особистих ад’ютантів і придворного персоналу Його Цісарської Величності. Її ц.к. Величність архикнягиня Марія Валерія  стала навколішки біля ліжка Франца Йозефа і вклала йому до рук Розп’яття. Невдовзі цісар перестав дихати і спокійно заснув вічним сном. Була дев’ята година ранку. Особистий лікар Його Цісарської Величності, доктор кавалер фон Керцль, а також професор Ортнер засвідчили смерть» (Кеттерль, «Спогади камердинера...»)

Із щоденних свідчень доктора Керцля і запрошеного професора Ортнера слідує, що причиною смерті Франца Йозефа був бронхіт, який, розпочавшись наприкінці листопада,  ускладнився запаленням легенів.

18 листопада доктор Керцль писав: «У Його Цісарської Величності від сьогоднішнього ранку до вечора піднялась температура до 38, 0. Серце б’ється нормально. Дихання спокійне. Попри те, Його Величність цілий день працював і прийняв на годинній аудієнції графа і графиню Вальдбург (онучка цісаря із чоловіком), князя Монтенуово (Перший канцлер двору), обох генерал ад’ютантів (граф Паар і барон Больфрас), міністра закордонних справ барона Бур’яна» (підписано: доктор Керцль і доктор Ортнер).

19.11.1916 повідомлення про стан здоров’я  цісаря було таким: «Стан Його Цісарської Величності трохи поліпшився і температура піднялася увечері тільки до 37,7. Самопочуття  і робота серця добрі. Його Величність прийняв упродовж дня князя Монтенуово, обох генерал-ад’ютантів, Главу кабінету фон Шлісля, кервівника відділу Александра фон Дарувари і прем’єра Кьорбера на годинній аудієнції».

Художник Франц фон Мач отримав від архикнягині Марії Валерії замовлення зафіксувати на папері риси померлого, який здавався просто сплячим на залізному солдатському ліжку. Мач виконав два рисунки, з яких один потрапив до Музею історії мистецтв, а другий залишився у художника. За тими рисунками маляр зробив потім акварель для доньки цісаря.

За побажанням Марії Валерії художнику, на знак вдячності за виконану роботу, подарували завісу, яка до останніх днів була над ліжком цісаря і яку колись подарувала йому Катаріна Шратт з нагоди шістдесятиріччя панування.

24 листопада придворний медальєр  Рудольф Маршал  за допомогою моделятора Моріца Пауля Шрота зняв посмертну маску цісаря. Потім директор придворної аптеки Кьолер підготував тіло до консервації. Як записав камердинер Кеттерль у своїх спогадах і як свідчить лікарський протокол, тіло цісаря не бальзамували, а зробили тільки ін’єкцію формаліну у шийну артерію. Цей, новий тоді метод консервації, був ще не випробуваним, і в результаті обличчя цісаря було спотворене до невпізнання. Тому довелося відмовитися від відкритої труни. Окрім того, під час зняття посмертної маски  здерлася борода із правого боку обличчя. Врешті тіло одягнули у парадний маршальський мундир і поклали у труну, оббиту чорним оксамитом.

Цісар Франц Йозеф був першим Габсбурґом, тіло якого було поховане у крипті Капуцинів (так звана Цісарська крипта у костьолі Капуцинів) разом із серцем. Раніше серця померлих Габсбурґів виставляли у срібних чашах у каплиці костьола Августинців, у так званій критпі Сердець.

Для покладання на катафалк, виносу і поховання тіла цісаря уряд Великого канцлера двору застосував урочистий еспанський церемоніал у його найдрібніших деталях. У понеділок, 27 листопада 1916 року у десятій годині вечора померлого перевезли із палацу Шьонбрунн до замкової каплиці. Карету, задраповану чорною тканиною, тягнуло восьмеро вороних коней. Наступного дня, о восьмій годині ранку,  труну виставили для публічного прощання. На катафалку перед труною, на чорних подушках лежали: австрійська цісарська корона, угорська корона Святого Стефана, капелюх архикнязя, інсигнії Золотого Руна, Великі Хрести вітчизняних орденів, а також шабля, маршальська булава, капелюх і рукавички.

У четвер, 30 листопада, о третій пополудні у катедрі Св. Стефана відбулося урочисте освячення труни, яке провів  кардинал, архиєпископ доктор Ґустав Піфль, після чого тіло перевезли до Крипти Капуцинів, де поховали

Уряд Великого канцлера розпорядився оголосити жалобу за померлим цісарем на сім місяців (найглибша жалоба у перші два місяці, глибока жалоба – у два наступні, і менша жалоба у три останні місяці). У час жалоби слід було одягатися у чорне, мати чорну пов’язку на руці, генерали повинні були носити золотий пояс, чорний бант на капелюху і чорні рукавички, а також задраповані у чорне ефеси шаблі. Жінки повинні були носити капелюшки із чорною вуаллю, чорну біжутерію і чорне віяло.

