Ґабріель Прашль-Біхлер

Про подорожі цісаря

Історія  модерних подорожей  австрійського цісарського дому розпочалася  1832 року, коли цісар Франц ІІ (І)  і його дружина Кароліна Авґуста у добре обладнаному, вистеленому шпалерами відкритому вагоні-екіпажі відвідали відтинок  Лінц-Будвайс  першої кінної колії на континенті.  Монарша пара вийшла із вагончика на станції Св. Маґдалена, і місцеві жителі так цим пишалися, що у пам’ять про цю коротку зупинку спорудили пам’ятник.  Коли з часом гору взяла парова залізниця, яка уможливлювала ще довші і більш комфортні подорожі, члени цісарської родини наказали збудувати  для двору спеціальні вагони.  Вони були дуже парадно облаштовані і, відповідно до тогочасного стану розвитку техніки, доволі практичні.  Вагон цісаревої Елізабет, що виставлений у Музеї техніки у Відні, був збудований у 1873 році вагонобудівною фабрикою Зіммерінг у Відні. Він є прикладом вишуканої, але водночас і добротної технічної конструкції.

Разом із щоразу густішою і розлогішою мережею колій різні дирекції залізниць вважали справою честі надати спеціальний потяг для двору.  Цісар Франц Йозеф не дуже любив подорожі, але мандрівки у власному вагоні, у час яких він міг виконувати різні свої обов’язки – відвідування військових частин, маневри, відкриття шкіл, шпиталів, театрів і под. – були для нього приємністю.

5 червня 1891 року фірма Франца Рінґофера у Сміхові поблизу Праги спорядила для цісаря  новий вагон. Найсучасніший на той час потяг складався із восьми чотириосьових вагони, зазвичай темно-зелених, із цісарськими емблемами і коштував він  210 000 ґульденів. Стіни і стелі були покриті двома верствами дерева, простір поміж ними – для більшої звукоізоляції – заповнили пресованими відходами паперу.  Шум поглинали також подвійні вікна. Купе обігрівалися паровим опаленням і освітлювалися електрикою від парової машини у багажному відділенні. Окрім того, у кожному вагоні була також резервна акумуляторна батарея і потяговий телеграф.

За важким локомотивом швидкого потягу  тягнувся вуж багато облаштованих житлових вагонів: вагон із салоном і спальнею цісаря у стилі Макарта (Ганс Макарт (1840-1884) австрійський художник, засновник модного у той час стилю) з важкими плюшевими шторами, чудовим різьбленням  на стелі і стінах.  Обшитим горіховим деревом коридором можна було дійти до инших купе: мисливського і окремого для особистого камердинера  і фотелем і вмонтованим туалетом. Цісарський туалет і спальня були обладнані, як у замку чи у Шьонбрунні: там також стояло уже перевірене польове залізне ліжко. У потязі був навіть маленька холодильна кімната, де зберігали джерельну воду із Шьонбрунна.

У денному салоні цісаря стояв великий письмовий стіл. Найчастіше у подорожі брали чи не половину канцелярського приладдя, яке возили у брунатній шкіряній валізі. Там поміщалися скляні паламарі для червоного і чорного чорнил, дерев’яні ручки і сталевими перами, графітові олівці, ґумка до витирання, клаптики тканини до витирання пер, ємність для піску і срібна попільничка. Інтер’єр доповнювали розкладний столик, фотель для спання і канапа.

У ад’ютантському купе  також стояв письмовий стіл, канапа, було і туалетне приміщення.  До постійного складу цісарського потягу належав також  салон для свити із двома купе, ще один великий салон із двома канапами і двома окремими купе, вагон-їдальня (його причіпляли тільки у випадках довгих мандрівок), салон для паління із столиками для гри і буфет.  Їжу готували у вагоні-кухні, де була пічка, скриня із посудом, місце для миття посуду, холодильник, запаси вугілля і купе із туалетними кімнатами для кухонної обслуги.

Наступні два вагони були призначені для Великого канцлера, особистого лікаря, офіцерів і урядників військової і державної канцелярій. Доповнювали потяг вагони для свити другого ешелону, багажний вагон, вагон із санітарними приміщеннями для прислуги і службовий вагон для кондукторів і директора придворних подорожей (Hofreisen-Direktor). Завершувало потяг машинне відділення  із генератором і ще одне багажне відділення. 

З одного вагону був телефонний зв’язок із машиністом, аби переказати йому побажання цісаря щодо зменшення чи збільшення швидкості. Таке часто траплялося дорогою із Відня до Будапешта, яку, зазвичай, долали уночі: незадовго до прибуття на вокзал швидкість зменшували, аби не наразити цісаря на небезпеку під час ранкового гоління.

