Ґабріель Прашль-Біхлер

Предмети щоденного цісарського вжитку

Особисті камердинери цісаря – Кеттерль, Паєрль, Пахмаєр, Ґошталєк, Журовец, Шпанбауер, Еґґер і Зенс – у період своєї служби записували у спеціальних  службових книгах усі предмети щоденного вжитку і їхні ціни, а також  особисті потреби цісаря. У цих книгах  можна прочитати, скажімо,  що перукар Сенгофер за щоденне гоління отримував 29 корон, а гостріння бритви оплачувалося окремо.

Разом із Сенгофером від 1907 року для цісаря працював і другий перукар. Він називався Кусман і йог обов’язком було бути щодня о п’ятій ранку до «найясніших послуг». Він приносив цісарю цілі пакунки із косметичними кремами, брильянтином, часом забезпечував новою щіткою для волосся, або маленькою щіточкою для бороди. Згідно із книгою витрат він отримував за щоденне гоління і чесання цісаря 28 корон.

У два останні роки життя цісар Франц Йозеф дуже потерпав від мозолів і тому, залежно від потреби, з’являвся педікюрист Фабрицій. За кожен візит  він отримував 30 корон.

Цісар був дуже ощадливим у всьому і ніяк не міг розлучитися із старим, облізлим пензлем для гоління. Ювелірній фірмі Клінкош замовили вставити новий волос у стару срібну оправу. Коли иншим разом від улюбленого пивного кухля цісаря відбилося вухо, та ж фірма отримала замовлення зліпити усе знову докупи.

Ощадливість цісаря як урядовця була настільки глибокою, що незаповнені сторінки опрацьованих звітів він старанно відбирав і ховав, аби згодом використати їх для написання текстів телеграм або інструкцій для придворного персоналу. Натомість при оплаті  рахунків цісаревої і инших родичів архикняжого дому цісар був великодушним і щедрим, як, зрештою, і пізніше, коли рятував катастрофічну фінансову  ситуацію родини Кісс-Шратт.

Усе, що було потрібне цісарю при щоденному туалеті – зубний порошок, зубні щітки, мило для гоління Williams, одеколон, парфуми, губки для лиця, губки для купелі, шкрабачка до язика – одним словом усе, що потрібно для догляду і здоров’я – поставляла «ц.к. Придворна аптека у Штальбургу». Окрім того звідти ж привозили мінеральну воду у пляшках, фіалковий порошок і ялиновий запах, які розпилювали у гардеробі за допомогою пульверизаторів, а також хлороформ, яким боролися із міллю у скринях з мундирами.

З віком цісар усе частіше сягав по окуляри і біноклі, які коригували його далекозорість. Для полювання у нього була окрема модель, із роговою оправою. Окуліст Вальдштайн зробив для цісаря черепаховий бінокль, що колись називали «pince-nez», разом із спеціальним футляром.  До бінокля був причеплений чорножовтий шнурок, аби він не упав і не розбився.

У службових книгах особистих камердинерів регулярно, на вимогу особистого лікаря, записували вагу цісаря Франца Йозефа. Упродовж цілого життя він зберігав  стрункість фігури, і, як свідчать записи, його вага між 1907 і 1914 роками трималася без змін на позначці 62 кг.  У два останні роки життя  вона постійно зменшувалася, оскільки хронічний бронхіт позбавляв цісаря апетиту.  За десять дні до смерті він важив усього 56 кг.

У газеті за 28 жовтня 1900 року надибуєм на таке курйозне повідомлення: «Цісар Франц Йозеф (тоді він мав 70 років) важить 70 кг., англійська королева Вікторія – 95 кг., португальський король Карлос – 92 кг., болгарський Фердинанд – 87,5 кг.,а Кармен Сильва, королева Румунії, важить 82 кг». На жаль у статті не подано зросту тих людей, тому порівняння неможливе. У цьому контексті варто зауважити, що тоді середня вага жінок перевищувала чоловічу на 0, 54 кг.

Як же виглядали санітарні і гігієнічні умови у Гофбурзі за часів правління Франца Йозефа? Мабуть не найліпше, і були навіть не на середньому рівні. До ХІХ століття замок зберігав незмінним свій середньовічний устрій.  Про туалети і ванни ніхто особливо не дбав, що без сумніву було пов’язане не так із необхідністю чи побажаннями окремих осіб, як із тим, що у ті пуританські часи займатися фізіологічними потребами людини і її відходами було табуйоване.

