Мужність і ніжність

Поетичний доробок Збіґнєва Герберта складають дев’ять збірок – від дебютної «Струни світла», виданої 1956 року, до опублікованого в 1998-му – році смерті поета – «Епілогу бурі». Понад чотири десятиліття творчості в «канонічному» виданні «Повного зібрання віршів» (2008) займають вісімсот сторінок. Якщо читати їх неквапом, позначаючи важливі для нас вірші, скажімо, жовтими аркушиками, то невдовзі триматимемо в руках уже не книжку, а невеличке сонце, призму, в якій кожен надто спрощений висновок критика чи історика літератури розщеплюватиметься на сотні відтінків, що відображають безмежність Гербертового поетичного світу. Всі ці відтінки – не описати.

Мабуть, найвідомішим є Герберт як поет морального неспокою і суспільного заанґажування. Письменник, якого видавали в підпіллі, якого читачі переписували ночами, якого декламували під час патріотичних зібрань у костелах в роки воєнного стану. Письменник, зосереджений на етичній рефлексії та смислах, безпосередньо пов’язаних з повоєнною польською історією. Письменник, який майстерно описав той суспільний стан духу, що з нього виросли спротив, опір усякій несвободі; письменник, який нагадував про непроминальну цінність людської гідності, вищої, ніж політичний конформізм, примус, насильство. Автор таких віршів, як «Рапорт з обложеного міста», «Сила смаку» або славнозвісне «Послання пана Коґіто», з тисячократно цитованою кінцівкою «Будь вірним. Іди» та сильними рядками:

в кінцевому підсумку тільки це чогось варте

щораз як почуєш голос зневажених і побитих

до шпигів катів боягузів – твій буде виграш

А проте цей масив поезії – безперечно, глибоко мотивований етично, далекий від злободенного політичного коментаря, – є лише часткою поетичного мікрокосму Герберта. Инша частка – то образ «класика», який виразно і всупереч повоєнному нігілізму спирається на античну традицію, цитує міти й імена грецьких богів. Весь цей арсенал, до якого поет вдавався, зокрема, з огляду на цензуру, уможливлював доволі легкий контакт з іноземною авдиторією, але й спричинював численні інтерпретаційні непорозуміння. Адже Герберт у своєму дуже умовному класицизмі ніколи не був «ескапістом», не зачинявся в музеї старосвітських форм та уявлень про світ. Його герої стоять віч-на-віч із сучасними формами досвіду, історія для них – не втеча, а радше коментар до сучасності. Поет виразно дистанціювався від культурного музейництва та будь-якого естетизму – як-от у цьому іронічному пасажі з поетичної прози «Класик»: «Дерев’яне велике вухо, заткнуте ватою й Цицероновим занудством. Великий стиліст – усі кажуть. Ніхто вже сьогодні не пише таких довгих речень. А яка ерудиція! Він навіть каміння вміє читати. Лише ніколи не здогадається, що прожилки мармуру в термах Діоклетіана – то полопані кровоносні судини рабів-каменярів».

«Літературознавчий портрет Збіґнєва Герберта міняється, наче на обертовій сцені. Спочатку він був класиком, урочисто зодягненим в античну тогу, поміркованим і розважливим спадкоємцем середземноморської традиції. Згодом – представником покоління Армії Крайової, духовним покровителем опозиції. Нарешті настав час для «Герберта метафізичного». Десь мимохідь майнуло обличчя «варвара в саду», стоїка, іроніста, співця конкретики, гравця… Невже з ним дійсно відбувалися аж такі метаморфози? Навряд. Радше вогні історії, що пробігали по його постаті, вихоплювали щоразу нові риси, які до того лишалися в затінку», – писав один із критиків у 90-х роках. Справді, ще двома десятиліттями раніше сам письменник застерігав перед тим, аби зводити його доробок до плаского, одномірного заклику, виразно декларуючи: «цариною діяльності поета (…) є не cучасність, під якою я розумію актуальний стан суспільно-політичного і наукового знання, а дійсність, упертий діалог людини з довколишньою конкретикою, з ось цим стільцем, ось цим ближнім, оцією порою дня; це – культивування вже майже втраченого мистецтва споглядання».