Природно, що угорці з нагоди святкування тисячоліття Угорщини у 1896 році подарували своїй королівській парі потяг, збудований Будапештським вагонобудівним заводом Ґанц. Він скаладався із салонного вагону, вагону-ресторану, двох салонів для супроводжуючих осіб, вагону для служби і багажного вагону.  Салон цісаревої був у сталево блакитних тонах і обставлений махоновими меблями у стилі Луї XIV. Виконаний із горіхового дерева інтер’єр решти вагонів за тодішньою модою наслідував стиль ренесансу. Кухню розмістили у вагоні цісаревої і там був встановлений уже газовий п’єцик.  З огляду на безпеку до кожного цісарського потягу завжди причіпляти два локомотиви.

У 1903 році  монарший потяг розбудували до 13 вагонів, додавши окремі салони для наступника трону архикнязя Франца Фердинанда і його дружини. Окрім того, потяг доповнили і більш потужним електричним генератором.

Існував також придворний мисливський вагон Товариства південної залізниці, який в останні роки життя цісаря уже практично не використовували.

Обидва придворні потяги, на будівництво яких витратили два мільйони корон, своїм оздобленням нагадували люксусові готелі.  Самі лише дерев’яні меблі у денному салоні угорського потягу коштували 70 000 корон.

За якнайбільш передбачуваний і точний розклад цісарських подорожей відповідав ц.к. директор придворних залізничних подорожей  Клаудіс Александер кавалер фон Клауді, який сам брав участь у всіх подорожах у вагоні персоналу. Згодом він став радником двору і помер у Ґьорці у 1903 році, на сімдесятому році життя. Окрім посади, він мав також високі відзнаки: був Кавалером Ордену Залізної Корони ІІ ступеня і Кавалером Ордена Леопольда. Після нього останнім директором придворних подорожей цісаря Франца Йозефа став  Зденко Марес, згодом радник-міністр цісаря Карла.

На кожному із центральних вокзалів Відня, як і на всіх більших вокзалах монархії, у розпорядженні цісарського двору була окрема зала очікування. За годину до від’їзду потяг повинен був бути поданий під залу, або до перону, на який мав би вийти цісар.  Машиністи, які керували тими, особливо важкими локомотивами,  були культовими особами, а на вокзалах, які минав потяг,  залізничні чиновники стояли у повній готовності у мундирах і при усіх відзнаках.  Коли подорож, на велике задоволення цісаря, проходила  по військовому пунктуально, він ніколи не забував запросити до себе залізничників, аби подякувати їм і вручити відзнаки і нагороди.  Отож не дивно, що тогочасний начальник  віденського західного вокзалу (з я кого розпочиналося багато виїздів), цісарський радник Заваділ, був одним із найчастіше відзначуваних осіб у монархії.

Чорною вівцею посеред  чиновників залізниці був  начальник станції Гаймаскер в Угорщині, якого архикнязь Франц Фердинанд викреслив із переліку нагороджуваних, оскільки вітаючи цісаря на пероні він не одягнув білих рукавичок.

Хто відповідав за кошти цісарських подорожей і за яким принципом визначалася вартість? Кожен виїзд придворного потягу зголошувався до відповідної адміністрації залізниці, подавали кількість осей потягу і довжину траси у кілометрах, які множилися на постійний індекс.  Придворний касир, який брав участь у подорожі,  виставляв вексель на загальну суму, яку що півроку оплачувала придворна бухгалтерія.

Найдовшу подорож свого життя цісар здійснив у 1869 році з нагоди відкриття Суецького каналу.  Він покинув Будапешт  25 жовтня близько шостої вечора, потім пересів на корабель, що плив Дунаєм, знову залізницею доїхав до Варни, опісля кораблем до Константинополя, де його прийняв сулатн Абдул-Азіз-Хан. Через Атени цісар добрався до Яфи (8 листопада) і до Єрусалиму, де відвідав святі місця.  15 листопада ескорт доїхав до  Порт Саїду, де 17 листопада розпочався урочистий переїзд через Суецький канал.  Цісар займав апартаменти у палаці Херісег над Нілом. Міністр закордонних справ, Фрідріх граф Беуст, змушений був ночувати у гаремі, з якого вісім днів перед тим виселили жінок. 24 листопада цісар зі своєю свитою відвідав піраміди. Незважаючи на спеку, монарх не відмовився піднятися на вершечок піраміди Хеопса, на яку від видряпався за двадцять хвилин. У зворотну подорож вирушили через Александрію, Кріт і Корфу, і 3 грудня о сьомій годині ранку двір прибув до Трієсту.