 Коли Еуґеніус Кеттерль у 1894 році розпочинав свою службу у цісаря, він був вражений санітарними умовами у своїх апартаментах: «Не подумайте, що у Гофбурзі, Шьонбрунні чи Ішлі існує лазничка. Особливо примітивним є умивальник його Цісарської Величности у Шьонбрунні: дерев’яний, замалий, об кути якого Його Цісарська Величність наставила собі чимало синців.  Але оскільки Його Цісарська Величність з ощадливості впирався перед придбанням чогось новішого, то я вдався до вимушеної брехні і сказав, що в одному закутку палацу я знайшов гарний англійський умивальник, який згодився б для цісарської спальні. І тільки тоді цісар дозволив заміну.  Окрім того, я закупив у Валіса гарний, відкритий умивальник. Підступ вдався і цісар Австрії мав порядний умивальник» (Кеттерль, «Спогади камердинера»)

Історія «замовчуваного» свідчить, що у середньовічних замках для усування екскрементів служив передпокій із сідальцем  і трубою, що виходила назовні, або із вимуруваною дірою у підлозі чи виходок-еркер. Замок Ельц у Німеччині мав чотирнадцять таких еркерів. Під час засідання  Райхстагу у 1183 році у Франкфурті проламалася підлога зали і вісім князів разом із сотнею лицарів, які засідали на чолі із кайзером Фрідріхом І, упали до клоаки, яка була під підлогою. У замку Персенбойґ що у Нижній Австрії, у 1045 році трапився схожий випадок.

У  1750 році у Франції з’явилися перші туалети із проточною водою, які називалися «lieu a l’anglaise» (англійське місце), і, отже, можна припустити, що така конструкція була відома в Англії раніше, ніж у Франції. Хоча цей винахід і став відомим, застосовувати його почали лише наприкінці ХІХ ст. (у сільських регіонах ще довго у ХХ ст. залишалися різні форми вигрібних ям) До кінця ХІХ ст. свої потреби люди задовольняло головно на спеціальному кріслі або на горщику, які у вищих колах називали «pot de chambre» (кімнатна посудина). Вони були дерев’яними, керамічними, залізними або вироблялися із художньо розмальованої порцеляни. У добу бароко існував звичай робити свої справи у товаристві – так робив король Франції і для придворних було великою честю винести королівські екскременти до призначено місця, яке зазвичай було поза замком.  Дорогою кожен повинен був віддати належну пошану посудині із королівським вмістом, падаючи на коліна.  У бароковій Франції,  де під час проповідей отця Bourdaloue лавки у костьолах вже задовго до початку служби були зайняті, довго протримався звичай  носіння  під плащем «vase di jour» (ваза денного вжитку). Потреби задовольнялися просто у костьолі, аби не втратити так з трудом здобутого місця для сидіння. «Pot de chambre» (вислів проіснував у мові Австрії аж до сучасної доби в інтерпретації «Potschampers») на честь улюбленого священика, який проповідував годинами, змінився на «bourdalou».  Разом із горщиком у XVI ст. у вищих колах почали послуговуватися  спеціальним кріслом, яке ще у часи Франца Йозефа служба виносила публічно. Найбільш ексклюзивні «інтимні меблі» цісарського дому були виконані із махоні, обладнані мідними ручками, а середина була викладена порцеляною. Згодом у таке крісло вмонтували навіть невеликий злив. Але надалі залишалися в ужитку цісарські горщики, які – відповідно до оточення – мали золочені краї і цісарські герби. 

Окремі ванна у туалет для цісаря були обладнані тільки наприкінці ХІХ ст. Його дружина Елізабет уже раніше мала більш модерне санітарне умеблювання, яке замовила невдовзі після поселення у замку.  За її побажанням у її апартаментах поруч із гардеробом було збудовано ванну і особистий англійський туалет із зливом.  На такому ж «люксі» наполягала і княжна Стефанія, дружина спадкоємця трону архикнязя Рудольфа. Вона також наказала облаштувати у своїх покоях туалетні кімнати.

Цісар Франц Йозеф отримав свій модерний клозет набагато пізніше, ніж дами. Із спальні виходилося через подвійні двері до вузького приміщення, в якому раніше стояло уже згадуване нами крісло. Там обладнали новий туалет із зливом.