Чимало часу вимагали також оприлюднення заповіту, виконання останньої волі цісаря. Це потребувало точної інвентаризації усього цісарського рухомого майна (картин, мистецьких творів, коштовностей і їх под., а також врахування доходів від їх продажу).  Цю роботу виконували два спеціально призначені судові комісари, а також антиквари і уповноважені осіб, згаданих у заповіті.

Заповіт цісаря Франца Йозефа був датований 6 лютого 1901 року, а це був час, коли стосунки із Катаріною Шратт перебували у кризі. 16 листопада 1913 року і 29 червня 1916 року заповіт був змінений.  Поза поділом маєтку (за винятком маєтку корони) останній заповіт містить розпорядження щодо поховання у Крипті Капуцинів,  щодо забезпечення доброчинних фондів і вислови вдячності, скеровані до народів, армії і флоту.

Обидві доньки цісаря, Ґізела і Марія Валерія, отримали рівні частини спадку, як і онука Елізабет, донька померлого архикнязя Рудольфа. Садиби (маєтки і палаци) – Рореґ, Ґутенбрун, Персенбойґ, Петерсберґ і цісарська вілла у Ішлі переходили до архикнягині Марії Валерії, яка повинна була виплатити по третині їх вартості обидвом иншим спадкоємницям. Так звану Ґріс-віллу у Ішлі отримала архикнягиня Ґізела.

Зятеві, архикнязю Францу Сальваторе переходив мисливський будинок над Офензее у Верхній Австрії і право полювання на тих теренах.

Спадкоємці повинні були і надалі виплачувати із приватної каси цісаря  наукові і навчальні стипендії, пенсії і кошти на пожиттєве утримання. Для цього капітал перевели у цінні папери. Окрім того, доньки цісаря повинні були поділити пам’ятні подарунки із спадку для членів цісарської родини. Цісарській службі (придворному персоналу, цісарським мисливцям, особистим служникам) запропонували або піти на пенсію, або продовжити службу. Усім їм призначили щорічну пожиттєву премію у розмірі половини останнього заробітку.

Процедуру поділу маєтку провів уряд Великого канцлера.

Для забезпечення родини наступника трону Франца Фердинанда 13 лютого 1914 року цісар скасував свій попередній заповіт і згідно із новою його версією чоловікові онучки Елізабет, князу Оттонові Віндішгрецу призначалася рента у розмірі п’ятдесят тисяч корон щорічно, яка анексувалася у випадку розлучення.

Ідентичні квоти отримали і діти, що народжувалися у тому шлюбі. Цісар створив  родинний довірчий фонд у розмірі шістдесяти мільйонів корон у золоті: ним могли користуватися наступні діти родини, тобто після смерті цісаря  Франца Йозефа фонд призначалася  онукові його брата, цісарю Карлу. Маєток для Карла складався із  чималої нерухомості: тосканські і баварські садиби, маєтки у Чехії і Австрії), а також рухоме майно, цінні папери, готівка і векселі.

Наступна версія заповіту  регулювала приватні стосунки до маєтків у випадку зміни уряду: «Якщо за волею обставин і історичного розвитку змінилася б форма правління Австро-Угорської монархії, і, якщо, не дай Боже, корона не залишалась би у нашій родині, то утворений мною родинний фонд у такому випадку повинен керуватися тільки правами особи, які прописані у Загальному громадянському кодексі від 1 червня 1811 року».

Далі у заповіті цісар розпорядився виплачувати щорічно чотириста корон небожу, архикнязю Оттону, які після смерті Оттона повинні були виплачуватися йог дітям, народженим у шлюбі іх  саксонською княжною Марією Йозефою (цими дітьми були наступний цісар Карл і його брат, архикнязь Максимільян).

Придворний камердинер отримав на пам’ять особисті речі цісаря, а поміж  найближчої служби цісаря були поділені доходи від продажу  цісарських мундирів. Першою і найбільш важливою особою  із приватного оточення Франца Йозефа, який отримав найбільше пам’яток, був його особистий камердинер Евгеніус Кеттерль. Як і инші прислужники цісаря, що зубожіли після І Світової війни, він змушений був розпочати процес із головними спадкоємцями щодо суми, визначеної йому у заповіті. Кеттерль, як і ті, хто разом із ним подавали до суду, програв цей процес. У поліпшенні ситуації Кеттерлю дуже допомогло видання книжки спогадів, яка уперше вийшла друком у 1929 році. Останнє її видання з’явилося  у 1980 році під дещо зміненою назвою «Старий цісар очима однієї людини».