Цісарева Елізабет була майже повсякчас у подорожі або на курортах, тому цісаря офіційно супроводжувала  третя дружина його брата, архикнязя Карла Людвіка княгина Марія Тереза, уроджена Браґанза. Згідно із церемоніалом тільки вона, найстарша у ранзі архикнягинь, могла виступати у тій ролі. Шваґєрка супроводжувала цісаря  у травні 1895 року до адріатичного порту Пула, де мали спустити на воду і освятити цісарський корабель берегової охорони. З таким урочистим актом була пов’язана докладно розписана програма, у якій чимало осіб  повинні були виконувати найрізноманітніші завдання. У верфі Пула був збудований спеціальний павільйон, де могли розміститися запрошені гості. З обох боків корабля  стояли на рейді  судна Цустоза і Фрунсберґ, на яких також зібралося чимало цікавих. Свої місця посіли чотири оркестри: оркестр флоту, оркестр 97 полку  піхоти, оркестр Societa operaja і капела ветеранів «Архикнязь Рудольф».

Спершу, о восьмій годині ранку, за півтори години перед прибуттям цісаря, монсеньйор Пауль Уреднічек, флотський душпастир, освятив корабель. Прибувши на набережну зі своєю свитою цісар зійшов на борт спеціального човна, з якого він привітав адмірала-коменданта порту і морських офіцерів.  З кораблів лунали гарматні вітальні постріли. У супроводі військових оркестрів корабель освятили вдруге. Потім архикнягиня Марія Тереза також освятила корабель, натискаючи кнопку «Акт освячення». Звільнена натисканням кнопки пляшка шампанського розбилася до борту корабля і  після зняття заслони на ньому з’явився напис «Монарх». Після того «хресна матір» натиснула кнопку «Спустити на воду» і під звуки цісарського гімну і гарматних салютів корабель віддали на волю хвиль.

За два роки перед смертю цісарева Елізабет ще раз супроводжувала  чоловіка у реперезентаційній урочистості, яка відбувалася у коханій нею Угорщині.  Лютий і березень 1896 року  вона провела разом із цісарем Францем Йозефом на Рів’єрі, потім уже сама яхтою «Мірамар» поплила на Корфу і на початку травня з’явилася у Будапешті, на великому святі тисячоліття Угорського Королівства.

Програма урочистостей у Будапешті 1896 року була дуже насиченою і розпочиналася вона у суботу, 2 травня,  об одинадцятій годині урочистим відкриття ювілейної виставки.  Пополудні  відбувся родинний обід,  а о пів на восьму вечора мало відбутися урочисте Богослужіння  у коронаційному костьолі.  Шестикінні карети із чотирма сидіннями із архикнязями і архикнягинями вирушили у супроводі кавалерії до костьола, за ними рушила восьмиупряжна парадна карета із цісарською парою. При костьольних воротах достойних гостей вітав кардинал примас угорський, який супроводив королівську пару аж до вівтаря.  За ними йшли князь Леопольд Баварський (чоловік доньки Ґізели) із удовою, архикнягинею Стефанією, архикнязь Отто (братанек цісаря і батько наступного цісаря Карла) з княгинею Ґізелою Баварською (донька цісарсько-королівської пари), архикнязь Фердинанд (молодший брат наступника трону архикнязя Франца Фердинанда) з архикняжною Марією Терезою, архикнязь Людвік Віктор (наймолодший брат цісаря Франца Йозефа) з архикняжною Марією Юзефою (згодом матір’ю  цісаря Карла) і архикнязь Франц Сальватор (зять цісаря і чоловік архикняжни Марії Валерії). Придворні дами, згідно із церемоніалом, несли шлейфи архикнягинь.

Наступного дня пополудні знову відбувся родинний обід, а ще через день цісар Франц Йозеф і його дружина дали у замку  вечірнє прийняття на честь високопоставлених гостей.  Урочистості супроводжували чимало инших імпрез і балів, як, скажімо, у родини Фестетік (3 травня) і у маршалка двору Люїса Аппоні (4 травня).

У 1899 році цісар відвідав Меран, аби взяти участь в  урочистостях з нагоди посвячення каплиці Андреаса Гофера (керівник тиролського повстання (1767-1810) проти французів, народний герой Тиролю). Цісар розмістився у замку Ротенштайн поблизу Мерану, який тоді належав його брату (зараз належить князю Ґеорґу фон Ліхтенштайн).

На вокзалі цісаря привітало кілька бригад стрільців із сусідніх долин.  Цісар зацікавився одним чоловіком із сивою бородою, груди якого були рясно завішані нагородами. Він підійшов до нього, аби нав’язати дружню розмову. «Звідки Ви маєте стільки відзнак?» – запитав він чоловіка. Той почав пояснювати найчистішим тирольським діалектом: «Ваша Високосте! Це Мала срібна з Густози (село у північній Італії, де 24 червня 1866 року австрійці здобули перемогу над італійцями). Це ювілейна медаль. Ця також. А цю я отримав на виставці за найкращу корову. А ті дві медалі я позичив у сусіда!»

