Розгляньмо ще один аспект, в якому слово, мовлення і мова відіграють роль далеко не останню. Це аспект віри. Власне віри релігійної. Це найфундаментальніше, те, що йде найдалі і є основою. Отже – віра. Що є віра? В чому вона виражається? На перший погляд, це є певне присвячення себе чомусь. Чому? Чомусь відомому і проголошеному? З одного боку так – і відомому, і проголошеному. Таким є вже сущий континіум морально-етичних установлень, виражених у Вченні, якого слід дотримуватись. Саме Вчення матеріалізоване у Писанні, в десяти заповідях. Отож, може скластися враження, що для того, щоб реалізувати свою віру, досить дотримуватися даних нам установлень. Тим паче, що таке дотримання є, без сумніву, подвижництвом, бо суще є інертним і всяке дотримання чого-небудь завжди зустрічається з певним спротивом. Тим більше це стосується дотримання заповідей. Але таке сповнення заповідей, присвячення себе вірі з-дійснюється (тут доречний саме цей термін) у модусі існування, тобто – у світовому. Долання такого опору винагороджується заслугою. Однак заслугою з деяким розрахунком. З певним неначе недоліком і в чомусь не-заслугою. Чимось такі стосунки нагадують укладання договору. Я укладаю з Богом договір – я дотримуюсь таких і таких заповідей, натомість Він теж бере на себе певні обов'язки. Однак це швидше торг, аніж віра. Тут, звичайно, ситуація дещо загострена і спрощена. Писання далеко не таке вже й однозначне і ніяк не допускає такого буквалізму прочитання. Тому навіть у законника, який укладає такий договір, є певний ризик, якщо він свідомий неод-нозначности й неодномірности Писання та його заповідей. Все це ми втратили. Але при такому спрощеному трактуванні віра виражатиметься в слідуванні. Власне вона буде з-дійснюванням чи у-тверджуванням Писання. Але в такому разі людина матиме щодо Писання певну дистанцію. Однак дистанцію не ту, що виражається в її свободі. Це дистанція між сущим і буттям. Як і всяка сторона в угоді, людина тут стоїть щодо свого опонента чи партнера угоди, в о-позиції, тобто дещо збоку. Хоч при тому вона може ступати на стос, чи йти в клітку для хижаків. З іншого боку, людина обмежена цією сущістю з самого початку. Однак обмежувати зміст, точніше над-зміст Писання сферою сущого, я б не наважувався. Найсумлінніша й найретельніша людина, яка обмежила себе тільки сущим і тільки в ньому пробує підійти в своїх релігійних практиках до сповнення віри, може слідувати тільки тій сущості, в якій Писання матеріалізувалось – тим конкретно прочитаним заповідям й словам, які в ньому вже є. Проте це шлях о-сущення, ороговіння живого процесу вірення, віри. Я схильний розглядати віру власне як процес вірення. Причому процес творчий, коли буттєва структура людини набуває виду перманентного вірення, коли людина піднімається понад суще на вищий щабель до-віри до Ніщо, коли вона вже не просто укладає угоду, якої може, зрештою, і зректись, а бере на себе остаточну відповідальність вірити і покладається, дійсно, з погляду сущості, на ніщо, коли вона бере на себе все і повернення назад неможливе. Це є відповідальність виходу за суще, коли опори вже немає ні в чому. Це вихід поза всякі Гарантії, поза формально суще в Писанні, бо одним тільки сущим воно не обмежується, чи ще чого-небудь, ну хоча б слова, це відповідальність і відвага виходу в Ніщо. Тут людина постає перед безоднею вже сам на сам. Довіритись цій темряві наперед, прораховуючи умови домовлености неможливо. Вона поглинає без жодних гарантій, бо ж самі гарантії є поняттям сущим. Зате може постати справжнє світло, від якого не відвернешся. Тут вже не зіпрешся ні на яку сущість, ні на яке слово. Відважитись на таке нелегко, бо вирватись поза суще є подвигом. Воно спутує і по руках, і по ногах:

“...ані в собі, ні в інших, ні в камінні...” – пише Рільке.

