Збіґнєв Герберт

Не знаю чому, але ось уже кілька років мене навідує образ острова. Краєвид мого дитинства не містив островів. Я народився у Центральній Європі, на півдорозі між Балтійським і Чорним морями. Пейзаж моєї молодості – це львівські околиці: яри і лагідні пагорби, порослі сосною, на якій найгарніше цвіте перший сипкий сніг. Море було тут чимось неймовірним, а острови мали присмак казки.

Була пізня осінь, коли я зважився поплисти з невеличкого шотландського порту Обан на один із Гебридських островів. Мета мандрівки – Голі Айона. Прикметник при назві означає «святий», позаяк саме від цього куточка суходолу розпочав у ранньому середньовіччі св. Колумбан навернення кельтів. За достовірними свідченнями він зійшов на піщане узбережжя у товаристві кількох братів-ченців. Це була одна з наймиролюбніших релігійних місій, не така барвиста від вогню та крові, як хрестові походи, але вкрай духовна. Перекази оповідають про довгі нічні розмови св. Колумбана з кельтськими друїдами.

Тільки завдяки винятковій зичливості шотландських рибалок – позаяк пора була пізня, а регулярне сполучення морем уже кілька тижнів як припинене – я потрапив на острів Малл. Порожнім автобусом я перебрався на другий бік острова, до невеликого рибальського селища (якщо можна назвати селищем пару самотніх хатин), розташованого навпроти Голі Айона. Тут господиня, в якої я оселився, видзвонювала у темну ніч рибалок, які б забажали попливти разом зі мною.

Зимний, вологий, сивий ранок. Стою поблизу джетти, що є всього лиш бетонною стежкою, яка занурюється у море. Океан хвилюється, високі хвилі розбиваються на скелях урвистого берега. Несподівано з імли виринає невеликий рибальський човен, що пливе до мене. Це виглядало так, наче я простягаю руку мрії.

На Голі Айона є кляштор і церква – один із найгарніших романських ансамблів Півночі. Він оточений із заходу навколишніми узгір'ями, але, попри це, сповнений соленого бризу, присадкуватий, споруджений із піщаника рудого відтінку. Мури товсті, уся забудова вражає єдністю стилю, створює враження фортеці, відкритої усім вітрам. Погляд мусить призвичаїтися, аби всередині темного храму розгледіти чудово оздоблені різьбою капітелі та архітектурні деталі кольору блідого селедину і затертий рисунок, наче видобутий із дна моря.

Всередині монастирської забудови – чіостро. Італійське чіостро завжди є раєм, замкнутим всередині аркад, раєм із фонтаном, раєм, повним кольорових квітів та кущів. Тут – лише соковита трава, а посередині дуже сучасне скульптурне зображення Мадонни, яке не руйнує настрою. На скульптурі напис, щоб було ще дивовижніше, –французькою.

Цей напис звучить так: «Лео Ліпшиц – єврей, відданий вірі своїх предків – вирізьбив цю Мадонну, аби люди порозумілися між собою, і щоб дух запанував на землі».

І тоді я усвідомив, що мандрую Європою задля того, аби з довгої та драматичної людської історії видобути сліди, знаки втраченої спільноти. Тому романська колона з Тинця біля Кракова, тимпан із церкви св. Петронелі біля Відня, чи барельєфи у кафедральному соборі св. Трохима в Арлі були для мене завше не тільки джерелом естетичних переживань, але завдяки їм я усвідомлював, що існує вітчизна, ширша, аніж вітчизна власної країни. І я вдячний єврейському митцеві, що, маючи під рукою стільки слів ненависті, він здобувся на слова примирення. І мені здається, що цей невеличкий шкіц із мандрівки є шкіцом з мораллю.

До порту, де на мене чекав терплячий рибалка, дорога йде через цвинтар. У рудій траві лежать надмогильні плити шотландських вельмож. Крізь зопріле листя і солону воду пливуть до своєї далекої вічності лицарі, заковані у шкарлупу обладунку. Їхні риси неможливо побачити. Пласкі, схожі одне на одне обличчя комах. Я повернувся на острів Малл. Після вечері господиня попрохала мене, щоб я виставив невелику лампу у вікні, яке виходить на Голі Айона. Такий звичай. Вночі світла обох островів перегукуються між собою.

Не відомо, що принесе майбутнє, і як довго світ залишатиметься розколотим. Але допоки бодай в одну з ночей року світла цієї землі вітатимуться навзаєм, мабуть, не уся ще надія померла.

Переклав Андрій Павлишин

© К.Герберт, 2002

ч
и
с
л
о

76

2015