Коли цісар повернувся до Відня, до нього з візитом прибув  окружний суддя доктор Вьоль разом із шестіркою місцевих селян, аби подякувати за присутність на урочистостях. Суддя старанно приготував селян до великого виступу при дворі, старанно розучував із ними різні невеликі тексти, якими вони мали дякувати цісарю за відвідини.

У визначений час шестеро тирольців із пошанівком постали перед цісарем, що був для них втіленням усього високого і достойного. Надійшла мить проголошення вивченого тексту подяки. Але коли врешті оголосили їхній «виступ», жоден із них, будучи під враженням урочистості і важливості події,  не видусив із себе ані звуку, натомість усі вони просто розплакалися.  Окружному судді не залишалося нічого иншого, як самому виголосити те, що мешканці Пассайерталю  відчували при відвідинах цісарем рідної долини Андреаса Гофера. Варто зазначити, що цісар зрозумів і щиро сприйняв  сльози відважних селян. Вони були для нього більшим доказом вірности, аніж слова, хоча б навіть академіка.

У травні 1900 року під загрозою зближення Росії і Франції, цісар  підтвердив своїм підписом союз Австрії, Угорщини і Німеччини-Італії. Це стало також причиною візиту цісаря до Берліна з нагоди  досягнення повноліття його хресного, вісімнадцятирічного Фридриха Вільгельма, наступника трону Німецької імперії і Прусії.

У четвер, 3 травня , о 6:40 вечора спеціальний потяг від’їхав від віденського північного вокзалу.  Вечерю подали у же у потязі. У п’ятницю, о 6:30 потяг прибув до Зоммерфельду, де зробив восьмихвилинну зупинку, аби цісаря безпечно поголили. О 7:56 потяг рушив у напрямку Франкфурта на Одрою і затримався там на десять хвилин.  Цісар одягнув мундир прусського маршала. До почесної служби зголосилися  німецькі посли: генерал піхоти  фон Ліндеквіст, генерал майор, граф Гюльсен-Геселєр, полковник фон Равенунд  підполковник фон Мелехов. Ротмістр фон Бюлов  долучився до товариства уже на  віденському Північному вокзалі. На пероні у Франкфурті  цісаря офіційно привітала  почесна варта. У супроводі достойників цісар прибув до Берліна, на Постадмський вокзал.  Там Франца Йозефа уже чекав кайзер Вільгельм ІІ і його сини: наступник трону Фридрих Вільгельм і прусські княжата Айтель Фридерик, Адальберт, Авґуст Вільгельм, Оскар, Генрик, Фридерик Леопольд і Йоахим, усім їм тоді було від 10 до 18 років.  До привітального комітету належали також князь Альбрехт Вюртембурзький і князь Карл Антоній фон Гогенцолерн, онук останнього князя фон Гогенцолерн-Зіґмарінгена.

У замку до товариства приєдналися дами: дружина кайзера Авґуста, княжня Ірена – швагерка  німецького кайзера, Марія Тереза – дружина  наступника трону Вільгельма фон Гогенцолерна і княжня Жозефіна, дружина князя Антонія фон Гогенцолерна. На загал у прийнятті взяло участь ціле гроно вершків европейської аристократії.

Урочистий прийом відбувся  у замковій галереї, де цісар і кайзер сердечно підтвердили свій союз.  Цісар Франц Йозеф прочитав тост, написаний, з огляду на його короткозорість, великими, виразними літерами: «Підносячи цей келих на здоров’я наступника трону Фридриха Вільгельма, мого коханого хрещеника, який сьогодні переступає поріг повноліття, я хочу з нагоди цього радісного дня, по перше, висловити мої найсердечніші побажання його батькам, мені також дуже дорогим. Нехай шляхетний князь довго втішається силою батьківської любові. Нехай численні паростки  його молодої сили щасливо проростають, а серйозна праця, при допомозі свіжої відваги і віри у Бога,  приготує його до важкого і високого чину, який його очікує.  Я дуже тішуся, що можу його тут привітати, у час його входження до публічного життя, і вбачаю у цьому щасливу запоруку того, що єдність і вірність його предків буде тривати у майбутніх поколіннях. Нехай Бог благословить і стереже наступника трону».

Кайзер Вільгельм відповів такими словами: «Коли серця народів заб’ються разом, уже ніхто не зуміє їх розділити».

Наступні дні були густо заповнені урочистими привітаннями, музичними виступами, фейерверками, змаганнями зі стрільби, парадами,  Богослужіннями,  прийняттями і врешті урочистим спектаклем в опері, де наприкінці  вистави «Бурґраф» (Йозефа Лауфа) родини Габсбурґів і Гогенцолернів побраталися на сцені назавжди. Після чотириденного візиту цісар Франц Йозеф уночі полишив святково освітлений Берлін.

