Герман Брох

Франц Йозеф І

[...] Для Австрії воно [запровадження парламентаризму - Ю. П.], до того ж, стало прикінцевою фазою її державного існування, і цілком ймовірно, що й у тим часом змужнілого Франца Йозефа були подібні передчуття, коли він уздовж руїн віденських міських укріплень, які саме тоді зносили, через іще не забудовані проміжки між ними - згодом тут постане Ринґштрассе - їхав до тимчасової дерев'яної будівлі парламенту перед Шкотською Брамою, щоби відкрити перше засідання. То було парламентське зібрання, з яким узагалі ще можна було правити; вигадлива куріяльна виборча система забезпечувала очолюваним німцями-лібералами вірнопідданським партіям незмінну більшість, тобто утримувала "національності" - попри їх чисельну перевагу - в стані безпорадної меншості, тим гамуючи, принаймні законодавчо, їхні центробіжні сили. Звісно, вже тоді лунали голоси, не останньою чергою з боку самих національностей, які вимагали запровадження "справедливого" федерального парламентаризму - так як його було досягти? Навіть проста спроба його встановлення за такого калейдоскопічного взаємопроникнення різних національних груп розпалила б їхню взаємну неприязнь до рівня справжньої пожежі, а відтак слід було припустити, що пообіцяна їм узамін "ре-патріотизація" (саме те, на що 1848 року сподівалися революційні ідеалісти) стала б аж надто вже непевною: отож федеративна "справедливість" виглядала просто-таки нездійсненною, і мало не за необхідністю замість неї встановилася всуціль габсбурзька система політичних преференцій, система, яка - щоправда, коштом обділення Австрії внаслідок особливого становища Угорщини - за допомогою макіавеллівського використання міжнаціональних суперечок й справді зуміла перетворити слабкість на силу, тобто привела цей центробіжний механізм у стан такої-сякої рівноваги, чи принаймні тимчасового підвісила проблеми. То було невпинне лавірування і більш-менш офіційне реформування, постійне внутрішньо- і зовнішньопарламентарне (здебільшого це друге) домовляння, проте після 1873 року, тобто в сам розпал революційних прагнень та настроїв, які після кожного урізання влади загрожували спалахнути з подвійною небезпекою, все це привело Габсбурзьку монархію до її останнього розквіту, який - хай навіть позірний - захопив і частину століття ХХ, ставши великим часом для Відня.

Утім, то був розквіт абстрактного утворення. Що дужче національності - система преференцій мала лише відтермінувальну дію - заявляли про себе на шляху вимушених й дедалі більших поступок з боку центральної влади, то більше зникала Австрія. Ще донедавна державницька, німецька меншість, позбавлена свого привілейованого становища і вельми цим сприкрена, відтепер остаточно звиродніла до великонімецької ірреденти мало не гітлерівського штибу. Її місце посіла нова християнсько-соціальна партія майбутнього віденського бурмістра Люеґера; під католицькими знаменами, однак вдаючись до методів достоту перед-гітлерівської демагогії, він ще раз, хай навіть у видозміненому наверстуванні, згуртував вірнопіддані елементи, а саме спершу найдрібніше віденське міщанство, а потім, за допомогою кліру, й альпійське селянство, щоби, спираючись на таку прив'язану до традицій, тепер, щоправда, вже демократичну базу - щось подібне відбулося в Угорщині на хорватській основі - не тільки поновити ситуацію з часу перед 1850 р. з усім її реакційним курсом, але й щоби навернути до цього національності, розв'язавши їх проблематику за допомогою чогось на кшталт внутрішньо-австрійського католицького Інтернаціоналу. Оце останнє було метою, підглянутою в робітничої партії, що стрімко прибувала на силі, бо й цій здавалося, ніби вона зможе згуртувати в своєму лоні такий-от внутрішньо-австрійський Інтернаціонал, що зміг би вгамувати національну ворожнечу, якщо тільки їй забезпечать для цього загальне, рівне і пряме виборче право. Національності хоч і підтримували це прагнення, однак, коли такого виборчого права справді вдалося домогтися, навіть гадки не мали засвоювати ці, скеровані на збереження держави тенденції обох Інтернаціоналів: центробіжні сили так і лишилися неприборканими, ба ставали дедалі некерованішими, і відтепер підточували державні структури щораз стрімкіше, а відтак парламентські механізми, які - нібито з метою творення єдиного австрійського законодавства - стали засобом, за допомогою якого відбувалося це дійство, перетворились на примару такої-от мети в собі. Те, що ще залишалося від австрійської держави, було моторошним кістяком теорії, в яку вже ніхто не вірив.