Отож із політичним заанґажуванням, з культурологічними та історіософічними роздумами в його письмі поєднувалися філософська перспектива та метафізична тривога. А ще – особлива форма спільного відчування світу, ніжність до світу й людей, ніжність, позбавлена наївності, така, що приймає поразки й розчарування. Усвідомлення нашої скороминущості, спільне страждання й солідарність із людською долею. І водночас – готовність боронити вартості, вірність (хай навіть за неї доводиться платити найвищу ціну) тому, що невловиме, духовне, що підносить нас понад порядок біології й фізики. Мужність, яка не перетворюється на фанатизм, не втрачає з поля зору иншу людину, повсякчас піддає сумніву власну бездоганність.

Цю Гербертову таємницю, це унікальне поєднання здорового глузду, відстороненості, іронії, твердості духу і ніжності, чутно в голосі поета, коли слухаємо записи його віршів. Герберт звертався до своїх читачів мовою, що тяжіла до максимальної комунікативності, прозорості, до того, аби – як казав сам поет – «слово було вікном, відчиненим на дійсність». Звісно, не можна сказати, що ця мова позбавлена поетичних засобів, вишуканої конструкції, складної, багатошарової іронії. Не можна забувати також про гербертівську шедевральну знахідку – створений ним образ Пана Коґіто, який дозволив поетові значно поглибити і ускладнити плетиво смислів у творах, збудованих довкола цієї постаті. Вірш Герберта, втім, ніколи не намагається дивувати собою, епатувати власною «поетичністю». Його ціль – досягти порозуміння між поетом і читачем. Мистецтво, як уважав автор «Ескіза предмета», має бути діалогом зі сприймачем і не може обмежуватися вираженням душі митця, надто ж – його побиванням над самим собою. Про те, що може статися в протилежному разі, знаємо з вірша «Чому класики»:

Отже, мистецтво не може бути єдиною ціллю. Герберт цінував твори, що є не лише записом індивідуальних емоцій, а свідчать про існування видимого понадіндивідуального світу. Твори, що примножують буття. Невипадково він присвятив цілу книгу голландському малярству, пейзажам та натюрмортам, які документували світ.

Прозора мова – то, зокрема, доказ того, що автор визнає читача партнером діалогу. Ширше кажучи, це – доказ поваги до людської особи. Перший твір із першої збірки поета – то вірш «Дві краплі», в якому божевіллю війни протиставлена вразлива й тендітна міжлюдська близькість, поринання одне в одного жінки й чоловіка. Хоч у творчості Герберта є чимало фрагментів, які засвідчують, що ми замкнуті в межах власного «я» і здатні цілковито зрозуміти лише себе самих, та все ж завжди лишається надія, що іноді, хай дуже рідко, наша фізична оболонка відкривається, і ми осягаємо дар єдності, співпереживання з иншими. Чи не найкраще ці миті зустрічі описані в «Клятві»:

Не забуду ніколи вас панни дами – минучі –

побачені раптом у натовпі на базарі в лабіринті метро на сходах

з вікон всього що їде

[…]

Не забуду ніколи вас – чистий радості струмінь – я жив також завдяки тим мов у сарни очам – вустам не моїм

засмаглим рукам які срібних риб пестливо перебирали

[…]

повторюю в пам’яті вірній

незмінні містичні безіменні обличчя

(переклад Віктора Дмитрука)

