|
Збіґнєв ГербертДушенька
Здзіславу Найдеру Не бачу, щоб Фройд
будь-де підносився понад власною психологією, і не знаю, яким чином він хоче
звільнити хворих від того страждання, яке мучить його самого як лікаря. Карл Ґустав Юнґ Не пам’ятаю
вже докладно, з якої то нагоди я натрапив на цей текст. Судячи з усього, то
було тоді, коли я писав нарис про Акрополь, а позаяк робота не клеїлася, тож я,
як завжди в подібних випадках, тікав у лектуру, читаючи розвідки, матеріали,
статті, розпорошені в археологічних фахових виданнях і робив із них виписки,
наперед сумніваючись, чи бодай щось із того придасться.
Я цілком очевидно сам себе ошукував. Я наче хотів виправдатися, що не марную
прецінь часу, що не впадаю в духовну прострацію, тож займався яловою та нудною
ерзац-роботою, сподіваючись, що із цієї яловості та нудьги раптом зблисне чистий
промінь натхнення. А тим часом кожна шухляда галузевого каталогу у відвідуваних
мною бібліотеках зяяла сотнею назв різними мовами і, здавалося, промовляла: «Навіщо
ти трудишся, все вже було написано, у цій царині нічого додати. Єдина роль, яка
тобі може припасти в підсумку, – то роль компілятора». І саме в той
час тривоги й вагань мені до рук потрапив лист Зиґмунда Фройда
до Ромена Ролана, написаний із нагоди 70-ї річниці його народження і, як
випливає із характеру того листа, призначений для пропам’ятної книги, яку
приятелі видали на честь великого письменника. Попри епістолярну
форму вступу та завершення, цей уривок із Фройда
можна потрактувати як есе, тим більш цікаве, що творець психоаналізу застосовує
цей метод до самого себе, точніше кажучи, до певного епізоду власних
переживань. Відтоді, коли трапився отой епізод, минуло понад тридцять років,
проте, будучи на позір цілком банальним, він уперто з’являється, – як це визнає
автор листа, – у полі свідомості, і то без виразної рації чи причини. Отож, у 1904 році, як і щороку наприкінці серпня чи на
початку вересня, Фройд разом зі своїм молодшим братом
вирішує провести вакації на березі Середземного моря. Проте цього разу їхня
відпустка була коротшою, тож вони відмовляються від традиційної мандрівки до
Італії, натомість їдуть до Трієсту, звідки мають намір вибратися на острів Корфу,
щоб провести там кілька днів. Випадково зустрінутий у Трієсті знайомий жваво
відраджує їх від цього плану. На островах о цій порі року дуже спекотно, пояснює він, натомість значно приємніше було б відвідати
Афіни. Корабельне сполучення із цим містом має ту особливу вигоду, що залишає
мандрівникам три дні на ознайомлення із ним. Та, здавалося б, розсудлива й принадна пропозиція
вправляє обох братів – дивна річ – у доволі похмурий гумор. Вони нерішуче
блукають Трієстом і без ентузіазму обговорюють проект мандрівки до Афін, зауважуючи
самі лиш перешкоди. Та коли надходить година відкриття бюро Ллойда,
вони з’являються біля віконечка і купують квитки, наче забувши на мить про
нещодавні побоювання. «Пополудні в день нашого прибуття, коли я опинився на
Акрополі і коли охопив поглядом краєвид, мені несподівано спала на гадку ця
дивна думка: «Отож, усе це насправді існує, так, як ми про це вчили у школі».
Це не надто оригінальна заувага, проте вона влучно виражає відчуття усіх тих,
кому судилося вперше опинитися перед Колізеєм, статуєю Венери Мілоської чи
портретом Мони Лізи. І власне углиб цього переживання
чи відчуття Фройд запускає аналітичний зонд, щоб довести,
що воно не таке вже й просте й посполите, як могло би здаватися. На думку творця психоаналізу, тут відбувається особливий
випадок співіснування у тій самій психіці двох суперечливих постав і двох діаметрально протилежних реакцій на
дійсність, які з них випливають. Звісно, це не якесь патологічне роздвоєння самості, але в особистості постає бентежна тріщина, і простий
зв’язок між сприймаючим суб’єктом і об'єктом стає бентежним. Пригляньмося
докладніше до цього явища. Характерною реакцією, яка випливає з першої постави, є
здивування, що побачений Акрополь далебі існує, начебто раніше існував сумнів у
його реальному існуванні; натомість, знаменною реакцією другої постави є «здивування
цим здивуванням», адже реальність Акрополю ніколи не була приводом для сумніву. Щоб проілюструвати першу поставу, Фройд
каже, що із певним перебільшенням його можна було б порівняти із реакцією
людини, яка, прогулюючись у Шотландії понад озером Лох Нес,
несподівано бачить тіло славетної потвори, простягнуте на березі, і тоді вона
змушена визнати: але ж вона справді існує, та водяна потвора, в яку ми ніколи