Як приклад цісарського курйозу можна навести телефонний апарат, який повісили у коридорі, поруч і з туалетом. Цісар, який зазвичай не любив усілякі технічні новинки, довший час ним не користувався. У спогадах Кеттерля є опис смішного випадку, пов’язаного із сусідством цих двох речей: « Якось цісар перебував в «особистому приміщенні», коли раптом задзвонив телефон, який висів поруч. «Що він зараз зробить?» - подумав я собі, стоячи під дверима. «Чекати!» - закричав Його Цісарська Величність. Але телефон задзеленчав знову. «Чекати!» -  удруге скомандував цісар, так, ніби той, хто телефонує, міг його почути. Але телефон, не дивлячись на ніщо, задзводнив утретє. Тоді цісар у розпачі закричав «Кеттерль, Кеттерль, там хтось хоче поговорити, подивіться, хто це!» Це був тільки особистий кучер Вальтер, який хотів отримати розпорядження, чи брати на виїзд відкритий чи закритий екіпаж, оскільки погода була непевна. Ось так кучер поганяв самим австрійським цісарем». (Кеттерль, «Спогади...»)

Широко поширену думку, що цісар телефонував тільки раз у житті, він спростовує сам у своєму листі. «Вину» за те, що цісар взяв до рук слухавку, як і в багатьох инших випадках, коли нові винаходи входили до щоденного вжитку – несе Катаріна Шратт, про здоров’я якої цісар дуже непокоївся, коли вона, внаслідок інгриги, почулася зле і була на лікуванні у Семмерінгу. «Те, ща Пані погано спить, може бути результатом різкого гірського повітря, я знаю багатьох людей, які у Семмерінгу і нших висотних місцях не можуть спати. Я дізнаюся сьогодні телефонічно про здоров’я Пані і дуже прошу не нервувати, якщо я зателефоную до Вас ще не раз». (лист цісаря до Катаріни Шратт, 6.6.1898)

Нехіть до  більшості модерних винаходів цісар переніс також і на новий ліфт, який збудували у його крилі замку. Він і надалі волів підніматися сходами, не користаючись технічною допомогою для їх подолання. Хоча, електрифікацією замку цісар завжди пишався, про що свідчать його листи, і любив робити несподіванки иншими усякими новими приємностями: «... від 1/2 2 до1/2 3 я був із приятелькою (Катаріна Шратт) у Іди (Ференц, придворна дама цісаревої), і наказав освітити електрикою її помешкання, чим вона дуже тішилася. О 5 я пішов до Гогенлое оглянути відремонтовані, освітлені редутні зали, які стали дуже гарними». (лист цісаря до дружини від 1.1. 1893)

Еуґеніус Кеттерль  у своїх спогадах спростовує також поширену думку про те, що цісар завжди мав вороже ставлення до новинок: він, як людина, мало обізнана із технікою, просто відволікав мить її особистого використання.  Цісар вживав нові прилади тільки тоді, коли більшість родини експлуатувала їх успішно уже довший час. Попри те, він був справді зацікавлений різного роду новинками, про що свідчить кількість відвіданих виставок і документи: «Об одинадцятій такий собі пан Вагеман встановив мені славетний фонограф Едісона, який є таким же дивовижним, як і цікавим. Я дуже добре чув промову Бісмарка, ура, на мою честь, у Берліні, а потім чув, як  музиканти залізничного полку грали наш гімн і Марш Радецького. Занадто афектована декламація Сонентгаля мене розсмішила, пісенька пані Папер звучала особливо чисто і гарно, як і твір для фортепіано кайзера Вільгельма, виконаний офіцером і духовим оркестром перед князем Бадені» (лист цісаря Франца Йозефа до Катаріни Шратт,  Гьодьоло, 5.11.1889).

У цісарських апартаментах на південному боці крила Райхканцелярії було дуже спекотно улітку. Тому камердинер Кеттерль, який постійно дбав про здоров’я цісаря, купив вентилятор і поставив його на письмовому столі. Коли цісар розпакував прилад, то відразу наказав його винести, але водночас наказав  встановити такі вентилятори у покоях цісаревої і архикняжни Марії Валерії.  Згодом він сам переконався у принадах вентилятора, але виділив йому місце тільки на причілку каміна. У наступні роки вентилятор все ж опинився на столі, а з часом його навіть замінили на новий. А оскільки це був подарунок Катарін Шратт, цісар присвятив йому значно більше уваги, ніж иншим ужитковим предметам у своєму помешканні. «...сердечно вдячний за нову машину, яка продукує повітря і яка, як я довідався щойно у вагоні від мого камердинера Кеттерля, передвчора прибула до мого помешкання у замку і вже під час випробовування мала величезний охолоджувальний ефект.  Як багато доброго я Пані завдячую! Ви просто архангел! Попередня машина буде стояти в Ішлі (уже від сьогодні), де її можна підключити до електричної тамтешньої електричної мережі і вона буде гарно служити» (лист цісаря Франца Йозефа до Катаріни Шратт, 7.6.1896)

Про зовсім приватні пристрасті цісаря відомо не багато, оскільки поза своєю працею, родинним життям (разом із домом Шраттів) і полюванням він віддався тільки одній, скромній пристрасті – палінню. Ще будучи дуже молодим чоловіком він провадив докладні обрахунки витрат на цигарки, які змушений був покривати зі своїх кишенькових грошей.  Упродовж багатьох років цісар надавав перевагу австрійським  цигаркам Virginia, які у ті часи коштували два крайцари і куріння яких – за прикладом Найяснішого – було почесним обов’язком кожного чиновника у монархії.