Шана до людської неповторності лежить також у підвалинах вірності, яка назвичайно чітко визначає горизонт мислення Герберта. В його творах систематично, аж до останніх віршів, з’являються рядки, присвячені померлим, загиблим, забутим. Аби зберегти гідність, – каже нам поет, – мусимо пам’ятати, не маємо права дозволити, щоб наші близькі, ровесники, земляки, загиблі на війні та у Варшавському повстанні, вивезені, вбиті політичною поліцією, відійшли в забуття. Адже тоді вороги остаточно переможуть. Цей жест мав конкретну адресу, коли тоталітаризми різних кольорів намагалися цілковито викорінити з суспільної пам’яті своїх супротивників, але водночас він – фундаментально людський. Якщо ми приречені померти, якщо час – наш невблаганний кат, то якимось благеньким способом протистояти йому є саме пам’ять. Пам’ять, яка рятує, оберігає тінь існування. Пам’ять про померлих, дарована їм доброта, пригорща піску, кинута на домовину, глиняний глечик із харчем, поставлений у гробівець, лампадка в поминальний день, – усе це є свідченнями людяності. Врешті-решт ідеться про незгоду з тим, що мертве тіло є всього лише предметом. Коли ми не бачимо святості в померлому, то звідси недалеко до того, аби й живих бачити лише як звалище речей. Отож ми, «попри все / є стражами наших братів», завдяки нам вони, хай примарно, але існують – на межі, з-за якої їх прикликає наше співчуття.

VII

Пам’ять про померлих є, врешті, формою релігії. Релігійність поезії Герберта ніколи не було легко звести до простої формули. Якщо одні бачать у ній християнську любов до ближнього, то для инших небо Пана Коґіто – порожнє, а його автор у когорті «письменників без спадщини» перебуває поруч із Філіпом Ларкіном. Додамо – Ларкіном, якого сам Герберт дуже цінував.

Ми ніколи не досягнемо певності. Зрештою, чи не надмірною претензією був бипошук якоїсь певності? Більше римлянин, аніж католик, - жартував він про себе. Втім, хтозна, чи то був жарт. Адже Герберт, довіряючи своїй інтуїції, і справді намагався шукати нитки спорідненості між античністю і християнством, змальовуючи в «Королі мурашок» Діоніса, який приносить себе в жертву і плаче, як Ісус у Гетсиманському саду. Безперечно, автор «Епілогу бурі» у своїй творчості не раз наближався до Бога, але цей діалог ніколи не був легким. Може, надто боліла пам’ять про незаслужені страждання невинних і праведних. Надто важко було прийняти шлях Ісуса – жертвування собою, віддання себе в руки вбивць. Іноді Бог поставав як зловісний Деміург, часом виринала лише тінь захопливої, але непростої постаті Назорея. Врешті, бувало, що сфера священного викликала острах як радикально нелюдська, відмінна від усього, з чого складається земне, матеріальне існування. Відданість видимому світу, залюбленість у «тут і тепер»… Утрати цього світу не компенсують ніякі обіцянки небесного блаженства.

Не надто численними є твори, звернені безпосередньо до Бога. Ранні «Deprofundis» та «Вуста просять». «Молитва Пана Коґіто, мандрівника», в якій Бог, щоправда, є насамперед творцем нашого, матеріального, повного барв світу. Неоднозначні вірші «Пан Коґіто розповідає про спокушення Спінози», «На маргінесі процесу», «Роздуми про батька», «Роздуми Пана Коґіто про відкуплення», «Домисли на тему Барабаша»… В усіх цих сумнівах, болісних розмовах, суперечках з Богом Герберт був, без сумніву, письменником, для якого Бог не є порожнім звуком, поняттям, яким можна жонглювати. Вагання, сумніви, пристрасть дарували результат набагато вагоміший, ніж прості декларації.

Спекуляцією й надмірністю відгонять спроби гадати про те, як відбувалася Гербертова розмова з Богом в останні роки життя. Тоді, коли він відкрито визнавав: «Уже кілька років / смерть / проходжається по голові / туди-сюди // як неспокійний актор / як нерішучий змовник / як тюремщик // якою буде / та мить остання»; тоді, коли виразно описував той рух до останньої межі, жест замикання, остаточного зачиняння дверей. Якщо раніше Пан Коґіто, відвідуючи чоловіка в лікарні, якому лишилися лічені дні, ставав «непроникним / із вузликом сирої таємниці / біля воріт долини», то в одному з творів із «Епілогу бурі» він говорить до нас у першій особі, він сам є тим, кому поправляють подушку і подають ліки, непроникним, тим, хто ступає на свою останню стежку. Написаний саме в той час цикл «Молитовники» свідчить про те, що Старому Поетові було дано зазнати спокою, хоч, можливо, той спокій був осягнутий ціною компромісу. Ціною згоди на те, що власне життя і доля світу складаються не так, як мали б. Згоди на те, що сам ти – незворотно затаврований недосконалістю, і неможливо вийти поза «порвані акорди / погано добрані барви й слова».

