Збіґнєв Герберт

Хто писав наші лиця напевно віспа

каліграфічним пером ставлячи своє «о»

але від кого маю подвійне підборіддя

по якім ненажері я ж усією душею

до аскези тягнувся чому це очі

так близько посаджені то ж не я то він

виглядав серед хащі напад венедів

вуха надто лапаті дві мушлі зі шкіри

мабуть спадок по пращурі який вловлював відгук

гуркоту коли мамонти посуваються степом

чоло не надто високе думок дуже мало

– жінки земля золото не дати з коня себе скинути –

князь думав за них а вітер носив по дорогах

роздирали пальцями мури і раптом з шаленим криком

спадали у прірву щоби в мені вернутись

а я ж купував у мистецьких салонах

пудри мікстури помади

для шляхетності мазі

прикладав до очей мармур зелень Веронезе

натирав Моцартом вуха

вдосконалював ніздрі запахом старих книг

у дзеркалі лице спадкове

мішок де ферментують давні м’яса

гріхи і прагнення середньовічні

палеолітичний страх і голод

такий-бо тин яка і хата

в ланцюг ґатунків скуте тіло

так я програв турнір з обличчям

Переклад Віктора Дмитрука

ч
и
с
л
о

76

2015