не вірили. Натомість друга постава, додаймо від себе, близька до наївного
реалізму, вона беззастережно акцептує сигнали органів чуттів, залишаючись
цілковито відкритою на не збентежений жодною рефлексією захват чи жах. Найбільш природною інтерпретацією цих двох «конкуруючих» відчуттів було б твердження, що існує принципова різниця
між тим, що ми переживаємо безпосередньо, і тим, що знаємо із прочитаного чи
почутого, і що то власне взаємне накладання знання й очевидності породжує оту
суперечливість відчуттів і збентеження відчуття
реальності. Але Фройд відкидає подібне пояснення як
надто банальне й таке, що нічого не пояснює. Він намагається простежити, чому в Трієсті так опирався
прецінь привабливій перспективі поїздки до Афін, і чому на Акрополі його
радість, породжену безпосереднім спілкування із шедевром архітектури, затьмарила
глибока тінь скептицизму. «За свідченням моїх органів чуттів я тепер знаходжусь
на Акрополі, тільки не можу в це повірити», чи те ж саме відчуття, висловлене
значно більш категорично: «Те, що я зараз бачу, є нереальним». Скептицизм – ось властиве слово. І не лише слово, але, на
думку Фройда, щось значно більше, бо глибоко
закорінений у людині психологічний механізм. Дію отого психічного механізму ми
добре знаємо з повсякденного досвіду. Скільки б разів не спіткало нас нещастя,
ми відкидаємо його із вигуком: «Ні, це неможливо», намагаємося наче ліквідувати
ту частину реальності, відкинути її поза межі нашої свідомості. І автор
наводить гарний літературний приклад – уривок із поеми Ay de mi Alhama, в якому чітко
висловлена ця захисна реакція. Король Боабділ отримує
звістку про падіння Альгами. Він чудово знає, що це
знак кінця його панування. Але, позаяк він не хоче цього знати, то ставиться до
розпачливої звістки так, наче вона до нього не дійшла, наче її відкидання могло
б змінити перебіг подій. Cartas le fueron venidas, de que Alhama era ganada Las cartas echó en el fuego y al mensagero mataba. Можна легко зрозуміти поведінку й настрій короля. Він
усього лиш намагається подолати своє безсилля, відчути, що його влада є такою ж
необмеженою, як і колись, отож листа про поразку він кидає у вогонь і наказує
убити гінців. Неспроможний змінити долю, він нищить засоби
інформації. Цю захисну реакцію неважко пояснити, і можна навести
низку прикладів менш крайніх, вишуканих чи літературних, натомість ближчих до
повсякденного досвіду. Увагу Фройда приваблює инший бік дії того ж самого, за його словами, психічного
механізму, темний бік, алогічний, який суперечить інстинктові самозбереження. І
він намагається довести, що людина реагує подібно, як і у випадку нещастя –
тобто, відкидаючи дійсність, – коли її раптом спіткає щастя, велика нагорода,
виграш у лотерею чи рука дівчини, яку потай кохаєш. Цю реакцію добре висловлює
поточний зворот, який існує мало не у всіх європейських мовах: «Це надто добре,
щоб бути правдою». Коли захист від лихої долі є чимось очевидним, тоді навіщо,
запитує Фройд, ми реагуємо відрухом скептицизму й
недовіри на щось, що несе в собі радість і є посмішкою долі. Цю парадоксальну
ситуацію він називає «програшем з причини успіху» і
каже, що люди захворюють не тільки внаслідок не сповнення своїх життєвих
прагнень, але й тоді, коли дуже інтенсивні прагнення знаходять заспокоєння. Автопсихоаналіз не був би
повним, коли б старий, вісімдесятилітній на час написання того листа-есе Фройд не повернувся у спогадах до часів свого дитинства та
юності. Він згадує тоді про убозтво батьківського дому, задушливу й сповнену
заборон атмосферу, молодість із обмеженими можливостями та горизонтами. Ні, він ніколи не мав сумніву в існуванні Акрополю, але й
не мав жодної надії побачити його будь-коли на власні очі. І ось, того дня, коли
це трапилося, йому хотілося сказати братові: «Чи пам’ятаєш наші молоді роки?
Щодня ми ходили тією ж дорогою до гімназії, а в неділю – на Пратер,
або їхали до добре нам знаного закутка десь на околиці міста. А оце зараз ми
знаходимося в Афінах, на вершині Акрополю! Який довгий шлях ми здолали!» «І
якщо можна порівняти малі речі з великими, – пише він далі, – чи ж не так само
Наполеон I у день свої коронації в Нотр-Дам
звернувся до брата зі словами: «Що сказав би наш батько, коли б тепер міг бути
поруч?» Це вираз радісної гордості, проте триває вона заледве мить,
і майже одразу ж її бентежить усвідомлення переступу табу, зривання
забороненого плоду, глибоке почуття вини. Почуття вини? Так, відповідає Фройд. Перед ким? Батько Фройда був
незаможним купцем, не надто освіченим, і Акрополь небагато для нього означав.