У перші вересневі дні 1906 року в околицях Цєшина відбулися цісарські маневри. Уперше за час військових навчань у них взяло участь одинадцять членів  автомобільного корпусу, що був сформований 10 лютого того ж року.  З цієї нагоди поручник, граф Шьонфельд продемонстрував цісарю  збудовану на австрійській фабриці Даймлер першу у світі бронемашину, прототип танку. На жаль, присутніх генералів забули попередити, що машина дуже голосно заводиться і працює. Коли двигун загуркотів, офіцерські коні сполохалися і один із багато вершників вилетів із сідла.  Тим самим справа для цісаря Франца Йозефа була вирішена. «Щось таке не надається до військового вжитку». Бронемашина помандрувала назад до цеху свого виробника і закрила чергову сторінку у книзі недооцінених австрійських винаходів. Можна припустити, що І Світова війна, принаймні, її початок, поточилися б зовсім инакше, якби австро-угорська армія рушила у бій не на конях, а на танках. 

Довготривалі подорожі цісаря, які назагал супроводжувалися подібними промовами і подіями, набирали инколи потішного характеру. У невеликій місцевості на території монархії, де певного дня цісар мав би зупинитися у час своєї подорожі і прийняти від бургомістра слова подяки за субвенцію, підготували відповідне привітання.  Вокзал, який місцеві мешканці прикрасили більше з ентузіазмом, аніж зі смаком, виблискував з імперською урочистістю. Цісар із зацікавленням слухав промову бургомістра, аж раптом вибухнув щирим сміхом.  Очі усіх, заскочених цісарською радістю, обернулися до нього. А він дивися на три таблиці на входом до вокзалу. На двох, що висіли нижче, були традиційні написи «Пані» і «Панове». А третя, яка увінчувала дві попередні і була сповита у багаті гирлянди, на честь високого гостя містила  цісарське гасло «Viribus unitis» – «Спільними зусиллями», і усе разом виглядало десь так: «Спільними зусиллями, пані і панове»

5 жовтня 1908 року Франц Йозеф оголосив своє правління у Боснії і Герцоговині. Два роки по тому, тобто за чотири роки перед початком І Світової війни, монарх відвідав нові провінції. Для восьмидесятирічного уже тоді цісаря так подорож вимагала не тільки особливих фізичних зусиль, але була ще й доволі небезпечною, про що свідчив  сам цісар 26 травня 1910 року у листі із Будапешта до пані Шратт: «Маю надію [...], що ціла та справа (у Боснії) піде добре. З програми [...] Ви побачите, що поспіх міг би бути значно більший і що береться до уваги моя трухлявість. Найсердечніше Вам дякую, що хочете помолитися за мене і покладаюся на Вашу молитву упродовж усієї моєї боснійської подорожі [...]» Пані Шратт очевидно молилася справді щиро і нічого під час подорожі не сталося. Ба більше – її навіть назвали тріумфальним приїздом цісаря.

Чотири роки потому спрага помсти сербів таки знайшла свої жертви в особах пари спадкоємців трону, Франца Фердинанда і Софії.

Під час тієї мандрівки у травні 1910 року цісар – усупереч правилам протоколу – побував у натовпі без особливої охорони, аби того чи иншого підданого привітати особисто.  Аби віддати цісареві честь і особливо сердечно його привітати, на усіх будинках, поруч із національним прапором, вивішували чорно-жовті прапори. На противагу усім майбутнім непорозумінням три учениці – католицька, сербська і мусульманська – у мирному поєднанні подарували цісарю букет квітів.  На знак подяки монарх наказав подарувати дівчаткам брошки зі своїми ініціалами і з коштовними каменями, які відразу були пришпилені до платтячок.

Дівочий хор відспівав гімн Австрії, після чого цісар сів у потяг, що прямував до Сараєво.  Місто привітало його святковим убранням. Тут також, поруч із місцевими політиками і високими військовими чинами у мирному єднанні привітали цісаря делегації католицького, православного, мусульманського і протестантського духовенства, включно із двома рабинами.

У середу, 1 червня, о восьмій годині ранку цісар відвідав  місцевий кінний завод.  На подвір’ї він осідлав приготованого для нього коня і проїхав повз шеренгу мешканців Сараєво, які вигукували йому вівати.  Тут, як і в багатьох инших місцевостях,  усі дивувалися, як цей восьмидесятирічний дідусь міцно тримається у сідлі і галопує.  Людський натовп спостерігав виїздку і за кожним кроком  вибухав окриками захвату. Саме це кінне гарцювання вважається останнім публічним виступом цісаря на коні, хоча існує чимало світлин з приватних  кінних виїздів Франца Йозефа аж до останніх років життя монарха.

2 червня, у полудень цісар Франц Йозеф  склав короткий візит до міста Мостар. На вокзалі  вишикувався почесний караул боснійсько-герцоговинського І Полку піхоти;  комендант фортеці Мостар, полковник Франц Маудри разом із старостою  представилися цісарю. Монарх пройшов перед почесною вартою і рушив до намету, де діти подарували йому квіти і – згідно із місцевим звичаєм – сердечно привітали його хлібом і сіллю.