1836 був роком заснування Virginii, яку у побуті називали «Wetschina». Трохи згодом з’явилися перші паперові сигаретки. Найліпші цигарки у світі палив, правдоподібно, султан Абдул Хамід ІІ, 24 володар османів. У його палаці, поміж иншого, була невеличка цигаркова фабрика, у якій шестеро робітників робили цигарки із  селекційних турецьких сортів тютюну, використовуючи тільки вершечки найбільш ніжних листочків.

 Як курильник, цісар Франц Йозеф запровадив собі дуже сувору самодисципліну і у зв’язку із цим тримався  старого придворного правила: під час обіду він забороняв собі і иншим гостям палити цигарки чи сигари.

У пізніх роках життя цісар Франц Йозеф змушений був за порадою свого лікаря відмовитися від міцної Virginii і перейти на легші продукти, такі як Regalia, Media або найлегші від фабрики Opera, які виготовлялися спеціально для двору. Щоби цигарки для цісаря якнайдовше зберігали свій аромат, їх загортали у станіол (тонку олов’яну фольгу) і запаковували у кольорові, дерев’яні коробочки, оздоблені золотом і гербом. Цісарські ножички до цигар і запальнички найчастіше були зроблені із золота і прикрашені емальованими листочками конюшини або букетиком незабудок. Вважалося, що такі декоративні мотиви приносять щастя. Саме цісарева Елізабет вірила у них (як і у багато инших фетишів) найбільше, тому то вони були на дуже багатьох предметах у господарстві цісаря. Згодом і Катаріна Шратт прикрашала усі подарунки саме цими візерунками. Вона ж бо мала свій великий приклад для наслідування – пані цісареву.

На більшості цісарських столів стояли хемічні запальнички, винахід пана Дьоберайнера. Професор Йоган Вольфганг Дьоберайнер народився 13 грудня 1780 року у родині кучера. Свою кар’єру він розпочав аптекарем і досяг крісла професора хемії Йенського університету. Він був радником Йогана Вольфганга Ґьоте, який частину свого часу також присвячував хемічним експериментам. У 1823 році Дьоберайнер зауважив, що платинова губка може запалювати горючі гази. Саме це відкриття стало поштовхом до створення запальнички.

До приватного життя цісаря належало також придбання гардеробу і піклування про нього, а це було чимало роботи. Під наглядом Еуґеніуса Кеттерля особиста і постільна білизна цісаря була занесена у документи. Гардеробна служба дбала також про мундири різних національних і закордонних полків, до яких у високих званнях належав Франц Йозеф. Служба  Великого канцлера двору, Генарала ад’юнкта і  закордонні представництва монархії також мали  доручення  слідкувати за усіма найновішими змінами у парадних мундирах, аби не було незручних ситуацій, особливо коли упродовж кількох годин цісар кількаразово змушений був міняти мундир. «Приймаючи закордонних гостей я змушений був п’ять разів їздити на різні вокзали, одягаючи чотири рази закордонні мундири і раз – австрійський, а оскільки передвчора було дуже холодно, то я дуже мерз. Під час постійного переодягання я міг собі жваво уявити, яким «приємним» це є мабуть у театрі, з багатьма перевдяганнями (лист цісаря Франца Йозефа до Катеріни Шратт, 27.2.1895).