Держава була сама собою, а політична машинерія, яка в ній діяла, - сама собою. Між ними пролягло щось, схоже на прозору верству ізоляції, на тлі якої оприявнилась абстрактність і того, і того. Так само як макіавеллізм сам по собі є політичною технікою, а не обов'язково самою політикою, так і парламентський регламент, за всієї пристрасності баталій, що точаться в його рамцях, далеко не обов'язково є демократією, бо ознаками демократії є демократичний консенсус, демократичний компроміс, а для цього необхідна вся держава вкупі з розумінням державного блага, задля якого ці компроміси, власне, й укладають. Натомість тут, у цій відхиленій державі, в цьому державному вакуумі, панувала не-демократія, а те, що вона ще мала спільного зі справжньою, було просто таким собі подоланням абсолютистського режиму. Крок за кроком, лавіруючи, у майже невпинних відступних маневрах, Франц Йозеф зрікався тих решток абсолютизму, які в нього ще залишалися; а втім, не тільки будь-яка стратегія, що просто убезпечує відступ, тобто, так би мовити, посутньо відступна стратегія, врешті-решт перетворюється на абстракцію: ця тим паче мусила перетворитися на таку, оскільки - в останній третині сторіччя - дедалі більше потрапляла в державний вакуум, себто туди, де згасає будь-яка конкретика. Так воно й сталося. Макіавеллівська витонченість колишніх Габсбурґів (хай навіть і в Йозефа ІІ вже вимальовувалися натяки на цю австрійську абстрактність) була життєтрепетною конкретикою супроти того коректного бюрократизму, з яким Франц Йозеф І, ніколи не переступаючи конституційних меж, на які колись був пристав, займався своїм правлінням. Саме тому що державна субстанція дедалі нестримніше редукувалася до самої корони, а все ще наявне державне існування все виразніше зливалося з нею, цей химерний, вакуумний характер держави просто-таки приречений був перекинутися й на неї; двоїстість конституційної держави, в якій, нехай просто субстанційно, але від того не менш абсурдно, далі мав справджуватися принцип l'?tat c'est moi, поширюється й на "moi": корона як інституція ставала такою самою абстрактною, як і держава, яку вона втілювала, а ізоляційна верства, що відділяла державу від того, що в цій державі діялося, огортала корону тим паче.

Що старшим ставав Франц Йозеф І, то глибше занурювався у вакуум свого покликання, то більше відчував себе тотожним з державою, чий смертельний фатум був пов'язаний з його власним, і чия ізольована абстрактність саме тому поширювалася й на нього. Справжнісінький Габсбурґ у відчутті холодно-неприступної, ієрархічної гідності - найвидатнішій його рисі - в цій ситуації він не мав иншого вибору, як вдатися до єдиного сумірного наслідку, а саме цілковитої замкненості. Він ніколи не був патерналістом - для цього він надто юним потрапив на трон - та тепер люди взагалі перестали для нього бодай щось означати, і навколо нього стало герметично: всі вони зрадили Австрію, змусивши його до такого згубного політичного поступу, ба навіть його рідний син - поза сумнівом, травма, що визначила цей напрям - зійшовся з ними, отож а-патернальне в ньому загострилося до анти-патернального, відкидаючи їх усіх; чи люд, чи шляхта, чи принци крові - усі вони гамузом були в його очах занепащувачами цісарства, безликою масою, світом змінного, від якого він, монарх і страж існування цісарства, був змушений усамітнитися в незмінне. Кожна новація, хай яка дріб'язкова, кожне технічне відкриття, будь-яка модернізація життя, чи то автомобілі, чи лазнички, чи ліфти, яким не було місця в цісарських палацах - усе перетворилося для нього на символи й симптоми тих сил, які завели Австрію на край провалля; він пручався проти новобудов у місті (скажімо, на Маріягільферштрассе, якою день у день їздив із Шьонбрунна до "Бурґу"), а свою колишню згоду на знесення віденських оборонних мурів, а відтак і знищення давнього вигляду міста, мабуть, до кінця своїх днів переживав як непоправний юначий гріх. Звісно, такий скрайній потяг до незмінності можна назвати старечим здивачінням, особистим придворним церемоніалом перестарілого цісаря, можливо, навіть приватною магією безпорадного - та попри все, в ньому переважала гідність; те, куди він себе вмістив, було незмінністю невидного і непросторового ув'язнення, схильного до відмежованості, нескінченно суворішої за ватиканську, адже відбувалася вона у вакуумі, а його непоступливість була непохитністю самотності, що виходила далеко за межі індивіда: надто великим був корпус самотності, в якому відбувалося його моторошно бюрократичне, абстрактно-докладне життя урядовця, байдуже чи у віденському "Бурзі", чи в простій бідермаєрівській віллі в Бад Ішлі, куди його приводили щорічні мисливські відпустки - завжди з абстрактною ретельністю, завжди в самотності, завжди в гідності. Вільгельм І називав себе першим солдатом свого цісарства, Едвард VII був першим джентльменом Европи, Франц Йозеф був абстрактним монархом поготів.

І саме таким сприймали його піддані: архикнязі не інакше, ніж шляхта й міщанство, ба навіть робітники сприймали його таким. Він, людина дуже скромних масштабів, Габсбурґ, у якому спадкові властивості цього роду були виражені слабко, тобто людина без якогось особливого чуття політичних та соціальних процесів, але також без уміння знайти підхід до ближнього, передусім через те, що йому геть бракувало гумору, не кажучи вже габсбурзької дотепності, словом, людина доволі-таки позбавлена уяви, вузька й посередня - він, попри те, зумів стати самим втіленням маєстату, по-иншому, щоправда, ніж Луї XIV, але аж ніяк меншим у своєму значенні, і те, що він ним став, діялося не тому, що на нього впав майже грецько-трагічний надмір особистих нещасть, не тому, що ці нещастя викликали благоговіння - такого штибу благоговійне співчуття викликають зі сцени, в той час як у житті маси не є публікою, а відтак співчуття їм геть невідоме - це діялося, мабуть, тому, що він, до того ж, либонь, саме внаслідок усіх своїх недоліків, набув здатності брати на себе гідність абсолютної самотності, від якої аж мороз ішов шкірою. Бо холод переляку присутній скрізь у світі, завжди й безпосередньо, адже чаїться в кожному людському серці. Саме таким його сприймали. Він був протилежністю "народного цісаря" - і все ж, в очах свого народу, - цісарем поготів. [...]

З німецької переклав Юрко Прохасько

(фраґмент з есею Гофмансталь і його час, 1948)