Отже, повернутися лицем до Ніщо і буття. До-віритися, щоб не тільки прийняти слово, але й народити його. Тут вже не йдеться ні про які угоди, тут вже не йдеться про о-сущену мовну оболонку Писання. Писання тут постає як розгортуване чи само-розгортуване. Ці регіони писання для нас, як сущостей, недоступні, бо вони ще несущилися, не матеріалізувались, ще немає грунту, на який можна було б ступати і в якому прокладати шлях. Шлях тягнеться за нами тільки тому, що ми пронизуємо безодню до-віри до Бога. Цей процес о-сушується, і слід його є шляхом. Шлях стає монументом, на якому підноситься статуя подвижника віри. Але той шлях аж ніяк до цієї віри не веде. Другий раз до Ніщо ним не пройти, як не вступити вдруге в Гераклітову річку. Діра в Ніщо зразу ж замуровується тим шляхом. А отже, він врешті-решт нікуди не веде. Немає універсального рецепту віри. Кожен акт віри є унікальним і неповторним. Чи це шлях свободи? Так, бо веде від сущого до буття. Чи він жахливий? Так, бо це крок у безвість буття з дрімоти сущого. Але саме в цьому кроці людина віддається всій повноті віри, в-віряє себе до кінця. Ще Микола з Кузи підкреслював, “що – для того, щоб наблизитися до Бога – слід ввійти в область мороку... – туди – ... де перед очима постає неможливість... і чим темнішою і неможливою є ця... непроглядна неможливість, тим істинніше сяє необхідність, тим відвертіша і ближча її присутність...” (2, т.2, с,53)

Однак, повернувшись назад, ми можемо стверджувати, що таке вірення, як в-віряння себе, ми попередньо описали як поетизування. На перший погляд, вони неначе ідентичні, проте не все тут так просто: абстрактне, голе поетизування, якщо таке можливе, тобто можливе поза вірою, не є актом спілкування. Воно могло б винагороджуватися тільки результатом, тоді як в-віряння винагороджується заслугою, щоправда не тією, якою переймається законник. В-віряння збувається тільки в світлі При-сутности. Натомість голе поетизування можливе тільки в світлі обезбоженосиі, зне-присутненос-ти. Отже, віра оприсутненим буттям, оприсутненим поетизуванням і воздається заслугою. І виражається це воздання в тому, що людина з-бувається, збувається у відкритості до Ніщо, що робить наше буття о-присутненим, а отже, відкритим вірі. Вірення є поетизуванням о-присутненого буття, в-віряння його цьому при-сутньому, при якому ми з-буваємося, при якому ми є “при”, яке воно освітлює. Що є ця Присутність? Питання вже в силу мовної конструкції поставлене не коректно. Однак цю форму диктує сама мова – її можливість, як завжди обмежена сущістю. Присутність не “є” – вона швидше “не є”, адже вона, ця Присутність, поза сущим. Але суще “при” ньому. Присутність “є/ не є”, візьмім собі таке формулювання, напрямком з-бування буття, яке освітлюється цією присутністю, ним оприсутнюється. Оприсутненість розкриває людське існування на буття і на Ніщо. Тепер розглянемо воздаяння. З боку сущого воно часто виглядає на кару Божу. Оцінювати його звідси просто неможливо. Його можна розглядати тільки в шкалі, так би мовити буттєвій і поту-сторонній. Бо ж як оцінити так званим здоровим глуздом воздаяння, дароване Емпедоклу? З боку сущості така милість неприйнятна.

Але з боку буття, коли сущість перестає бути абсолютною, справа інша. Ще Рільке відмітив, що поетизування, яке себе в-віряє Ніщо, осягає своєї мети,– а її він називає красою,–падає в безодню жахливого, жахливого в шкалі вартостей сущого:

Причастившись до неї, будучи нею обдарована, людина самітніє, вечоріє, відходить:

Наприкінці я хотів би ще раз чітко розмежувати два поняття – шляху і віри:

Шлях є в сущому, в мові, в оприсутненій частині Писання й Законі. Це сфера слугування. Однак служба не є повним розчиненням у вірі, повним посвяченням себе її таїнству. А отже, тут немає повної відповідальности. Не від-повідаєш повністю ти, ні не від-повідає повністю тобі і непізнане, бо воно поза шляхом. Тут довіра є до сущого, словесного, світового.

Натомість віра “є/не є” в-вірянням себе цілого, до кінця. Вона зондує сферу Ніщо, сферу нетривкого і позбавленого ґрунту. Основою тут є постійне відчуття Присутности. Відповідальність тут повна. Тут все ти робиш на свій страх і ризик. А отже, і відповідають перед тобою, і відповідальний ти. Це діалог, це розмова. Тут ми в-віряємось Ніщо, поза-світовому, мовленню. Цей діалог відбувається в формі оприсутне-ного поетизування, що винагороджується воздаянням, яке викидає людину з сущости, в безодню жаху. Але жаху сущости, а не буття. Натомість з огляду буття це “є/не є” зондуванням висот свободи.

1. Рільке Р. – М.Поезії. К.: Дніпро, 1974.

2. Казанський Николай. Сочинения. М.: Мысль, 1979.