Пополудні того ж дня відбулося прийняття у готелі, а відразу за ним – банкет. Потому свита фіакрами рушила до збудованого у XVI столітті мосту, який був знищений уже у наш час. Попрощавшись із достойниками Мостару цісар о шостій годині вечора виїхав з міста і доїхав до Відня уже наступного дня, де дозволив собі кілька годин відпочинку у палаці Шьонбрунн.

Через кілька днів після завершення подорожі прийшла звістка, що під час перебування цісаря у Сараєво там крутилися анархісти, однак, з невідомих причин, вони не вдалися до активних дій.  Присутність анархістів  підтвердилася і через одинадцять днів після повернення цісаря до Відня, коли у Сараєво був скоєний замах на очільника Боснії, генерала Варесініана. Студент Богдан Зараїч п’ять разів вистрілив у політика  з револьвера, коли той переїздив через Цісарський міст, але не поцілив.  Шосту кулю він призначив для себе. Слідство показало, що під час візиту цісаря  нападник також був і у Сараєво, і у Мостарі. Чотири роки потому кулі анархістів уже не схибили. 

Перехід від фіакру до автомобіля спершу не дуже тішив цісаря і проходив доволі повільно. Більшість свого життя монарх провів у сідлі або у фіакрах і вважав цей спосіб пересування єдино прийнятним і гідним. Окрім того, його лицарській душі суперечила заміна шляхетних тварин, випробуваних уже століттями, на бездушні, залізні машини.  Навіть, коли уже всі члени родини обрали автомобіль, Франц Йозеф надалі віддавав перевагу  коням. Хоча, при нагоді  VI Міжнародної автомобільної виставки, яка відбувалася  15-28 травня 1906 року під протекторатом архикнязя Франца Фердинанда,  цісар увійшов у перший, для початку візуальний, контакт із новими транспортними засобами. 20 травня Франц Йозеф відвідав виставкову залу  Ґаретбауґезельшафт і під час відвідання його проінформували про різні автомобільні конструкції і деталі їх виробництва.

Врешті прийшов час таки переконати цісаря у придбанні власного автомобіля.  За намовою президента автомобільного клубу князя Сольмса з нагоди шістдесятої річниці  панування  цісар отримав два автомобілі.  22 червня 1908 року монарх прийняв членів  президії клубу на аудієнції і власне тоді і відбувся акт подарунку: «Австрійській автомобільний клуб має за честь уклінно просити Вашу Високість, аби Ваша Цісарська Милість  був так ласкавий прийняти два автомобілі, як вираз нашого пошанування  ювілеєві шістдесятої річниці  панування нашого Цісаря».

Цісар подякував за  дарунок і відтоді, на превеликий жаль кучера Вальтера, регулярно користався автомобілями. На весняних маневрах 1908 року Франц Йозеф  звернув увагу на щоразу більше незадоволений вираз обличчя свого кучера, і запитав про причину цього у Евґуніуса Кеттерля. «Вальтер сумний тому, що йому уже не можна возити Вашу Цісарську Милість під час маневрів. Адже Ви користаєтеся тепер автомобілями!» Цісар меланхолійно відповів: «Так, я теж волів б би їхати із Вальтером, але тепер це уже навряд чи можливою  При сучасному способі ведення воєн відстані уже такі великі, а дистанції треба долати якнайшвидше. Кіньми уже не вийде».

Перша у житті – несподівана і мимовільна – поїздка цісаря автом відбулася у Бад Ішлі. 12 серпня 1908 року Франц Йозеф складав візит королю Англії Едвардові VII у готелі «Елізабет».Цісар запропонував проїхатися, не знаючи, що король напередодні наказав відіслати його екіпаж із кучером.

Коли монархи вийшли із готелю, замість екіпажу їх чекав  автомобіль короля Едварда марки Зюст.  Водієм королівського авто був  спеціально навчений і вишколений  чиновник кримінальної поліції.  Машина була обладнана  аптечкою першої допомоги, яка була під заднім сидінням у великій, оббитій сріблом валізці із написом «Друг у біді є справжнім другом».

Король Едвард був одним із найбільших модників серед монархів  Европи і завжди возив із собою величезний багаж, оскільки майже ніколи не одягав двічі одне і те ж убрання і  про всяк випадок завжди мав по два кожного із мундирів. Гардероб цього, «найкраще одягнутого чоловіка свого часу», ледь поміщався у 60, а то й 80 куфрів. Саме він диктував міжнародну чоловічу моду, скажімо у 1908 році він започаткував стиль червоних краватів, червоних панчіх і сорочок із уже пришитими комірчиками., штанів із кантом, які прийшли на  зміну так званим «трубам». Дві окремих скрині були наповнені спеціальним англійським тютюном, який король усюди возив за собою.

