Шеймас Гіні

Повіз

Що робить

цей старець столітній

з обличчям як стара книжка

з сухими очима

стисненими губами

які стережуть спогади

і бурмотіння історії

зараз

коли зимові гори

пригасли

а Фудзіяма входить в сузір’я Оріона

Хірохіто

столітній старець - імператор бог і службовець

- пише

це не акти

помилувань

ані акти гніву

призначення

генералів

витончені тортури

це твір

на щорічний конкурс

поезії традиційної

зараз темою

є повіз

форма: поштива танка

п’ять рядочків

тридцять одна стопа

«сідаючи в поїзд

державної залізниці

думаю я про світ

мого діда імператора Мейджі»

вірш

на вигляд суровий

із затриманим подихом

без штучних рум’янців

инший

ніж безсоромно мокрі

повні виття тріумфального

витвори новочасних

окрушина

про залізницю

вільна від меланхолії

від поспіху перед дорогою дальньою

а навіть

від скорботи й надії

я думаю

зі стисненим серцем

про Хірохіто

про його похилені плечі

голову непорушну

обличчя старої ляльки

думаю про його

сухі очі

маленькі долоні

неспішну думку

що як пауза між

одним і другим

совиним пугуканням

я думаю

зі стисненим серцем

як поточиться доля

поезії традиційної

чи відійде

як тінь імператора

зникаюча

невагома

Голос, який звучить у віршах Збіґнєва Герберта, від самого початку є голосом людини, яка живе ніби за принципами секретного кодексу честі, члена таємного братства, пов’язаного присягою монаха. «Я дав слово» – це назва пізнішого вірша поета, перед яким можна поставити епіграф з твору, який відкриває його перший том: «до кінця були мужні / до кінця були вірні». «Вони», герої цього першого вірша, споріднені із суб’єктами інших знаменитих віршів Герберта, таких як «Калаталка» чи «Сила смаку», тому що й вони погордувади би тими моральними зразками і поведінкою своїх сучаників, які Вістен Г’ю Оден означив би як «підлі брехливі» (1 вересня 1939). Герберт і суб’єкти, які говорять у його віршах визнають чесноти лояльності, вірності і безкорисливості, виявляючи при цьому стоїчну готовність прийняти на себе насідки такої позиції.

У раніших текстах Герберта ця горда самотність зміцнює почуття обраності, переконання, що той, хто говорить, належить до – окреслимо це так – Стародавнього Ордену Камінця, того гідного наслідування камінця, чий «жар і холод / є істинні і повні гідності». Його «спокійне і дуже ясне» око вчить поета, щоб не відвертав погляду і не тікав від свідомості, що в часі трапляється усе, як вчинки, повні посвяти і героїзму, так і жахи, які викликають огиду. Власне, ця гербертівська відмова відмовлятися чи затемнення образу народила твори, що опинилися серед найтривкіших віршів минулого століття, які не тільки пронизують свідомість поляків, але, як річні кільця у стовбурі дерева, тривають також у перекладах на англійську мову і в пам’яті окремих читачів. Сьогодні багато з тих віршів англомовні читачі знають так само добре, як класичні твори власного канону. Окрім того, коли з’явився збірник «Вибрані поезії Герберта» у перекладі Аліси Воллс, я сам з великим інтересом звернувся до пізніших, не відомих мені збірок поета. Із захопленням знайшов і в них цю постійність безстрашного голосу, непохитну етику вірності, рішучість, щоб ніколи не забути нелюдського обличчя часу, в якому йому довелося жити і жорстоких випробувань, яких у своїй історії зазнала Польща. Однак, я відчув у них також певний новий тон, у мене склалося враження, що у них поет дивится на світ оком caritas, а не тільки оком каміеця, що там, де раніше існувала виключно безжальна іронічна естетика, тепер знаходиться місце також для ліричного імпульсу, що творець не тільки стукає в двері поезії дерев’яною калаталкою, але також схильний махнути різкою.

Тому у збірці «Елегія на відхід» (1990), тернина «розпочинає солов’їний концерт / у холодному порожньому залі» навіть, якщо квіти опадуть з неї «як прекрасні молоді добровольці / які гинуть у перший день війни у новеньких мундирах»: у поета свідомість військового досвіду власної країни є без сумніву так само сильна, як завжди, але закликаний ним традиційний образ квітів – хоч би вже опалі лежали «серед калюж і рудих бур’янів» – у певний спосіб пом’якшує цю трагічну свідомість. Подібно в абсолютно чарівному вірші «Елегія на відхід пера чорнила лампи», ніжність і жартівливий тон не зможуть взяти гору над переконанням, яким закінчується вірш, «що буде / темно», а театр світу «безладний / злий / жорстокий», тим не менше вірш як цілість захоплено відтворює ідилію дитинства.

Але найдивніший і водночас найпростіший ефект виккликає у цьму томі вірш «Повіз», для мене таємничий у своїй простоті і просто таємничий. Коли я прочитав його вперше, пригадав собі, як Чеслав Мілош описував мету, яка світила йому при написанні «Світу». Він говорив, що хотів отримати «каліграфічний» ефект, що, на мою думку, мало означати, що хоче створити радше волюту, а не хроніку подій, більше хайку, ніж хорор, що має бути цілком інший, ніж описаний у «Повозі».

ніж безсоромно мокрі

повні виття тріумфального

витвори новочасних

Мені також пригадувалися (і я думав, чи випадково Герберт теж не мав їх на увазі) вірші з «Поетичного трактату», де Мілош стверджує: «Бо більше важить одна добра строфа / ніж тягар багатьох працьовитих сторінок».

У вірші Герберта імператор Хірохіто – людина, скинута з позиції бога у ряди переможених, для власної і Гербертової сатисфакції пише саме таку «добру строфу». Хірохіто, інакше, ніж інші молоді добровольці з Тернини, вижив, але теж поник, осягаючи правду, що міститься у закінченні вірша: «так тернино / декілька чистих тактів / це дуже багато / це все». Елегійний тон вірша імператора до певної міри виявляє caritas, та все ж його танка, як і все, що в ній довірена особа автора зауважує «оком спокійним дуже ясним», позначене повною гідності камінцевістю. Танка Хірохіто цим нагадує польський вірш, у якому з’являється, бо «Повіз» також виявляє знання про занепад на рівні особи і на рівні історії: він є водночас тренуванням стриманості, як особистої, так і мистецької; розпізнає – «зі стиснутим серцем» – провалля між єдністю того, що створене і приналежною часові силою нищення усього. І це провалля не можна переступити. Шекспір на власне питання: «То як вціліє в цім із смертю спорі твоя краса?” (Сонет 65), відповів, творячи сонети, в яких це питання з’являється. Герберт подібно втихомирює власний неспокій за долю традиційної поезії, пишучи твір на класичну тему lacrimae rerum, в якому водночас представляє приклад тривалості японської класичної традиції, однієї з найшанованіших у світі. А похвалу, яку виголошує на честь твору імператора, безумовно, сам хотів би почути на адресу власної творчості:

вірш

на вигляд суровий

із затриманим подихом

без штучних рум’янців

переклала Ярина Сенчишин

ч
и
с
л
о

76

2015