Натомість сини переросли його. Вони дуже високо піднялися над його посполитим
існуванням, «позбавили його трону», і саме в цьому замаху на батьківський ідеал
варто дошукуватися отого відчуття вини, яке позбавляє радості, призначеної для
тих, хто спілкується із шедевром мистецтва. У цьому місці на гадку спадають слова великого критика Фройда: «Чи ж комплекс батька, який цілковито прошиває
погляди фройдівської школи, доводить, що вона вчинила
будь-яке гідне уваги звільнення людини від «родинного роману»? Цей комплекс із
усією його фанатичною штивністю й надмірною вразливістю є погано усвідомленою
релігійною функцією…» У цьому листі-розвідці, написаному наприкінці життя,
либонь виразніше, ніж в инших творах, автор
продемонстрував свій глибокий песимізм. Втім, це не лише пізнавальний песимізм,
він стосується самої природи людини, її принципової нездатності до осягнення
щастя. Я намагався якомога точніше викласти суть перебігу думки
творця психології глибин, яка міститься в його невеликій епістолярній спробі пояснення
певного особливого психічного явища. А позаяк ця спроба блискуче й переконливо написана,
я почав було міркувати, чи не траплялося й зі мною щось подібне. Адже, коли ми
читаємо підручники психіатрії, то знаходимо в собі завдяки емпатії різні
описані там хвороби. Спершу я запитував себе, як то воно із тим моїм відчуттям
вини перед лицем шедеврів. Відповідь дати нелегко; зізнання будить потвори
суб’єктивізму, наказує міркувати про дитинство, життєві невдачі чи про тих,
кого нам бракує, про наших покійних близьких, яким не судилося розділити з нами
радість, породжену переживанням прекрасних речей. Отож так: стоячи на Акрополі, я кликав душі моїх полеглих
колег, я журився над їхньою долею, вже навіть не тому, що вони загинули лютою
смертю, а співчуваючи, що їм було відібрано невичерпну чудовість світу. Я сіяв
безшелесну тишу на забуті могили. Проте, якщо я усе ж не впав у описаний Фрейдом
скептицизм, збентеження віри в реальне існування того, що побачив, то трапилося
це через кілька істотних причин. Коли вже я став обраним, думалося мені, і то
без особливих заслуг обраним у грі сліпої долі, то я мушу надати цьому виборові
сенсу, позбавити його випадковості й довільності. Що це означає? Це означає –
бути гідним вибору й вчинити його моїм власним вибором. Уявити собі, що я є
делегатом чи депутат усіх тих, кому не вдалося. І, як належить делегатові чи депутатові,
забути про себе, напружити усю свою вразливість і здатність до розуміння, щоб
Акрополь, кафедральні собори, Мона Ліза повторилися в
мені, звісно, в міру мого обмеженого розуму й серця. І щоби те, що я в них
втямив, я здужав переказати иншим. Той факт, що я завжди невпевнено почувався перед
шедеврами, я вважаю природною річчю. Шедеври мають законне право руйнувати нашу
зарозумілу впевненість і ставити під питання нашу важність. Вони відбирали мені
частину моєї дійсності, наказували мовчати, припинити мишачу метушню навколо
неважливих і недоумкуватих справ. Вони також не дозволяли, «щоби я, – як каже св. Томас Мор, – занадто багато клопотався про те напринджене
щось, що зветься «я». Якщо годиться назвати усе це оборудкою, то була вона найкориснішою
з усіх можливих оборудок. В заміну за смирення й сумирність вони давали мені «мед
і світло», якого б сам я у собі не потрафив би створити. Одним із смертних гріхів сучасної культури є те, що вона боягузливо
уникає фронтального протистояння із найвищими вартостями. А ще – зухвала
певність, що ми можемо обійтися без зразків (і естетичних, і моральних), бо
начебто наше становище у світі є винятковим і не порівнюваним ні з чим. Тому,
власне, ми відкидаємо допомогу традиції, грузнемо в нашій самотності, порпаємося в темних закамарках покинутої душеньки. Існує помилковий погляд, наче традиція є чимось схожим на
спадкову масу, і що її успадковують механічно, без докладання зусиль, тому ті,
хто вороже ставляться до успадкування й незаслужених привілеїв, виступають
проти традиції. А тим часом далебі кожен контакт із минулим вимагає зусиль,
праці, до того ж, він важкий і невдячний, бо наше маленьке «я» скрегоче й
борониться від нього. Я завжди прагнув, щоб мене не покидала віра, наче великі
творіння духа є більш об’єктивними, ніж ми. І вони нас судитимуть. Хтось слушно
сказав, що то не лише ми читаємо Гомера, оглядаємо фрески Джотто чи слухаємо
Моцарта, але й Гомер, Джотто й Моцарт вдивляються і вслухаються в нас, переконуючись
у нашому марнославстві та дурості. Бідні утопісти, дебютанти в історії,
підпалювачі музеїв, ліквідатори минулого подібні на отих божевільних, які
нищать твори мистецтва, позаяк не можуть пробачити їм спокою, гідності й
холодного променювання. Переклав Андрій Павлишин © К.Герберт, 2002 |
ч
|
 |
 |