Цісар Франц Йозеф носив мундир практично у всіх службових випадках. Лише під час приватних закордонних візитів він одягав цивільне убрання, як, скажімо, під час відпустки зі своєю дружиною на Рив’єрі. Світлина цісаря у міщанському одязі випадково потрапила до віденської преси, яка її відразу опублікувала, після чого міська рада Відня попросила цісаря зробити їй честь прийняти його у цивільному одязі. Монарх рішуче відкинув прохання: його службовий одяг – а у Відні він був на службі – це мундир. Окрім того, здається, що цісар недолюблював цивільний одяг і що без мундира він видавався собі смішним і неповажним. «Передвчора о дев’ятій був у мене славетний кравець Франк, аби перевірити мій цивільний одяг і доповнити його, щоб я міг виглядати на Рів’єрі як початкуючий жіголо» (лист цісаря Франца Йозефа до дружини, 10.2.1894) Тому то приватний гардероб цісаря складався із якнайпростіших і скромних речей.  Коли йому треба було відвідати летовище у дуже холодний день і для цього поїхати до Віденського Нойщтадту, намісник, граф Кільмасеґ, який супроводив його, порадив одягнути шубу, аби не застудитися.  Тоді Франц Йозеф звернувся до камердинера Кеттерля із запитанням: «Чи є у нас хутряне пальто?» Той заперечив. Тоді за порадою особистого лікаря Керцля дуже заклопотаний цісар повинен був на плащ одягнути друге, сукняне пальто.

Окрім цісарської постільної білизни, що складалася із лляних простирадл, пошивок на подушки, літніх і зимових ковдр, дорожніх пледів і накидок із оленячих шкір в інвентарній книзі значилася також особиста білизна цісаря.  Усі частини білизни мали вишиту цісарську корону і особисту монограму. У вжитку завжди було сорок білих і стільки ж кольорових мундирних сорочок, тридцять білих цивільних сорочок, нічні сорочки, пелеринки для візитів перукаря і купальні плащі. Напівчеревики і черевики для верхової їзди зберігали свій фасон за допомогою дерев’яних колодок.

У поводженні із найбільш приватною частиною гардеробу виявлялася уся майстерність в ощадливості Франца Йозефа.  Свій домашній шляфрок він наказував не раз зашивати, вкорочувати рукави, змінювати підшивку. Деякі убрання він наказував навіть перефарбовувати, аби тішитися ними далі. З поміж цивільного одягу цісар одягав – окрім фраку і смокінгу – сіре дорожнє вбрання, кілька сурдутів із камізельками, пальто і пелерину із видровим коміром. Він завжди сердечно згадував свій гранатовий дитячий  морський костюмчик, що висів у шафі до глибокої старості цісаря. Кілька краваток, циліндр із шовкового плюшу, шапокляк (шовковий цилінд, який складався на зовсім плаский і розкладався легким ударом), а також кілька фільцових капелюхів доповнювали особистий гардероб.

У пізні роки життя (після 1900) цісар носив пояси на поперек, а уночі одягав чорну, шовкову спальну шапочку.  Важливим елементом щоденного вбрання  упродовж усього життя цісаря  були довгі, аж до кісточок, лляні кальсони, які унизу мали шнурочки для зав’язування.  Цісар відмовлявся від них тільки на час полювання, оскільки поміж короткими шкіряними штанцями і вовняними підколінками хотів бачити тільки коліно.

Цісарські домашні капці були зроблені із жовтуватої козячої шкірки і підшиті червоним шовком.

Цісар мав кілька шпильок до краваток, зазвичай отриманих у подарунок. Більшість із них були оздоблені мисливськими мотивами: срібні підкови із золотим вепром, позолочені голови косуль, золота голова лиса, вовча голова зі срібла і з рубіновими очима, золота косуля, галопуючий золотий кінь. До колекції приватних прикрас належали «щаслива» конюшинка із гранату, золота брошка із св. Юрієм, золоті шпильки із смарагдами, сапфірами, місячним каменем чи діамантами і численні запонки, оздоблені, як і шпильки до краваток, мисливськими мотивами, серед яких не бракувало також класичних, із оленячого рогу і з візерунком дубового листя. Поза тим, як і кожен елегантний чоловік, цісар мав також певну кількість ґудзиків для камізельок із гранату, карнеолу чи оніксу, а також кілька ґудзиків у вигляді золотих кульок.

До улюблених цісарських годинників належали золотий Remontoir Savonette і кілька кишенькових, більшість із яких були на золотих ланцюжках.

Гардероб доповнювали різні невеличкі ужиткові предмети, такі, які ціпки для прогулянок з елегантними, срібними головками чи парасолі із срібними, або позолоченими із емалями  ручками.

Утримання численних орденів і відзнак, а також догляд за ними і за стрічками доручено було ювелірові Роту, який також за дорученням цісаря виготовляв усі медалі.

Для запечатування листів цісар використовував печатку із золота і лазуриту із гаслом «Viribus unitis» (спільними зусиллями). Це гасло Франц Йозеф уперше виголосив з нагоди завершення роботи Райхстагу у Кромерижі 7 березня 1849 р.: «Великою є справа, але спільними зусиллями подолаємо».