Ґабріель Прашль-Біхлер

Щоденна служба цісарського персоналу

Щоранку, точно о пів на четверту, при умові, що цісар був здоровий, особистий камердинер Евґеніус Кеттерль будив свого господаря лагідним ранковим вітанням, після чого цісар зазвичай запитував про погоду. Опісля на службу у спальні заступав лазничковий (Вadewaschler) зі своєю ґумовою ванною і купальним простирадлом.  Каучукова ванна, продукт фірми Reithoffer, після вжитку складалася, а потім її знову розкладали на чорних сходах до цісарських апартаментів для висихання.

Лазничковий цісаря називався Кох. У 1949 році, у віці 75 років, він опублікував спогади особистого масажиста і перукаря на службі у цісаря.  Разом із родиною він займав службове помешкання у крилі Радників двору у приміщенні Імперської канцелярії, якраз над приватними апартаментами монарха.  Кох двадцять років супроводжував монарха у всіх його подорожах.  У Шьонбрунні його покій був поруч із спальнею монарха.  Щодня, точнісько о четвертій ранку він повинен був приступати до служби «чистий і поголений», у повному обмундируванні.  Спершу він натирав тіло цісаря літеплою водою. Після ґрунтовного масажу від голови до ніг він пропонував цісарю холодний душ і обтирав його.

Для подорожей із цісарем Кох вигадав  «польову» лазничку: складна каучукова ванна, набір душів, маленька ванна для миття ніг, кілька губок і рушників. Під час полювання, після тривалої кінної їзди, а також у час маневрів особистий масажист зі своєю мандрівною лазничкою повинен був бути завше напоготові.  Кох, який чванився, що «знає» кожен м’яз цісаря, тішився  особливою довірою свого працедавця.

Доктор Керцль, особистий лікар цісаря, побачив Коха у Беатріксбаді (лазня, що була на розі Мюнцгассе і Лінке Бангассе, поблизу Беатріксгассе, у ІІІ дільниці Відня), де звернув увагу на цього працьовитого молодого чоловіка, познайомився із ним і наказав учити його далі. Кох «вправлявся» спершу на різних пацієнтах свого протектора, і от, якогось дня Керцль запропонував його як особистого масажиста цісаря. Кох, який власне мав одружуватися, дуже втішився, і молода пара разом із ангажементом отримала службове помешкання у замку.  Цісар особисто дбав про молоду родину, яка невдовзі розрослася, а задоволений із послуг масажиста монарх нагородив його численними дипломами і медалями.  Кох служив цісарю Францу Йозефу до кінця його життя.

Коли цей заслужений чоловік під час Першої світової війни серйозно занедужав, треба було знайти когось иншого.  Однак, новий масажист виявився веселим пияком, який инколи приходив на службу у такому стані, що, аби не впасти, тримався на цісаря у ванні. На вимогу цісаря доктор Керцль викликав масажиста для пояснень. І той виклав  лікарю  головну причину своїх проблем: оскільки він не був призвичаєний до такого вставання удосвіта, то вирішив узагалі не лягати перед ранковою службою, а щоб не заснути – потягав собі горілочку (як збуджуючий засіб).

Після пана лазничкового наступним щоранку приходив перукар. Ним від 1902 року був  Йозеф Сенгофер, який довершував цісарський туалет. У 1949 році, маючи 72 роки він опублікував свої спогаді про службу у цісаря. Тоді мів мав власний перукарський салон, який був дуже відомим і популярним. Усі стіни салону були завішані подобизнами державних мужів, акварелями із зображенням палаців, а також гравюрами із портретами  цісаря Франца Йозефа і цісаревої Елізабет.

«Це було у 1902 році – мені тоді було 26 років – коли я  уперше обслужив цісаря Франца Йозефа. Він був задоволений і я став придворним перукарем.  У Шьобрунні у мене була власна кімната, а моя служба починалася о шостій ранку. За правилами етику я щоразу при ранковому візиті мусив одягати фрак. Якщо у цісаря було прийняття,  то я мусив голити його двічі на день, тобто ще раз  пополудні або увечері. У час подорожі він не викликав мене так удосвіта.  Я був з ним в Угорщині, а в Ішлі я повинен був бути завжди поруч.  Зазвичай під час гоління і стрижки бороди він звик розмовляти зі мною про події дня, бо хотів знати думку народу і чекав від мене щирої правди. [...] Під час заворушень у 1911 році  я прибув о шостій вечора до Шьонбрунну і цісар запитав мене, що коїться в Оттакрінгу, чому там нападають на солдатів. Я відповів: «Ваша Цісарська Величносте, народ обурений, що хліб і м’ясо так подорожчали!» Цісар на те: «справа уряду так  служити громадянам, щоби не доходило до таких заворушень».

Сенгофер згадує далі: «На початку війни я був у цісаря в Ішлі. Якось, коли я  уже обслужив цісаря, я отримав повістку до війська. Архикнязь Карл запитав мене здивовано: «А хто ж буде голити цісаря?» Коли наступного дня я з’явився у своєму полку у Відні, то там уже чекала депеша, що я мушу обслужити цісаря і тільки після  цього нести свою військову службу у казармах. Отож щодня я йшов у мундирі до Шьонбрунна, перебирався у фрак, голив цісаря і повертався у казарми. У день смерті цісаря, 21 листопада 1916 року о шостій ранку я поголив мого пана востаннє.

Після смерті цісаря до мого перукарського салону приходило чимало політиків Першої республіки і чимало моїх клієнтів залишилися  вірними мені до тепер. На моїй вітрині лежать ножиці, бритва і невелика машинка для стриження, з якими я шістнадцять років ходив до цісаря. Відтоді я їх не використовую».

З 1862 року, тобто з часів Сенгофера, збереглося курйозне повідомлення про те, що традиційна цісарська борода «упала». Цісар Франц Йозеф  13 липня 1862 року поїхав до Посенгофена, що у Баварії, де його дружина після курорту у  Бад Кісінґер перебувала у колі своєї родини.  І там, на побажання дружини, він наказав зголити свої бакенбарди. « ті, хто бачив цісаря після його повернення із Посенгофена, помітили, що Його Цісарська Величність зголили бакенбарди і носять тепер тільки вуса.  Як нам повідомляють із Посенгофена, цісарська борода упала жертвою чарівної делікатності до цісаревої. Її Цісарська Величність висловила заувагу, що колись, без бакенбардів, цісар виглядав молодшим і жвавішим» («Morgenpost», 29 липня 1862 р.)

Аби припинити балачки і втручанням у свою приватну сферу, цісар Франц Йозеф дозволив  відрости не тільки своїм бакенбардам, але і так званій «цісарській борідці», яка завдяки йому стала модною і яку він носив незмінною до кінця життя.

Вибрики моди або зміну зачіски чи фарбування волосся  цісар Франц Йозеф рішуче відкидав. Він не визнавав також клею для кінчиків вусів (так тоді підкручували вуса майже усі, включно із  німецьким кайзером Вільгельмом).