Коли король Евдард у Бад Ішлі намовляв цісаря Франца Йозефа, аби той врешті сів в автомобіль, той, заскочений зненацька, не знайшов слів для спротиву. Донька цісаря, архикняжна Ґізела  і її син, князь Ґеорґ Баварський, поїхали за двома монархами власним автомобілем. Із швидкістю десь близько  тридцять кілометрів за годину уся кавалькада рушила до Вайсбаху над озером Атерзее.

Цісарю, який взагалі то дуже цінував короля Едварда, ця його витівка не сподобалася, адже він ніколи перед тим не сидів у машині. Коли після поїздки його запитали про враження, він відповів із дитячою упертістю: «Їздити автомобілем навіть приємно, але мої коники кращі». Однак, відтоді цісар Франц Йозеф уже  систематично користався автомобілем.

У 1909 році до цісарського автомобільного парку, що складався із двох даймлерів, додався великий позашляховик  фірми Graf& Stift і ландо фірми Mercedes. У вересні 1912 року, через три роки експлуатації мерседеса,  цісар із власної ініціативи вирішив придбати нове авто від Graf& Stift, фірми, яка на той час уже стала постачальником двору і розташовувалася  у Відні, на Вайнберггассе. Автомобіль мав чотирициліндровий двигун і розвивав швидкість до 80-85 км. на год.  Салон від фірми  Карла Чорного був обладнаний зручним, шкіряним диванчиком, аби подорож для, тоді уже восьмидесятилітнього монарха, була якнайбільш приємною.

За кілька місяців перед тим, з нагоди  діамантового весілля (шістдесята річниця шлюбу) архикнязя Райнера (дядька  цісаря) із Марією Кароліною, кілька архикняжат подарували ювілярам люксусове ландо фірми Graf& Stift.

18 вересня 1912 року , при відвідинах доньки Марії Валерії у замку Вальзее,  цісар уперше скористався новим автомобілем фірми Graf& Stift. Правда, виглядало все так: машину вислали із Відня до Амштетту, і тільки там цісар пересів у неї із потягу і попрямував  через Штернберґ до Вальзее.  За ним їхало ще чотири мерседеси із свитою.

У 1912 році для розширення свого автомобільного парку цісар отримав  відкрите авто фірми Reichenberger.  У час полювань цісар користався темнозеленим Graf& Stift, і цю машину називали мисливською. ЇЇ максимальна швидкість була 90 км. на год. Водієм, а заразом і техніком машини був особистий водій цісаря Ганс Лернер, син родини рестораторів із Лінца. До 1914 року він  був на службі у архикнязя Франца Фердинанда  і займав службове помешкання у Бельведері.

Дружині наступника трону, Софії, княжні фон Гогенберґ, як лише дружині члена монаршого дому, не можна було їздити у державному екіпажі. Архикнязь знайшов доволі  приємне вирішення проблеми: під час офіційних імпрез  він висилав попереду  порожній придворний екіпаж, а сам сідав у приватний разом із дружиною, і їхав слідом за офіційним.

У 1914 році, коли Франц Фердинанд розпочинав свою останню, фатальну подорож до Сараєва потягом, Ленер залишився із автомобілем у Відні. У самому Сараєві архикняжа пара користалася  автомобілем графа Ґараха фірми Graf& Stift, яким вони і мали приїхати до ратуші.  В автомобіль  також влучило кілька куль Гаврили Принципа і зараз це авто  експонується у Музеї військової історії у Відні.

Після трагічної загибелі свого господаря і працедавця  водій Ленер переїхав до помешкання у Шлальбурзі, де тепер розташували виставкові і ярмаркові зали. Там він опікувався парком із тринадцяти придворних автомобілів, які використовували, передусім, під час візитів.  Згодом Ленера призначили особистим водієм наступного цісаря, архикнязя Карла  і його родини.

Після смерті Франца Йозефа Ленер сів за кермо згаданого уже цісарського автомобіля Graf& Stift під час кількох виїздів на фронт, а також відвіз молоду цісарську пару на коронацію у Будапешті.  Епізод, про який зараз йтиме мова, походить із записів Йозефа Каше  і він служить доказом того, як оповіді з минулого можуть спотворюватися і драматизуватися: «Коли наступив кінець монархії, екс-цісарська пара покинула Гофбурґ, аби виїхати до Швейцарії. Дітей залишили у замку Гьодьоло в Угорщині, задля підтвердження, що вони мають намір ще туди повернутися. Синами і доньками цісарської пари опікувалася нянька. Найстарший із дітей, архикнязь Отто, не мав ще і шести років.  Окрім того, для безпеки дітей у Ґьодьоло залишили також водія із машиною.