Симпатія до натюрморта приховує в собі любов до всього, що матеріальне й чуттєве. Гербертові було властиве екстатичне захоплення світом – красивим, приголомшливо красивим. Герої його поезії, розмірковуючи про абстрактні ідеї та небесні перспективи, завжди врешті-решт вибирали земне, матеріальне, тілесне, минуще. Пан Коґіто прийняв «хрещення землі», його тимчасові пориви до «чистої думки» виявилися, на щастя, приреченими на поразку, процес редукції чуттєвих переживань, відходу, забуття заводив його не в божисте світло, а в холодну пустку, «серце речі / мертву зірку / чорну краплю нескінченності»; герої чудової «Молитви старців» просили Бога: «переміни нас на псів небесних / дворняг зі скуйовдженою шерстю / на нетель із сірими лицями / погаслі очі гравію / але не дай / аби поглинув нас / ненаситний морок твоїх вівтарів / скажи одне лиш / що ми згодом повернемось». Ця любов до світу, мабуть, найкрасивіше виражена в «Молитві Пана Коґіто, мандрівника»:

Господи

дякую Тобі що Ти створив світ такий прекрасний і розмаїтий

[…]

- що вночі у Тарквінії я лежав на площі біля криниці й розгойдана бронза з дзвіниці голосила Твій гнів або прощення

а ослик на острові Коркіра виспівував мені зі своїх незбагненних міхів-легень меланхолію краєвиду

і в потворному місті Манчестер я зустрів людей добрих і розумних

природа повторювала свої мудрі тавтології: ліс був лісом скеля скелею

зірки кружляли і все було так як і має бути: Iovisоmniaplena

[…]

- прошу Тебе воздай сивому старому який із доброти своєї приніс мені плоди свого саду на спаленім сонцем острові сина Лаерта

а також міс Гелен із туманного острівця Малл на Гебридах

за те що прийняла мене по-грецьки й просила аби вночі я поставив запалену лампу у вікні що виходило на Голі-Айона – хай земні вогні вітають одне одного

[…]

дякую Тобі Господи що Ти створив світ такий прекрасний і розмаїтий

а якщо то лише спокуса Твоя то я спокушений назавжди і непростимо

Світ породжує любов. І завдяки тому, що ніщо матеріальне – ні камінь, ні капітель іонійської колони – не бреше, світ завжди є собою, чистим існуванням. Бреше лише людина, будуючи інтелектуальні конструкції, – часто задля того, щоб затулити ними болісну чи банальну правду. Невипадково зло Гербертові «являлося завжди як зло утілене – незмінно з людським обличчям».

VIII

Але ж усією своєю творчістю Герберт перервершив «порвані акорди». У своїх віршах він знов і знов укладав речення «широке як райдуга», про яке просив в одному з «Молитовників». Речення

таке широке аби в кожному з них

помістилось дзеркальне

відображення катедри,

велика ораторія, триптих,

а ще – тварини

великі й малі, залізничні вокзали,

серце повне жалю

кам’янисті провалля й борозна долі в долоні

Таким реченням стала його творчість – свідчення досвіду людини, яка у своєму житті поєднала екстатичне захоплення красою світу й терзання, глибинне пережиття болю в різних його втіленнях, іронію й самоіронію, гумор і сарказм та цілковиту серйозність, пошанування загальнолюдської й польської традиції та їх критичну ревізію, поміркованість і пристрасть… Ця творчість не вміщалася в жодній з шухлядок, в жодній з призначених їй місцин; вона охоплювала світ. А разом з ним і нас – Гербертових читачів.

Переклад Остапа Сливинського.

Анджей Франашек