Після кількох дні спокою однієї ночі мешканців замку  сполохав нічний телефонний дзвінок. У слухавці повідомили, що наближається Бела Кун зі своїми людьми.  Колишній журналіст, Бела Кун створив у Москві групу Комуністичної партії і намагався запровадити в Угорщині комуністичний режим. Згодом він сам став жертвою сталінського режиму і помер у  1939 або 1949 рр.у Сибіру.

Повернімося до нічного телефонного дзвінка, у якому повідомляли, що Бела Кун хоче спалити замок Ґьодьоло і заразом убити цісарських дітей.  Терміново викликаний  водій завів машину, нянька витягла дітей із ліжечок і у самих лише нічних сорочках посадила у машину. Ленер, також у піжамі і куртці від мундиру, виїхав із цінними пасажирами із Ґьодьоло.

Проїхавши частину дороги вони побачили за собою зірниці від палаючого замку. О другій годині ночі туманного і холодного дня утікачі  доїхали до мети – замку Екартсау у Нижній Австрії, де можна було безпечно сховати дітей.»

Коли згодом шестирічного тоді учасника  подорожі Отто запитали про ту історію, яку він знав з частих розповідей своєї матері, цісаревої Зіти, він сказав: «Що стосується історії з Ґьодьоло,  то вона не правдива.  Ми справді були у Ґьодьоло і нас справді звідти вивезли після того, як отримали звістку, що надходять революційні частини.  Але це не було уночі, а спокійним ранком. Їхало тоді кілька машин, в одній із яких за кермом був пан Ленер. Поміж водіїв був також мій дядько, Рене фон Бурбон-Парма (брат цісаревої Зіти) і ще кілька офіцерів.  Ми також не їхали до Екартсау – туди ми доїхали, але значно пізніше Спершу ми поїхали до Пресбурґа, а з Пресбурґа до Відня.. Мій батько був тоді ще у Шьонбрунні» (лист архикнязя Оттона Габсбурґа, 8 06.1994 року).

Тим же автомобілем Graf& Stift екс-монарша пара у березні 1919 року виїздила на еміграцію до Швейцарії. Коли після великого ремонту автомобіль цісаря Карла уже залишався у Швейцарії, за наказом швейцарського федерального уряду його передали вахмістру Гувилеру. Згодом він отримав машину у приватну власність за низькою ціною, а ще пізніше продав його своєму брату Антону, який і їздив ним аж до тридцятих років. У 1962 році автомобіль придбав інженер із Цюріха Макс Струві. Він реставрував його і відновив первинний темно зелений колір із цісарським гербом.

21 березня 1974 року з нагоди автомобільного салону Ольдтімер у женевській «Palais Exposition» Струві виставив автомобіль і продав його за посередництвом  аукціону Крісті. Стартова ціна була 30 000  швейцарських франків і після кількох пропозицій аукціон виграла фірма Graf& Stift, заплативши 190 000 франків. Колишній цісарський автомобіль повернувся до Австрії і зараз стоїть у товаристві инших автомобілів - ветеранів у приватній колекції інженера Вернера Луцкі у Ґартберґу.

У вересні 1910 року цісар Франц Йозеф вирушив своїм автомобілем на авіашоу до Вінер Нойштат. У аваційному параді взяли участь двадцять три аероплани і австрійський військовий літак Parseval І. Дивно, але авіашоу не тільки  зацікавило, але й захопило цісаря. Він усі дві години сидів на летовищі і спостерігав за польотами. Роком раніше, 23 жовтня 1909 року  цісар був свідком  показових польотів у Відні. Тоді він висловив пілотові, піонеру авіації Луї Блероту свій подив і визнав велике значення авіації для армії.

23 червня 1913 року цісар відвідав ще одне авіашоу на летовищі у Асперні, де кілька пілотів-акробатів  демонстрували своє уміння.  Найбільше цісарю сподобався парад  авіаційної ескадри. До Асперну цісар доїхав лімузином Graf& Stift, загальний час у дорозі склав сорок хвилин. 

Як свідчить статистика перших семи років ХХ століття, фірми, які дарували цісарю автомобілі, дуже швидко нарощували випуск продукції, використавши таку несхибну рекламу.  Якщо до 1906 року австрійськими дорогами їздив тільки 31 автомобіль, то у 1913 році їх було уже 10 645.

Окрім автомобіля, який успадкував цісар Карл, від автомобільного парку Франца Йозефа зберігся також Austro-Daimler з номерним знаком А 27, яким довший час користувався австрійський офіцер високого чину.  Після ІІ Світової війни журналіст Гайнріх Ґольдман віднайшов його в одного антиквара. У ньому збереглися вмонтовані спеціально для цісаря електрична запальничка і оригінальна попільничка.  Біля заднього сидіння був старий  годинник, що його  щодня повинен був накручувати особистий водій, а на фарах були цісарські корони.

Перший автомобіль із урядовими знаками «1» належав архикнязю Євгену, одному із численних кузинів цісаря.